Знаєте, людська психологія дуже цікава і непередбачувана наука. Ніколи не знаєш що приховують глибини людського мозку. Я працюю в цій галузі вже достатньо давно, аби мене було важко здивувати. Більшість людей приходять до мене через вигорання, дипресію, тривожність, агресію… Наслідки життя у соціумі. Такий вже наш світ, за місце під сонцем треба боротись, і це залишає свій слід на нас.
Хоч вже й зайняв своє законне місце на вершині та мої власні переживання, вже давно живцем поховані на задньому дворі моєї свідомості, я досі помічаю наслідки старих ран у моєму житті. Моя віра у людей, у справжню мораль, чи ж так званого “Бога” вже давно задихнулась власною жалюгідністю.
Минулого не позбутись, це всім відома істина. Проте я вважав що достатньо відокремився, аби воно до мене не дістало. Що ж я помилився.
Після сесії з Франкліном до мене зайшов агент ФБР Джек Кровфорд з невідомих для мене підстав. Цікавою була для мене його обізнаність у моїй біографії, але загалом мені не має чого приховувати - все моє колишнє життя було цілком до деталей розібрано у судах того часу. Агент цікавився моїм медичними надбаннями, тож можна було легко зрозуміти що йому були потрібні мої розум та здібності.
- Ваша робота зацікавила навіть мене, такого дилетанта, - вів Джек.
- Ви вважаєте себе дилетантом? Не дуже на те подібно.
Моя легка посмішка зробила ситуацію менш напруженою.
- Порівняно з вами, так. Вас мені порекомендувала Алана Блум, - продовжив він. - Для побудови психологічного портрету.
А це вже цікаво. Ми ще говорили, хоч я і слухав тільки саме важливе, ескіз майбутньої картини вже виглядав неймовірно.
Мене провели до офісу. Гарна сітка підозрюваних, логічно виведені зв’язки - лише найпотрібніше. І він - Вілл Ґрехем, професор криміналістики в академії ФБР, обдарований апатією та неймовірною уявою. Цікавий.
- Чий портрет ви складаєте? Джек! Чий портрет?
Запальний, добре. Треба його трохи заспокоїти.
- Ви робите свою роботу, а я свою. Без зайвих емоцій.
Він не задоволений, навіть не приховує. Отже впевнений.
Після нашої зустрічі я супроводжував його на місцях вбивств та робив замітки. Я не очікував що він відрізнить моє вбивство від решти. В подальшому треба бути обережніше. Він назвав мене послідовником. Трохи образливо навіть. Вечеряв з Джеком. Не з власного бажання - мені потрібно було більше дізнатись про Вілла Ґрехема. Цікаво що всі переконані що він потребує терапію, але він відмовляється. В нього є власні демони що з’їдають його зсередини і я хочу з ними познайомитись.
За пару тижнів все ж знайшли Хоббса. Я його попередив, думаючи що той втече. Мені потрібно більше часу. Вілл, він особливий, я мушу знати кожен закуток його підсвідомості. Хочу його змінити. Як? Безповоротно. Та все ж Хоббс не втік, або принаймні не встиг. Вілл його застрелив. Я б не сказав що це було необхідно, але однозначно красиво. Дивно що це так його зачепило. Думав колишній профайл ФБР вже позбавляв життя, та я помилився. Він весь тремтів, у спробі врятувати доньку Хоббса, її звали Ебігейл. Коли прибула швидка я трохи його розпитав. Нічого неймовірного я не дізнався, проте запевнив Джека що з Віллом все буде в нормі і впевнився що це вже кінець.
Я був здивований побачити Ґрехема у моїй приймальні. Отже я не був безкорисним для нього, отже залишив слід на ньому.
Він легко зайшов до офісу, так ніби був тут вже не раз. Скинув свою куртку, залишаючись лиш у сорочці, кинув її на крісло і почав досліджувати кімнату. Піднявся до книжкових полиць, де і зупинився. Не скажу що споглядати це дійство було неприємним, навпаки дуже навіть.
- Джек вважає мені потрібна терапія.
Я підійшов до столу і заповнив документи.
- Я тебе затвердив, - оголосив я. - Тож, Вілле, як ти почуваєшся після вбивства Хоббса?
- Я не хотів його вбивати!
