Клятви, яких ми дотримуємось

Розділ V
Клятви, яких ми дотримуємось

Рейгар нервово перевдягнувся із повсякденного одягу в святковий. Біла сорочка і чорні штани на шкіряному паску чудово доповнювались чорним дублетом із червоним драконом Таргарієнів на грудях та високими чоботами. Його довге сріблясте волосся було зібране в тугий пучок, а на пальцях залишив тільки перстень із печаткою — клейнод наслідного принца. Артур наполягав на тому, щоб взяти про всяк випадок кольчугу під дублет, та Рейгар відмовився — якби Старки хотіли його вбити, це точно сталося б на тренувальному майданчику. Та це не змусило його не брати з собою свій кинджал Принца Драґонстоуну. Востаннє перевіривши, чи легко виходить він з піхов, Рейгар вийшов із своїх покоїв та рушив у велику трапезну Вінтерфелу. 

Уже там він побачив, що лорд Старк влаштував бенкет із чималою помпою. За довгими столами аж роїлося від людей у гарному одязі. Рейгар впізнав у деяких молодого лорда Джона Амбера, чий регіт було чути найбільше; довгобородий лорд Рікард Карстарк про щось перемовлявся із своїм тезкою та родичем Старком. Русе Болтон годував з виделки свою дружину Бетані Ризвел, а її брати Марк, Роджер і Рікард голосно реготали із жарту лорда Віллама Дастіна. Ітан Ґловер подавав своєму сеньйору Брандону Старку ріг елю, а Еддард та Бенджен про щось перешіптувалися із стоячим при зброї Мартіном Касселем. Це свідчило, що північні бенкети нічим не відрізняються від південних — все ті самі розмови, їжа й пияцтво, тільки не так елегантно як у Королівській Гавані. 

— Принце Рейгаре, — шанобливо звернувся лорд Старк, — прошу, сідайте на почесне місце. Час розпочинати бенкет. 

Рейгар сів на крісло, що нагадувало трон, і ніби за сигналом поруч присіли й усі Старки. Лорд Рікард сів на таке саме місце праворуч від Рейгара. Праворуч від лорда Вінтерфелу сів його спадкоємець Брандон. По ліву руку від Рейгара сіли Еддард і Бенджен, але місце Леді Вінтерфелу все ще залишалося порожнім. Він знав, що леді Ліарра Старк померла відносно недавно, але її донька Ліанна так і не прийшла. Вже навіть Артур, Баристан, Льюїн та Джеймі сіли поруч у своїх білих плащах та при зброї, а її все ще не було. Що б це означало? 

— А де ваша донька, лорде Старк? — шепотом запитав Рейгар. 

— Не хвилюйтеся, Ліанна завжди приходить пізніше, ніж усі інші, — запевнив його лорд Рікард. — Як Принц Сімох Королівств, ви маєте право розпочати бенкет, який я скликав на честь вашого прибуття. Почувайтеся у Вінтерфелі як вдома. 

— Тоді піднімемо тост. За державу — хай вона живе і процвітає у мирі й злагоді, — підняв келих арборського золотого Рейгар. 

— Будьмо! — відповіли присутні лорди та леді, підіймаючи свої келихи. 

На деякий час усі розмови припинилися, бо гості засіли до страви й вина. Рейгар почав із тушкованої з капустою та цибулею кролятини, яка виявилася дуже смачною та в міру приправленою — зовсім не такою, як її готували в Королівській Гавані. Смажена оленина віддавала димом з клена й граба. Молочне порося було ніжним і майже не потребувало запивання червоним дорнійським вином. Смажені в меду з прянощами каплуни приємно хрустіли, залишаючи приємний післясмак. Він уже було потягнувся до запеченої риби з картоплею та овочами, як раптом скрипнули двері в залу. І коли він підняв очі, в його животі знову запурхали метелики. 

У дверях стояла леді Ліанна, і була вона… неймовірною. Її довге каштанове волосся було зібране в просту косу, що ховалася за потилицею. Великі сірі очі були злегка підведені тінями, тонкі губи — набарвлені блідо-рожевою помадою, а завершували образ довга сукня морозно-блакитного кольору та віночок із зимових троянд на голові. Вона не носила жодної прикраси з металу чи коштовного каміння, за винятком маленького кулона із алмазом на шиї. Граційна хода дуже контрастувала з її вмілими рухами на тренувальному майданчику. І від її вигляду Рейгар відчував щось таке, що змушувало його почуватися живим і радим життю. Він не відчував цього ні з Елією, ні з дуже надокучливою Серсеєю Ланістер, котра час від часу підходила «поговорити з братом» виключно тоді, коли він стояв поруч з Рейгаром без супроводу сера Артура Дейна. 

