-Ти станеш злиднем!
Це були перші слова матері, які запам’ятав юний Рембо.
Йому було сім років, коли ця жінка побачила його перший твір. На диво, вона не стала рвати аркуш на шматки, а тільки крикнула цю фразу.
Важко було зрозуміти настрій людини по тону голосу. А розмита біла пляма замість обличчя, з очима, що періодично проявляються на ньому, лякала.
Артюр змалечку усвідомлював свою особливість, на відміну від дорослих. Він міг розрізняти людей тільки по голосу та одежі, оскільки волосся у всіх було однаково коричневим, а обличчя розмитими.
Хлопець жахався перехожих, однокласників, навіть своєї сім’ї. Тому час від часу тікав з дому до місць, де обличчя були неважливими, де вони розмивались у всіх оточуючих.
Випивати в компаніях незнайомців було весело. Після декількох склянок терпкої рідини чоловіки починали розповідати історії про свою любовні походеньки. Спочатку юний розум огидою відносився до цих моментів, але завжди чекав, коли люди доп’ють пляшку. Тоді його очікував тріумф. Алкоголь діяв на мозок та очі. Веселі чоловіки ставали жалюгідними у своєму розпачі. Артюр насолоджувався цим і завжди тікав поки п’яний гурт не відчув його емоції.
Під час чергової втечі з дому він дістався Парижа, де зустрів людину, що змінила його життя.
Замість чергового бару, він опинився у літературному салоні. Там виступав зі своїми творами Поль Верлен. Ім’я він дізався від людини поряд, що захопливо розглядала чтеця. Але очі юнака були прикуті до обличчя, яке Артюр бачив чітко й виразно. Це був єдиний раз, коли він зміг повністю побачити іншу людину.
Відчуття ейфорії не залишало його дорогою додому. У стінах, які важко було назвати рідними, він почав писати. Аркуші шаруділи та літали по кімнаті, поки геній не був задоволений написаним. Ідеальний лист до Верлена відправився на наступний день.
Очікування відповіді було нестерпним. Проте листування зав’язалось. За декілька місяців Рембо запросии до Парижа як учня та однодумця Поля.
У столиці все склалося б чудово, якби не з’ясувалось, що в старшого товариша є сім’я. І якщо мала дитина не спричиняла турбот, то дружина Поля мала на Артюра свої погляди.
-Вирішив привести додому коханця? -розтиналася вона гидким фальцетом. -Як ти смієш робити це на очах у дитини?
Її тонка рука, обтяжена перстнями, розрізала повітря й опустилася з силою на щоку чоловіка.
Біла пляма її обличчя стала червоною від люті. Обличчя Поля з маленьким свіжим порізом залишалося спокійним.
Після цього скандалу Верлен з Рембо відправились у подорож, сповнену алкоголем та мистецтвом.
Після чергової вечірки вони зробили крок через межу. Юна жага до пригод та доросла втома від буденності переросли у ніч пристрасті. Губи зливались в поцілунках, а тіла переплітались в дивному танці.
На ранок від почуттів лишилися лише головний біль та поколювання на спині. Та згодом пристрасть Рембо почав виливати на Верлена, а не до білолицих дівиць. Хоча спочатку старший намагався спрямувати юнака на поезію, щоб емоції не губилися у світі.
-Я дикун, що не розуміє законів та прохань. -крізь поцілунки говорив юнак, знімаючи краватку.
Потім Поль почав забувати. У Рембо було відчуття, що то старший тепер не розпізнає облич. Він декілька разів назвав Рембо Матильдою, і то стало початком кінця.
Палкі поцілунки в темних вуличках, змінювалися сварками, а іноді й бійками.
-Ти бачиш у мені моментну втіху! -знервовано викрикував Артюр.
Поль мовчав навіть на ці звинувачення, а його обличчя на мить перетворювалося на білу пляму. Рембо відсахнувся від коханого, як від вогню. Той не зрозумів реакції молодшого.
Відтоді після сварок обличчя Верлена почало втрачати людську подобу. Спочатку зміни були не такими и яскравими. В очі перестали кидатися зморшки. Потім розмилося одне око, та помутніло друге.
В пристрасні ночі юнак припинив просили поглянути на нього. Він намагався дивитись куди завгодно, але не на Поля.
Він не зрозумів, як у руках опинився револьвер. Верлен стояв навпроти і щось кричав спрямовуючи іншу зброю в сторону його серця.
З кожним викриком обличчя ставало схожим на пляму, яка набувала спіральної форми.
Руки Артюра тремтіли, як від гарячки, а на очі наверталися сльози. Єдиний, кого він зміг бачити, відвернувся від нього.
Спіраль спружинила, й Артюру здалося, що вона зараз вдарить його. Але замість того щоб зупинитись, він відкинув зброю і зробив крок до Поля.
Той не встиг прибрати палець зі спускового механізму, тому за мить, юнак хапався за поранене плече, ковтаючи гарячі сльози…