Розділ десятий
День за днем ми наближалися до завершення організації балу. Ада з ще більшою завзятістю пильнувала останні приготування, а Нік майже закінчив малювати сади. В свою чергу я благополучно доставив скатертини, серветки, іменні таблички і решту дрібниць, які замовила Ада.
Кожен з нас відчайдушно брався за роботу, занурюючись у неї з головою. Ми робили все, аби не думати про останні події. Звісно ж, ніхто з нас не збирався забувати Енріке, проте повсякчас думати про його втрату було нестерпним.
Всі інші студенти повернулися до абсолютно нормального, звичного життя. Воно продовжувалося, з нашим другом, чи без.
— Комусь з вас доведеться взяти на себе частину роботи Луки. Презентація майже готова, але решту деталей таки треба доробити. — Стукаючи пальцями по краєчку столу мовила Ада.
Ми знову сиділи в їдальні, на своїх місцях. Нік сидів поруч зі мною, склавши руки на грудях. Його погляд дивився кудись у стіну, ніби він бачив Аду наскрізь.
— Ніку, агов!
— Я слухаю.
Він вдихнув і тепер вже дивився на Аду.
— Що я казала?
— Щоб хтось з нас двох взяв на себе роботу.. — Кивнув на порожній стілець Луки.
— Добре. Ти в нормі?
— Так.
— Хлопці, мені дуже набридли замовчування. Якщо між вами щось сталося, чи щось когось тривожить, то скажіть, будьте такі ласкаві.
Її голос тремтів, підборіддя смикалося.
— Адо, ти чого це?
Я взяв її за руку. Краєм ока помітив, що й Нік зробив те саме.
— Я просто задумався про закінчення картини, і про тему нашої останньої презентації теж. — Винувато мовив Нік. — Більше нічого такого, про що треба хвилюватися.
— Я не хочу аби і з вами двома щось сталося, тому надто сильно зосереджуюсь навіть на найменшій зміні у вашій поведінці.
— Все добре, з нами обома.
Ніби в підтвердження моїх слів Нік кивнув.
— Так, точно. Ми б тобі сказали, чесно.
— Я вам вірю.
Останнім часом її щоки майже завжди блищали від сліз, і це щоразу все більше і більше змушувало мене відчувати нестерпний біль у грудях. Ада була надто ніжною і доброю, тож всі події виснажили її, ніби притисли важкою брилою. Здається, Нік відчував те саме, що і я. Для нас обох Ада була майже що сестрою.
Ми сіли на крісла поруч з нею і обійняли за плечі. За кілька хвилин Ада заспокоїлась і дихала рівно.
— Я люблю вас. Справді не знаю, що робила б сама.
— Я теж тебе люблю.
— І я тебе люблю, наша русалонько.
— Ваша русалонька, Ніку, лишилась без пари на той проклятий бал.
— То підемо на бал всі разом? Я теж без пари. А ти, Ніку?
— Я? Жартуєш мабуть. Краще, ніж провести той вечір втрьох, навіть бути не може.
Після слів Ніка Ада обійняла нас за шиї, притягнувши ближче до себе.
— Аби о восьмій були в моїй кімнаті, і борони вас боже запізнитися бодай на секунду. Ви мене знаєте, я не жартую.
Ми сиділи в їдальні ще близько години, розмовляючи про плани на бал і жуючи пудинг.
За кілька днів, ввечері після занять, я лежав на ліжку і дописував останні абзаци нашої презентації.
За увесь цей час ми ні разу не бачили Луки, на заняттях його теж не було, а на дзвінки Ади він не відповідав.
Я навіть не встиг до пуття задуматися про його зникнення, як задзвонив мій телефон. Було пізно, тож я насторожився. Пізні дзвінки ніколи не приносили мені чогось хорошого.
Телефонували з штатів, номер невідомий, отже то не мама, і не Тео.
Я вагався ще кілька секунд, але врешті-решт відповів.
— Так?
— Привіт, Стіве.