- Тому вистрілив у нього десять разів? - трошки іронічно спитав я, мені цікаво наскільки легко пройти його захист.
- Це… Це не був мій план. Я мусив діяти… Я почуваюсь винним за це перед Ебігейл. Хоббс був монстром, але вбивши його я залишив дівчину без батька, не залежно яким жахливим він був.
Вілл уважно вдивлявся у моє абсолютно спокійне обличчя. Я ж слідкував за його діями, як мисливець за твариною.
- Скільки ночей ти провів біля неї у палаті, Вілл?
Мовчання. Абсолютне.
- Ти відчуваєш батьківський обов’язок перед нею..
- А ти не відчуваєш? Ти теж там був! Ти не відчуваєш цього?
- Так. Я теж відчуваю, - найкраща брехня, завжди гірчить правдою.
Мені шкода дівчину, але вона мене абсолютно не цікавить. На відміну від тебе, Вілле..
Далі розмова була не найцікавішою, хоча я багато чого виніс з неї. Разом із тим, я не розчарований цією практично безкорисною сесією - тепер він більше мені довіряє. Та й естетичне задоволення я теж отримав - як не як, а Вілл Ґрехем все ж дуже привабливий. Інколи аж занадто. Він нагадує мені одного з дітей Мікеланджело - статую Давида. Статура, рухи, природна елегантність та безмежно блакитні очі - ніби жива копія високого мистецтва. Хоча його не дуже доглянута щитина та манери скоріше переносять мене до прадавніх часів, можливо ще до людських, коли діяли лише закони природи. Хижа краса. Сподіваюсь наступного разу побачити її теж. Або більше.
Та довго чекати не знадобилось. Вілл написав що приїде, відразу після того як побував на місці нового вбивства. Я не міг відмовити, та й для чого?
- Можливо це зарано.
Він кинув на стіл документи про придатність. Що сталось з зарозумілим впевненим апатійним Віллом Ґрехемом?
- Що ти бачив на місці вбивства?
- Хоббса, - з затримкою промовив він.
Цікаво.
- Це асоціація?
Дуже цікаво.
- Галюцинація. Я його бачив у чужій могилі.
Механізм захисту? Чи переживання травмуючих спогадів? Чи все ж асоціація, тільки на глибшому рівні?
- Ти сказав про це Джеку?
- Ні!
Добре. Дуже добре.
- Підміна жертви вбивці, твоєю жертвою. Це не вартує звіту.
- Я не вважаю Хоббса своєю жертвою.
- А ким тоді?
Скажи мені Вілле, скажи. Я хочу знати.
- Трупом, - напів запитально відповів Ґрехем.
Хм. Отже не співчуває. Що ж тоді?
- Тобі важче емпатувати вбивцям, після того як вбив сам?
Мовчазна пауза. Вілл розгублений, нічого не каже, ніби в трансі. Невже це так? Я вгадав? Він киває головою, підтверджуючи мою здогадку. Сумно.
Вілл зараз виглядає дуже розгубленим і засмученим, ніби дитя що втратило щось для себе дороге. Хочу його обійняти. Треба його відволікти. Продовжити розмову про вбивства? Це було б розумно. Чи може?..
Спонтанні рішення, не найкращі, але інколи відкривають істину.
- Можеш мені не довіряти, але дозволь допомогти.
Я його дуже здивував, але він нічого не зробив. Я помалу підійшов ближче, дивлячись в очі. Потім обійняв. Мені подобається його запах.
- Дякую..
Я відійшов, поправив піджак. Я не мусив обіймати його. Можливо я просто цього хотів. Головне що свою функцію це виконало - Вілл трохи заспокоївся і став більш розслабленим.
- Всі психіати обіймають пацієнтів? - за декілька хвилин поцікавився Ґрехем.
- Ні. Я просто вважав це за потрібне.
- Що ж, дякую. Справді, - він трохи нервово поправив комір і пройшов до іншого кута кімнати.
Надалі розмова йшла виключно про вбивство…
- Може йому подобається їхня здатність зв’язуватись, так як не може мозок людини?..
Цікаве припущення Вілл. Але..
- Твій може.
- Так, так, - розсміявся він.
Це було гарно. Я навіть усміхнувся у відповідь. Вілл Ґрехем ще красивіший, коли сміється.
