Ціна очищення

 

Наступного дня по обіді Кодлак зібрав усіх членів Кола у себе в кабінеті. Хоч Оля була і молодшим соратником, її вожак теж покликав, адже нічого й заперечувати, вона зіграла тут важливу роль.

- Настав час розповісти вам усю правду про Вутрад, - старий виглядав вкрай серйозним. - Всі ви знаєте, що певний період ця сокира була частиною статуї Ізграмора в його гробниці. Та не всім з вас відомо що насправді його зброя це ключ, що дасть нам змогу увійти в саму гробницю.

- Для чого нам це? - відверто не зрозуміла Ейла. - Коли ми увійдемо туди, загін привидів спробують вбити нас аби випробувати на міць. Так говориться у всіх старих писаннях. Я випробовувань не боюся, звісно. Проте, це що, якась нова перевірка? Хтось сумнівається в моїй доблесті? - жінка обурливо оглянула всіх присутніх.

- Зовсім ні, - старий почав її заспокоювати. - Так, з привидами доведеться повозитися. Проте це потрібно нам для того, щоб дістатися до священного вогню.

- Тобто, це перевірка, - погодився з Єйлою Скьор.

Зрештою старий, певне, зрозумів, що краще буде одразу викласти всі карти га стіл, аби ненароком не розпочати якусь суперечку.

- Послухайте всі, - пролунало гучно. - Я прийняв рішення очистити свою кров і звільнити себе від Вічного Полювання. Тепер, коли ми маємо Вутрад, це можливо. Все що, лишається, це кинути у священний вогонь голову відьми.

- Чекай-но, - перебив його Скьор. - Так, ми в курсі, що ти останнім часом тільки те й робив, що шукав можливості розірвати звязок з Хирсином, тому твої надії на очищення своєї крові давно вже не секрет для нас. Проте, які ще голови відьом?

- Голови саме тих гленморильских відьом, які колись прокляли Соратників. І завдяки цій жінці, - вожак вказав на Олю, - вони вже в мене.

Усі гуртом поглянули на жінку, яка безнадійно намагалась стати невидимкою, сподіваючись, що про неї та її участь у цій справі в ту ж мить забудуть.

- Ті відьми ще живі? - здивувався Скьор.

- Це ж треба, яка благородність, - водночас сказала Ейла, закотивши очі.

- Усі відьми вже тут. П’ять їхніх голів для п’ятьох членів Кола, - продовжив Кодлак. - Я розумію, що не всі поділяють мою думку щодо очищення крові Соратників, проте я був би радий, якщо ви обдумаєте цю можливість.

- Ні, - сказав як відрізав Скьор. - Навіщо нам позбавляти себе цього благословення?!

- Згодна, - додала Ейла. - З усією повагою, Провіснику, проте для мене цей зв’язок з Хірсіном священний. Усі ви знаєте, що свого часу моя мати була воїтелькою Йоррваскра і вервольфом, а до цього її мати, а до неї - її. І я цю сімейну традицію не збираюсь порушувати.

Своєю чергою Вілкас загадково промовчав, а Фаркас виглядав так, ніби вперше про все це чує. Не мало ймовірно, що брат не обговорював це з ним, бо, вочевидь, ще сам не прийняв рішення.

- Я розумію ваш вибір і не маю права щось вимагати. Але, в будь-якому разі, я прошу усіх вас супроводити мене до гробниці Ісграмора і допомогти мені пройти обряд очищення. Адже не дивлячись ні на що, ми залишаємось вірними один одному і не дозволимо жодним змінам у нашій команді порушити Коло.

- Коли вирушаємо? - невдоволено спитав Скьор?

- Завтра на світанку. Я вже домовився за коней, - вожак втомлено сів за стіл. - Чекатиму вас біля конюшні.

Соратники поспіхом вийшли з кабінету, тихо перешіптуючись між собою. Залишилась тільки Оля.

- А що робитимем зі Срібною Рукою? - спитала збентежено.

- Що ж, - старий хаотично перебирав вже прочитані листи на своєму столі. - В мене була цікава бесіда з помічником ярла. Він запевнив мене, що жоден бандит Срібної Руки не зайде в місто, але знаючи недбалість стражі міста, гадаю вірогідність їхнього візиту лишається високою. Про всяк, на час, поки нас не буде, решта соратників будуть на завданнях, а Тільма нарешті піде у відпустку і поїде до своєї сестри, про що так давно мріяла. Тож не хвилюйся, дівчинко. Все буде добре, - він посміхнувся до жінки.