Від почутого голосу я підскочив, відклавши ноутбук подалі.
— Якого біса?
— Не впізнав, синку?
— Я запитую, якого біса?
Його голос я впізнав одразу. Телефонував мій батько, вперше за два роки.
— Стіве, чого ти такий злий? Хіба я не можу зателефонувати до свого сина просто так?
— Ні, не можеш. Ти ніколи не дзвониш просто так. Взагалі-то вже пізно, ти не вчасно.
— Дай мені кілька хвилин, це не складно.
— У тебе п’ять хвилин, а далі я покладу слухавку.
До кімнати увійшов Нік, але одразу ж зупинився в дверях, побачивши, як я ходив кімнатою то туди, то сюди.
— Як у тебе справи? Як навчання? — Провадив далі чоловік з того боку слухавки.
— Нормально, і навчання теж. Це все?
— Мене глибоко зачіпає таке ставлення, але знаю, що це моя провина, я приділяв тобі мало часу. Добре, Стіве, я більше не буду тягнути, скажу прямо. Мені потрібна твоя допомога.
— З чого це я маю тобі допомагати?
— Просто послухай, гаразд? Отже, у мене виникли певні..труднощі. Аліче і я, ми трохи не зійшлися характерами і сталося так, що я влетів у борги, тепер ще й, можна сказати, лишився просто неба. Допоможи мені з грошима, я знаю, що ти маєш жирну стипендію. Я більше не…
— Досить!
Я не очікував, що мій голос звучатиме настільки люто. Схоже і Нік цього не чекав, судячи з того, як швидко він відклав книгу і звів на мене погляд.
— Тепер я говоритиму, а ти мовчки послухаєш. Якби ти цікавився життям своїх дітей, то знав би, що за своє навчання я плачу значно “жирнішу“ суму, ніж здатен уявити твій мозок. А ще, якщо тобі цікаво, Тео обрав собі професію і частину грошей зі стипендії я відкладаю на оплату його коледжу. А ще, чорт забирай, я нещодавно втратив свого друга, тому про твої проблеми і дівча, на яке ти проміняв нас з мамою, я б хотів слухати в останню чергу. Тому котися до біса, покидьку, і навіть не сподівайся, що я допомагатиму тобі!
Останні дві фрази я, в прямому сенсі цього слова, прокричав, а потім скинув дзвінок, кинувши телефон на ліжко.
— Стало краще? — Тихо озвався Нік, нагадавши про свою присутність.
— Вибач. — Я винувато зиркнув на нього.
— Облиш вибачатися. Краще чи ні?
— Ні, зовсім ні. Здається, стало тільки гірше.
— З цим треба щось робити.
Він закрив книгу і підвівся з ліжка. Трохи покопирсавшись у шухляді Нік нарешті повернувся і підійшов до мене, тримаючи між пальців самокрутку.
— О чорт, Ніку, звідки воно в тебе?
Я посміхнувся, бо ніколи не сподівався побачити щось подібне.
— Невеличка тяга до травки йде в комплекті з творчістю. Останнім часом було надто багато лайна і я вважаю, що нам просто необхідно зняти напругу. Ти зі мною?
Нік моєї відповіді не чекав — просто взяв мене за руку і потягнув за собою на балкон.
Ми сіли на підлогу і Нік розкурив косяк, потім передав його мені і заговорив.
— Хочеш поговорити про нічного гостя?
— Він козел. — Я зробив затяжку і повернув його Нікові. — Він завжди був козлом. Ніколи не цікавився чим займалися його діти. Він не ходив на наші виступи у школі. На день батька, коли клас Тео готував свято, я пішов замість нього. Бачив би ти, як Тео зрадів, що і його “тато“ був серед інших. Нолан (я ніколи не називав його батьком) жив так, ніби сім’я це всього навсьго гра, яку можна покласти на паузу. Тож, коли я трохи підріс, більша частина його обов’язків стала моєю.
