1 розділ

  Темне та похмуре небо височіло над шафрановим полем, яке розділяло шумний струмочок. Хмари загрозливо нашіптували вітерцем про невпинну та нещадну зливу, за якою не зможеш роздивитися обрій поля і все, що у ньому знаходиться. У цих краях, яких майже не торкнулася рука людини, височів самотньо двоповерховий будинок і невеличка ферма, де швидко зганяли худобу перед початком нищівної погоди. Робітники вирішили перечекати бурю, що насувається, в компанії корів та овець, пообідавши всі разом тим, що принесли з дому. Вони не йшли у сам будинок, а залишалися у фермі, примостившись на сіні і розмовляючи про теми, які самим господиням ферми краще не знати. Інакше може бути загроза звільнення, а таку просту роботу за гарні гроші попробуй пошукати у їх містечку. Прийдеться йти найматися на працю, яка може бути поза межами рідного міста, далеко від дружин та дітей. Саме тому всі одноголосно вирішили перечекати у фермі бурю, ніж проситися у будинок до господинь. Врешті-решт, мекання і мукання худоби не заважали їм вести свої » світські» бесіди. 

 У цю же секунду в будиночку, зовсім поруч з фермою, одна з панянок розводила багаття у каміні, а інша - готувала стіл для вечері. Ще посеред ясного дня, коли не було жодної думки про можливу бурю, дівчина все ж усвідомлювала про приховану загрозу. Варто лишень навчитися у природи її секретів, дозволити надати тобі урок, розповісти шелестом листя чи течією хмаринок про дикі манери і ти вже майже встигаєш за плином її думок. 

 Саме так Юстина змогла передвгадати нависливу бурю, що вже розпочинала свій невпинний хід. Хмари дуже близько до землі та їх швидкий рух був першим попередженням. Дальше її захвилювала поведінка тварин, що означало про різку зміну погодніх умов. З цієї причини Юстина приказала робітникам пригнати худобу з пасовиська і відвести на своє місця у фермі. На щастя, їм вдалося вчасно все зробити і не бути промоклими до ниток. 

- Вечеря готова, - гукнула шатенка до дівчини, яка вже розпалила вогнище. Вона глянула на Юстину, яка гукає на трапезу. Шатуна вийшла із нетрів кухні і поглянула на свою кохану, яка розвела вогонь. При світлі грайливих вогників можна було з легкістю розглянути її вроду. Руде хвилясте волосся звивається на тендітні плечі. Відтінком більше нагадують насичену і свіжу кров, що зовсім не відцурається від характеру пані. У смарагдових очах стрибало відображення вогника. Такі ж суворі та стримані, як у їх першу зустріч. Але відрізняються тепер своєю ніжністю та теплотою, від яких Юстина сповнюється щастям. 

- Романо, може погукати їх до будинку? - невпевнено натякала Юстина про робітників, бо вже помітила у погляді рудоволосої презирство. Їй явно не подобається пускати своїх прислуг у власний дім. 

- Чудова ідея, Юстино, - саркастично мовила пані, відкинувши руде волосся назад. Зазвичай Романа складає свої червоні коси у пучок, бо дратує їх неслухняна натура. Та зараз не мала жодного бажання і сил. До того ж, Юстина обожнювала вигляд Романи із розпущеним волоссям. - Запросимо чоловіків у будинок до двох, на їх думку, самотніх дівчат, - продовжувала вже роздратованим тоном Романа. - Дуже розумно. 

- Але у фермі холодно, - у свій захист мовила Юстина, яка явно обурилася після такого коментаря у свою сторону. Про її наївність та необережність. А як буря буде тривати всю ніч? - послідувала шатенка слідом за Романою до столу. 

- Просидять там всю ніч, - невимушено відповіла руда. Юстина хотіла бува ще доповнити, але Романа перервала: - Прислугам варто знати своє місце. Раз ні, то почнуть дуже швидко нахабніти. Юстино, це не обговорюється.

 Романа подумала, що розмова закінчилася, тому переможно підняла голову. Відсунувши стілець для Юстини, дівчина дивилася на шатенку, яка виглядала ображено. 

- А як щодо мене? - питання Юстини змусило нахмурити брови Романи. Рудоволоса відпустила спинку стільця і попрямувала до шатенки, обережно торкнувшись її щоки, мов парцелянового посуду. У рухах Романи справді був легкий острах зломати Юстину в цю мить. Кожен раз, коли у розмові згадується їх минуле, рудоволоса хотіла радше померти, але не говорити про те, що вже сталося і не зміниться. 