Його впевненості у світлому майбутньому Оля не розділяла, хоч, варто визнати, старий добре перестрахувався. Проте, як бути далі? Що буде, коли соратники повернуться?

* * * 

Наступного ранку Оля та усі члени Кола вже їхали верхи кам’янистою дорогою, що вела до Вінтерхолда. 

На превелике її щастя, коні не їхали галопом, тож так-сяк жінка змогла втриматись у сідлі. Звичайно ж її аматорство в їзді верхи помітили решта соратників, чим забезпечили собі веселий настрій на весь день. Ну а Вілкас був забезпечений ще одною можливістю повчити Олю життю. Треба визнати, його поради добряче допомогли жінці почуватися у сідлі куди впевненіше, проте вона не планувала так часто вислуховувати його настанови.

Дорога мала зайняти два дні, тому було вирішено спинитись на ночівлю в одній з таверн.

Смачно повечерявши, соратники неспіхом попивали ель навколо одинокої свічки, що тихо мерехтіла на їхньому столі. Вони по черзі розповідали байки сумні та веселі, жорстокі й таємничі. Оля слухала і усвідомлювала скільки ще всього вона виявляється не знає про цей світ.

Зрештою, мова зайшла за Хірсіна. Хтось пригадав Фаркасу як той у своє перше перетворення розніс чийсь курник, бо тамтешній півень занадто голосно кричав і дратував молодого вовка.

Ейла з теплом у серці згадувала як колись її мати катала її малу на своїй вовчій спині, пригадала свій перший раз, своє перше полювання і дивувалась, чому Кодлак прийняв таке рішення.

- Коли я був молодим, - відповів старий, - я думав як ти, дівчинко. Вороги тремтіли і клали у свої штанці лиш побачивши мої зуби. Жага полювання керувала мною. Навіть не злічити, скількох я вполював лише за для того аби присвятити ці жертви Хірсіну. Я був сильним, хвацьким, швидким наче вітер. Я здобув добру славу собі і Соратникам. Я був відомим і популярним серед дівчат, не без цього. Проте я вже не молодий, і зараз… я відчуваю як мій час закінчується, а полювання більше не вабить мене. З рештою, я прагну піти на той світ на своїх умовах. І бути серед своїх в Залі Слави мені куди приємніше, ніж вічність заганяти здобич для Господаря в його угіддях.

- Годі тобі жалітись на старість, шановний, - Скьор дружньо хлопнув вожака по плечу. - Ти ще ого-го! Ми ж з тобою майже одного віку! Скільки тобі там, тридцять п’ять?!

Уся компанія весело розсміялась.

- Я щиро радію за тебе, брате, - відповів старий, - що ти ще маєш стільки сил й запалу бігати по цьому світу. І я знаю що Хірсін значить для тебе. Проте я буду вельми радий у свій час побачити і тебе на порозі Зали Слави. Тож голови відьом я прибережу для тебе і для всіх решти за цим столом. 

У відповідь всі ввічливо посміхнулись та занурились кожен у свої думки. В чергове Вілкас загадково промовчав і не підтримав старого. Щось підказувало жінці, що він передумав розривати зв’язок з даедра. Від того розчарування Олі стало сумно і ще більше прикро, що вона не змогла його переконати. Чомусь доля близнюків турбувала її найбільше. До того ж Кінарет буде дуже не задоволена таким мізерним результатом.

Наступного дня на заході сонця Соратники дістались Вінтерхолда. Було прийнято рішення перед походом у гробницю все-таки відпочити і рушити туди на світанку, тож поки усі розпрягали коней і обговорювали хто що зараз їстиме і питиме, вожак пішов до місцевого рибака домовитись за човни, адже тіло Ісграмора спочивало на невеликому острові неподалік. 

Оля скористалась можливістю і втікла в місто, аби нарешті трохи розім’яти ноги, і доки сонце вкінець не сховалось за горизонт, на власні очі побачити усю велич Колегії Вінтерхолда.

Того вечора Вілкасу теж не сиділось. Він не мав жодного бажання стирчати у душній корчмі, та й настрій був такий, що і шматка їжі не проковтнув би. Чоловік пішов вглиб міста куди ноги вели.