Нік уважно слухав мене, а в його очах мерехтів вогник косяка, який він передавав мені після кожної затяжки.
— Мені здавалося, що він просто існує поруч з нами, і не більше. — Провадив я далі. — Чотири роки тому він взагалі заявив, що йде геть, бо закохався. Аліче, його коханка і моя ровесниця, тепер знудилася з цим старим скнарою, тож вигнала його геть. Він дзвонить, бо треба гроші, от і все. Робить це так просто, ніби ніколи нас не бив, не лаявся, не кидав. Думаю мені було б легше жити якби знав, що він..
— Що він помер. — Нік закінчив фразу за мене (я був йому вдячний) — Я розумію, що ти відчуваєш. Давай пошлемо їх подалі, ще далі, ніж від нас Місяць.
Він зробив останню затяжку, погасив недопалок і ліг на підлогу, піднявши ноги догори, на перила.
— Лягай поруч, давай. Давай трохи розслабимося, рудик, і уявимо, що є тільки ми і ця ніч. Зробімо вигляд, що в нашому житті ніколи не було цих виродків. Зробімо вигляд, що все добре.
Я ліг поруч і мене потроху накривало відчуття полегшення. Тепло повільно розливалося всім тілом і це дало змогу розслабитися. Я лежав і дивився на нічне небо, всіяне мерехтливими зірками.
Спочатку ми лежали мовчки, а потім говорили про всілякі дурниці, що тільки спадали на думку і сміялися до сліз.
Після хвилинного переведення подиху я знову заговорив.
— Про що ти зараз думаєш, Ніку?
— Про той всратий костюм, що мені доведеться одягнути на бал, але більше про те, куди я поїду після випускного. — Договоривши, Нік повернувся обличчям до мене. — А ти?
— Про те, що хочу поїхати з тобою, і часом лежати так під зоряним небом, накурившись. Куди ти збираєшся вирушити?
Тепер ми дивилися один на одного.
— До Греції. Я придбаю будиночок десь у Коринфі, почну детальніше вивчати міфологію, а у вільний час малюватиму. — Він мовчав точно більше хвилини. — Стіве, ти справді хочеш поїхати зі мною?
— Так. — Я відповів одразу, навіть не думаючи. — Якщо я й почну нове життя, то поруч має бути хтось такий, як ти. Я хочу дивитися, як ти малюєш, і хочу з головою бути зачарованим цим процесом.
— Я хочу показати тобі дещо.
Він підвівся і простягнув мені руку. Я трохи незграбно встав, взявшись за його гарячу долоню, і ми пішли сходами вниз. Нік відвів мене до зали.
— Вона має стояти під тканиною до завтра, але я хочу показати її тобі прямо зараз.
Нік відпустив мою руку, підійшов до полотна і одним різким рухом стягнув тканину, яка ховала картину від людських очей.
Висячі Сади Семіраміди, над якими Нік чаклував від лютого, були готові. Слів було недостатньо, аби я зміг описати свій захват від побаченого. Кольори м’яко перепліталися між собою, поєднуючись в одне захопливе видовище.
Не знаю, скільки часу я витріщався на полотно, роззявивши рота, але кожна деталь притягувала до себе, ніби зачаровувала. Зізнаюсь чесно, ще більше я був у захваті саме через те, що картина вийшла з-під Нікових рук.
— Ніку..це просто неперевершено. Ти справжній майстер своєї справи, чесно. Завтра всі будуть в такому захваті від побаченого, що словами не передати.
— Глянь но сюди.
Він нахилився і вказівним пальцем спрямував мою увагу на краєчок картини. Там, ніби на шляху до садів, виднілися два нечіткі силуети.
— Я не знаю, чи справді вони існували, і якщо існували, то де саме були. Але попри це, поки я малював, мені подобалося уявляти, що ми їх знайшли і тепер маємо можливість споглядати одне з чудес світу.