- Ти більше не моя слуга. Ти більше не кріпачка. Ти вільна, - Романа намагалася говорити настільки щиро, наскільки вона справді вміє. А їй це важко вдається. Дуже важко. Бо вона не вміє. Бо насправді Романа понад усе хотіла, щоб Юстина завжди залишалася поруч і не вздумала про те, що воля може бути не тільки з Романою Руденко. 

- Гаразд, - видихнула шатенка, втративши бажання це обговорювати. Вона лагідно поцілувала долоню Романи, яку притисла до щоки Юстини. - Гайда вже вечеряти? Скоро все вичахне, - дівчина лагідно усміхнулася, а Романа кивнула. Задоволена тим, що цю тему вона оминула. Згорнула клаптик за клаптиком. Перегорнула на іншу сторінку. 

 Дві пані сіли за стіл і без жодного слова пристали до вечері. Не було згадано Бога, висловлену подяку йому за можливість вечеряти зі своєю коханою людиною чи принаймні прочитано маленьку молитву. Це було звичкою більшості людей у їх час, де цінувалося Господнє ім’я. Та не у цій маленькій, ледве можна назвати цим словом, сім’ї. Не те, щоб вони зневажали Бога чи зовсім не вірили в його існування. Принаймні, не Юстина. 

  Відколи вони знайомі були, Романа постійно гостро реагувала щодо релігії та чоловіка, що стежить за нашим кожним рухом. Їй варто було дізнатися, що хтось з колишніх її кріпакі молиться перед сном чи, не дай Боже, відвідує церкву, то були покарані за своє нахабство ослухатися хазяйку. Досі шатенка не змогла дізнатися причину поведінки Романи. Чи то її бажання бути єдиною, хто керує чужими життями, чи страх за свої гріхи, які вже нічим не відмиєш?

  Юстину це досі лякало, бо як би не кохала Роману, а віруючою залишалася. І ставало страшно від думки, що за свої гріхи її кохана буде жорстоко покарена та відіслана у лапи Сатани. Або ще при житті дівчину спіткає страшне горе та біда, яку вже не в змозі ніхто відігнати. 

  І хоч би як страшенно Романа не гнівилася через згадку про Бога, та Юстина не збиралася забувати того, кого вчили з дитинства поважати. Дівчина не побоялася і кожен раз в думках згадувала Господнє ім’я, дякувала за трапезу з її коханою та проговорювала молитву, поки Романа спокійненько вечеряє і ні про що не задумується. 

____

  Пані стискала своє віяло, вигинаючи під власною вагою своїх рук. Це не заспокоювало її, але й не повинно було. Лишень намагалася стримати свій гнів до тієї миті, поки не приведуть кріпачку, яка посміла ослухатися свою пані -  встати на захист одного із кріпаків, якого повинні були покарати за наказом рудоволосої. Хіба хтось у праві робити те, що їм заманеться? Хіба її кріпаки досі не усвідомили свою роль у цій ланці багатих та бідних, де вони є другою категорією? Та як посміли своїм непослуханням осквернити ім’я Романи Руденко? Віяло ледве не зломалося і це було б вчетверте, а витрачати сили, щоб знайти таке ж розкішне віяло ще раз пані не хотіла. 

 У двері пролунав стукіт і Романа дозволила увійти, все ще зазираючи у вікно. Одразу після цього двері відчинилися і зайшов чоловік, тримаючи юну дівчину за лікоть. 

- Я привів її, як ви й сказали, - Романа повернулася, коли почула чоловічий голос, що відзвітував виконаний наказ. Пані обернулася, глянувши на нахабне дівчисько, яке було наступною жертвою її садистських ідей. 

 Волосся шатенки приховувала хустка, що слугувала не тільки для цього, але й для того, щоб вберегтися від сонця, поки порається на полі. Тіло худе, як у всіх інших кріпаків, а лікті настільки тонкі, що під вагою чоловіка скоро розломаються. Зовсім немічне, недбале, непоказове створіння, яке опускало свої очі через страх поглянути на свою пані. Рудоволосу це радувало, та не дивувало. Це було звичним бачити заціпеніння у своїх слуг,які поставали перед їх судею, яка вирішувала, чи варто їм сьогодні жити спокійними днями, чи поступитися стражданням та болі. Це звично, бо всі завжди боялися Роману. Її божевілля. Її жорстокість. Її загрозу.
  
