Усі присвячені невідомо кому вірші здаються безглуздим фарсом перед справжністю. Оголеною ситуацією, в якій я опинилась. Я дивлюсь на кострубато складені рими й на очах баввонять сльози бо..це все брехня. Це все придумана в моєму мозку дивна історія (не)кохання в якій я одночасно нападник і жертва. Жертва власних переконань. Не любила, не любила, не любила, я не любила, але…я заплуталась. Чи я собі це придумала, чи це було правдою? Тобі ж також подобався цей цирк..?Обійми, вдавані поцілунки, розмови про спільне життя, хтивості… Чи це лише я насолоджувалась зустрічами, торканням до рук, обіймами, коли моя долоня незручно лягала на твою талію і я була майже впевнена, що ніхто нам й слова не скаже, бо люди здебільшого толерують таку поведінку у дівчат, ніби ми просто подруги. Ми ж ними й були. Я не пам’ятаю багато, але коли ми на уроках потай писали одна одній образи на листочках капсом і сміялись поки ніхто не бачить. Це ж було по дружньому? Так? Може я просто так переживаю відсутність друга, але… Я не знаю, не знаю, не знаю, не знаю, не знаю і в це впираються всі мої роздуми. Це почалось, бо… Чому це почалось? Бо ми сиділи разом? Ходили додому по одній дорозі, у нас були спільні друзі, ми були однокласницями, драма-квін які не люблять фотографуватись? Бо спочатку ти робила це з іншою дівчиною? Це почалось, бо я щось відчувала, чи просто хотіла бути включеною? Я дивилась як щось схоже ти робила з іншою дівчиною і відчувала… Сподіваюсь, не ревнощі? Адже тоді виявиться, що я ще одна дурепа, яка закохалась у свою подругу, але це не може бути так. Я напівжартома казала, що ти ніби моя дівчина. Ти підтримувала наш флірт. Я навіть трохи… Пишалася? Я боюся збагнути, що це лише тому, що я хотіла бути особливою коштом «забороненої» в суспільстві любові. Що якщо бути не дівчиною, що любить дівчат то в мені не буде нічого особливого. Може, я просто хотіла уваги. Я справді хочу уваги. Я самозакохана. Навіть коли ми це робили, я намагаюсь згадати, чи не ставила я себе вище тебе? Чи не змушувала я себе проявити турботу? Це все просто переростає у мої самокопання, але я з ними давно, а ти пішла відносно недавно і… Я ніби почала забивати на все це, але іноді я знову починаю думати й… Це нестерпно! У мене збереглись твої фото в телефоні. Я їх прибрала, щоб не дивитись більше, бо це було ніяково, а може я переконала сама себе, що це виглядає надто клішовано… Знову не знаю… Ще мене бісить, коли ти мені снишся. В одному сні ти більш схожа на себе справжню, що може раптом розгніватися, й дутися пів дня, а в іншому, ти ніби спокусниця, відповідаєш на мій недолугий флірт. Але чомусь я не пам’ятаю наші поцілунки, тобто.. вони ніби були? Уві сні. Ми ніби цілувались, але яскраво я пам’ятаю лише як мене цілував якийсь хлопець біля мого дому, і мені ніби сподобалось… Може річ у тім, що ти мені снилась вже дуже давно. Але… З тобою, здається, ми ніколи не цілувались… Точніше…я була жахливо нав’язливою і житті, бо намагалась тебе іноді чмокнути. Раз чи два промазала майже по кутику губ… Я картаю себе за це, принаймні змушую це робити. Бо це було жахливо, не приємно, я буквально лізла у твій особистий простір, я й тоді розуміла, що це трохи не ок. Зараз це не трохи. Я була жахлива. Може, ти подорослішала, може втомилась від мене… Але чому ти кинула й інших..? Ми ж були гарним тріо. Те саме тріо, ну? Мені…дивно. Зараз це не так боляче. Але здається, я бачила тебе в автобусі. Ти змінилась. Сподіваюсь і одночасно боюсь, що то була ти. З якимсь хлопцем, з фарбованими пасмами волосся, як колись хотіла. Червоний, ні, ні, ні, не пам’ятаю який, але більш рожевий. Малиновий? У будь-якому разі це здається щось парне, бо в того хлопця теж фарбована частина волосся. Я справді гадаю, що то була ти. Мені соромно, бо ти без прищів, і мені складніше згадати. Я думала, можна по профілю, але також складно. Схожий ніс, губи, підборіддя, я не впевнена в цьому. Може я просто себе переконую, бо сумую і мені паршиво, бо ми більше не стрічаємося. І я не хочу зводити все до зовнішності. Але я все одно вигадувала тоді, що сказати. Так ніби мені вистачить сміливості прямо підійти й спитати, чи написати … Але я б точно просила вибачення, якою б насправді ситуація не була, але я б просила вибачення. Бо це те, що я можу зробити. Навіть, якщо ти в роті мала мої вибачення, я маю сказати, що я не привітала тебе з днем народження, бо я переплутала дати, а не забУла чи забИла. Я… Мені стало соромно коли я збагнула, але я не написала, бо це здалось мені ще більш ніяковим, адже це виглядало б ніби мені нагадали і я написала, адже не зробила цього з самого ранку. Кого я обманюю. Я просто вигадала це все. Те, що це незручно, свої почуття, твої почуття, цей маленький світ десь в майбутньому, коли ми можливо справді будемо разом. І мабуть, так само я вигадала любов до дівчат. Я просто…заплуталась. Але побачивши ?тебе? знову я відчула… щось болюче. І водночас як ідіотка дивилась у твій бік, щоб впевнитись, що це ти. Я не знаю від чого, але на мить серце скоротились надто дивно. І мене лякає насправді це серцебиття. Воно як ніщо інше може підштовхнути мене до інтерпретації власних почуттів. Які скоріш за все просто помилка.
А все це почалось з віршів, присвячених тобі…чи мені? Для кого я їх пишу, нащо взагалі про це згадую, адже це не має сенсу. Ти ж ніколи не побачиш на полиці книгарні обкладинку з моїм ім’ям, не відкриєш, і не прочитаєш. Тобі, я не впевнена чи зараз це так, не надто подобалось читати. Чи подобалось? Я не пам’ятаю. Чи просто не знаю, це ще один цвях у труну самообману. Чи я справді знала тебе, щоб вважати це за почуття? Що я взагалі про тебе знала… Попри те, що ми три? роки сиділи за однією партою, я проводжала тебе до твоєї мами на роботу, бо нам було по дорозі й попри те, що ми дружили сім? дев’ять? десять? років? Я ненавиджу свою пам’ять, але разом з тим вона допомагає забути те, через що я іноді хочу вбити себе. Може й наш цирк колись забуду. Якщо я знову не побачу тебе десь на зупинці. Гарну, успішну, красиву, таку, якою ми всі мріяли бути, коли дивились на одинадцятикласниць. Мені паршиво без цієї дружби…