Моє серце працювало швидше, ніж мало б працювати, а кров у вухах шалено стукотіла. Я повернувся обличчям до Ніка, повільно випрямився, а він, наче віддзеркалюючи мої рухи, зробив те саме. Подальші його дії були швидшими за попередні. М’які, теплі долоні лягли на мої розпашілі щоки, зменшили дистанцію між нашими обличчями і за мить ми поцілувалися так просто та без вагань, наче робили щось подібне сотні разів.
Ми навіть не здогадувалися, що Арес розпочав своє полювання на Марса.
Розділ одинадцятий
Я не пам’ятаю, як ми потрапили до кімнати, але судячи з усього цей процес відбувся абсолютно безпечно, бо ми обидва прокинулися в своїй ліжках.
Будильник, який Нік завбачливо навів ще до початку нашого вчорашнього відпочинку, дзвонив, здається, вдесяте.
Я знехотя підвів голову, розплющив очі і потягнувся до джерела набридливого звуку. Екран увімкнувся і, побачивши годину, я різко сповз на підлогу. Було вже за полудень і я щиро не розумів, як ми не чули дзеленчання телефону понад три години.
— Ніку, нам пора йти до зали. Вставай.
Я залишив телефон на тумбочці і кілька разів трусонув його за плечі. Нік кинув кілька лайливих слів рідною мовою, але в кінці кінців все ж розплющив очі.
Я ніколи не забуду його заспане обличчя і ті здивовані, почасти роздратовані, очі.
— Щось палає? Думаю ні. Стіве, дай мені полежати ще кілька хвилин, прошу.
— Ада відправить нас полежати в реанімацію, якщо ми зараз же не підемо допомагати їй в залі. Сьогодні ввечері Весняний бал.
— Чорт. Котра взагалі година?
— Майже тринадцята тридцять.
— О чорт!
Нік скинув з себе ковдру і полетів до ванної.
Зібравшись ми одразу рушили до зали.
На щастя Ада була в хорошому гуморі, до всього ще й геть заклопотана, тож ми відбулися незадоволеним поглядом і жестом, яким зазвичай вказували напрямок.
Нік зайнявся зоною для фото, а я зв’язався з магазином, який обіцяв доставити, замовлені мною напередодні, квіти.
Чекаючи на дзвінок від кур’єра я взявся допомагати Аді з іменними табличками.
— Вранці я бачила Луку. Він здався мені дуже роздратованим.
— Хіба це не його звичний стан останнім часом?
Вона знизала плечима, розкладаючи таблички на стіл.
— Не знаю, але мені це не подобається.
— Мені теж не надто подобалося ловити його дивні погляди, але Лука більше не моя проблема.
— Це вже точно. Просто мені б не хотілося, аби він утнув якусь дурницю.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого конкретного. Останнім часом я дивно себе почуваю, коли Лука поруч. Він увесь такий смиканий, мовчазний, знервований, надміру збуджений, а та його поведінка у їдальні, слова і бійка з Ніком. Це геть не схоже на Луку, якого ми знали.
— Він змінився, і щось мені підказує, що поруч з цими змінами нам більше нема місця, Адо.
Вона лиш кивнула, прикусивши губу.
Вже за мить Ада залишила таблички на мене і побігла до першокурсників, які зголосилися нам допомогти, аби відкоригувати розміщення декорацій.
Приблизно за годину кур’єр доставив тюльпани. З допомогою двох дівчат (того ж першого курсу) ми зібрали по букетові на кожен стіл і розклали їх у милі, порцелянові вази.
В загальному зала виглядала досить гарно, свіжо, і атмосфера частково скидалася на весняну.
Мені згадався Енріке. Дивлячись на залу він точно б сказав, що вона страшенно нудотна і вже занадто ніжна. Тоді я взяв до рук табличку, дивлячись на червоняве обрамлення.
— Але це тобі точно сподобалося б, hermano.
Я відніс п’ять табличок до столу, що був найближчим до місця з картиною. Цей стіл Ада залишила для нашої компанії.