- Але не фізично, - продовжив він.
Але хіба це важливо, для тебе?
- То ось що він шукає - певний зв’язок.
Вілл мовчки погоджується.
- На все добре, Вілле.
Він пожимає мені руку і прямує до дверей.
Виходячи питає:
- Ми з вами звісно лиш пацієнт та терапевт, та чи можу я запросити вас на вечерю?
- Звісно. О котрій? - приємно.
- В мене о сьомій, - відповідає “пацієнт”.
- З задоволенням, - Як інакше?
Двері закриваються.
Потім прийшла Фредді Лаунс. М’яко кажучи в мене була не найприємніша сесія. Не люблю таких людей. Хоча я й загалом людей не люблю.
Ближче до 17:00 подзвонив Джекові, відмінивши зустріч через “невідкладні справи”. Вілл важливіший. Він трохи засмутився, але переніс зустріч на завтра.
Вирішив, що пора збиратись. Спершу душ. Зайшовши під прохолодну воду, я відчув полегшення. Вода стікала по мені, з голови до самих ніг, вона злітала з підборіддя, рук, я відчуваю кожну краплинку на собі. В зазвичай пусту в цей час голову лізли думки. Багато думок. Особливо багато пов’язаних з Віллом. Я не думав що він зможе вплинути так на мене. Мені здається я закохуюсь в нього. Можливо.
Далі одяг. Що ж обрати? Це не офіційна зустріч, як сесія, отже не костюм. Але це й не дружня вечеря, принаймні покищо. Думаю чорний гольф і класичні брюки це те що потрібно - не занадто офіційно, але й не занадто відкрито чи просто. Додам ще ланцюжок та срібний годинник. 18:06. Вже час їхати…
Що ж, на годиннику 18:59, а я якраз підійшов під двері. 19:00. Дзвінок. Чути як в будинку щось відбувається. За дві хвилини двері різко відчиняються.
- Привіт! Вибач за очікування, проходь, - видно поспішав відчинити двері.
Вілл виглядав прекрасно: трохи розпатлане кучеряве волосся, небесно блакитні очі, трохи рожевуваті губи, ідеальна усмішка, домашній светр і штани карго. Домашньо та красиво. Його светр трохи задерся, напевно поки він біг до дверей. Я оглядав Вілла, так ніби знову бачив його вперше. Він це помітив і поспіхом привів себе до ладу.
- Доброго вечора, Вілле.
Я пройшов до коридору будинку. Роззувся та залишив на вішаку своє пальто. Я вже був у цьому будинку раніше, тож нічого наднового тут не побачу.
- То що в нас буде на вечерю? - мене це справді цікавить.
- Паста і вино? - не дуже впевнено відповідає Ґрехем.
- Чому так невпевнено?
- Якщо чесно, то я нічого не встиг. Робота в доках і лабораторії затяглась сьогодні, тож я просто не встиг нічого приготувати, - трохи соромно зізнався він.
- Добре, не переймайся. Я можу допомогти тобі з цим. Я можу використовувати всі продукти що є у тебе?
- Так, звісно. Можеш брати усе, що потрібно. Ти трохи краще знаєш що робити, тож керуй.
Керувати? Це те що я люблю. Але Вілл виглядає втомленим. Та й мені самому все зробити легше.
- Ні. Відкоркуй вино і відпочивай.
Паста була готова вже за якийсь келих вина. Ми трохи поговорили про Джека, та й сіли їсти.
- Ммм, це неймовірно, - приємно чути компліменти.
- Шкода, що я не спробую твоїх страв сьогодні, - легка усмішка завжди хороший компаньон.
- Навпаки. Це однозначно в рази смачніше, ніж те що готую я.
Я знаю проте лиш усмішка на обличчі Вілла переконала мене не сперечатися.
- За смачну вечерю, - я підніс келих, очікуючи такого ж жесту від нього.
- Так, безперечно, - його безкінечно сині очі дивились прямісінько на мене.
