частина один, бо вона тільки одна

правильна віра, правильні наміри,
правильна мова, правильні дії,
правильне харчування, правильні прагнення,
правильна уважність, правильна зосередженість.

маленьке місто жило своє маленьке життя. неоковирні вулички поринали в зеленій зелені дерев. втім, наразі зовсім не актуальний час медитувати під розкидистими стовбурами сильних дерев, бо скоро почнеться робочий день. парки тут штучно звели, аби офісні робітники не повісилися раніше часу і відпрацювали свою зміну на відмінно. однак, такі думки деструктивно впливають на колектив загалом, тому парки в офісних центрах позиціонували як природній фільтр від негативних думок та сигаретного диму.

таких парків було з десяток у місті, ще було декілька бульварів, торгових центрів, розважальний комплекс і аеропорт. містечко невпинно гуділо прикрашеною жагою до життя. і працівники, які із шостої ранку досипали в метро, раді вітати вас у магазині будь-яких не життєво важливих речей, аби потім прокрутити в себе в голові, де ці люди збіса працюють, якщо дозволяють зранку буднього дня півгодини вибрати натуральне мило з кісточками персика чи бджолиним воском. однак, стає байдуже, коли щасливі покупці дякують за допомогу і ставлять п’ять зірок оцінки.

головна особливість цього міста — воно таке саме, як і решта міст неподалік столиці.

на вулиці був літній день. в повітрі стійко змішувалися краплини води з пристрою поливу квітів та запах моторної оливи. тепле повітря тріпало каштанове волосся і легку шовкову сорочку рожевого кольору.

єдине, що могло засмутити фелікса сьогодні — розряджений телефон.

«рейтинг оновлено до 4.2»

— ваш вигляд неймовірно зачаровує, — дівчина-підліток пробігає поряд із хитрими виряченими очима, а її великий палець прокручує завчене п’ять зірок, — ви дуже гарні!

— дякую, — відповідає він простиглому сліду з квітковим післясмаком у повітрі.

фелікс зупиняється перед панорамою офіса, нашвидкоруч відсмикує прилиплу тканину штанів і придивляється чи не потік макіяж. раптовий порив вітру знову змішує пил метушні міста з легким мусом на волоссі. тепер волосся смердітиме до кінця дня навколишньою штовханиною.

— феліксе! — кім хонджун підходить із широкою посмішкою на обличчі, — до початку робочого дня ще двадцять хвилин. ми встигаємо сходити на каву? — його погляд був хитрим: очі звужені, усмішка на вустах. якби фелікс сказав «ні», то його думка однаково не враховувалась.

— я думаю так, це чудова ідея, — хлопець посміхається і силою м’язів змушує тримати штучну посмішку на обличчі.

— за рогом з’явилась нова кав’ярня, ти був там? — фелікс повертає голову від лівого до правого плеча й хонджун, посміхаючись, підхоплює хлопця за лікоть, — щоправда, в них немає ніяких пропозицій для офісних працівників, але, я думаю, вони розуміють, де знаходяться і скоро їхня програма лояльності включатиме безкоштовний літр кави під закриття місяця кожному, — чоловік гигикнув, награно прикриваючи рота рукою.

розсікати густе гаряче повітря знатно втомлює судини в миршавому тілі. фелікс відчуває, з якою силою кров тисне на стінки судин і чує як тріпоче власне сердце і як важко дається кожен крок.

— з тобою все добре? твої щоки почервоніли, — хонджун тильною стороною долоні торкається феліксової щоки.

— та все добре, мені голова болить, — бреше фелікс.

— ну тепер зрозуміло, — хонджун вимучено видихає.

— прошу?

— ти досі не поставив жодної оцінки, коли я поставив бали як тільки тебе побачив. спочатку я подумав, що ти на мене образився. тобі неймовірно личить весь цей рожевий, але мій телефон знову заглючив, тому замість п’ятірки воно видало трійку, вибач.

— у мене телефон, ймовірно, сів, — фелікс перевів погляд на чорний екран у руці.

— о, це не проблема, у мене завжди є павербанк.

обидва чоловіки проходять до просторої кав’ярні з незадумливою назвою, білими стінами та незчисленними барвистими стрічками, які слугують декором. вони ліниво сідають за найближчий столик та залишають сумки поруч. хонджун дістає обіцяне зарядне і йде за кавою. поки його немає, фелікс розглядає букет із сухоцвітів на столику. деякі квіти додолу облипалися дрібними частинками, які він бездумно розвозив вказівним пальцем по столі.

— я взяв велике латте з сиропом. уявляєш, у них зараз якась акція і вони поклали там тістечко в подарунок. це так мило. ти обов’язково має поставити п’ять зірок баристі, ну, як тільки телефон зарядиться. це, звісно, не літр кави, але однаково приємно.

фелікс вимучено посміхається і робить щедрий ковток кави. солодка жижа застрягає посеред горла і фелікс фізично не може його проковтнути. а ще напій абсолютно огидний.

— так, треба зробити фото, — хонджун ретельно будує композицію з лахміття на столі, нахмуривши лоба і прикусив щоку. фелікса просять позувати декілька разів, поки джун не зловить той самий момент і щасливо запостить фото, — тобі рахунок скинути, чи ти на словах повіриш.

фелікс ледь не зі сльозами на очах надсилає необхідну суму. це було занадто дорого для нього. як дивно, що хонджун, отримуючи ту саму зарплатню, дозволяв собі в рази більше.

***

робота йшла певним ходом прокльонів поза дзвінками та яскравим бубонінням у слухавку. сьогодні, як ніколи (зазвичай рідко, проте це швидко забувається) раніше всі позабували умови співпраці та накладні на поставки товарів. тому телефонних діалогів із постачальниками було в рази більше. можливо, на рівні з кількістю відправлених листів. взагалі, уже стрілка годинника показувала пів на другу й деякі колеги смикали фелікса піти обідати та телефон не припиняв блимати вхідним дзвінком.

— відділ комунікації та зв’язків із постачальниками. мене звати фелікс. чим я можу вам допомогти… — хлопцеві не вдалося закінчити фразу, як з іншої сторони динаміків роздалося гучне:

— молодий чоловіче! я вже тиждень чекаю свою посилку, де моя каструля!

— я перепрошую, — фелікс прочистив горло, перш ніж продовжити діалог, — з ким я маю розмову?

— яка вам справа з ким?! — чоловічий голос як ніколи дратував хвору голову, — робіть свою роботу, мені довго чекати?!

— для отримання інформації представтесь, будь ласка, та вкажіть з якої ви організації.

— яка організація?! я замовляв на сайті з тиждень тому, а каструлі досі немає!

— я вас зрозумів, вам треба зателефонувати на гарячу лінію вказану нижче на сайті, вона допоможе з’ясувати статус вашої посилки…

— хлопче, тиждень! тиждень! — не заспокоювався клієнт, — я вже сам міг її спаяти.

— я вас розумію, але щодня на дорогах відбувається чисельна кількість аварій, що шкодить логістиці й доставці вашої посилки.

— ти мене не чуєш? мені начхати що там і де, мене цікавить лише де моя посилка.

— я розумію, що ви засмучені ситуацією, яка сталась, але я не володію цією інформацією. зателефонуйте за номером, що вказаний на сайті, наші спеціалісти нададуть коректні відповіді на ваші питання. гарного дня, — під гучну нецензурну брань, що й далі бубоніла зі слухавки, фелікс тихо стогне і швидко формує листа до служби підтримки, бо знову його номер опинився не на тій сторінці.

він навмисно не обирав професію, де треба спілкуватись із людьми, але майже кожка професія це потребує, хоч і в різній кількості. він звичайний офісний кларк із замальованими синцями під очима — ніхто не хоче втрачати рейтинг через неохайний зовнішній вигляд, але хронічна втома дає про себе знати пекучим болем в інших органах та, здається, він сходить з розуму.

— феліксе, — керівник відділу з незадоволеним виглядом кличе його до себе, — що сталося зранку? чому на сайті скарга?

— пан не міг знайти посилку, тому…

—… ти йому нахамив.

— я намагався йому пояснити, що…

— слухай, хлопче, мені начхати, що ти намагався пояснити. рейтинг у компанії неприємно впав, тому він впаде і в тебе, — чоловік провів пальцем по екрану у зворотну сторону й завинив перед обличчям хлопця двері. як добре, що це був кінець робочої зміни.

***

звісно фелікс жив сам. в умовах його зацикленного життя дім-робота варіант знайти партнера був десь далеко за незакритими дедлайнами, а тваринка не прожила б і дня в цьому гармидері. хоча киці в інтернеті дуже подобалися хлопцю.

фелікс дістає з холодильника банку холодної коли й запиває нею дві таблетки знеболювального.

«ваш рейтинг оновлено до 4.1»

здивувашись чому, адже дорогою додому хлопець ні з ким не комунікував після керівника, фелікс хутко дістає телефон і гортає можливі сповіщення, поки не бачить їхнє спільне фото з хонджуном, на яке безперервно сипляться оцінки та коментарі. отже, це джун його відмітив. стиснувши губи по-котячому, хлопець одним кліком репостить собі на сторінку й шарпає до кухні готувати локшину з овочами та соусом «що є під рукою». завтра він летить на весілля до друга, тому всі продукти, які ось-ось мають зіпсуватися треба використати по-максимуму.

з джисоном фелікс познайомився першого дня свого перебування в дитячому садочку. надутий хлопчик не розумів, чому до лапки іграшкової білочки не пристає іграшковий горішок. а до виховательки було страшно підійти. насправді відповідь була на поверхні липучки, яка забилася будь-чим із поверхонь усього в ігровій кімнаті, але в очах джисона фелікс був героєм, який не побоявся і підійшов самостійно попросити допомогу. але звісно він йому про це не сказав, тільки дав разом погратися з білочкою.

загалом, це був повністю джисон. зараз їм обом двадцять чотири. школа закінчена давним давно. з університетом покінчено півтора роки тому і їхнє спілкування обмежується однорідними повідомленнями о першій ночі, або спонтанним запрошенням на весілля.

— о, феліксе, крихітко, — усмішка джисона ледь вміщується на екран маленького телефону, — як у тебе справи? що з рейтингом? бабусю через дорогу не перевів? — чоловік гигикнув зі своїма 4.7 біля правого вуха. яким би довбнем він не був, він був винахідливим довбнем, а це подобалося публіці більше, ніж накрохмалена стабільність.

— на роботі проблеми незначні, — тихо видихнув хлопець, насипаючи собі щедру порцію локшини.