Не поспішаючи я розкладав таблички. Першою була Ади, далі Луки, потім Нікова, моя, а останньою я поклав табличку з іменем Енріке.
“ — Сім мавпенят стрибало на ліжку. Одна з них впала і зламала ніжку. Їх лишилось шість.. А нас лишилось троє..“
Я перестав рахувати Луку.
З приготуваннями до балу ми впоралися завчасно і тому на збори мали півтори години.
О сьомій сорок п’ять я сидів на стільці в кімнаті чекаючи поки одягнеться Нік. Йому дуже личив чорний костюм та біла сорочка, а краватка, яку він перев’язував разів зо двадцять, лиш підкреслювала серйозність його таємничої, серйозної особистості, яку, на щастя, мені вдалося пізнати.
Він глянув в дзеркало, поправивши комір сорочки, і обернувся до мене.
— Ти схожий на директора юридичної фірми, яка зазнала успіху за якихось два-три роки після початку роботи. Цей колір мокрого піску ідеально поєднується з твоїм рудим волоссям, Стіве. Вибір надзвичайно вдалий.
— Якщо ми вже сиплемо компліменти, то дозволю собі сказати, що в цьому костюмі ти схожий на декана досить потужного університету, як нашого, наприклад. Тобі личить. Підкреслює твою чарівну таємничість.
— Солідно, не буду сперечатися. Нам не завадить приберегти трохи компліментів для русалоньки.
— Авжеж. Ніку, перш ніж ми підемо вниз я б хотів дещо сказати.
— Не треба. Я знаю, що ти розпочнеш про вчорашнє. Хочу аби ти знав — я ні про що не шкодую. Під “ні про що“ я маю на увазі абсолютно все, що відбулося вчора ввечері з моменту, як ти закінчив телефонний дзвінок.
Я дивився в його очі — чисті, глибокі сірі очі, які лише підтверджували кожне сказане ним слово.
— Я хотів сказати те саме.
— Знаю.
Нік якось дивно посміхнувся і одразу після цього попрямував до дверей.
До кімнати Ади ми йшли в тиші, але напруги я не відчував.
Ада вийшла до нас у розкішній, чорній, вечірній сукні до кісточок, з V-подібним вирізом на спині, і на високих, глянцевих, темних підборах. Її зелені локони ледь торкалися плечей, а шию прикрашав ланцюжок з півмісяцем, який минулого року Енріке подарував на день народження.
— Ти неперевершена. Якби ми влаштували конкурс за найкраще вбрання, то перше місце однозначно було б твоїм.
— Русалонько, сьогодні всі погляди будуть приковані до тебе, і тільки до тебе.
— Якщо б сьогодні відбувся конкурс — перше місце ми б ділили разом. Ви такі гарнющі.
Ада посміхнулася, примружилася і обійняла нас за шиї, як завжди полюбляла робити.
У той момент я був невимовно щасливим. Я б хотів поставити його на паузу, залишитися у тому моменті назавжди, адже там були вони — люди, присутність яких робила моє життя кращим.
На своїх підборах Ада була майже одного росту зі мною і Ніком. Ми увійшли до зали, а вона тримала нас під руки. Студенти зустріли нас оплесками і вигуками. Тоді здавалося, що свято нічого, ніхто, зіпсувати не зможе.
Майже одразу Ада потягнула нас до фото зони. Здається тоді ми зробили більше десятка фото. Смішні, дуркуваті, серйозі, милі. Тішило те, що від цього ми почувалися трохи щасливішими, проте водночас з цим відчуття туги за Енріке зросло, мабуть, разів у двісті.
Після фотографій Нік пішов до своєї картини, і близько сорока хвилин слухав похвалу і захоплення від того, що він зобразив.
Ми з Адою стояли біля свого столика і пили шампанське.
— Ми дуже добре впоралися. — Мовила Ада, стоячи впритул до мене, аби її слова було почуто через музику.
— Так, ми молодці.
— Я б хотіла провести цей вечір у повному складі, але рада й тому, що в мене лишилися ви два.