Спитати б у богів яка дзиґа його тоді вкусила, що він так жваво погодився на очищення, ще й пообіцяв Кодлаку схилити на це брата. А зараз. Чим ближче вони до гробниці, тим менше йому хочеться це робити. Коли Фаркас засипав його питаннями про це, він коротко та без жодного ентузіазма розповів йому, що знав. Брат сказав, що слідуватиме за Вілкасом, щоби той для себе не вирішив. Що ж, приємно мати таку підтримку. Чого не скажеш про Олю. Вочевидь, вона підозрює про його рішення. Останнім часом вона мовчазна. Та це й на краще! Нехай засуджує його, аби не лізла до нього з нотаціями!

А з іншого боку… Хотів би він сказати, що тішиться полюванню так само щиро як і його сестра по зброї Ейла. Якби ж. З самого початку усе пішло не так. Перше перетворення було дуже болісним. Жага чужої крові була нестерпною. Ще й той бандит тоді попався йому під гарячу руку так невчасно. Людська кров… така солодка, така п’янка. З’їв би його серце ще раз! Увесь цей час Вілкас наче чужий серед своїх. Усі насолоджуються благословенням Хірсина, наче кожному дали по милому цуценятку побавитись. Він же ж був змушений приборкувати дикого скаженого вовка, боротися з самим собою. Вже нічого не тішить його. Завжди ця фізична потреба кудись бігти, переслідувати здобич. Ні спокійного сну, ні спокійного серця. Пульсуючиий шум в його голові не стихає ні на мить.

Він спинився, закрив очі і вдихнув на повні груди. З моря дув сильний холодний вітер, гнав зиму на Скайрім. Трохи далі Колегія вібрувала магією. По вулицях бігали клопіткі люди. Такі слабкі, такі крихкі. Їхні серця звучать наче повний хлів переляканої худоби перед забоєм. Його вовк міг би повідривати їхні голови наче яблука з дерева. Як можна відмовитись від такої сили, такої могуті?! Кодлак старий, так. Проте Вілкас ні! В нього ще все життя попереду. Так, попереду життя, сповнене страждання і болю. Скільки ще йому стане сил стримувати звіра всередині?

Що це? Знайомий стукіт серця. Відкрив очі. Далі по вулиці стояла вона, причина всіх його сумнівів. Оля спокійно поглянула на Вілкаса і продовжила розглядати напівзруйнований міст, що вів у Колегію.

- Бував колись там? - спитала, щойно він наблизився. 

- Увійти можуть тільки ті, хто володіє магією, - зауважив.

- А хотів би побувати там?

- Хм, - вдав що не має відповіді. 

Звісно що хотів. Часом чоловік думав, яким було б його життя, якби він володів магією, міг зачарувати всякого. Він би неодмінно вчився тут, увесь час сидів би в Арканеумі, доки не перечитає книжки усі до останньої, що там зберігаються. 

- Що ти вирішив? - зрештою спитала.

- Гадаю ти знаєш.

- Чому? - вона поглянула на нього. - Хіба тобі не важко керувати ним. Хіба вовк не намагається заволодіти тобою?

- Не драматизуй. Усі ми так чи інакше ведемо внутрішню боротьбу.

- Свобода - найцінніша річ, що є у людини. А ти свідомо позбавляєш себе цього.

- Я вільний, - роздратовано відповів, бажаючи негайно завершити цю дискусію. - А як щодо тебе, слуга Кінарет?

- Хм, - посміхнулась. - Я думаю, ти просто боїшся. Боїшся, бо думаєш що станеш слабким і не будеш більше особливим, - сказала на останок Оля і пішла геть.

Легко їй казати! Жінці що впала з неба. Шорові кості, звісно ж він не хоче втратити таку силу! Та за все треба платити! 

Занурений в суперечливі думки, чоловік не помітив як повернувся до корчми. Не вечерявши, він одразу ліг спати. Треба відпочити.

Вілкас давно не бачив снів. Тим паче таких яскравих, яким був цей. 

Він стояв біля дому, гарного невеликого дому, про який тихенько мріяв десь глибоко в душі. Вагався перед зачиненими дверми, та цікавість взяла гору і він увійшов. Там стояла вона, накривала на стіл. Пахло свіжоспеченим хлібом. Така гарна, усміхнена. Дивилась на нього своїми ясними очима. Раптом в нього за спиною пролунав дитячий сміх. Оля розсміялась у відповідь і вибігла на двір. «Чекай», - хотів зловити її за руку, та не зміг. Вибіг вслід за нею. А там вовки. Зграя вовків кличе його з собою. А де ж вона? Стоїть в стороні…

- Вілкасе, вставай, - легким поштовхом його збудив Фаркас. - Пора.