— о, почекай, — джисон хутко підірвався і пішов всередину квартири, віртуально тягнучи за собою фелікса, — мійон додому повернулась, — хлопець провертає зв’язку ключів у замку й солодко вітає свою кохану. — я з феліксом зависаю. на мене теж замов. добре, — швидкий сімейний діалог закінчується дзвінким цмоканням. — так про що ми говорили? твій рейтинг, що з ним. тобі вистачить, аби долетіти, ти казав наче, що обрав елітну лінію.

— швидкісну. 4.2 достатньо, аби я міг нею скористатися, а в мене ще є півдня, думаю, я зможу компенсувати втрачене.

— що ти взагалі зробив, що в тебе забрали цілу десятку? — джисон емоційно плюхається на ліжко здіймаючи легкі простирадла догори.

— клієнт подзвонив не на ту лінію підтримки. я йому пояснив, що треба зробити. він залишив негативний відгук.

— ну, а ти йому ніяк не міг допомогти. у вас має ж бути якась база спільна?

— це абсолютно справа іншого відділу, — фелікс щедро набиває щоки вечерею і знизує плечима, — не знаю, що він очікував почути.

— допомоги. знаєш, я давно казав, що твоя контора підозріло себе поводить у питанні клієнтоорієнтованості.

— це просто був поганий день.

— я не хочу, аби твій день зіпсував мені весілля! — емоційно вигукує джисон.

— хто псує весілля? — мійон сідає поруч із тацею повною різнокольорових ролів і штрикає чоловіка паличками, аби той їх забрав.

— у фелікса впав рейтинг через роботу, — скаржиться джисон.

— це хіба проблема? — дівчина усміхається і тягнеться за їжею

— звісно, у нас весілля в найрейтинговішому закладі, до того ж його можуть не пустити на літак, тобто він взагалі не приїде.

— феліксе, а що сталося? — стурбовано питає мійон.

— його довбана робота сталась!

— джисоне, лексика. я зараз сама понижу тобі статус.

— беб, я хочу, аби все було добре. а не бігати й домовлятись із персоналом, аби до ресторану пропустили мого нерейтенгованого друга. врешті-решт, це шкодить і нашій репутації, ще підуть чутки, що мої друзі недостатньо поважні члени суспільства.

— усе, заспокойся, заспокойся, — мійон заспокійливо поцілувала чоловіка в маківку, — феліксе, а тобі справді варто працювати в цій компанії? у мене був досвід роботи в кол-центрі, це не найкраще місце для збереження рейтингу.

— мійон, якщо я завтра в терміновому порядку звільнюсь — це ніяк не виправить ситуацію, помилки трапляються, це треба просто прожити.

— слухай, у тебе все так просто, — обурився джисон, — можливо, треба жити так, аби не виникало таких ситуацій, врешті решт я не хочу, щоби про мене говорили, що я спілкуюсь із якимись злиднями.

— дякую, джисоне, — тон фелікса на частку підвищився, — я зрозумів, що ти хочеш до мене донести.

— джисоне, подумай про слова, тобі не варто так різко висловлюватись.

— усе добре, усе в порядку, — фелікс доїдає залишки овочів у тарілці й нервово кидає погляд на настінний годинник, — уже пізно, мені треба йти, завтра важкий день.

— ти коли прилітаєш? — надуто уточнив джисон.

— завтра у ввечері в мене посадка, а зранку я прибуду, — фелікс тяжко натягує легку усмішку.

— о, чудово. я замовлю тобі таксі до будинку, — джисон тягнеться до планшету, нашвидкоруч занотовуючи сказане.

— дякую, це доречно.

— та без б, бейб. все для тебе, — чоловік нервово ковтає: «все для того, аби захід відбувся ідеально», і розтягнуто прощається, ведмежачи помахавши наостанок.

фелікс ставить телефон на зарядку, хутко миє посуд, аби потім не довелося зубами відгризати прилиплу до стінок петрушку й думає, що варто зробити першим: скласти валізу чи викинути продукти, які ось-ось почнуть тхнути.

***

перша половина дня проходить точно рутинно: фелікс прокидається, фелікс йде на роботу, фелікс працює. на обідній перерві хонджун знову не тягне його в ту саму кав’ярню, а фелікс не може відмовити.

— можливо, візьмемо каву на винос? — чоловік потряс пластиковим стаканчиком із холодними американо, привертаючи увагу фелікса, — поруч із будівлею офіса нарешті відкрили літній майданчик, там такі чудові дерев’яні гамаки.

— я думаю, так. свіже повітря буде для нас корисно, в офісі сьогодні задушно, — фелікс усміхається і притримує двері.

— ой не кажи, у нас взагалі кондиціонер зламався, ледь-ледь рятують відчинені вікна. ой! — хонджун зі всією силою влетів у перехожу, щедро обливши її біле плаття своєю кавою, — перепрошую, я не хотів, — хлопець хутко ловить стакан і відкидає його в найближчий смітник.

— як мені тепер на роботу йти! — жінка ошелешено переводить погляд із плями на хлопця.

— я можу позичити вам свій кардиган, — хонджун незручно усміхається, намагаючись згладити ситуацію.

— який кардиган?! ви мені плаття зіпсували, ви мені день зіпсували! — пані ображено стискає губи, стримуючи потік сліз на кутиках очей.

— я ще раз щиро прошу пробачення, я справді не хотів псувати вам річ, давайте я вам оплачу хімчистку чи куплю новий одяг…

— та щоб вам пусто було, — жінка швидко дістає телефон і прокручує -1,1 з кожного користувача.

фелікс приречено прикриває очі й закушує губу. хонджун поруч бубонить, що він здатен усе виправити й абияк ставить хлопцеві п’ять зірочок на зламаному сенсорі.

— тобі потрібно почати займатися своїми соцмережами, — радить зненацька колега, — оцінка оточення в деяких ситуаціях може врятувати.

— у мене зараз немає часу, — відповідає фелікс, протягуючи чоловікові свій напій.

— дякую, — хонджун щедро відпиває частину й повертає назад, — я справді не хотів цього робити, я просто її не помітив.

— усе добре, ти не винний.

— просто так склалось? — хлопець хмикає і сідає на дерев’яний гамак.

— так. деякі події ми не здатні змінити — фелікс сідає поруч, похитуючись взад-вперед.

— давай я зроблю тобі фото, тут така класна локація. і я якось маю відшкодувати втрату твого статусу.

— усе добре, ти нічого мені не винен, — хлопець слабо усміхається, потягуючи американо з трубочки.

— ну тоді давай просто для мережі. всі мають знати чим ти живеш, — хонджун скочив, дістаючи на ходу телефон, — давай, позуй!

фелікс тяжко перекинув свою ногу на ногу, відкинувся на руки і всміхнувся. задоволений хонджун зробив декілька кадрів з обох боків і знову попросив хлопця змінити позу. фелікс розпустив ноги і сперся на них, відставивши стакан подалі. хонджун радісно захіхікав і сів поруч, показуючи результат.

— обов’язково напиши якусь несуттєву фразу, на кшталт: проводжу перерву з насолодою чи щось таке. в мережі таке люблять.

фелікс кивнув і глянув на екран. сповіщення про літак майоріло яскравими літерами, а тривожність фелікса майоріла ледь-ледь тремтячими руками.

***

ввечері чоловік допаковує останні речі у валізу, провсяк вмивається і чистить зуби. він вирішує послухати хонджуна й запостити ранкові фото й отримує п’ять зірок від того самого хонджуна. фелікс всміхається майбутній пригоді і прямує до таксі, яке сигналить двічі, підганяючи.

незважаючи на кількість речей, валіза тяжко котиться рівною асфальтованою дорогою. дрібні камінчики застрягають у колесах, ускладнюючи рух. з кожним кроком вести її все тяжче й тяжче, тому намагаючись протягнути валізу, фелікс докладає більше зусиль і просто зриває її з місця втративши рівновагу і знову налітає на когось.

— знову ви?! — пані, яку зранку хонджун облив кавою, дивилася на фелікса широкими очима.

— перепрошую, я все можу пояснити, я не хотів…

— було б дивно якби ви хотіли, — жінка не бажає вислуховувати пусті балачки фелікса, нервово закочує очі і йде геть, знизивши рейтинг фелікса на ще одну п’ятірку.

таксист знову сигналить, підганяючи, і феліксу лише залишається сісти до машини. дорога проходила плавно: у вікні постійно змінювався пейзаж; водій відчинив вікно — у салоні запахло свіжими деревами; джисон написав кілька разів, уточнюючи де він.

— приїхали, — мрячно буркнув таксист.

— дякую, — фелікс дістав валізу з відкритого багажника і швидко поставив п’ять зірок водієві, коли сам водій ліниво тицьнув на трійку. що ж, ще кілька стандартних процедур і омріяна відпустка почнеться.

хлопець прямує до стійки реєстрації пасажирів, кладе свій телефон на сканер і привітно усміхається, привітавшись. працівниця аеропорту впевнено цокає нігтями по клавіатурі і впевнено каже, що рейс скасували.

— цього не може бути, мені не приходило жодних сповіщень, — фелікс забирає телефон, перевіряючи пошту.

— мені, шкода, але компанія зняла літак із рейсу дві хвилини тому.

— добре, коли наступний рейс? чи можу я розраховувати на компенсацію, чи хоча б поверненню коштів?

— наступний рейс буде завтра о другій дня. вам підходить?

— ні, це занадто пізно. які є ще варіанти?

— є одне резервне місце на інший літак…

— я готовий доплатити.

— справа не в тому, цей рейс для пасажирів рейтингу 4.2 і вище, а у вас, — дівчина повертає табло з інформацією, де великими цифрами видно 4.19.

— це майже 4.2.

— мені дуже шкода, але не затримуйте чергу, — не змінючи привітної усмішки, дівчина відмахнулася від фелікса, як від набридливої комашні.

— слухайте, я забронював квитки, тиждень тому, це весілля мого друга, я маю там бути будь-якою ціною.

— від обличчя всієї компанії я приношу вам вибачення, але, будь ласка, не затримуйте чергу.

— дідько, ви взагалі нічого не чуєте! покличте менеджера! — терпіння хлопця закипало, як і час скасування літака. сильно і швидко.

— лайка, молодий чоловіче!

— вибачте, — фелікс смиренно піднімає руки, — але покличте менеджера.

— я не можу цього зробити.

— послухайте, — хлопець нервово видихає, — я бронював квиток за тиждень. я готувався. це весілля мого кращого друга…

— у цій ситуації ми з вами всім серцем, але нічим не можемо допомогти.

— просто, блять, допоможіть мені!

позаду, здивована черга хутко повертає палець у протилежну сторону від солодкої п’ятірки.