Після її слів я знову згадав ту дивакувату пісню про мавпенят. Мене охопило тривожне відчуття.
— Адо.. — я привернув її увагу і, різко спустошивши свій келих, заговорив, — ти колись чула дивну дитячу пісню про мавпенят? Там йшлося про те, як вони стрибали, бо не хотіли спати, і щоразу хтось падав.
— Я ніколи не забуду це жахіття з дитинства. Вона завжди лякала мене до чортиків. Чому ти раптом її згадав?
— Я не знаю, але вона постійно виникає в моїй голові. Чим вона закінчилася?
— Здається вони стрибали доти, поки не залишилося всього двоє. Решту падали, бляха, і щось собі ламали.
Я не встиг їй відповісти, бо майже одразу після своїх слів Ада заговорила знову, вказуючи на двері.
— Удостоїв нас честі, месьє Лука.
Вона закотила очі і одним ковтком випила шампанське зі свого келиха.
— Привіт Стіве, Адо. — Мовив Лука, підійшовши до нас.
Червоний костюм дивно контрастував з його блідою шкірою і синіми губами, та не зважаючи на це вигляд у Луки був досить непоганим.
— Здрастуй.
Після цього я одразу ж відвернувся, аби не зустрічатися з ним поглядом.
Ада обійшла мене і стала поруч з Лукою, про щось розпитуючи. Я не чув, і не хотів чути, про що вони розмовляли.
За кілька хвилин до нас повернувся Нік і (було важко не помітити) всю дружелюбність з лиця Луки ніби рукою зняли.
— Ти не думав про кар’єру художника? Від шанувальниць не було б відбою.
— Для мене це більше можливість розслабитися і отримати задоволення, а не спосіб заробітку. І мені цілком достатньо того, що ти в числі шанувальниць моїх робіт.
Нік ледь помітно посміхнувся словам Ади, а тоді глянув на мене.
— Ми з Стівом завжди будемо твоїми палкими шанувальниками.
— От це я тобі можу гарантувати.
— Я ніколи в тобі, тобто в вас, не сумнівався.
Лука лиш мовчки спостерігав за нашою розмовою. Якби він вмів спопеляти поглядом, то вся зала перетворилася б на велику купу попелу.
Увімкнулась улюблена пісня Ади і вона одразу ж потягнула мене танцювати.
Я відчував неспокій, лишаючи Ніка і Луку наодинці. Навколо нас було багато людей, але я знав напевне, що коли ці двоє розпочнуть бійку — ніхто не наважиться це припинити.
Про свої думки я розповів Аді, та вона запевнила, що все буде гаразд і я даремно так переймаюсь.
Наступні події відбулися настільки різко, що ми не одразу збагнули, що ж сталося.
Пісня підходила до закінчення, стихала. А тоді до підлоги впали наші келихи, розлетівшись на друзки, так само як і порцелянова ваза. Далі хтось голосно закричав.
Ада відступила на крок і ми одночасно обернулися на звук.
Лука задкував до дверей, а студенти налякано розходилися в різні боки, аби не торкатися його.
Я побачив, що з нашого столу скинули скатертину, а потім побачив Ніка. Він стояв на колінах біля столу, похитуючись.
Одразу стало ясно — щось не так.
Ноги зрадницько підкошувалися, поки я біг до Ніка. Мені вдалося підхопити його за мить до падіння на землю, в калюжу скляної і порцелянової січки.
— Нік!
Ада закричала, закривши рот долонями.
З грудей Ніка стирчало руків’я ножа, а червона пляма на його білій сорочці швидко збільшувалася.
— Стіве.. — мовив Нік, захлинаючись кров’ю.
— Я тут, все гаразд. Залишайся зі мною, будь ласка. — Я з розпачем крикнув до всіх присутніх. — Викличте швидку! Хто-небудь, ВИКЛИЧТЕ ШВИДКУ!
