Знову відчувати на собі вагу його тіла, відчувати його кожним сантиметром оголеної шкіри, і все одно намагатися притягнути його до себе ближче, обійняти міцніше, і торкати, торкатися, торкатися… Бажання, яке Луї раніше так сильно намагався викорінити із себе, тепер виривається з нього вільно й нестримно. Він не міг би придушити його навіть якби захотів, але він не хоче, і не хоче хотіти, не хоче навіть думати про те, що колись хотів… Він гладить Лестатову спину, допоки той притискається до нього у занадто вузькій для них двох труні. Лестат прихиляється чолом до скроні Луї. Треться носом до його щоки. Пестить його шию, плечі, руки, цілує куди прийдеться, аж поки зрештою переплітає його пальці зі своїми та кладе їх сплетені долоні йому на груди, просто над серцем. І від кожного, кожного, навіть найменшого, торкання серце Луї аж заходиться, і він аж захлинається почуттями, котрих марно намагався позбутися мало не все своє існування.
–
Відколи Луї зайшов до тієї занедбаної халупи в Новому Орлеані, котру Лестат вперто називає домом, коли знову без жодного стуку, без жодного попередження після стількох років зневаги та ігнорування увірвався в його життя, то стало тільки справою часу, коли Лестат зламається.
І він намагається триматися, намагається не поїхати головою остаточно. Він говорить різну дурню про подарунок, міленіалів та щурів… І тільки два слова:
— Вітаю, Лестате.
Два слова. І все. Весь його вдаваний спокій тріщить по швах, як гнилі стіни під навалою урагану. Він навіть не знає, що калатає голосніше — віконниці під вітром чи його власне серце під поглядом Луї. Луї його стукіт чує, точно чує. Лестат хоче, щоб він чув.
–
Луї пропонує йому дах над головою. Пропонує йому одяг, душ, сон. Пропонує своє тіло та свою кров. Звісно, це навіть близько не зрівняється з тим, що колись запропонував йому Лестат, проте це все, що він може дати йому просто тут і зараз.
Тож Луї приводить Лестата до свого готелю, реєструє його у своєму номері. Лестату на номер байдуже, він дивиться лише на Луї. Якусь мить Луї розглядає його у теплому світлі ламп, роздивляється його виснажене обличчя, темні кола під його очима, посірілу шкіру, зношений одяг — той самий халат, що той носив у минулому житті у їх домі… Він важко ковтає, всередині все стикається. Його вистачає не надовго — щойно за ними зачиняються двері їх кімнати, як він не втримується, знову обіймає Лестата, притягує його до себе, тримає, наче наче той зараз зникне, наче розсіється з настанням ранку. Вони стоять так годинами, аж поки за вікном не починає сіріти.
–
Лестат тримається за вигладжену до блиску його власними пальцями дошку, котру майже може уявити справжнім піаніно, як за порятунок. Він ледве живий, ледве може хапнути ковток повітря, ледве може стояти, ледве може це терпіти. Він напевне марить. У нього точно галюцинація. Бо цього не може бути. Бо Луї дивиться так, як Лестат завжди хотів, щоб той дивився.
Заради цього погляду Лестат готовий ламатися скільки завгодно.
Вони говорять, по-справжньому, — Луї з Лестатом, Лестат з Луї. Лестат все ще не до кінця вірить, що все це дійсно відбувається. Голос дрижить, коли він каже: «Слава мені».
— Я не знав, що це дарунок, — несподівано каже Луї.
І Лестат майже не здригається.
А тоді:
— Я хотів, щоб ти страждав.
І очі Лестата майже сухі.
І Лестат не знає, чого чекати далі. Від Луї можна чекати чого завгодно. Луї може знищити його кількома гарно дібраними словами. Луї каже:
— Я прийшов подякувати…
–
Вони, не змовляючись, разом лягають у труну — в обох мокре волосся і розігріті від гарячої води тіла. Між ними немає жодної незручності, жодної запинки. Вони вмощуються в обійми один одного так, наче завжди там були, наче їх не розділяв час, обставини і все те, що вони один з одним зробили. Тепер це вже неважливо. І решта всього світу не важлива, хай там хоч вогонь, хоч потоп. В думках Луї тепер тільки Лестат, Лестат, Лестат, Лестат, Лестат, Лестат, Лестат, Лестат, і тепер він цього абсолютно не соромиться.
–
Луї все говорить і говорить, а Лестат все ламається і ламається, і голос його теж надламується, горло стискається, і він ледве може спитати Луї, чи той собі нашкодив, і ледве може вислухати відповідь. Ледве може усвідомити, якого болю зазнав Луї, якого болю зазнав він сам. І він говорить про Клодію, про її останні миті, про її останній погляд на нього, і він не може, не може, не…
І Луї обіймає його.
Луї обіймає його. Кидається до нього, уриваючи на півслові, обхоплює руками і горнеться до нього так, що Лестат аж заточується від несподіванки, а тоді ламається остаточно.
Вони обоє тремтять, обоє плачуть, обоє на межі. Обох ледве тримають ноги, та вони тримають один одного так сильно, що звичайні люди могли б задихнутися. Лестат, напевне, помер і потрапив до раю. Його серце танцює, і він чує, як танцює серце Луї.
–
Зрештою Лестат засинає, розпростершись просто на Луї, і Луї міг би втрати свідомість від усього, чим він зараз горить. Його серце переповнене, його серце розривається він надлишку почуттів, від ніжності, від млості, від кохання.
Луї не ворушиться, щоб вивільнити затерплу руку, щоб прийняти зручніше положення. Він навіть не намагається зробити вдих — він вампір, йому й дихати, по правді, не треба. Луї не ворушиться. Він загортається в обійми Лестата наче в ковдру. Йому добре. Йому зручно. Йому тепло — вперше після Парижа, він може по-справжньому зігрітися.
Нарешті сімдесят років опісля він знову вдома.