— мені шкода, але, будь ласка…

— я викликаю службу безпеки, — дівчина рішуче натискає на зелену кнопку під столом.

«дідько» — хутко проноситься в голові хлопця. лихослів’я та бунтівна поведінка була однією з його найгірших вад, які він щоразу топив усіма можливими способами задоволення.

— усе добре, я йду, не потрібно охорони, не робіть цього — фелікс розвертається з однією піднятою рукою, даючи ситуації пройти крізь себе, але кремезний охоронець повз ситуацію пройти не може.

— шухва, які проблеми?

охоронець ледь вище самого фелікса, і погляд у нього такий, що силою змушує стояти на місця.

— залякування та нецензурщина.

— послухайте, — хлопець намагається виправдати себе, — я не залякував, я просто намагався знайти вихід із ситуації, я…

— молодий чоловіче! — голос охоронця гучний і приємний. водночас такий ніякими силами не перекричиш, — задля того, аби відновити минулий манівний лад та посилаючись на мої повноваження, знімаю у вас одиницю рейтингу.

— що? до біса, це занадто.

— це обмеження триватиме рівно день, а з огляду на вашу поведінку, окрім цього, усі знижені бали будуть щоразу подвоюватись.

— що? поверніть усі мої бали!

— будь ласка, покиньте аеропорт негайно, — охоронець рукою вказав у напрямку дверей і терпеливо чекав, поки фелікс почне діяти.

— дідько, — буркнув фелікс, а за його спиною юнак із неймовірно академічним слухом знижує рейтинг за почуте. фелікс у ту ж мить зупиняється від сповіщення телефону й тихо шепоче «йди нахуй», широко посміхаючись.

фелікс виходить на свіже прохолодне повітря, яке ледь-ледь смердить свіжою травою та скислими яблуками й сідає прямісенько перед входом до аеропорту, ховаючи голову поміж рук і гірко всміхаючись. все ж таки, він великий дурень.

від самоскитань його рятує телефонний дзвінок. на фоні чути різні голоси і дзвін бокалів. джисон каже, що це репетиція весільного дня і між словами питає чи пройшов фелікс контроль, де він взагалі.

— стою в черзі на контроль, усе добре, — бреше хлопець, проводжаючи поглядом прибулий автобус із пасажирами й під похвальні вигуки друга він швидко прощається та йде на автовокзал.

гострим поглядом контингент тут оцінювався від 4.0 до 2.8, тобто якщо постаратись, то знайти свій автобус цілком можливо. фелікс підходить до вільних кас і питає чи знайде він рейс до півночі міста мірох, або хоча б до центру. місто, у якому жив джисон межувало з містом фелікса, але через розміри обох дістатись один до одного сягало декількох ночей.

— до міроха жодного рейсу. найближчий рейс до жовтого лісу. підходить?

зціпивши зуби від витівок долі, фелікс цідить тихе: «підходить» і прикладає карту розрахуватись. касир задумливо дивиться на екран і каже, що йому на третю станцію, відправка через двадцять п’ять хвилин.

хоч зараз усе йде по плану.

***

— вставай, — шершава рука водія трусить кістляве плече хлопця. розкривши очі, феліксу потрібно декілька секунд, аби прийти до тями і збагнути де він знаходиться.

— вибачте, — хлопець хутко підривається на ноги й покидає автобус, забравши з багажнику свою валізу.

автовокзал представляє собою велике поле з розміткою для прибувши-відбувших автобусів і невеликих клумб із посіяною травою. окрім важкого очікування більше тут робити нічого, однаково всі водії, які можуть підібрати знаходяться навпроти — біля заправки. там можна посидіти в кав’ярні поруч, перекусити запаяним бутербродом, або свіжою булкою із запашною кавою. звісно, якщо рейтинг дозволяв.

— перепрошую пане, — молодий хлопець підбіг впритул до фелікса, — але вхід для клієнтів від 3.0.

— послухайте, сталася прикрість. один бал у мене зняли як тимчасове обмеження…

— усе може статися, але покиньте приміщення, будь ласка.

заправник силою тисне, аби фелікс вийшов на вулицю, за межу автоматичних дверей.

— але ви можете розрахувати мене через вікно…

хлопець гучно захлопує вікно, лишивши чоловіка самого на напівпорожній заправці, де окрім нього знаходиться тільки незнайомий невисокий чоловік, який так само розглядає вивіску.

— мгх, рейтингова, — бурмоче він під ніс, скрививши губи.

— ніби ви очікували вхід для всіх, — різко кинув фелікс.

звісно, були заклади, де соціальний рейтинг ігнорувався, або був створений для недостатньо гідних громадян, але насичення цих місць було відповідним. кожному, хто прагнув кращого, такі місця були зась та й чим більше число, тим більше альтернатив.

— я взагалі нічого цією дорогою не очікував, я їду через цей клятий ліс уперше, — чоловік усміхнувся і розгублено почухав голову. на слові «клятий» фелікса, ніби облили водою: чому він не боїться лихословити?

— тебе підвезти? — несподівано він продовжив.

— перепрошую?

фелікс роздивлявся хлопця: середньої статури, ймовірніше підкачаний, у дивній джинсовці з білими смужками, ніби від кігтів дикої тварини та м’яких штанах карамельного кольору. напевно, вони були такі само м’які, як і волосся чоловіка, яке смішно настовбурчилося кучерями. але заглянувши до його свіжих очей, фелікс здригнувся і закліпав пухнастими віями. рейтинг так і не з’явився. зоровий контакт був першим враженням, який дає змогу оцінити чи має сенс подальше спілкування.

— страшно? — чоловік усміхнувся і засунув руки до кишень.

— ні, просто немає сенсу у вашій пропозиції, — фелікс переводить погляд із чоловіка назад на магазин.

— до-обре, як забажаєш.

чоловік зникає так само несподівано як і з’явився, а фелікс думає чи добре живеться людям, які живуть життя, не прагнучи вилізти зі штанів зарди зайвого 0.1. йому пощастило з дитинства. батьки були приємними людьми з хорошою роботою, тому вдалим початком свого життя хлопець вважає своє народження в правильній родині. а далі все якось склалося так, що він йде трасою і ловить проїжджаючі повз машини. на вулиці глибока ніч, а до міста джисона добиратися близько чотирьох годин. водії гучно сигналять, деякі за просто так занижують рейтинг. фелікс відчуває максимальну безнадію і почуття огиди до самого себе і трішки до суспільства.

машина, що сигналила цього разу, повільно під’їжджає до тротуару й літня жінка висунулась з вікна:

— вас підвести?

іскра надії з’являється в очах хлопця і він жваво кивнув скомкане «так».

— чекай, — її чоловік виглянув слідом, — він 2.8, хай сам добирається.

водій дав по газах і з великою хмарою підколісного пилу зник з поля зору.

— та йдіть ви! — зі злістю кинув фелікс і сів на бордюр. заряду на телефоні було трішки більше достатнього, аби він між постів побачив фото свого друга з підписом «останній день без пані хан» і бокалом шампанського в руках. хонджун говорив, що транслювати своє життя — добре для системи. тому він зараз намагається виставити якомога більш фотогієнічно валізу і скласти на неї ноги.

«невелика подорож перед великою подією» — хлопець тисне на кнопку опублікувати і вдивляється на написи вантажівки, що зупинилася перед ним.

— точно допомога не потрібна? — вечірній чоловік із заправки стає майже впритул, схиливши запитливо голову.

— я… — фелікс не знає, що відповісти. йому потрібна, йому вбіса потрібна клята допомога, але від того, що він не бачить славетних чисел поруч із чоловіком, він хоче розплакатись.

— ти просто любитель о третій ночі ходити автодорогами з валізою, я зрозумів, — чоловік присідає навколішки, заглядаючи до феліксових втомлених очей, — ти боїшся, бо не можеш зрозуміти хто я? — фелікс слабо киває головою, — ну якщо я тобі почну розповідати як так вийшло, то ми тут застрягнемо до світанку. хочеш, поклянусь на мізинцях, що я не ображу тебе, — чоловік протягує руку з відтопиреним маленьким пальцем, очікуючи, коли фелікс зробить те саме.

— у тебе така мокра й холодна рука, — говорить він, коли мізинець фелікса зачіплюється за його, — коли ти їв останній раз? ти нормально вечеряв?

за всіма цими перегонами вперед себе фелікс і забув, що від знемоги його шлунок перестав відчувати голод. востаннє, коли хлопець пам’ятав, що йому треба їжа — на заправці.

— я зрозумів, — чоловік підводиться, подаючи руку феліксові, — звісно, пюре з батату в мене немає, але можу дати бутерброд і чай. кава закінчилась, — він усміхається і забирає феліксову валізу, аби закинути в спальне місце.

фелікс забирається на своє сидіння і пристібається, відкинувши голову на сидіння. в салоні приємно пахло карамеллю, а панель була повністю заклеєна кольоровими наліпками.

— тримай, — чоловік кинув пачку бутербродів до рук фелікса, — зараз вода підігріється, буде чай. я ще знайшов какао, може хочеш?

— дякую. не треба насправді цього всього, я б сам якось.

— давай без цього. турбота наче цінилася колись чи вже зараз це дурний тон?

фелікс прискає зі слів чоловіка.

— перепрошую, — хлопець миттю вибачився, — ви просто так смішно це сказали, я не стримався.

— та йди до біса, — чоловік леко стукнув хлопця в плече, — і можеш на ти. мені не комфортно, коли мої не колеги звертаються до мене на «ви».

— до мене теж можна на «ти», хоча ти вже, — булькнув фелікс, витираючи сльози від сміху.

— ну от, — хмикнув чоловік. він забравшись до кабіни й закрив двері, — я тобі зелений заварив, ну бо вирішив, що тобі потрібен зелений, — чоловік протягує чашку до рук хлопця, — потримай її трохи відкритою, аби зайвий пар вийшов, бо якщо закриєш, вона може рвонути й ми всі будемо в окропі.

— я ніколи не думав про цю сторону термочашки.

— я не думаю, що ти коли-небудь її використовував. ти виглядаєш як людина, яка щоранку п’є щось типу матчі.

— на банановому молоці, — додав фелікс.

— я вгадав? — здивовано вигукнув чоловік

— ні. я не люблю матчу.

— ну все, засмутив мене, я тепер поїду без настрою. я жартую, не хвилюйся. можеш закрити чашку, я зараз спробую перелаштуватися на середню полосу, може трохи потрясти. а, і, — чоловік підняв вказівний палець догори, — я — чанбін, забув представитись.

