Назар лежав в своїй кімнаті в корчмі Катерини. Але не спалось. Спати не хотілось. Хотілось когось добре так відлупцювати. Чорт забирай. Чому?
Він бачив, як Мар’яна дивиться на Івана. І від цього він відчував дивну злість. Дивну, тому, що він злився на Мар’яну, а не Івана. Вона наче забрала в нього дещо важливе. Це пекельно злило. Він не розумів чому, адже, як Іван міг бути дорожчим за неї? Але кожного разу, коли вона дивилась на нього, кожного, кулак стискався. Злило те, як вона дивилась на нього, те, як торкалась, і взагалі те, що до нього наближалась. А Іван ще й соромився. Це вперше Іван соромився. Це вперше Назар бачив його таким.
Потрібно розвіятись. Піти попити води — прекрасна ідея.
Місяць заливав коридор світлом. Таким ніжним. Ніч справді була яка місячна, зоряна, ясная. Назар зупинився біля вікна й відчинив його. Свіжість двору. Стало трохи легше. Думки наче більш не бушували. Так він стояв десь хвилин з десять. Та-от, тільки він зібрався зачинити вікно й все-таки піти випити води, як його жорстоко вийняли з роздумів.
- БОРЩИК.- зі своєю вже звичною дурнуватою та натягнутою радістю гукнув Іван.
- Тихіше - пошепки накричав - на нього Назар.
- Борщик ,- вже так само пошепки сказав Іван, - що ти тут робиш, на вечорниці заглядаєш, чи думу про дівчину яку гадаєш?- зі своєю фірмовою посмішкою сказав Вовчара.
- та йди ти. - Назар вже зібрався йти, та в голову прибилась думка.
- а ти куди це вночі бродиш? - кинув він на нього косий погляд.
Невже знову до Мар’яни? Чорт, вони геть сором втратили. Кулак Назара знову стискався.
- а, я.. та не спиться, братику, та й думаю, піду водички вип’ю. - знову з невичерпним позитивом сказав Іванко.
- але кухня в іншому боці. - серйозно, та дещо грубо сказав Назар.
В його очах виднівся той самий вираз, коли Івана привезли на Січ. Він знову дивився на нього як на злодюжку, та пройдисвіта, якого так і хочеться задушити.
Іван це здається помітив. Але проігнорував.
- а я хочу з криниці.. знаєш,чистенької, холодної, - Іван жестикулював, і здається показував цілу виставу -, води напитись, наче в дитинств - йому не дали її закінчити.
Назар схопив його за руки, й припер до стіни.
- ти думаєш, я не знаю, що це сон рябої кобили? — вже сердито й злісно гарчав Назар. Здається в нього з носа йшло полум’я.
- гей, ти чог - Івану знову не дали закінчити речення. Ну що за день.
- ти ж до Мар’яни, правда? - ніздрі Назара ставали все більшими, а погляд все злішим. Здається, його блакитні очі дивились наскрізь.
Іван здивувався, а потім його очі забігали. Він думав. Та йому й цієї справи не дали продовжити.
Назар поцілував його. Різко, гнівно, грубо. Від такого в Вовчари очі на лоба вилізли.
Коли Назар відсторонився, Іван дивився таким же ошелешеним поглядом.
- Бор..щику, що це ти … - намагався він видавити з себе бодай слово.
Не встиг він відійти, як Назар знову поцілував. Тепер ніжно, й відчайдушно. Хоч це був його третій поцілунок за все життя, цілував він впевнено, й владно.
Спершу Іван просто стояв, ошелешений, наче його чистенькою та холодненькою водою з криниці облили. А потім, побачивши запал Назара, почав відповідати на поцілунок. Він був в цьому однозначно вправнішим. Запустив руку в Назарове волосся, й вже нічого не соромився. Оттак вони стояли й цілуватись, аж поки Івану, попри весь його досвід, не забракло повітря, він хотів відсторонитись, але Назар не дав, ще більше в стіну його вбив, й руками поміж ребра намертво схопив. Він карав його.Іван почав стукати по плечах, репетувати в поцілунок. Назар вже його відпустив. Лють пройшла. Здається він всю вилив її, в ті ніжні й пристрасні цілунки. Коли ж вони припинились він навіть не глянув на Івана, вихором погнався геть за очі. А Іван стояв, знову облитий водою, здається забув, як його звали.