Ада, частково оговтавшись від шоку, звелась на ноги і кинулася шукати телефон.
— Ніку, слухай мене, не заплющуй очі, гаразд? Все буде добре, ти тільки тримайся.
— Стіве..я ж тобі казав, що Арес вб’є Марса.
Він видав дивний хрип, а тоді його тіло розслабилося, ніби всі м’язи водночас припинили працювати. Очі заплющились, а тонка цівка крові, що текла з рота, густими краплями падала на мої штани.
Розділ дванадцятий
Ми стояли над закритою, зробленою з ялиці, труною, дивлячись на барвисті квіти, що рясно вкривали кришку.
Всі скидалися на статуї з опущеними головами, і лишень схлипування Міранди порушували загальну картину. Вона стояла рівно навпроти мене і Ади, але її очі бачили тільки труну з тілом брата. Міранда дивилась так, ніби її погляд здатен повертати мертвих до життя.
Я чув, як рука Ади лягла на моє плече водночас з тим, як труну опускали в землю. Тоді мій світ, що мав кілька лише тріщин, розійшовся по швах вже остаточно.
𐋏ᥲᥴ ᧘ᥙɯᥙ᧘᧐ᥴь дʙ᧐є..
Родичі та знайомі Нікової родини помалу розходилися, на кладовищі ставало дедалі тихіше. Навіть схлипувань Міранди я вже не чув, тому вирішив, що і вона пішла геть.
Мені здавалося, що я застряг в кошмарі, але як би не намагався — прокинутися не виходило.
Рука Ади знову лягла на моє плече, подарувавши крихту розради.
— Ходімо, Стіве. Насувається буря.
Після її слів у грудях тиснуло так, наче мене затисли між двох плит. Я не хотів залишати Ніка тут, у бурю, у цьому місті, у цьому місці.
Розмова з Мірандою і мамою Ніка (яка всю процесію стояла поруч з Мірою, втупившись порожнім поглядом в землю) вийшла короткою, та й здебільшого говорила Ада. Ми висловили одне одному співчуття. Мірадна, знову плачучи, подякувала, а потім сказала, що Нік завжди розповідав їй про нас. Вона була рада нарешті познайомитися з нами, але нікого з нас не радувала причина зустрічі.
До Риму ми повернулися наступного ранку. Благо, до нашого повернення Ізмунда вже провела поминальну церемонію в актовій залі і нам з Адою не довелося слухати перешіптування студентів. Ми б цього не винесли.
Вона зібрала свої речі і повернулась у фойє.
— Ти готовий?
— Ні. Я не можу туди зайти.
— Ходімо разом. Тобі треба забрати речі з кімнати.
Я лиш похитав головою, закусивши губу, поки моя нога нервово тупотіла.
— Посидиш тут? Я сама заберу все необхідне.
Я знову кивнув, вдячно глянувши на Аду.
Вона на кілька секунд затримала долоню на моєму плечі, після чого пішла до нашої з Ніком кімнати.
На суд ми не поїхали. Луку зловили майже одразу, і так само майже одразу він у всьому зізнався. Всі подробиці ми дізналися від Ізмунди, коли вона вийшла проводжати нас.
Лука отримав п’ятнадцять років ув’язнення, у в’язниці Каліфорнії, за скоєння умисного вбивства. Перш ніж його вивели з зали суду він сказав, що не шкодує про свій вчинок.
“ — Арес мав вийти переможцем.“
— Зателефонуйте, коли будете вдома. — Мовила Ізмунда. — І не турбуйтеся, я подбаю про ваше переведення на заочну форму.
Одразу після похорону Ніка ми з Адою вирішили, що залишатися в стінах університету для нас занадто.
Ізмунда без зайвих запитань прийняла наші рішення. Принаймні хтось із нас мав дійти до кінця — саме це читалось на обличчі декана.
Наостанок Ізмунда віддала мені загорнуте в тканину полотно. Я знав, що там сади Семіраміди, але не знав, коли наважусь глянути на них ще раз.