— я — фелікс, — хлопець дотримуючись звичці тягнеться за телефоном, аби поставити оцінку, — тобі взагалі можна оцінку поставити.

— що? ні, — чанбін сито всміхається, викручуючи руль.

— я ти тоді… — фелікс замовк, підбираючи слова.

— живу?

— так.

— у мене є робота, дім, їжа та друзі — усе нормально, — чоловік знизав плечима, — а ти?

— я?

— у тебе все нормально?

— та напевно, — фелікс випив трохи чаю, тихо молячись, аби чанбін не продовжував його розпитувати.

— куди ти прямуєш, доречі. можливо, я везу тебе зовсім в іншу сторону.

— північ міроха, або центр, якщо вийде.

— добре, — не зводячи погляду з дороги, чоловік випиває три щедрих ковтка води з пляшки і кривиться, — на смак ніби з’їв клопа в малині. треба буде купити по дорозі.

— ти смішний, — каже фелікс.

— так? а знаєш у кого я такий смішний?

— у кого?

— у мою ма-маму, мою ма-маму, — чанбін почав наспівувати вигадану пісеньку із серйозним обличчям, поки не стримався і почав сміятись. — ти все ще не можеш розслабитись, я так схожий на соціального маньяка?

— люди з 1.4 вже підпадають під цю категорію, — фелікс розводить руками, — я просто не можу уявити як прокидаєшся йдеш за кавою, як складається твій робочий день, щоб тебе не ткнули носом у числа.

— молодий чоловіче, ви навіть не запросили мене на барбі, а хочете, аби я вам усе про себе розповів!

— барбі — деструктивна історія, який витісняє думку про рівність у суспільстві, — але дуже тихо фелікс додає, що вона йому подобається.

— рівність — це коли в нас є право зривати груші і драбина під зріст кожного, — фелікс хмуриться, — що? я нижче за тебе, як ми доберемось до висоти чотирьох метрів, якщо обидва маємо двохметрову драбину. очевидно, що ти зможеш дотягнутися хоча б рукою, а мені як стрибати, скажи? а отримувати пляцки тільки тому, що комусь подобається фото твого песика на прогулянці — маячня. в тебе є собака чи ти кошатник? — несподівано запитав чанбін.

— ні, у мене немає часу на тварин.

— ось того в тебе 2.8, — саркастично кинув чанбін, — ти не виглядаєш на 2.8, чому в тебе така низька оцінка?

— це тимчасово. одиницю забрали в якось покарання, а всі пониження подвоїли за лихослів’я та непристойну поведінку.

— воу, — хлопець не награно дивується.

— мій рейс скасували без попередження, я шукав альтернативу й не стримав себе.

— і як воно?

— що саме? лайка?

чанбін ствердно кивнув.

— наскільки я пам’ятаю її не люблять використовувати рейтинговані діти.

— ніколи не називай мене так, — скривився фелікс. — мені подобається як звучить лайка, я б ніколи не назвав негідною людиною, але я можу між словами «дідько» або «бісове дитя» вставити змістовне речення. свого роду лайка, для мене, на кшталт, прикраси, якщо вона доречна.

— тобто, якщо я назву тебе тупою сукою, тобі це сподобається?

— я боюсь уявити ситуацію в якій ці слова будуть доречні.

— ти! — чанбін тяжко застогнав, — я тебе намагаюсь на емоції вивести, а ти все ще залишаєшся таким спокійним.

— я працюю менеджером з постачання, у мене вже імунітет на такий спосіб спілкування.

— ти, вибач, я ненавмисно це роблю. зараз уже ніч, мені треба хоть щось, аби залишатися бадьорим, але твоя робота відстій.

— ти не перша людина, яка таке говорить, але для будь-якої мережі ця робота надзвичайно важлива. вибач, за те, що я нудний, у мене немає сил. я сподівався, що ця відпустка щось змінить, але чим далі, тим дедалі гірше, — фелікс ледь поставив ноги на сидіння і сперся на них чолом, — я не знаю, що робити далі, — продовжив бубоніти хлопець, — у всіх є якась мета, ціль, досягнення, а я сидів зі своїми хиткими 4.2 і нікуди не рухався. коли закінчиться покарання і я повернусь додому я знову зі шкіри лізтиму, аби знову було 4.2 і це все заради простого 4.2. мені не потрібен будинок у кращому районі, або нова машина. і у вишукані ресторани я йти не хочу, не говорячи про підвищення. мені просто треба, аби проходячи повз люди перешіптувались як так у мене вийшло. навіть коли мені ставлять оцінку за милі слова чи гарне обслуговування я сприймаю це те, що повинно бути. мені це не приносить задоволення. вибач.

— ти не маєш вибачатися. ти зараз їдеш із людиною, у якої було 4.7 і йому лестило щоразу, коли на нього звертали увагу, але потім у нього захворів молодший брат, усі лестощі та компліменти пішли до біса, коли в пріоритеті на операцію був не він, бо в нього рейтинг нижче.

— твій брат, він…

— ні! сидить вдома, діє мені на нерви. його прооперували в клініці чоловіка мого друга, але через те, що ми пізно звернулись і згаяли купу часу в попередній клініці, око врятувати не вдалось — у нього був рак — тож тепер у нього великий вибір пов’язок, бо до нього так намагався підкотити його теперішній хлопець. творчі люди дивні на подарунки, але це мило.

— то так ти втратив віру в рейтинг після цього випадку?

— і так, і ні. ситуація, звісно, стала крапкою, яка це все розділила. але коли мені запропонували від цього позбутись, я без сумнівів погодився, — після слів чанбіна настала тиша й почувся гучний позіх фелікса, — якщо хочеш, я можу зупинитись, перелізеш до кабіни, нормально поспиш?

— ні, усе добре, тут достатньо зручно, — фелікс повернувся обличчям до чанбіна й запхав повністю ноги на сидіння, згорнувшись калачиком, — дякую за все що ти робиш.

— це такі дрібниці, що аж незручно. ось ще тримай, — однією рукою чанбін нашарив позаду пухнасту ковдру, — можеш скрутити як подушку, або накритись, як зручно буде.

— добре, — губи фелікса розтягнулись у щасливій усмішці, — на добраніч, чанбіне, безпечної дороги.

***

час пройшов доволі швидко, можна сказати, що й непомітно. феліксу здалось, що він от-от заплющив очі, а вже ранок і пухнасті руки обережно гладять його плече

— прокидайся.

фелікс бубонить щось нерозбірливе й ще сильніше кутається в ковдру. це не може не викликати посмішку на обличчі чанбіна. у всіх цих лахміттях, у кабіні його авто фелікс здавався таким маленьким — він спокіно вміщувався на сидінні. чанбін міг продовжити милуватися заспанним обличчям, хлопця, якби феліксів телефон не розривався черговим дзвінком.

телефон дзвонив уже тричі, але хлопець був настільки змучений, що ледь прокинувся від знайомої мелодії під її кінець.

— добрий ранок, — прохрипів фелікс, мружачись від ранкового світла, — котра година?

— майже шоста. за півгодини ми будемо на місці, — чанбін простягнув чашку холодної води.

— дякую, — фелікс відпив частину, продовжуючи сонно кліпати очима, — таке враження, що мене вчора машини переїхали на дорозі.

— я тобі пропонував ліжко, але ти відмовився, — чанбін розвів руками, — дзвони тому, хто тобі так напосідає і йдемо снідати.

— мене ніколи ще не будили заради їжі, — фелікс позіхнув і потягнувся до телефону.

— ну з днем народження, — жартома кинув чанбін, ховаючись у внутрішній частині машини.

фелікс розблокував телефон.пропущені виклики від джисона розбудили його краще, від усіх намагань чанбіна. не так приємно, як дієво. фелікс натискає «виклик» і через короткі гудки чути роздратоване:

— не приїжджай на весілля.

— що? — слова друга боляче вдарили по свідомості.

— що чув. ти був 4.2, а зараз 2 і скількісь. як ти думаєш це виглядатиме на заході?

— я все можу пояснити, це невдала прикрість…

— ти уявляєш, наскільки це безглуздо виглядатиме. феліксе, коли я запрошував тебе із 4.2 — я тільки підкреслював наскільки класне в мене коло спілкування і наскільки я класний.

— ти казав, що тобі потрібні твої друзі?

— так, старі зв’язки з четвіркою чудово впливають на рейтинг!

— то справа була тільки в цифрах?

— не мели дурниць, для нас обох справа тільки в цифрах.

— тобто з 2.8 я тобі не потрібен, — заключив хлопець.

— саме так. знайди на дорозі собі якусь машину і зникни з мого життя, — колишній друг кидає слухавку й чути тільки пронизливі гудки.

фелікс відкладає телефон і перші хвилини дивиться на асфальт під власними ногами, які звисають із машини. емоції затьмарили усвідомлення реальності, але фелікс чітко усвідомлював, що він сам собі забороняв собі емоції, тому і продовжував сидіти й дивитися на асфальт під власними ногами, які звисають із машини.

— щось сталось? — чанбін підходить до фелікса з двома чашками гарячої локшини.

— дрібниці, — хлопець забирає свою чашку, вдячно киваючи головою, — за котру ми будемо на місці?

— орієнтовано тридцять — сорок хвилин, я ж казав, — пробубнів чанбін із повним ротом.

— з голови вилетіло, — фелікс незручно стис губи й перевів погляд на чоловіка. чанбін скинув куртку, що носив вночі — врешті-решт, сонце вже достатньо гріло. і світило яскраво, так що примружившись можна було розгледіти, як промені ковзають бронзовою шкірою рук чанбіна, підкреслюючи його м’язи. фелікс може подумати, що це мистецтво, але раптово прискає, коли мистецтво незграбно засовує собі до рота порцію локшини.

— фо смієшся? — обурюється чанбін.

— чанбіне, я гарний? — раптово запитує фелікс, схиливши голову.

чанбін застиг, повільно пережовуючи залишки.

— як для 4.2?

— припини, — хлопець втомлено посміхнувся, — гарний, не як рейтинг. якби ми зустрілися деінде, я б привернув твою увагу?

— навіщо тобі це?

— просто знати. якщо я як людина ні про що, то може зовнішність у мене приваблива?

— ммм, — чанбін замислився, — якщо я б зустрів тебе на вечірці, то до кінця вечора ми б цілувались, — чоловік хитро усміхнувся, спершись над феліксом.

— і як це розуміти? — фелікс нахмурився.

— не знаю, я це в книжці прочитав. мені здається, ця фраза сюди підходить, що думаєш?

— та йди ти, — фелікс відштовхує чанбіна від себе, показово дуючись.