Вечеря була успішна. Ми випили трохи вина, смачно поїли. Ми практично не говорили про справу, чи про переживання Вілла. Ні, цей вечір був не для цього. Це був приємний вечір, що правда, мені було цього мало. Я хотів обіймати його, як тоді в кабінеті, відчувати його серцебиття, почути його запах. Це вже більше нагадує одержимість, але я й не проти. Найбільше я хотів його змінити. Я вбачав себе творцем його досконалості, в яку, вже точно, був закоханий. Як Пігмаліон був закоханий у Галатею. Як скульптор у свій шедевр. Вечір підходив до завершення, як і відкоркована пляшка вина, тож я вирішив йти.
- Що ж, дякую за запрошення, Вілле. Було приємно поспілкуватись з тобою не як “терапевт з пацієнтом”, - усміхнувся я.
- Вже йдеш?
Попроси і я залишусь. Хочеш на ніч. Хочеш назавжди.
- Вже досить пізно. До того ж ти стомлений, Вілле.
- Ні, аж ніяк. Залишся, будь ласка, - для тебе що завгодно. - Мені так спокійніше.
- Добре.
Я сів назад у крісло. Ґрехем піднявся та підійшов до колонки.
- Тобі подобається джаз? - він спитав з теплою усмішкою на губах.
- Так, полюбляю цей жанр, - це правда.
Вілл увімкнув легкий джаз і взявши мій келих попрямував до столу.
- Ти будеш ще вина?
- Тільки якщо ти теж, - я уважно слідкував за його рухами.
Він був трохи сп’янівшим, видно що легко піддається дії алкоголю. Ходив невагомо і спокійно, очі були трохи затуманені від вина, усмішка не зходила з обличчя. Не знаю чи був я таким ж, але це не сильно важливо. Принаймні зараз.
- Не хочеш потанцювати? - за сьогодні це не перше моє спонтанне рішення.
- Разом?
- Так.
Вілл завмер на пару секунд, тоді залишив келихи на столі та підійшов ближче.
- Чому б і ні?
Через програвач лунала Please Baby, а в центрі невеликої вітальні танцювали ми. Ніхто з нас був не в стані танцювати швидко, тож це виглядало більше як повільний танець: я обіймав його однією рукою за талію, інша тримала його зап’ястя. Вілл спостерігав за моїми очима, хоч він уникає поглядів віч у вічі, але не зараз. Усміхався, час від часу облизуючи пересохлі губи. Я не міг не милуватись. Його погляд був аж занадто притягуючим, тож я спитав:
- Про що ти думаєш, Вілле?
- Про тебе.
Я на секунду розгубився. Це було справді не очікувано, хоча й дуже приємно.
- Ти зараз чогось хочеш?
Скажи мені, я хочу знати, Вілле. Неймовірно хочу знати.
Але він мовчить, ніби спеціально ігноруючи моє запитання. І навіть коли я повторив його, нічого не змінилось. Лиш усмішка стала ледь помітною.
Це змусило мене зупинитись. Ми стояли і я цілком не розумів що саме зараз має трапитись.
- Вілле?
Знову мовчання. Що ж таке?
Він потягнувся вверх і ніжно поцілував мене у губи. Легко і практично не помітно. І відразу ж віддалився.
- Пробач. Мені здалось я…
Вілл пробував зв’язати слова до купи, жестикулював руками, дуже почервонів, та й загалом було видно що йому соромно.
- То тепер це побачення? - з широкою усмішкою спитав я.
- Що?.. - дуже здивовано запитав він.
Ще пару хвилин ми простояли мовчки, і якби ще ж стільки постояли, я б неймовірно пожалів би, що взагалі подумав про це.
- А це може ним бути? - Боже, звісно. Для тебе це може бути чим забажаєш.
- Звісно якщо ти хочеш що б це було ним.
- Навіть якщо завтра я цього не хотітиму?
- Ми можемо завтра про все що сталось сьогодні забути і ніколи не згадувати. Якщо ти так хочеш, - я ніжно погладив його плече, до передпліччя.
- Обіцяєш?
- Так, - моя рука лягла на його шию. - Дозволиш?
Я нахилився ближче до лиця Вілла, залишаючи йому можливість вибору. І він відповів мені. Це був ніжний, легкий поцілунок. Без жодного бруду чи похоті. Неймовірно приємно. Я так і хотів вкусити його м’які губи, але це зруйнувало б всю картину.
Я легко поставив його руку собі на плечі, інша ж потягнулась сама. Я тримав його за стан, ніжно погладжуючи.
