Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
І за волошку в житі золотому.
Мирний стукіт коліс.
Зашарпаний вагон приміської електрички скрипів та покачувався зі сторони в сторону. З тамбуру віє цигарковий дим, в кутку мирно посапує п’яний вусмерть чоловік. Ще годину тому він на диво вправно пересувався вагоном та надокучав рідким на сей пізній час пасажирам, та бабуся, яка везла цілі сумки розсади, швидко вгамувала захмеленого найближчою до себе яблунею.
Сонце поступово спускалося за горизонт та кольором плавленого золота підпалювало поле пшениці, яке простягалося за вікном ген-ген за небокрай. Де-не-де прогулькували поодинокі дерева.
«А ще це проміння неймовірно личить Симону» - ледве ловить цю швидку думку Володя, поки дивиться на профіль нейнестерпнішого, та в той же час наймилішого йому чоловіка. Петлюра сидів прямо навпроти сонця, через що він ніби світився м’яким теплим ареолом.
«Як у святих на іконах, - подумалося Винниченкові, - тільки вони не такі красиві.»
Вії, на які Володимир особливо довго дивився, затремтіли - Петлюра, ніби відчувши погляд, розплющив очі та подивився прямо на Володю. Схоплений зненацька, той сказав перше, що спало на думку:
- Що ти слухаєш там таке, що на мене навіть не зважаєш?
Симон посміхнувся, здивовано піднявши брову, мов «Серйозно?», та все ж мовчки простягнув йому навушник.
Володя навіть не одразу зреагував, задивившись на те, як сонце грайливо зблиснуло в очах Петлюри.
За твій світанок, і за твій зеніт,
І за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
За те, що вчора встигло оддзвеніти.
Жінка стомлено видихнула, змирившись з тим, що трійко її любих діточок ніколи не втихомиряться. Заправляючи частково сиве пасмо волосся за вухо, вона лише подумки просила їх не наближатися до людини, що сиділа навпроти, мимоволі притискаючи малих до себе - не було ще на її житті нормального чоловіка, який у такий сонячний день сидітиме у вагоні, закутавшись у плащ по самі вуха.
Володя не зважав на це - він з порожнім поглядом спостерігав, як рідкі біленький хмарки пливли собі, не бентежачись за таке яскраве сонце, кольору плавленого золота. Винниченко лиш слухав пісню та ворушив губами, намагаючись відволіктись на складність видобування звуку. Однак не встиг він дійти до кінця другого куплету, як невидимий обруч здавив горло, а в очі ніби перцю всипали.
«Завтра зеленіть буде тільки у мене. Не у нас обох, а тільки у мене. Чому це звучить як найбільше знущання? Бо таким воно і є.»
Володя відчув, що давиться невиплаканими досьогодні сльозами. Сонце залишалося таким же яскравим, теплим, як і поле пшениці, мимо якого вони проїжджали. Він ненавидів та в той же час благословляв те небесне світило разом з пейзажем - за те, що витягують найболючіші та найпрекрасніші спогади. Стукіт коліс приміської електрички мав вбаюкувати, але лише ворушив свіжі рани.
Симон сидить і дивиться на нього усміхненими здивованими очима, простягаючи навушник.
Мимо прогулькнуло дерево.
Симон аж світиться, коли сміється, особливо приємно розуміти, що розсмішив його жарт, над яким Винниченко особливо довго думав - як краще обіграти сю гру слів?
Жінка поруч тихо зітхнула.
Симон завжди пах цигарками, хоч Володя інколи і бурчав на нього за це («Одна сигарета це день твого життя, а ще від тебе тхе!») та все ж сам грішив подібним («А сам ніби не тхнеш табаком, ти певно більше мене палиш»). А ще Винниченко ніколи не скаже прямо - йому дуже подобається, як Петлюра прикурює, особливо з його цигарки. Це найестетичніше, що Володимир бачив у всьому своєму житті.
- Вам допомогти, пане? - Винниченко мимоволі здригнувся та вийняв навушник. Музика автоматично спинилася.
- Перепрошую? - хриплим голосом перепитав Володя.
Жінка обережно дістала сухі серветки та простягнула йому упаковку.
- Тримайте. - І посміхнулася втомлено, розуміюче.
Володимир здивовано взяв раптовий предмет гігієни і зрозумів, що щоки в нього вологі від сліз, та і ніс був близьким до потопу.
- Дякую, пані. - тихо відповів Винниченко та трохи рваними рухами почав приводити себе до ладу. Багатодітна самотня мати кивнула та сумно подивилася на трійко коханих своїх дітей.
Сонце більше не відблискуватиме в очах його любого Симона.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
Котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви.
Вечірнє сонце, дякую за день!..