— та годі тобі, я звучав як крутий хлопець, — чанбін обійшов машину з іншої сторони й застрибнув на пасажирське сидіння. — а я, між іншим, був популярним серед дівчат у старшій школі.

— бо ти 4.7. хвастун! — вигукнув фелікс під звук двигуна, що заводився. на що інший хлопець лише закотив очі.

— ти доїв? — запитав чанбін, заглядаючи до чашки.

— доїв.

— добре. пристегни ремінь, скоро будемо в міросі.

але остання фраза здалася феліксу сумними словами.

***

дорога геть не займала часу, що здавалося певною аномалією для сплячого розуму фелікса. вартувало йому прикрити очі, як чанбін у ту ж секунду трусив його прокидатися, бо вони знову кудись приїхалию

— га? — фелікс протер очі й невпевнено подивився на такого розмитого чанбіна, — де ми?

— під мірохом. якщо повернути направо і трохи пройти, то можна сісти на маршрутку до міста.

— почекай, — хлопець протер очі й остаточно зробив видимість, що прокинувся, — ми приїхали? котра година.

— майже десята.

почувши відповідь, фелікс зі стогоном відкинувся назад. він уже шкодує, що вирішив затіяти це все.

— хочеш, може, нафарбуватися чи переодягнутися? я можу вийти, — запропонував чанбін.

— ні-ні, дякую. я не впевнений, що мій рейтинг покриє ціну маршутки, тому поки я доберусь це все вспотіє і й потіче, — фелікс потягнувся, задерши руки. кінці його футболки задрались, оголюючи частину живота, яка в ту саму секунду була затикана вказівним пальцем чанбіна.

— ти нарешті теплий.

— припини, — скривився фелікс, відбиваючи руку чоловіка, — мені лоскотно.

— без п’яти десять, — каже чанбін.

— ага.

— то ти йдеш? — м’яко натякає чоловік.

— так. я іду, — фелікс кисло всміхається і відчиняє двері. він чекає, поки чанбін дістане його горе валізку і прикатить прямісінько до ніг. настав час прощатись.

— дякую тобі за все, справді, — тихо починає фелікс, уставившись на носки своїх кедів, — не знаю, щоби без тебе робив.

— брів десь автострадою, поки патрульні тебе не затримали.

— замовкни, — фелікс б’є чанбіна в плече й тягнеться обійматись.

— я ж казав, що теплий, — гигоче чанбін, відпускаючи хлопця назад.

— це в тебе в машині тепло. а я злий і неприємний, — хлопець усміхається власній маячні й не знає що робити далі.

— знаєш, — раптово почав чанбін, — я сподіваюсь, що в тебе все буде добре, але якщо щось піде не так, — чоловік протягнув клаптик паперу, — можеш зателефонувати. можемо просто якось зустрітися просто так, без автострад і проблем.

— мені б хотілося випити з тобою каву десь, де не смердить пилом, а від мене потом, того як повернусь, то наберу тебе, — фелікс підхоплює валізу й рухається до перехрестя, ще раз, провсяк, помахав чанбіну рукою.

зустріч із чанбіном залишила осад роздумів. вкотре пронеслася думка, що він затіяв усе навмисно. і нічого доброго з цього не буде.

у фелікса була промова. він спеціально її писав. джисон сказав, що це буде класною ідеєю, якщо фелікс розповість про їхню дружбу й чого для нього велика честь бути тут. фелікс згадує рядки в голові й замінює слова на спогади всієї їхньої дружби, яка гноєм цокотить на зубах.

на щастя, автобуси на зупинці приймали будь-яких пасажирів. напевно, через це двоє чоловіків кривилися на лавці, а решта людей спокійно чекали транспорт. неохоче, проглянув рейтинг решти, фелікс сів на валізу й почав роздивлятися листок, який дав йому чанбін.

— ви давно тут сидите? — фелікс механічно стис папірець і засунув його до кишені штанів, ніби пані з рейтингом 3,1 застала його за чимось непристойним.

— ні, близько п’яти хвилин. а що?

— та не знаю чи є сенс чекати. може він взагалі не приїде.

— а таке може трапитись? — пухнастий клубок паніки почав зароджуватись.

— звісно. це ж благодійні перевізники. таке питаєш, ніби ти не двійка. мав би знати, — жінка скептично оглядає фелікса з ніг до голови, — о, диви нам пощастило.

увесь натовп зупинки стовпився біля маленьких дверей, залізаючи на голови одне одного в спробі зайняти найзручніше місця. фелікс забився в куток для матусь. врешті-решт, можна продовжити використовувати валізу як стілець. тільки треба на карті подивитися скільки зупинок йому їхати. і скільки ще пертися лісом. джисон завжди любив гучні свята, тому коли мова зайшла за весілля, заклад обирали десь за містом. бажано ще з готельним комплексом усе включено й точно якимось басейном. гібридом усіх джисонових побажань і слугувала яскрава точка на карті, до якої прямував лікс.

ліс навколо був гарним. пахло свіжістю і карамельними цитрусами, ніби відкриваєш пляшку кока-коли. хлопець здригається від раптового пориву вітру. сьогодні значно холодніше, ніж учора і, напевно, через те, що це ліс тут і має бути холодніше. десь на роздоріжжі між теперішнім феліксом і рестораном він швидко робить макіяж та перевдягається. і знову перезаписує промову в себе в голові. весілля було чути завчасно. ще на підході до закладу чути яскраву музику та щасливий гомін. охорони поруч не було, прохід на територію вважай вільний. фелікс востаннє оглядається і змішується з натовпом. саме свято було чорно-сіро-рожевих тонах, як і зазначалось у запрошенні. на столах було розлите шампанське й різні закуски, які оновлювали час від часу. фелікс узяв собі келих і ліниво блукає серед інших ввічливо усміхаючись, поки не зустрічає очима мійон.

— о боже! — радісно викрикує дівчина, — я думала, що ти не приїдеш. так рада тебе бачити, — мійон тягнеться обійматись і фелікс відповідає їй тим же, — джисон казав тебе не буде через якісь там причини.

— але все вийшло і я тут, — хлопець лагідно усміхається.

— це чудово! ходімо, я покажу де джисон.

— та я сам знайду, розважайся, це не проблема. тільки зорієнтуй, будь ласка, коли час промов?

— а, ми вирішили не заморочуватись, і коли кожен хоче сказати тост, то до привітань може і її додати. чекай, — мійон стурбовано дивиться на лікса, — що в тебе з рейтингом? що сталось?

— тимчасові труднощі.

— як тебе сюди пропустили? — дівчина потягнула фелікса в закуток, — слухай, я не знаю, що насправді сталось, але ти розумієш, що тобі тут не місце, — у погляді мійон видно лише одні числа, з бінарних кодів, котрих складається все навколо, — я поважаю тебе як друга свого нареченого, але наш статус я поважаю більше.

— усе добре, я розумію, — фелікс міцно стискає губи, розжовуючи їх зубами.

— тому, будь ласка, покинь наше весілля. не псуй цей день нікому.

— усе добре, я розумію, — торочить фелікс, — я бажаю вам щасливо подружнього життя, сподіваюсь, що ви проживете довге й щасливе порожнє життя. — хлопець розвертається на підборах напилених туфель і прямує крізь столи, коли краєм ока бачить охайно складену сцену, яка більше нагадувала труну для двох. біля неї стояв прилаштований мікрофон і багато-багато свіжих квітів. зрештою, фелікс їхав сюди сказати промову.

— добрий вечір. — мікрофон у його руках скрипить як пінопласт по склу чистої свідомості, — мене звати фелікс, лі фелікс для тих із ким я не знайомий, а це, загалом, усі. і я… важко в це повірити, кращий друг нареченого, — на подвір’ї всі завмирають. різку тишу розбавляє лише плескання тремтячих рук фелікса о мікрофон. — і весь свій шлях я проробив, аби сказати як я ціную нашу дружбу. і я щиро радий, що ти нарешті визначився з нареченою, бо знаєш, після робочого дня тяжко вислуховувати кого ти хочеш більше трахати.

— що? — шепоче мійон із густою відразою.

— зрештою, в неї і її сестри одні й ті самі батьки й обидві дістануть велику спадщину, то цей вибір базувався лише на зовнішніх складових. і думати, що краще в дівчині, коли ти бісів гей трохи мерзенно з моєї сторони. доречі, я щасливий, що ти один із перших, хто сприйняв мій вихід комфортно, особливо коли п’яний чіплявся до мене.

— я все поясню, — швидко тарабанить джисон.

— взагалі, я знайомий із джисоном майже все своє життя. про дитячий період я промовчу, там однаково нічого цікавого не було, а от починаючи зі старшої школи я старався бути його рівня, ну як воно буває в хлопців: навчання, спорт, вечірки, самокрутки з травкою — ну це знаєте, трішки відійшов від теми. а так, відходити від теми моє улюблене, — сприйнявши тишу публіки за бажану реакцію, фелікс дозволяє собі розслабитися, — бо щоразу, коли я намагався підняти важливі для мене теми, типу, голод у країнах нижчого рівня, він мене затикав фразами, що вони це заслужили, бо це мало старались, — почувши це зал неоднозначно загудів, — я сподіваюсь, що всі ми сьогодні достатньо наїмося на цьому святі, бо стіл справді щедрий. і, — фелікс запнувся, аби випити склянку шампанського, — і напої чудові. хто б це організовував, вони справді молодці. о, я бачу ви вирішили знизити мені рейтинг, — хлопець чує, як щоразу числа біля нього стають усе менше й менше, — це образливо. я думав, що підготував доволі гідну промову і я її завершу. що ж, середня школа, початок періоду статевого дозрівання, купа гормонів і все таке. я був гидким каченям. та і джисон теж. але він міг завжди себе гарно подати. я щиро йому заздрив, коли він починав будь яку розмову, бо вона однозначно закінчувалась успіхом. а ще в нього чудове волосся. ви можете це зараз бачити, він виглядає неперевершено. а ще це волосся було чудово тримати, коли він блював після чергової залитої відмови. я тебе, справді, ціную як друга, коли ти за сотні кілометрів від мене й тобі не вдається мене використовувати як будь що. що ж, я сподіваюсь, що біля тебе завжди будуть 4.7, а якщо їх рейтинг впаде нижче, то ти викинеш їх на трасі в незнайомому місці. я сподіваюсь, ти радий, що біля тебе багата жінка, яка тебе кохає. а я, твій вірний друг, на цьому закінчую свою промову. і дякую за те, що дослухали.