* * *   

Ще вчора поривчатий зимний вітер ніс великі грізні хвилі, розбиваючи їх об скелі. Проте вже сьогодні море було тихим і спокійним, наче сама природа благословила соратників і відкрила їм шлях до гробниці Ісграмора.

Оля почула у небі клич яструба. Так і є. 

Дуже швидко їхні човни дісталися потрібного острова і вже за мить воїни стояли перед статуєю Першопроходця. Коли двері відчинились, Кодрак вручив кожному члену кола по мішку з головою відьми:

- Нехай це буде у вас. Я знаю, що сьогодні ви не схочете цим скористатись, але я житиму спокійно, знаючи, що дав вам можливість усе змінити. Якщо ви готові, йдемо.

- Час як слід розім’ятися, - сказала Ейла і побігла вперед.

Треба визнати, не даремно вони були старшими воїнами серед соратників. Кожен з них заслуговував на те, щоб бути частиною Кола. Соратники бились люто і відважно. І Оля від них не відставала. Подолавши усі перешкоди та випробування, вони нарешті дістались головної зали. А священний вогонь горів таємничим синім полум’ям посеред зали, закликаючи вожака до негайних дій.

- Ось ми і прийшли, - тихо сказав Кодлак. - Я не знаю, що станеться, коли я кину голову відьми у вогонь. Тож якщо ситуація ускладниться, прошу вас, не рятуйте мене.

- Не хорони себе раніше часу, брате, - підбадьорив його Скьор, перебираючи свого меча з руки в руки. - Ми готові.

Полум’я спалахнуло червоними фарбами. Тієї ж миті з грудей вожака вистрибнув гігантський дух вовка, який почав скаженим галопом носитись по кімнаті. Звіра загнали у пастку і він лютував.

- Вбийте його! - викрикнула Оля і прийнялась першою махати мечем.

Пригадавши старе прислів’я, що хором і батька легше бити, жінка щиро пораділа тому, що її спину прикривають такі великі воїни. Зрештою злого духа було знищено, і вожак зітхнув з полегшенням. Цей ритуал відняв в нього чимало сил, і лиш з допомогою близнюків старий зміг нарешті піднятися на ноги.

- Тепер моя черга, - впевнено сказав Фаркас, чим явно здивував своїх побратимів, адже всі звикли що він лише продовження свого брата. - Я щойно побачив яке люте зло сидить в середині мене і я хочу негайно позбутися його, - під схвальний ляск Кодлака по плечу, він дістав з мішка реквізит і без жодних вагань кинув його у вогонь. 

Ще один дух вовка став дико гасати по залу, відібравши у Фаркаса силу в ногах. Бідоласі лишалось смиренно лежати на підлозі і спостерігати як його побратими б’ються без нього.

Коли все скінчилось Оля була певна що на цьому все і тепер їм час повертатись. Але в останню мить Вілкас підійшов до священного вогню.

- Ще один? - Ейла закотила очі.

- Ти впевнений, брате? - запитав Скьор.

Тоді Вілкас поглянув на здивовану Олю, що стояла вже біля самого виходу з зали.

- Так.

* * *  

Коли синє полум’я спалахнуло червоними фарбами, монстр вирвався з його грудей. Проте цей дух був іншим, чорним наче смог, лютим наче виліз з самого Облівіона. Він грізно заричав і помчав прямісінько на Олю, відштовхуючи усіх інших, хто стояв на його шляху.

Ледь не втративши свідомість, Вілкас впав на холодну кам’яну підлогу, марно намагаючись підвестись. Який нестерпний біль у грудях! Яка непосильна важкість на плечах! Так тяжко дихати. Він поглянув на свого вовка і жахнувся його подобі. Не зволікаючи, звір цілеспрямовано помчав на перелякану Олю. Звір знав, кому «дякувати».

- Бийтеся, чого стоїте? - викрикнув з останніх сил.

Але було пізно. Воїтелька лиш пару разів змоглася вдарити монстра мечем. Але він був сильніший, набагато сильніший. Вовк жбурнув нещасну жінку об стіну наче ляльку. Вона не встигла піднятись, як він виліз на неї й став дерти її броню зубами і кігтями. Дер щосили. Дрібні уламки її зачарованої кольчуги дзвоном розлітались по всьому залу.