— Батьку, мілорди, принце, — дівчина зробила вмілий і правильний за південними мірками реверанс. — Даруйте за спізнення. Модистка і служниці зовсім забули про смаки своєї леді, тож довелося все робити самій. 

— Нічого страшного, донько. Сідай та насолоджуйся бенкетом, — відповів лорд Рікард. — Принце, якщо ви не проти…

— Нехай леді Ліанна сідає праворуч від мене й ліворуч від вас, лорде Старк, — відповів Рейгар, на що лорд Вінтерфелу схвально кивнув і запросив доньку жестом до столу. 

Коли Ліанна сіла праворуч від Рейгара, той вперше в житті захвилювався. Згідно з етикетом, шляхетний чоловік мав прислуговувати леді за столом, тобто подавати ті страви та напої, які попросить дама. Рейгар вмів це все — роки практики з часів свого чотирнадцятиріччя, коли він прислуговував своїй королеві-матері, аж до останнього невеликого бенкету пам’яті Елії, коли поруч із ним сиділа Артурова сестра Ешара. Тільки поведінка Ліанни на майданчику та її поява на бенкеті змушували його задумуватися — чи доведеться йому прислуговувати їй? Адже за характером вона була далеко не такою, як хтось із південних леді. Вона скоріше візьме виделку і простягне руку через увесь стіл, щоб наколоти шмат шинки, ніж попросить когось це зробити. 

— Чого такі смурні, принце? Досі дивуєтесь тому, що я ледь не здолала вас на мечах? — голос Ліанни вивів його із роздумів. 

— Важко сказати, — відповів він. — Усі кажуть, що я занадто задумливий і замкнутий у собі, наче устриця під час відпливу. Але стосовно того, що сталося на майданчику — змушений визнати, я вас недооцінив. Я просто не бився з вами в повну силу, та навіть так сер Артур завжди перемагає мене, адже Меч Світанку — найкращий фехтувальник у Сімох королівствах. 

— Звучите досить скромно, як на того, хто виграє кожен заїзд на турнірах, — відповіла Ліанна. — Якщо вже на те пішло, то чи можете ви проявити свою галантність, і передати мені трохи копченої оленини? Це ж такий на півдні етикет?

— Етикет скрізь однаковий, і являє собою лише перелік порад і правил поводження за столом. Як хто його дотримується — особиста справа кожного, — Рейгар узяв таріль з олениною, і подав кілька шматків Ліанні. — Наприклад, тут на Півночі королівський етикет діє, але ще до початку бенкету я бачив, як лорд Болтон його порушив, годуючи свою дружину. А ще як лорд Мандерлі із задоволенням смакував вугрові пироги, заляпуючи все своє вбрання. 

— Русе Болтон на людях аж занадто дбайливий, бо його дружина вагітна, і ще він намагається загладити провину перед нею, бо досі практикує Право Першої ночі. А лорд Мандерлі… ну, він звик у себе в Білій Гавані поїдати вугрові пироги у великих кількостях, тож не слід цьому дивуватися. І в порівнянні з моїм нареченим вони ще виховані… — на словах про нареченого Ліанни у Рейгара щось обірвалося всередині. 

— Нареченим… хто ваш наречений? — перепитав він. 

— Він зве себе гордим оленем із Стормс-Енду, а насправді — блудний хряк, що сіє своїх поросят по всьому королівству. Лорд Роберт Баратеон, найбільший п’яниця і дебошир від Арбору до Стіни, і з якогось дива найкращий друг мого брата Неда, — з огидою в голосі відповіла Ліанна. 

— Як так вийшло, що ваш батько заручив вас із ним? — запитав Рейгар. 

— А пес його зна. Коли мені стукнуло чотирнадцять, батько наобіцяв мені золоті гори, і сказав, що я гідна бути королевою. А потім чомусь два тижні ходив з кислою пикою, про щось домовлявся з мейстером Волесом, і одного дня покликав мене з Брандоном у свій кабінет, де поставив перед фактом: Бран заручений із Кейтлін Таллі, а я — із Робертом Баратеоном. Спочатку я дивувалася, трохи навіть раділа, адже Роберт здавався писаним красенем і хоробрим воїном, але потім я замкнула Неда в його кімнатах, і вибила з нього всю правду про дружка. Він настільки не має честі, що коли дізнався, що ми заручені, геть забув про свою дитину. Маленьку дівчинку з його чорним волоссям і синіми очима. Нед розповів, що її звуть Майя Стоун, і що вони з Робертом часто її провідували. А ще в день, коли батько дав згоду на наші заручини, він напився як свиня, і на ранок Нед знайшов його в борделі на ліжку з кількома повіями. Вислухавши Недову розповідь, я остаточно розчарувалась у ньому, і точно наполягатиму на розриві заручин, якщо мейстера поруч не буде, бо він, холера ясна, весь час крутиться біля батька. Можна трохи вина до м’яса? Дякую. 