щойно фелікс промовив останнє слово, двері закладу гучно відчинились і з них рішучою ходою йшли охоронці. за ним йшли чи то за порушення правил входу чи за його поведінку, а може і сказані слова, але фелікс подумав швидко — треба бігти. бігти з усіх ніг, бо нарешті, від цього залежить від своє життя. так несподівано почати вбачати в ньому сенс.

фелікс щодуху мчить крізь натовп сосн. промені сонця бозна як освітлюють землю під ногами, а кожен крок супроводжуються голосним тріском «ось він ховається тут». йому вдається відірватися від стражів порядку, але він був остаточно випаленим сам собою. хлопець сперся на дерево, втихомирюючи вогонь у грудях, хоча з кожним вдихом ставало все важче. фелікс піднімає очі догори і він розуміє, що відчуває гордість. він посміхається своєму дурному висновку й ледь-ледь перебирає ногами далі. він знає, що відслідкувати його місцезнаходження взагалі не важко, питання лише полягає в часі.

блукаючи лісом, хлопець нарешті виходить на світло ліхтарів. на дорозі нікого нема, час від часу проїжджає декілька машин. фелікс дивиться на свій телефон, як на річ, яка йому досі нагадує яким він має бути і її хочеться розтрощити, знищити й закричати. хлопець свайпає пальцем взад-вперед і натискає на єдину кнопку.

між короткими гудками він ні на що не сподівається, очікуючи на краще.

— чанбіне? — тихо питає він, лякаючись свого хриплого голосу, — це фелікс.

— о, привіт! — голос чоловіка бадьорий і це приносить якісь надії, — я думав ти викинув мій номер.

— я думав, — почав фелікс, — але ти на зворотній дорозі будеш їхати тим самим шляхом?

— я ще не думав, бо я тільки як годину вільний, а що?

— а ти можеш мене забрати? бо насправді я не знаю де я.

— чи маю я знати? — здивовано питає чоловік.

— я тобі локацію скину, добре?

— добре.

— і після цього я розіб’ю телефон.

— феліксе, — стурбовано питає чанбін, — що сталося?

— я тепер 0.1, — хлопець нервово приснув зо сміху, — уявляєш.

— тобі б пасувало 0.0, — чанібн потирає лоба й думає за що це все трапляється з ним, — чекай мене. я за три години буду.

цей час тягнувся для фелікса вічністю. відсутність власного контролю чисел принесла полегшення, бо телефон справді смішно розлетівся на дрібні шматки. а потім з’явилась паніка, бо чим зайнятись, окрім розводом паразитичних думок фелікс не придумав. він походив вздовж траси, злякався перехожих, знову зайшов у глибину лісу і врешті-решт заліз на дерево.

«отакі зараз принци на білому коні» — подумав фелікс, коли вантажівка зупинилася поруч. чанбін доволі швидко вийшов із неї і здивовано оглядів усе навколо двічі.

— я тут! — подав голос фелікс, — привіт.

— що ти там на біса робиш? — пробурмотів чанбін. у тихому мовчанні ночі, його голос здавався гучнішим, ніж зазвичай.

— борюсь із думками, — фелікс розводить руку, бо іншою тримається за дерево.

— ти ж знаєш, що вони вище? спускайся давай. хочеш, зловлю тебе, — чоловік тримав руки напоготові, аби в разі чого зловити незграбка, у якого злетів черевик, варто йому було поставити ногу нижче гілки, на якій він сидів.

— ти схожий на курча, знаєш? — каже чанбін, розглядаючи хлопця поруч. розтріпане біле волосся, висмикнута сорочка й місцями затерті пилом штани робили ситуацію кумедніше, але фелікс лише змучено попросив забрати його звідси подалі.

— може хоча б переодягнешся? де твої речі? ти ж розповіси що сталося? — чанбін продовжував задавати питання, як тільки двигун машини завівся.

— ми можемо від’їхати, бо за мною, здається, скоро бігатиме поліція, — фелікс болісно посміхнувся, демонструючи оскал своїх кликів, — зараз бігає тільки охорона закладу, де було весілля, — хлопець зручніше вмостився в кріслі, — весілля було таке чудове. там було стільки яскравих кольорів і ніжних квітів. вони так чудово пахли. я заздрю і хочу так само й розумію, що в мене так ніколи не буде! — останнє речення фелікс вигукнув з усією біллю і відчаєм, що були далеко заховані всередині. — пообіцяй, що не кинеш мене. я знаю, що ми знайомі зовсім мало, але ти єдина людина, яка в мене залишилась. це так тупо звучить, — хлопець сховав своє обличчя руками й щосили застогнав. і відчув, що машина зупинилась. його серце впало в п’яти. невже це все?

— я заїхав на заправку, усе добре, не хвилюйся, — чанбін торкається плеча завмерлого хлопця, — тобі каву чи чай узяти?

— чому ти такий?

— таким мене народила мама. будь всередині, я зараз заплачу і спробую пошукати тобі одяг.

феліксу хочеться втікти чи сховатись, чи зникнути, або продовжити кричати, аби його помітили і знищили, чи щоб цей день нарешті закінчився і він завтра не прокинувся. чанбін простягає йому бутерброди, чорний чай і штани з кофтою. фелікс думає, що ще трохи і він просто розплачеться прямо тут, але він справді йому вдячний.

— ну ти розповіси, що сталося чи мені тут страждати від цікавості? — чоловік сів навчіпочки і, ніби мала дитина, випячує надуті губи.

— джисон в останній момент зателефонував і сказав, що я йому нахуй не потрібен із 2.8, бо я йому потрібен лише для статусу. але я вирішив прийти й нарешті розповісти все, що про нього думаю. я такий злий. я вбіса злий на нього. на нашу дружбу. на те, що витрачав на нього час. я злий на себе, бо я це терпів. і також злий, бо зіпсував цей день для мійон. я не витримую всіх цих емоцій.

— ходи сюди, — чанбін стягнув фелікса із сидіння на асфальт і обійняв. якщо чесно, що далі робити він і гадки не мав, бо ніколи з таким не стикався, але ридаючий хлопець на його плечі майже заспокоювався, а потім знову заходився в новому потоці сліз, аж поки не втомився(напевно) і просто втомлено лежав на плечі чоловіка.

— найгірше те, що, крім злості, я також відчуваю гордість, що зіпсував момент джисона, але я так само зруйнував своє життя, — пробурчав фелікс десь біля чанбінового вуха.

— але тобі стало легше?

— не знаю. зараз так точно, — фелікс шмигнув носом і відсторонився від чанбіна.

— перевдягайся і доїдай, бо я вже заправився, машина теж. в тебе є якісь подряпини чи болить щось? дорога до мого дома доволі довга, не бійся говорити, що тобі погано.

— я думаю, що із цим зможу впоратись, — фелікс слабко усміхається і відпиває свій втомлений чай.

***

сонце сходило з-за багатоповерхових гір, котрі залишилися позаду дороги. холодний вітер дедалі більше розкидає сміття, яке викинули поза смітник. третя зміна заводу йде додому. великі колеса великої машини швидко накручують кілометри дороги. втомлений дорогою чанбін дивився на навігатор і попивав час від часу енергетик. або час від часу він слідкував за дорогою. взагалі чоловік був впевнений, що головне результат, а на шлях інколи можна закрити очі. втім точно не на потік машин перед ним. з кожною годиною їх ставало все більше. безладний фелікс крутився на сусідньому сидінні й бурмотів щось на незрозуміло-ранішньом.

— фелікс, прокидайся, — чанбін нахабно потрусив його за то, до чого дотягнувся, — я зараз засну, чесне слово.

— котра година? — з-під ковдри показалась копиця світлого волосся і пара втрачених очей.

— ранок. мені нудно. поговори зі мною, — чоловік егоїстично надувся, кидаючи погляд на навігатор поруч. їм не так і довго лишилось їхати.

— а нам довго ще? — решта частина фелікса виповзла з-під ковдри, вмощуючи свою дупу на ньому.

— година десь, якщо заторів не буде.

задоволений почутим, фелікс ще сильніше розплився по сидінню, розглядаючи змиті пейзажі з вікна.

— розкажи щось про себе, — канючить хлопець, коли він зображення починає нудити, — чим ти займаєшся? ким працюєш? ну тобто я бачу ким, але скажи чесно у вантажівці немає людських трупів чи щось на кшталт цього.

— що у твоїй голові зранку? — чанбін хмуриться, відпиваючи енергетику з бляшанки.

— я вирішив почати цей день із того, що маю якомога швидше позбутися старих спогадів, — фелікс по-котячому стис губи, — і заповнити новими.

— тобі не здається, що такі думки мають бути перед сном, як і прочитати десять книжок за день, на сніданок їсти лише вівсянку чи про що там зранку забувають?

— та ну тебе. я насправді думав про це звечора й сьогодні теж, отже це те, що я справді хочу? то що ти віз?

— ліки. моя сім’я займається поставкою фармакології для людей без рейтингу і для людей із низьким соціальним рейтингом. я працюю взагалі в іншому відділі, але в нас сталася накладка з водіями, того й повіз.

— о, — фелікс замислився, — це так дивовижно!

— я не зовсім зрозумів, що ти цим хотів сказати, але припустимо щось добре. люди як я так само живуть своє життя: їм потрібна їжа, ліки, великий вибір штанів і матча-латте на кокосовому. це я до того, аби ти не науявляв, що ми живемо як щурі і смикаємось щоразу, коли бачимо поліцейських. скажімо, так, моя екосистема не сильно так і відрізняється від твоєї і ти маєш бути готовим до того, що більшість звичних тобі речей будуть такими самими, але відчуватися по-іншому.

фелікс закусив щоку, бо з одного боку він приходив до думок, які раніше озвучив чанбін, але з іншого він справді думав, що вони зараз приїдуть до іншої частини діалогу — пацюків і ледь-ледь побудованих халуп.

— ми, вважай, уже приїхали, — чанбін повертає руль і вантажівка з усією придатною їй манерністю заїжджає на стоянку, — господи від мене так тхне, — бубонить чоловік, принюхуючись до тканини футболки.

— від мене теж.

— ну диви, — чанбін нагнувся зав’язати шнурки, — можемо зайти в офіс. там є душ для працівників, помитися можна. а можемо піти нарешті додому, там теж душ є. і йти нам аж до наступного перехрестя. обирай.

— так а сенс митися, якщо одяг просмердівся. від цього соціальне враження не зміниться, — фелікс порівнявся із чанбіном заглядаючи тому прямо в очі.

— добре, як скажете, пане нудій.

від почутого фелікс дзвінко розсміявся.

— я зараз проаналізував, що сказав. фраза звучить, ніби з минулого життя.