Після поцілунку, Вілл відійшов до столу, очікуючи що я піду за ним.
- Візьми келихи, і йди за мною, - промовив він, а я слухняно виконав.
Ми пройшли коридором до його спальні, Вілл увімкнув легке освітлення та сів на ліжко в очікуванні. Я передав йому келих і ми випили. Після я поставив їх на столик і став перед ним.
- Ти впевнений що хочеш цього? - я мусив переконатись.
- Так, - він ніжно потягнув мене ближче.
Вілл поцілував мене, тільки цього разу більш пристрасно і різко, ніби кличучи “ось я тут, візьми мене”. Я відсунув його трохи вище і розвів ноги. Я теж заліз на ліжко, паралельно стягуючи з Ґрехема светр. Він допоміг мені нарешті позбутись цього ненависного елементу одягу. Я почав цілувати його тіло, таке гаряче і бажане.
- Зніми це, - запротестував Вілл, пробуючи стягнути мій гольф.
Я покірно скидаю його з себе.
- О, то ти такий слухняний, м? - широка посмішка на його лиці повільно вбиває мій егоїзм з середини. Як я можу змінити його, довести до досконалості, якщо він вже й так сама досконалість?
- Ти нестерпний, нестерпно прекрасний, - рикнув йому я.
Вілл посміхнувся і легким рухом перевернув нас: тепер я лежав під ним, споглядаючи живе хиже мистецтво.
Він пройшовся пальцями від шиї до живота, потім поклав руки на ремінь. Я хотів допомогти його скинути, за що поплатився - Вілл вкусив мене за плече. Я нерухомо споглядав як він витягує ремінь, стягує брюки, а потім і боксери, захоплено розглядає моє тіло, не дуже охоче відкриваючи своє власне. Вілл скинув свої штани навіть не задумуючись, але боксери залишив. Він зніяковіло відвів погляд і запропонував принести ще вина.
- Вілле, - я взяв його за руку. - Що тебе тривожить?
- Нічого, - він навіть не старався відповісти правдоподібно. Мені так здавалось тоді.
- Вілле.
- Ти тут лише тому що я цього захотів, чи не так? Тобі байдуже що буде зі мною потім, правда? - о ні, звісно ні. Ти мені не байдужий.
- Ні. Я не погоджуюсь на пусті зустрічі і розмови просто так, я не відвідую своїх клієнтів поза сесіями, і ну точно не готую з ними вечерю на двох. Вілле, мені не байдуже що з тобою буде. Ти мені не байдужий, але якщо ти захочеш, то я можу зараз піти і ми ніколи більше про це не згадуватимемо, назавжди забудемо, зітремо з пам’яті або ж я можу піти зранку - вибір твій, - я привстав на лікті, очікуючи.
Вілл нічого не відповів. Він спостерігав за мною, за моїм обличчям. Трохи задумано сидів ніби відраховував час, ніби очікував що я будь якої миті покину його. Пару хвилин після він нахилився до мене зі словами:
- Тоді давай проведемо цю ніч так, що б її неможливо було забути, - він поцілував мене різко, палко і бажано.
Це було прекрасно. Він був прекрасним. Його краса у ці моменти була неймовірною, безмежною. І все залилось цією красою. Між тим він змінився, що правда я не впевнений як саме. Та й що послугувало причиною я теж сказати не можу. Але це видно. Я це відчуваю. Я його відчуваю… Я відчуваю як він сильно, попри ніжність стискає свої руки на моїх плечах, як жадібно цілує, смакуючи кожну мить, як практично плачучи від задоволення стогне мені у шию, як ричить, час від часу кусаючи і зализуючи укуси, ніби хижак, закоханий у свою вечерю. Він прекрасний. Навіть кращий ніж я міг собі уявити. І він змінив мене. Я не знаю як при цьому всьому почуваюсь я сам. Він жахливий, але я не боюсь його, і він дикий, але такою я вбачаю красу його природи. Він не ідеальний, це цим же прекрасний. Ні він не “Давид”, аж ніяк. Він скоріше як прадавній Ацтекский Бог - страшна жорстока істота, яка нікого і нічого не боїться, котра власними силами могла б зжерти пів світу, але натомість захищає своїх послідовників, своїх вірян, які доводячи вірність приносять їй на вівтар найдорожче з поміж того що в них є. І він є Бог, а я є його паства.
