Ці декілька годин Доріан провів за книгою, яка незрозуміло тягнула до себе обкладинкою, цей яскравий червоний колір, це намальоване око, від всього цього так і віяло жагою контролю, від чого тільки сильніше хотілося дізнатися, що ховається в тексті за палітуркою. Принц відкрив книгу, навіть не читаючи опис, чорні літери заманювали все більше з кожним словом, тому і він провів невідомо скільки годин в одному положенні, через що тіло нило, від бажання нового руху, не вважаючи пальців, що перевертали сторінки.
Невідомий зайшов до кімнати, проходячи повз Доріана, який тільки віддалено чув його рухи. Чоловік присів поруч, беручи принца за вільну від книги руку, та в одному русі звільнив її від звичної важкості, відімкнувши кайдани. Світловолосий здивувався такій дії, повністю незрозумілій та в якомусь сенсі навіть моторошній, проте говорити нічого не став, та відпустивши швидко забуту книгу, підкорено подав іншу руку, яка все ще була під важкістю металевого браслета, й після очікуваного клацання відчув полегшену легкість.
— Мені вже пора їхати до замовника? — Якось налякано запитав Доріан, насправді не бажаючи знати відповідь.
— Ні — Коротко відповів невідомий, читаючи вже зацікавлений погляд в блакитних очах навпроти — Більше замовника немає. Чи то автокатастрофа, чи то підірвали саме авто, подробиць я не знаю, та і це не важливо. Я не те щоб сумую, суму яку я мав отримати за твоє викрадання, була в мене ще до того, як ти опинився тут. Річ у тім, що я не знаю, як мені скоїти. Убивати тебе якось не хочеться, та і відпустити тебе я не можу.
— Тобто я залишаюся тут? — На обличчі принца, зʼявилась легка посмішка, та і тон голосу став куди веселішим.
— А чому ти так радієш? Невже тобі справді подобається тільки й робити, що читати книги? Ти серйозно хочеш провести залишок життя саме так?
— Чому це я тільки читаю книги? У мене також є співрозмовник, з яким я не маю стримувати себе щодо висловлювань, думок, тем. Єдине, що в кімнаті занадто пусто, а в іншому мене все влаштовує.
— Це така морока, і я зараз не про облаштування кімнати. Бувають замовлення, що мене може не бути декілька днів, за які ти помреш якщо не від голоду, так від спраги точно. Та і саме розуміння, що у твоєму підвалі хтось живе, сприймається як невдалий жарт.
— Ну вибач, що ставлю тебе в таке положення. Але ти все ж дуже перебільшуєш, ти можеш залишити мені фрукти, та я не помру з голоду, принести багато води, або в разі чого я можу і з крана у ванній попити, там немає фільтра, але не думаю що від цього помру. Ну й от, як часто у тебе бувають відрядження, що ти так непокоїшся за це?
— Саме зараз, десь кожні два чи три місяці, а ті які займають більше ніж день знаходяться десь по країні, витрачається час на дорогу, сон, їжу, мені це все не дуже подобається, тому я берусь за такі замовлення рідко, але це не змінює того факту, що таке трапляється.
— Так чи інакше, ти занадто переймаєшся. Розв’язуватимемо проблеми в міру їх надходження, зараз про це перейматися, тільки марна трата часу. Давай краще познайомимось ближче. От, яке твоє справжнє імʼя?
— Фелікс.
— Приємно познайомитись. Скільки тобі років?
— Ти ще довго будеш поводитися награно та ставити базові питання?
— Я не поводжусь награно, мені справді приємно. І обіцяю, що це останнє базове питання. Так скільки тобі?
— Я на шість років старший ніж ти.
— Цими загадками ти мені мстишся за мої питання? Ох, добре, забули, тобі двадцять чотири. Неочікувано, думав тобі понад двадцяти пʼяти, але відповідь приймаю. Як ти дійшов до того, щоб стати найманим вбивцею?
— Я згадував, що життя у мене не цукор. Якщо, коли був малий крав по дрібницях, то коли став підлітком цього було мало, я хотів більшого, хотів грошей. Одного разу мій друг, сказав що його попросили вбити когось там, та він розповідав про свої переживання, що не може забрати життя за гроші й так далі, у мене ж таких думок не було, я запропонував зробити це за нього, ну і з того моменту все почалось. Спочатку я ходив з ножем, потім з пістолетом, а коли замовлення ставали все складнішими, люди більш важливими, купив собі спеціалізовану зброю, почав вбивати з великої дистанції, навчився тікати з місця злочину, мене ніколи не помічали, не знаходили, через що я став на слуху, замовлень ставало дедалі більше, майбутні покійники відомішими, ціна вища. Ну і все, це кінець історії.
— Ось як, досить цікаво. Як би ти народився в іншій родині, не думаю що ти б став злочинцем. Але тему «що було, якби все сталося по іншому» залишимо на потім. Зараз мене цікавить інше, у тебе є татуювання на тілі?
— Так. А це важливо взагалі?
— У мене скажемо, особливе ставлення до малюнків на шкірі, якщо коротко, то неймовірно подобаються. Тому мені й стало цікаво. Покажеш їх?
— Всі?
— Бажано так.
— Мені прийдеться роздягнутися повністю, а зараз я не дуже хочу це робити. І до того ж прийдеться показати своє лице.
— А в чому проблема? Це взагалі наступне, що хвилювало мене. Мені цікаво як ти виглядаєш, тому знімай балаклаву.
— А чи не занадто ти знахабнів? Якщо забув, я досі можу вбити тебе.
— Сам сказав, що не дуже хочеш робити це, тому і нахабнію. Не тягни час, показуй вже — Фелікс важко зітхнув, розуміючи, що від нього не відчепиться запалений принц. Він стягнув капюшон з голови, відкрив змійку легкого, верхнього одягу, заліз під комір футболки, тягнучи чорну тканину вверх, оголюючи спочатку шию, а потім обличчя.