А Вілкас лежав на підлозі слабкий, абсолютно непотрібний і лиш дивився як його вовк вбиває її. 

На останок звір ще раз жбурнув об стіну її тіло. Ейлі і Скьору вдалось відволікти його, проте вони добряче забарилися.

Коли все скінчилось, сили почали повернулись до чоловіка і він нарешті зміг наблизитись до неї.

Оля лежала на спині та тяжко дихала. Вона перелякано поглянула йому у вічі і прохрипіла: 

- Моя броня…

Її груди та живіт були роздерті до м’яса. А тіло мало неприродне положення. Здавалось, кров сочилася з усюди.

- Органи ніби не задіто, - холодно підсумував Кодлак.

- Я не відчуваю своїх ніг. Я ледь відчуваю руки, - сльози бриніли у її очах.

- Тихо-тихо, - заспокоював її вожак. - Бережи сили. Фаркасе! Візьми її на руки! Обережно! Все буде добре, дівчинко, чуєш? Ми занесемо тебе у Колегію. Там тобі допоможуть.

Ком у горлі здається перекрив Вілкасу дихання. Він мовчки дивився як вона помирає і не міг нічого вдіяти.

- Її броня, - тихо сказав нарешті. - Ми маємо зібрати уламки її броні.

- Не мели дурниць, Вілкасе. Броня вже не допоможе, - відповів Скьор.

- Ні! - викрикнув. - Ви йдіть, я лишуся. Я маю зібрати її броню. Я маю все зібрати, - чоловік почав хаотично бігати по залу і підбирати рештки кольчуги. - Я все зберу, все зберу, - повторював без упину.

- Ми лишимо тобі човен, чуєш? - збентежено гукнув його вожак. - Повертайся скоріше.

Це все його провина. Він має усе виправити. Що ж робити? Він збере уламки всі до одного… А якщо Йорлунд не зможе… Ні-ні, не можна про таке думати. 

Чоловік декілька разів обходив кімнату і збирав усе що бачив, щоб то не було.

Коли чоловік вийшов на поверхню, сонце вже світило високо. Обережно поклавши згорток з уламками у човен, чоловік чимшвидше поплив до іншого берега.

Він сподівається, що все вийде, що маги вилікують її. По іншому бути не може! Просто не може!

Одинокий сокіл в небі, що супроводжував його, додавав надії.

Вілкас знайшов усіх у корчмі. Тоді Фаркас збентежено підійшов до брата. 

- З тобою все добре? Ти ніби з глузду з’їхав. Далась тобі та броня!

- Зі мною все добре, Фаркасе. Я знаю що роблю. Де вона? 

- Лежить у кімнаті…

Жінка міцно спала. Біля її ліжка сидів сумний Кодлак.

- Рани залікували що й сліду не лишилось, - старий одразу ж відповів. Проте… Були зламані декілька хребців. Скоріш за все це  вона не зможе ходити, - у відповідь Вілкас не зміг вичавити ні слова, тому вожак продовжив. - Зараз вона спить і вірогідніше за все спатиме декілька днів. Я піду домовлюсь за файного воза, і ми відвеземо її додому. 

- Не картай себе, чоловіче, - сказав Скьор, що стояв у дверях. - Це не твоя вина.

- Угу, - тихо відповів, поглядаючи на мирно сплячу жінку.

* * * 

Оля прокинулась на своєму ліжку і на мить подумала, що події останніх днів були лиш дурним сном. Проте, спробувавши порухати ногами, вона розчаровано зітхнула і закрила собі обличчя подушкою, аби тихо викричати увесь той біль, що відчувала. Сльози мимоволі текли по щоках. Спробувала витерти їх рукою, та пальці були наче сосиски і не слухались її.

- Нарешті ти прокинулась, - в кімнату забігла стурбована Тільма. - Тебе привезли ще позавчора. Я маю сказати Провіснику. 

Служниця вмить вибігла у коридор і було чутно як її клопіткі кроки віддаляються все далі і далі в сторону кабінету вожака.

Скоро тупотіння вже декількох людей дуже швидко дісталось її дверей.

- Ну, нарешті…- почав Кодлак.

- Вбийте мене, - жінка не дала йому договорити, бо не мала жодного бажання слухати його підбадьорливу брехню про те, що все буде добре. 