  І Руденко раділа, насолоджувалася, любила, кохала страх у тілі цієї дівчини. До тієї миті, поки ця кріпачка не наважилася підійняти свій карий погляд на панянку. Ці очі не були сповнені страхом та слабкістю, як гадалося на початку для пані. У них відображалася сильна та войовнича душа, яка не боялася несправедливості та покарань, які будуть того коштувати. Це худе тіло не було таким же немічним, як на перший погляд. Шатенка у мить вирівняла спину і стала рівно на ноги, сховавши подалі це дівчисько, що спочатку зайшло до кімнати Романи. 

 Така смілива, така відчайдушна, така хоробра. Звісно ж, до того моменту, поки її не поломають. Не знищать. Не вб’ють жагу до боротьби за справедливість. Не згублять її сталь та вогонь. Потрібно був тільки час, аби ця дівчина зневірилася у всьому, що її оточує. У своїх цінностях. Переконаннях. У свою віру. 

- Відпусти її, - приказала рудоволоса і чоловік це виконав. Шатенка відчула волю, але тільки фізичну. Але тільки на мить. - Нагадай своє ім’я. 

- Юстина.

- Ти ж розумієш, за що тебе привели? 

- Так, пані, - дівчина опустила погляд донизу, але не втрачала свого міцного потенціалу. - За те, що заступилася за свого друга, Лютеція, коли його хотіли покарати. Але ж він нічого жахливого не зробив. Він просто…, - слова шатенки перервалися після того, як Романа підняла руку. 

- Ти ослухалася мого наказу, - грубо відрізала пані, піднявши догори голову. - Не важливо за що карають одного з моїх кріпаків. Ти не повинна за це хвилюватися. Ніхто не повинен. Для вас повинно важити тільки одне моє слово. Воно, моє слово, для вас за ціну золота. Якщо його карають, отже, є за що. Будь-кого, хто був покараний мною, є заслужено, - пані пройшла поруч з дівчиною, ставши за її спиною. Руки досі стискали віяло і схоже їх цілісність залежала від наступних слів кріпачки. - Повтори те, що я сказала, Юстино, - грубо наголосила на імені своєї слуги. 

- Ви…, - дівчина затнулася, вдихнула повітря і стиснула кулаки. - Те, що ви є нашою пані, не означає, що вам заманеться робити з нами те, що тільки побажаєте. 

- Що… Що ти сказала? - віяло вигнулося. 

- Ми теж люди, як і ви. Ви не можете з нами поводитися, як зі звірами, - шатенка розвернулася до пані, яка була проголошена нахабством кріпачки, що було новизною для Романи. Особливо те, як злісно дивилася на неї Юстина. Побачити цей гнів у очах своїх кріпаків було неочікувано та нереальним. Та виявляється, що це ще й як можливо. - Ви не можете з нами поводитися, як з тваринами! Ви не наш Бог! 

 Гучний сплеск пролунав у приміщенні і частина від вже зламаного віяла полетіла у куток вітальні, сховавшись за каміном. Тим часом інший кусок, початок віяла, залишався досі у руці пані. Юстина ступила пару кроків назад, схопившись за щоку, яка горіла після сильного удару дерев’яною річчю. Дівчина відчула присмак заліза за мить. Пройшовши язиком по губах, вона зрозуміла, що це кров, яка щойно виступила на її нижній губі. 

- Твоя дурна голова зовсім не розуміє, хто перед нею!? Як ти смієш своїм брудним ротом говорити такі речі своїй пані?! - рудоволоса схопила за зап’ястя дівчини, забравши від щоки кріпачки. - Стань перед мною на коліна і вибачайся! Благай про змилування! 

 Юстина не наважувалася глянути в очі панянки, яка верещала на неї у пориві палаючої істерії. Відтінок смарагд блистів від люті, яка оскверняла цей чистий і невинний колір очей. На думку Юстини, саме Романа оскверняла цей колір. Своїми вчинками. Своїм існуванням. Своїм життям. Вона руйнувала чарівність цих смарагдових очей, які були схожі на ще одну пару, таких же світло-зелених, але несповнені злості та гріховності. Руді кучері, що сплетані у високий пучок, нагадували ті, до яких Юстина мріяла торкнутися. Відчути. Попестити. Сплутати у цих кучерях свої пальці. Романа не мала право бути схожою на нього, мов дві каплі води. Не було у неї такого права, вона не заслужила, не працювала за цю запаморочливу зовнішність, не зробила нічого, щоб бути такою чарівною та гарною. Бути такою ж, як він. 