— ну, — протягнув чанбін, разом із гаражними воротами, — не знаю, що у твоїй гарненькій голові сформувалося про життя поза рейтингом, але лукістів тут боже збав. бо це все ж таки соціум, хоч і інший.

вони йшли вузькими вуличками невідомого району невідомої частини міста до невідомого будинку. кожен подорожній дворик відрізнявся від іншого: великі, малі, широкі з квіточками на газоні, з парканом і без паркана. тієї миті для фелікса на мить зникло решти світу, відблискуючі тільки в калюжах.

будинок чанбіна був недалеко як він і казав. великий ззовні — ще більший зсередини, як здалося феліксу. ще з коридору виднілися сходи на другий поверх, а по обидві сторони була вітальня і кухня. з горішніх поверхів доносилися чиїсь крики, а на кухні стояв зовсім спокійний чоловік і ритмічно щось помішував. відчувши копошіння біля дверей, він дістав навушники і вигукнув щось на кшталт «о! приїхали». він відклав телефон подалі й підійшов привітатися.

— мене звати лі мінхо, можна просто мінхо, — чоловік протягнув руку для привітання.

— я — фелікс, лі фелікс, але можна просто фелікс, — фелікс потис її.

— о, боже! — мінхо радісно запищав, — у нас однакові прізвища, ми такі подружки. я жартую, не хвилюйся. ти зараз виглядаєш як курча, яке щойно вилупилось. ходімо на кухню, вип’ємо чаю. ти з дороги напевно втомився? — тараторив чоловік, тягнучи фелікса на кухню.

— який чай на вулиці спека? — здивувався чанбін.

— ми будемо пити не той чай. хоча, якщо ти спраглий, у нас є лимонад. і я готував обід, тому, якщо голодний, то ми скоро всі їстимо. і чанбін тобі зараз принесе одяг та рушники, — почувши останнє речення, чанбін почухав потилицю і побрів у невідому сторону.

— ви… — почав фелікс, але замовк на півслові.

— що ми? — мінхо грайливо повів брівми.

— я насправді не знаю, що сказати… — хлопець знизав плечима й опустив голову.

— е-е-е, — протягнув мінхо, — інколи і справді не варто говорити. деякі речі просто трапляються і…

з другого поверху почувся грохіт і грізні ляпання босих ніг по сходинках. високий хлопець з білявим волоссям як ні в чому не бувало зайшов на кухню і почав копирсатися в шухлядах у пошуках чашки.

— усе що змогли, ми прибрали. все що не змогли — воно впало, — хьонджин розвів руками, — синмін буде говорити, що то все я розкидав, але я нічого не робив.

— в останнє я повірю, — пробурмотів чанбін з-за кутка.

— та ну тебе, — хлопець надувся і склав руку на грудях. інша рука стоїчно підносила склянку води до вуст.

— тримай, — чоловік поклав перед феліксом стос речей. — цей непривітний, — чанбін кивнув у сторону хьонджина, — хлопець мого брата, хьонджин.

— я не непривітний. я не встиг перевести дух, — запротестував хлопець. — і я думав, що ви тільки завтра приїдете.

— я відповів, що я на під’їзді до міста ще зранку.

— я, знаєш, мало що читав зранку. зранку я ще кохав синміна й ми ліниво цілувалися під променями ранішнього сонця, а зараз я буду радий подати на розлучення.

— ми не одружені, — промовив синмін, так само ліниво спускаючись, — о, ви приїхали чудово. я — синмін, — хлопець одразу підійшов до фелікса, простягнувши руку.

— я — фелікс.

— я знаю. чанбін писав про тебе. тей невихований, — синмін кивнув у сторону хьонджина, — хьонджин.

— та боже, — хьонджин закотив очі, — я не невічливий. мене звати хьонджин, — чоловік протягнув свою руку, — я справді втомився за сьогодні, тому я піду спати.

— зараз середина дня, — заперечив чанбін. на що синмін відмахнувся, нехай йде.

— так, а що впало? — мінхо повернув усіх до початку діалогу.

— щось впало? — невідомий голос представ невідомим чоловіком на кухні.

— наслідки нервового прибирання, — синмін розвів руками, ніби це краще з усього, що могло очікуватись, — і ще чанбін з феліксом приїхали.

— о, — чан смішно смикнув підборіддям, — то от хто причина термінового повернення чанбіна, — чан протягнув руку для вітання, — мене звати чан.

— я — фелікс, — вкотре відповів чоловік.

— чудово, я радий, що всі з усіма познайомились! — крикнув чанбін. — я в душ, не доводьте його тупими питаннями.

— може вас усіх нагодувати? — мінхо подивився на кожного стоячого або сидячого на кухні, — бо вечеря вже пахне горілим, — чоловік зіскочив зі стільця і кинувся перемішувати вміст сковороди. — взагалі, тут мало хто є прихильниками сімейних застіль, але я розумів, що сьогодні треба готувати всього й побільше. синміне, йди постав тарілки й хьонджин планує далі спати чи він поводить себе як хьонджин?

— я думаю він спить. і чіпати його не хочу і вам не раджу.

— що з хьонджином? — запитав чан

— він відмовляється бути моєю утриманкою і хоче знайти гідну роботу, — синмін із бокової шухляди дістав тарілки й зоровим діалогом запитав куди їх.

— став поруч, просто хтось їстиме стоячи, — наказав мінхо. тримаючи в руках велетенську сковорідку.

— я не раз пропонував йому працювати на нас із чанбіном, — сказав чан.

— він не любить концепти сімейних бізнесів, — синмін втомлено закотив око й повернувся слідкувати що куди мінхо насипав.

— тут майже всі в цьому концепті, — чан від непорозуміння був готовий заплакати.

— минулого разу ми зійшлися на тому, що хьонджин не сильно розумний. не хоче працювати в логістиці заберу до себе в дослідництво й аналіз, — мінхо поставив тарілку запашного рагу перед носом фелікса, — от тобі і плітки цього будинку, — чоловік по-котячому усміхнувся. — а ти чим займаєшся, займався, плануєш займатися.

— працював менеджером з обробки замовлень постачальників, — фелікс стис губи, бо це було все.

— і…? — синмін розвів руками, очікуючи більшого, — це все? може гоббі? спорт? тварини?

— нічого з цього. я старався якомога швидше відділитися від батьків, тому як тільки я отримав диплом бакалавра, я влаштувався на роботу і винайняв квартиру. і на цьому етапі все перетворилося в замкнуте коло: дім — робота.

— м, але ви із чанбіном не на роботі познайомився? — синмін нахмурився, пережовуючи інформацію.

— він запропонував підвезти мене, до міста, де жив мій друг. мого рейтингу не вистачило на літак і потім уже на автобус.

— о! — оживився мінхо, — а який у тебе був? я більше ніж 3.2 ніколи не заходив.

— 4.1, а потім через незадовільну поведінку тимчасово зняли один бал і подвоїли зняття всіх знижених балів.

мінхо приснув зо сміху.

— вибач, це типова, але все ще дивна ситуація.

— у тебе зняли два бала без повернення, бо ти заступився за кошеня-безхатька, — додав чан.

— ну, я побив людину. і ні краплі не шкодую, — пробубонів чоловік із набитим ротом, — це спонукнуло мене здобути освіту інженера-біолога. щоправда, посади вище прибиральника мені ніколи не пропонували. я ледь піднявся до 2.0. а потім подружився із чанбіном і синміном.

— і вони тобі допомогли стати поза рейтингом? — запитав фелікс.

— ну, навпаки. скажімо так, в ідейників до мене був конструкторський план, але їхня машина була нерегульована в потужності, тому не раз випалювала сітківку ока. а те, що мене не брали на посаду розробника навіть пішло на користь, бо прибиральників пускали майже в кожну кімнату й деякі креслення можна було випадково закинути в смітник. бо ну такі машини зазвичай використовують у в’язницях і психлікарнях. ну от і коротка історія. а потім я закохався, — мінхо потягнувся обіймати чана за талію, — і тепер у мене є родина, робота й коти. вважаю, що все, що я робив, усе було правильно. то в тебе зараз приблизно 2.0 рейтингу?

— я впевнений, що він почав вимірюватись у від’ємному еквіваленті. бо останні цифри, які я бачив були 0.01, а потім розбив телефон.

— га, — мінхо награно схопився за серце. — а події які були між покаранням і від’ємним рейтингом нам будуть відомі, бо знаєш уже час пити реальний чай, а моя пліткарська душа досі пуста.

— фелікс заповнить її, як тільки помиється і відпочине трішки. що за звичка говорити і їсти? — обурився чанбін, — вони тебе не діставали?

— усе більше, ніж чудово, не хвилюйся, — фелікс усміхнуся, — ванна вже вільна?

— так, одразу за сходами й направо. можеш брати все, що стоїть, окрім коричневої банки. це щось важливе для волосся хьонджина.

— добре, дякую, що сказав, — він швидко зістрибнув зі стільця, подякував за страву й так само швидко в просторах будинку.

— так дивно, він взагалі нічого не поїв, — мінхо засмучено надув губи.

— дай йому час, — сказав чанбін, — і відпочинок. я впевнений, що за ці три дні єдине місце, де він спав — моя вантажівка.

— та він з усієї їжі виколупав лише броколі, ось це мене дивує більше, знаєш.

— то навіщо ти їх туди додав, якщо знаєш, що з нас майже ніхто їсть овочі? — запитав синмін.

— бо вони близько півроку лежали в морозилці й ось час їх здихатись. ну й мені було ліньки йти за продуктами, — мінхо розів руками і знову, ніби кліщака, притягнув чана до себе.

душ відчувається занадто м’яко. холодна вода приємно відбивається від шкіри, де надійно заховані тонкі кістки його трухлявої натури. думки відчуваються зовсім легкими й не обтяжують касету, яка знаходиться в нього замість мозку. все в цій ситуації виглядає доволі комічно: від шампуня з ароматом фіалок до того, що фелікс не знає куди йому йти. тут навіть краплі з волосся не прокладуть шлях.

— втомився? — такого закляклого з рушником у волосся і застав його чанбін.

— так, — чесно відповів фелікс.

— можеш поспати в мене в кімнаті. зрештою, часу аби хоча б розібрати диван у вітальні ні в кого не було. тому поки можу запропонувати єдине вільне вже заправлене ліжко.

кімната чанбін смерділа пилом та дивними нафталіновими спогадами, поки її власник сам не відчинив вікно віхехекуючись, що його тут давненько не було й що він тут робив, він не пам’ятає. в одному кутку стояв стіл із дивними залізячкам, проводами й монітором на підставці, біля нього тулився шафа, у яку очевидно складалося щось відмінне від одягу, бо одяг валявся горою на стільці поруч.