- Був би на твоєму місці хтось інший, я б залишив його помирати у тому фатальному місці. Проте, твоя допомога Йоррваскру була занадто цінною, і я просто не мій собі дозволити покинути тебе, - старий присів на ліжко навпроти. - Окрім того, хто ж знав, що ті маги у Колегії виявляться такими некомпетентними у своїй справі. 

- Я сама винна, - Оля повернула обличчя до стіни, аби ніхто не бачив її сліз. - Я недооцінила ворога.

- Як і всі ми, - коротко відповіла Ейла, що стояла і підніжжя її ліжка.

- Але тепер саме я! Безкорисний! Шмат! М’яса! - викрикнула. - Тепер я не в змозі навіть дупу собі підтерти нормально. Тож годі вже цих втішливих розмов! Де мій меч? Просто киньте мене до якоїсь печери з фалмерами і дайте померти з честю!

- Ого, - глузливо фиркнула Мисливиця, не очікуючи від скаліченої таких емоцій.

- Заспокойся, - спокійно махнув рукою Кодлак. - Я вже шукаю справжнього лікаря, який дійсно тобі допоможе. От побачиш, ми ще поставимо тебе на ноги, чого б це мені не коштувало.

- Я в казки не вірю. Залиште мене, - з величезними зусиллями Олі вдалось повернути тіло на бік аби розвернутись спиною до всіх присутніх.

Жінка ніяк не могла повірити, що це сталося з нею. Чому вона просто не вмерла? Чому Кінарет не забрала її, а покинула в цьому скаліченому тілі, прикутому до ліжка? 

Бо Оля не впоралась, не виконала основну умову їхньої домовленості. Її наділили усім необхідним, навчили битися. Їй дали все, аби вона впоралась. А вона все просрала.

* * *   

Вілкас змінив вже третього коня аби якомога швидше подолати шлях з Маркарта до Вайтрана. Він нарешті зібрав все зі списку Йорлунда. Ебоніт і двемерський сплав довелось шукати на самому краю Скайріма, не кажучи вже про ціну цих матеріалів. Проте він готовий віддати все що має, аби відновити Оліну броню. Це його остання надія. І він готовий молитися усім богам одразу, аби це спрацювало.

Коли чоловік прийшов до коваля, той спочатку відмовився братися за замовлення. Тоді Вілкасу довелось повідати істинне походження цієї броні та її властивості.

Йорлунд гадав що після відновлення Вутрад, його вже нічим не здивуєш, проте відмовити собі попрацювати з цією кольчугою він не зміг. Адже вона стане вінцем усіх його професійних досягнень. Сіра Грива одразу ж взявся до роботи, ганяючи Вілкаса шукати то те то се, необхідне у процесі, по всій окрузі. З рештою майстер відправив чоловіка в Маркарт.

Повернувшись додому, соратник дізнався що Оля прокинулась, проте так і не пересилив себе і не зміг піти привітатись. Він бачив, що його тоді вовк зробив з нею, бачив як звір рве її на шматки! Відчуття провини роз’їдало його з середини. Та побачити милу його серцю скалічену жінку йому не ставало сили. 

Весь час Вілкас проводив на Небесній кузні. Він дивився як Йордунд з ювелірною майстерністю збирає усі дрібні шматочки металу в одне ціле, як повертає кольчугу Повелителя до життя. Час від часу коваль коментував свої дії, пояснював чому з зачарованою бронею працювати складніше. Та соратник нічого не чув. Усі його роздуми плелися навколо того сну. Не може бути, щоб то був просто сон! І він зробив свій вибір - не пішов за вовками! Тож вона обов’язково має одужати. По іншому бути не може. А цей яструб? Птах переслідує його ще з самої гробниці. Сидить зараз над кузнею, чистить своє пір’я, уважно спостерігає за ковалем. О ні, це не проста пташка. Чи не сама Кінарет зараз дивиться на нього своїм гострим яструбиним зором.

Йордунд працював до ночі і коли робота була готова, Вілкас був поряд щоб якомога швидше віднести кольчугу її власниці.

Тихо увійшов до кімнати, підійшов до її ліжка. Оля спала. Обережно поклав броню на тумбу, аби не шуміти, і пішов геть. 

Тепер, коли справа його останніх днів була завершена, Вілкас раптом відчув шалену втому, якої не відчував вже вельми давно.

Тієї ночі він провалився в темряву, спав як ніколи, а вічне полювання більше не снилося йому.