  Їй варто було народитися брудною кріпачкою, зовсім непримітною на вигляд або ж з гидкою зовнішністю, як її характер. Бідною та нещасною селянкою. З темними очима, як кола під ними; з коротким і чорним, мов солома, волосся, яке часто випадає, що не доходить ледве до полисіння; худющі руки, ноги і зовсім слабке тіло, яке не здатне принести навіть відра води до хати своїй сім’ї. Романа повинна бути такою людиною. Відповідною до свого огидного і брудного характеру. 

А зараз ця пані кричить на Юстину, змушує її стати на коліна, щоб благати про милування, інакше грозиться тим, що більше ніхто не дізнається, де буде поховане тіло кріпачки, зникнення якої нікому не буде цікаве та відоме. Саме ця пані змушує Юстину принизити себе, своє ім’я та честь, якої нема у кріпаків. Пані, яка осквернила очі, які обожнювала Юстина. Саме ця жінка після власних гріхів, які ніякий Бог не пробачит, вимагає помилування у своєї кріпачки? У тієї, хто завжди слідував Божим законам? У тієї, яка завжди чинила справедливо та правильно? У тієї, хто має душу сталевішу, ніж у своєї пані? 

 І Юстина підняла очі. Свої карі, темні від люті, очі. Саме вони змусили затремтіти погляд пані. Романа відсахнулася і відпустила зап’ясток кріпачки, що міцно стискала довгими пальцями. Вона ступила крок назад, позираючи спантеличено і налякано на Юстину. Так, так, саме налякано. Романа не знала, що таке страх. Авжеж, вона вміла його посіяти у своїх слуг та кріпаків. Змусити у їх очах благати про пощаду, сповнені страхом за своє життя. Романа керувала людьми страхом. Бо саме страх був її вірним другом. Не ворогом. 

 Але у той момент, вона відчула, як це боятися. Не лякати, а боятися. Відчувати страх. Непримітна, слабка статура кріпачки нависла над Романою. Тільки зараз пані помітила, наскільки Юстина була високою і насправді дужою дівчиною. Її сила проявлялася не тільки фізично. Найбільше цієї якості було в душі цієї дівчини, яку виявляється не так просто можна зломати. Можливо пару років на це піде… Пару десятиліть… Але сьогодні Юстина показує свою силу, потужність та сміливість. 

- Одного дня ви відчуєте на собі все, що ви змусили відчувати простих людей, - злісно мовила шатенка, роздувши свої ніздрі. 

  Чоловік, який привів кріпачку у вітальню до Романи, одразу приблизився та схопив за руки кріпачку, яка не очікувала, що її зупинять. На мить Юстина забула, що у цьому світі були не тільки вони двоє з пані. Вона протистояла силі охорони, але за мить здалася. Але не духом. Фізично, але всередині у неї досі горіла жага показати, яка доля очікує на Роману за всі її гріхи. 

- Шановна пані…, - намагається догукатися чоловік до рудоволосої, яка досі ошалешена після протистояння своєї кріпачки. - Що мені з нею робити? Кинути у підвал? 

 Підвал був одним із огидних місць у цьому будинку. Саме туди скидають кріпаків, які не хочуть працювати або чимось не вподобали Романі. Саме туди пані їх виганяє, щоб покарати. Саме там деякі вмирають і їх тіла рідко забирають, залишаючи там гнити та перетворюватися у кістки. 

 Романа поглянути в очі Юстини. Тільки одне слово пані змусить це невдячне дівчисько відчути, що буває, якщо ослухатися свою хазяйку. Вона може її розломати на частини, знищити, зруйнувати. І Юстина стане, як всі інші. Покірною, слухняною, боязкою і наляканою. Сповненою страху. Це означало б, що у серці дівчини більше б не палала гнів до пані та жага до справедливості. Більше цього б не існувало того, що так протистояло Романі. Те, що її так налякало. 

Вона вперше відчула страх. 

- Ні, - мовила крижаним голосом пані, стиснувши в руках залишок віяла. - Поведіть її назад на поле. Нехай продовжує працювати. 

- Але, пані…, - чоловік був шокований такою легковажністю Романи після того, як її власна кріпачка на неї ледве не замахнулася. 

- Ти оглух? Чи можливо вже розучився розуміти мову? - прошипіла пані. - Вона буде працювати сьогодні довше, ніж інші. Це її покарання. Ведіть її. 

 Чоловік спантеличено зиркнув то на пані, то на кріпачку, яка похоже не знала, що оминула свою смерть. Її могли змусити страждати, але не зробили цього. Натомість Юстину просто повели на поле, де в наступні дні вона працювала до ночі.