— я трішки свиня, — чоловік скривився, — але я колись це точно приберу.

— а ти? — незграбно почав фелікс, — не хочеш спати?

— та я… — почав чанбін, а потім розплився в хитрій усмішці, — молодий чоловіче! нагадую! ви мене ще на барбі не зводили, навіть піратку не скачали!

фелікс хіхікнув.

— я не те мав на увазі. ти можеш залишитися тут. просто, ти один кого я знаю і мені, мабуть, було б так безпечніше. до того ж, я не кажу за те щоб спати спати. можеш посидіти, почитати, я не знаю.

— охороняти твій сон, якщо я сам не засну?

— так!

— добре. я думаю, що можу це зробити.

— чудово. тоді я спати, — фелікс заліз під ковдру і відкотився на інший кінець ліжка.

— це все виглядає занадто незграбно, ти знаєш, — сказав чанбін, сівши на іншу половину ліжка.

— я не можу пересилити себе й попросити те, що я хочу, — хлопець пробубонів з-під ковдрового кокона.

— ти можеш спробувати. зрештою, якщо мені твоє прохання не сподобається я можу сказати ні.

— ті рази, коли ми обіймались, — почав здалеку фелікс, — мені дуже сподобались. і мені б хотілось, щоб ти мене зараз обійняв.

— звичайно, — чанбін усміхнувся кутиком губ і так само заповз під ковдру, притягуючи фелікса до себе. він відчув як підборіддя чанбіна уткнулося йому в плече, а руки охопили талію. повіки стали зовсім важкими й через декілька хвилин у голові було зовсім пусто.

він заснув

***

це й тяжко було назвати ранком і на ніч слабо походило, коли фелікс розкрив очі. кімната була залита теплим помаранчевим кольором, а вікно знаходиться прямо над ліжком, тому, щоб у нього подивитися треба було б хоча б розвернутись. він виповзає зі своєї теплої оболонки (напевно занадто, бо на скронях виступили краплі поту).

чанбін сидів поруч і гортав якусь книгу. сильного бажання придивлятися до змісту не було, бо знову ж треба було б хоча б встати.

— прокинувся? — запитав він, не відриваючись від тексту.

фелікс заскиглив і потягнувся руками догори, розминати кістки.

— таке враження, що мене вантажівка переїхала. я не проти, якщо в ній сидітиме такий гарний чоловік.

— побійся своїх слів ти три хвилини як прокинувся. я не довіряю нічому сказаному з твоїх вуст за такий короткий час.

фелікс надувся і відкинувся знову на подушки. дихати в кімнаті стало легше й деякі речі стали більш помітні, ніж до цього. чесно кажучи, хлопець і сам слабо пам’ятав у чому зміни, але вони відчувалися інакше.

— слухай, — наново почав чанбін, — я розумію, що ми знайомі не так давно й те, про що я тебе запитаю занадто рішуче для нас обох, але це насамперед про нашу безпеку. ти хочеш залишитись?

— з тобою? — фелікс нервово проковтнув слину, — з вами? — швидко виправився він, — мені здається, що я дав відповідь на це питання, коли зателефонував тобі цієї ночі, але я згоден повторити…

— ні феліксе. я маю на увазі. я знаю чудових людей, які живуть поруч і в них доволі низький соціальний рейтинг, вони приймають і допомагають таким само людям. але пам’ятаєш, що мінхо говорив, що є пристрій, який дає змогу розбачити числа в людях. якщо бажаєш, то ми можемо зробити це й тобі.

— це боляче? — запитав фелікс.

— ні.

— я згоден.

— я хотів тобі дати час на подумати.

— ні, я точно згоден. якщо дати мені час я почну думати. занадто багато думати. а зараз я лише підсумував, те що зі мною сталось і те, що було. я хочу залишитися тут і з тобою. ти мені подобаєшся. в тому самому сенсі, як ти казав дорогою в жовтий ліс. якби ти поцілував мене на вечірці, я б тобі відповів.

— ти коли хочеш це зробити?

— якнайшвидше, — випалив фелікс.

— я напишу мінхо. запитаю чи він зайнятий. і знову шукатиму тобі одяг. взагалі можна в хьонджина попросити в нього буде щось цікавіше футболок і штанів.

— може, не будемо в нього просити. я, здається, йому не сподобався.

— йому ніхто не подобається, але загалом він дуже добрий. і як тільки його попустить від його поплави, я впевнений, що ви знайдете спільну мову.

телефон чанбіна завібрував.

— мінхо сказав, що вільний через дві години буде. підходить?

— припини розмовляти ніби ти зі служби підтримки. давай просто це зробимо. і забудемо.

тоді вечоріло. у всіх сенсах цього слова. на вулиці було затемно, але там десь вдалині можна було розгледіти зірки, як казав чанбін. фелікс того не бачив. він розділяв свої думки між походом до окуліста й конспірологічними теоріями, що ще він міг отримати із цими очима. чанбін ловить його на півпольоті з бордюру, коли думки заходять на межу з реальністю і решту дороги вони йдуть, переплівши пальці на долонях.

кабінет мінхо був на другому поверсі й це суперечило всім законам переховувань, бо зазвичай такі речі ховають якомога глибше за рівень сусідських погребів, на що мінхо відмахується і каже, що точно не думатимуть, що він розташовується біля бухгалтерії. або таким чином можна звузити коло пошуку людей, які можуть продати інформацію. після цих слів він хижо посміхається і кров у жилах фелікса значно стигне.

мінхо робить останні приготування: протирає лінзи приладу і просить хьонджина, щоб він приніс з іншої кімнати ватні диски, міцелярну воду і якесь медичне приладдя.

— він сьогодні визвався мені допомагати, — пояснює мінхо, — йому наче подобається. я взагалі хотів напрягти його робити дизайни для реклами, але якщо йому відгукується бігати за кавою і друкувати звіти, то нехай. взагалі менеджери нам теж потрібні, — мінхо перевів погляд на фелікса.

але за нього відповів чанбін:

— може почекаєш із цим тижні так два. у нього офіційна відпустка з колишнього місця роботи не закінчилась, — він притисся губами до скроні фелікса, який досі не міг заспокоїтись.

— а-а-а, — грайливо протягнув мінхо, — відпустка, це важливо, але ти подумай щодо цього.

мінхо затягнув волосся у хвостик і помив руки.

— у тебе є алергія на якісь медичні препарати?

— ні.

— чудово, це не та процедура, яка потребує хірургічної стерильності, але я хочу, аби було чисто. змий, будь ласка, залишки макіяжу, або дорожнього пилу, вмий обличчя і так само заколи волосся. після процедури ймовірні побічні дії: сльозоточивість, дезорієнтації, запаморочення, зниження якості зору. якщо щось входить у критичний стан, одразу кажи мені, або чанбіну, або кого побачиш. ця методика експериментальна, навіть декада випробувань не гарантує результату без негативних ситуацій.

фелікс зробив крок, а потім інший. повернувся і нахилився як сказав мінхо.

секунда. спалах. фелікс не встиг нічого відчути, як мінхо голосно над вухом прокричав «вітаю!».

— таких людей як ми можна знайти у в’язниці і психлікарні. як себе почуваєш?

— ніби пісок в очі засипали, розтерти хочеться.

— так, а давай без цього. воно зараз уже все пройде. чанбіне, тримай його за руки, якщо він потягне їх до обличчя. ну все я свій професійний обов’язок у твоєму житті виконав, тепер буду робити роботу власника компанії. піду на склад. хьонджин теж йде на склад. і я не хочу бути недоброзичливим, але ви теж кудись йдіть. по-перше я хочу зачинити кабінет, по-друге мене зараз знудить від щасливого обличчя чанбіна.

— я візьму машину, — попередив чанбін.

— хоч три. роби що хочеш до ранку, бо я приб’ю тебе, якщо ще раз вислухаю скиглення чана.

з цими словами лі мінхо зачинив двері й легкою ходою з важким вантажем роботи пішов чекати ліфт на нижні рівні.чанбін вкотре подивився на фелікса, шмарклявий вигляд якого точно показував, що він щасливий, але свого щастя не бачить, бо очі сльозяться. за руки вони доходять до парковки й чанбін видає феліксу пачку сухих серветок разом із поясненням куди вони їдуть. втім, дорога не займає багато часу.

— ти як?

— значно краще.

— знаєш, це місце воно таке, що тут не сильно поговориш. не дивлячись на те, що тут мало зараз людей, втім тут доволі сильне ехо, бо майже немає дерев. однак, мені подобається тут сидіти. я б хотів тобі його показати. я думаю тобі може сподобатись.

— ти вмієш заінтригувати. мені варто заплющити очі чи щось таке.

— ти ж нормально реагував на світло в офісі? — занепокоївся чанбін.

— так, але це ж має бути сюрприз? мені варто вести, як ведуть себе всі, хто готуються до сюрпризу?

— можеш вести себе як фелікс, будь ласка.

вони обидва виходять із машини, гучно зачинивши двері, так що звук чути ще декілька секунд. чанбін, знову бере фелікса за руку і веде на вершину невисокого пагорба, де не зовсім по-романтичному пропонує сісти на холодну траву (в його голові це виглядало значно романтичніше).

— це місце майже не забруднене світлом, тому тут можна подивитися на зірки. я абсолютної гадки не маю де які сузір’я і чи є вони тут взагалі, але я читав, що сьогодні буде зорепад, тому вирішив, що буде краще показати тобі це місце. і відволіктись.

фелікс бачив в очах чанбіна цілий всесвіт, а тільки потім перевів погляд на небо. зоряне небо давало змогу відчувати спокій і рівноваги, ніби гральним кубиком була розкинута твоя доля.

— якщо бачиш падаючу зірку, можеш загадати бажання.

— м? чи можуть усі впавші зірки компенсувати всі втрачені бажання.

— здається, стільки всього просити в них — нахабно.

— справді?

очі фелікса опускаються на чанбінові губи. він сумнівається і підіймає очі, дивлячись чоловікові в очі. цей погляд залишається непоміченим тільки у феліксовій уяві. коли він думає, що це була збіса дурна ідея інші вуста накривають його власні. просто дотик, нічого більшого, можна було вирватися і втекти. губи чанбіна теплі, м’які і відчувалися так приємно, що опорні руки підкосились і фелікс полетів додолу. і розсміявся.

— та ну тебе, — обурився чанбін.

на вулиці був літній день. повітря пахло травою та свіжою водою. вечірнє повітря тріпало його каштанове волосся і забирають під широку футболку, лоскочучи шкіру. в очах фелікса відображалися зірки нічного неба.

його рейтинг ніколи не оновиться.