І я віддаюсь йому, цілком, безповоротно, без жодних сумнівів й вагань виконую всі його бажання…
- Ще!.. Ще швидше. Будь ласка!.. - і я підкоряюсь, моя рука пришвидшується, як і темп серцебиття.
Якби він попросив моє серце, я б без вагань вирізав би його і віддав, ні про що не шкодуючи. Я б віддав йому душу, приніс би на вівтар його ідентичності і краси. Якби він побажав, я б зруйнував для нього світ, і на руїнах звів би новий. Зараз від бажає мене, моє тіло і розум. І я щасливий йому їх віддати..
- Ганнібал! - Вілл із задаволенням кричить моє ім’я, його безмежно блакитні очі тепер здаються мені безкраїм океаном бажань, занурюючись в який, не хочеться випливати. Але у цьому, як і у будь якому іншому океані можна задихнутись, не встигнувши випливти. Та я не боюсь смерті, я знаю її особисто, тож впевнено цілую такі бажані покусані губи, облизуючи. Легким рухом, я перевернув нас, опиняючись над ним. Вілл ледь чутно стогне мені у губи, коли я знову його цілую. Мої руки, що до того його підтримували та ласкали, перемістились вверх, блокуючи вихід для нього. Я цілую його губи, підборіддя, щоки, легенько кусаю за мочку вуха, видихаючи “мій”. Він трохи тремтить від таких ласок, мовчазно слідкуючи за моїми діями. Я йду далі - заціловую його шию на шляху до ключиць, які легенько покусою, залишаючи ледь помітні сліди. Руки тим часом дражнять його соски. Вілл прогинається у спині, глибоко вдихаючи, коли я кусаю його плече, практично до крові, лиш щоб відчути його смак, насолодитись ним сповна. Моя рука знову повертається на його член, легенько зжимаючи і проводячи донизу. Інша у той момент відтягує і відпускає його сосок. Вілл шипить - йому подобаються ці мазохіські нотки задоволення. А я шепочу йому у вухо: “Сьогодні лише мій”.
Я так бажав віддатись йому, що і забув про себе. Власні бажання все частіше і частіше пробігали в голові, заплутуючи та збиваючи. Та на відміну від мене, про них не забув Вілл. І коли я довів його до фіналу, витер рушником, що приніс з ванни, він звелів мені сісти. Це був наказ. Однозначний і остаточний. І хоч я приблизно розумів до чого все це йде, моя одержимість Віллом просто не давала мені змоги думати, а в подальшому - дихати.
Він розвів мої ноги, сідаючи на коліна переді мною. Облизав губи і глянув мені в очі. Я бачив як синім вогнем розгоралась у ньому сила і влада над моєю грішною душею. І він є Бог, а я є його паства…
- Я не дуже в цьому вмілий, тож прошу, кажи коли щось не так, - Вілл виглядав ще спокусливіше з цього ракурсу.
Він ніжно поцілував головку мого члена. Обвів язиком навколо. Це була подвійна насолода - бачити і відчувати.
Що ж, вмілим він таки був. Що тоді, що ще п’ять вечорів після. Коли наставав ранок, ми ніколи більше про це не говорили, не згадували, та й загалом ніби стерали з пам’яті, продовжували жити, ніби нічого й не відбулось. Проте через деякий час наставав момент коли Вілл питав мене: “В мене о сьомій?”. І я завжди казав - “Так”. І не важливо наскільки безмежну владу над ним я мав, у такі вечори я втрачав її всю. І не важливо наскільки сильно я його любив, наскільки близько притуляв його до себе ночами, на ранок ми знову ставали “психіатром і клієнтом”. Він ніколи не підіймав цієї теми, ніколи не згадував своїх почуттів до мене, мабуть тому що їх немає. Він використовує мене, як йому заманеться, а я й слова не скажу. І він точно знає що я від нього нікуди не втечу, бо люблю, знає що може прийти будь коли і робити що завгодно, бо я підтримаю. Та все ж я очікую. Бо поки я маю ці вечори, я ніколи більше не втрачу віри. Бо він є Бог, а я є його паства….
Ганнібал Лектор,
Психіатр, вбивця, канібал.