Чоловік різко прокинувся, та не знав в якій порі. Щось змусило його встати з ліжка. Прислухався. Більше не чути шаленого серцебиття Фаркаса у сусідній кімнаті, не чути ритму сердець побратимів. Зате чути їхнє хропіння. Здається, Вілкас ніколи не звикне до нового себе. Проспати усю ніч було приємно звісно, проте треба бути чесним перед собою, тоді у гробниці він позбувся багатьох корисних здібностей.

Знічев’я вирішив піти на двір, та спершу заглянути до Олі. Подивиться на неї хоч на мить. Вона певне ще спить, і їм не доведеться розмовляти.

Проте коли він зайшов до кімнати молодших соратників її ліжко було пустим. Ні жінки, ні броні. 

Швидко побіг та верхній поверх. Куди вона могла подітись? Вийшов на двір. Як же шкода, що він більше не чує її серця! 

Раптом помітив якийсь рух на Небесній кузні. Повільно піднявся по сходах, боячись розчаруватися від того, що зустріне там лише коваля.

Оля стояла неподалік від ковадла. Броня лежала поряд на землі. Широко розставивши ноги, жінка повільно розмахувала руками у повітрі. Вона наче залицялась до вітру, танцювала з ним.

Почувши кроки, жінка оглянулась. Посміхнулась до нього, в ту ж мить щаслива підбігла і обійняла. Довго не відпускала.

- Тобі вже краще?! - спитав, зніяковівши.

- Дякую! Дуже! Ти мій герой, - вона зрештою відпустила його зі своїх теплих обіймів. - Дивись, що я знову вмію! Оп!

Оля зробила перекид назад, а потім ще і ще, доки не опинилась біля своєї кольчуги. Взяла її в руки і вдячно подивилась на чоловіка.

- Фаркас навідував мене і розповів, чим ти займався ці дні, хоч він відверто і не розумів для чого, - вона хіхікнула. - Дякую, що зробив це для мене. Тепер я в тебе у боргу! Проси, що хочеш! - весело розвела руки в сторони.

- Я хочу відкрити свою генетичну пам’ять, - швидко відповів, неочікуваного для самого себе.

- Ти це серйозно?! - здивувалась Оля.

- Так.

- Не те щоб я була проти… Просто я ще не робила цього для когось і не знаю чи в мене насправді це вийде. Окрім того… Я маю тебе попередити що це доволі складний і болісний процес. Я тобі вже розповідала.

- Тобто ти не зробиш цього?!

- Вілкасе, ти повернув мені життя! Для тебе, хоч зірку з неба, якби це було можливо!

- Тоді домовились.

- О! - на сходах з’явився на диво привітний Йорлунд. - А хто це тут стрибає наче та молода кізочка?!

- Так-так! То я, - весело відповіла Оля. - Любуюся роботою майстра, - прикидливо витерла уявний бруд на броні.

- Та на здоров’я! Я там додав трохи модифікацій від себе. Сподіваюсь, тобі буде зручно. 

- Так. Дуже вам дякую. Обом! Піду налякаю Тільму, - вона побігла вниз по сходах і дуже швидко зникла з поля зору.

Вілкас лишився дивитись їй у слід. 

- Хвала богам, це спрацювало, - сказав коваль до Вілкаса.

- Угу.

- Дам тобі одну пораду, хлопче. Куй залізо поки гаряче.

- Що?!

- Не зволікай, бо просреш свій шанс.

* * *   

Не вдаючись в подробиці, Оля розповідала всім охочим, як серед ночі почула хрускіт у своїй спині і відчула що знову може ходити. Про броню не говорила ні слова. Бачили б вони як жінка ту кольчугу надягала. Вона ледь змогла скористатись застібками. Права рука її геть не слухала, а незграбність її рухів тільки дратувала.

Та зрештою все обійшлося, дякувати Вілкасу. Так, частково провина була його, проте вона не очікувала від чоловіка такої відданості. Тоді, у гробниці, він так поглянув на Олю, ніби своє очищення присвячує їй і тільки їй. Що ж, вона сподівається, що це просто її уява, адже зараз вона не може дозволити собі будь-які стосунки, враховуючи її плани на найближче майбутнє, тим паче з ним. Жінка не має жодного права піддавати його життя ризику! І даремно вона погодилась відкрити його пам’ять. Все що завгодно може піти не так! Це може зламати йому життя. І тоді вона вже не зможе його врятувати так, як він врятував її.