Рейгар здивувався тому, наскільки безтурботним тоном Ліанна говорила про те, як незадоволена нареченим. З одного боку це йому на руку, але з іншого…

Якщо він випросить у лорда Рікарда розірвати заручини Ліанни і Роберта, то фактчно змусить його порушити обіцянку, і таким чином засмутить кузена. А характер Роберта Баратеона він знав дуже добре, адже він гнівався навіть через найменші дрібниці, в яких йому відмовляли. 

На додачу, Роберт був важливим у його планах із скидання батька з трону. Без панцирної кавалерії із Штормових земель на своєму боці, армія буде недостатньо сильною. І якщо Роберт вирішить вчинити йому на зло, ставши на бік чинного короля… бойовий молот Роберта не пробиває тільки валірійську сталь, а обладунку з цього матеріалу в Рейгара на жаль не було. 

“Кохання — смерть обов’язку і прокляття честі”.

Так сказав йому дядько Еймон на Стіні перед прощанням. Рейгар побачив Ліанну тільки раз, і вже зрозумів, що ніхто крім неї більше не займе місце у його серці, а якщо думати серцем, а не розумом, то кохання переважить обов’язок. І якщо він відіб’є її у Роберта, то таким чином принизить честь Старків і виставить їх ненадійними в очах Сімох Королівств, а це не на руку ні лорду Рікарду, ні йому. 

Але що мейстер Еймон сказав іще? 

«Не намагайся догодити всім, бо всім не догодиш”.

Якщо він одружиться з Ліанною, то це не сподобається тільки Роберту Баратеону і трохи Тайвіну Ланістеру. Брати Елії Доран і Оберін трохи побурчать, та якщо запевнити їх у тому, що його ймовірні діти від Ліанни не передуватимуть Ейгону та Рейніс, то на його боці вже буде два з семи королівств. Разом із шлюбом Брандона Старка з Кейтлін Таллі до нього приєднаються Річкові землі, а це вже три. Якщо Еддард Старк перетягне на їхній бік свого вихователя Джона Арріна, королівств стане чотири. Нарешті, якщо сер Герольд Гайтавер повідає своїй небозі Алері, а та — свекрусі леді Оленні Тірел (бо Мейс Тірел без мудрих порад матері абсолютний бовдур), на боці нового короля опиниться абсолютна більшість Сімох Королівств. А з такою силою вже можна і на щось сподіватися…

— Бачу, що й вам не подобається той факт, що мене видадуть за таку свиню, як той Роберт, чи не так? — кинула на нього допитливий погляд Ліанна. 

«Ви навіть не уявляєте на скільки”, — подумав Рейгар, але обережно відповів:
— Не мені судити про думки вашого лорда-батька, та здається мені, що люблячий батько повинен бажати доньці щастя в усіх її починаннях, навіть у шлюбі. Особливо там. 

— Ви так кажете, тому що співчуваєте мені? Прибережіть свої співчуття для мерців та слабких духом і тілом. Батько довго не дозволяв мені їздити на коні без жіночого сідла, поки в один день я не вкрала Недові бриджі і проїхалась двором Вінтерфелу, ловлячи компліменти від усіх присутніх. Тільки тоді батько дозволив мені їздити на коні, а у десять подарував Зиму — мою улюблену кобилу, яка визнає тільки мене. Батько вважав, що мечі лише для моїх братів, і тоді я взяла дерев’яний меч, і показала Неду з Браном, що і в цьому не гірша за них, і навіть сер Родрік слова кривого мені не сказав, тож мусив батько зціпити зуби і дозволити мені тренуватися. Повірте, я доб’юся свого навіть у цій безнадії. Якщо мене посадять у вежу, я зв’яжу з простирадел канат і спущуся вночі через вікно. Якщо за мною поженуться, я втечу, а якщо наздоженуть — битимусь як лицар, навіть якщо це буде мій останній бій у житті. Нехай вони хоч тріснуть, та я не віддам свою руку Роберту Баратеону, який забуде про мене після першої ж ночі і повернеться до своїх шльондр та коханок. Я не слабка, принце Рейгаре, тож не співчувайте мені. Буде значно краще, якщо ви просто не заважатимете мені робити своє. 

«Що ви за жінка, леді Ліанно?” — промайнуло в думках Рейгара. 

Раніше він вважав, що норовливі та сильні жінки можуть народитися або в Дорні, або в роду Таргарієнів, чи в крайньому випадку — в Долині, де андали не повністю асимілювали вільний дух перших людей. Чимось леді Ліанна нагадувала йому його власну матір. Рейла Таргарієн, хоч і була на людях втіленням усіх чеснот, яким вчать молодих леді, та позаочі вона була лютим драконом, який захистить своїх дітей за будь-яку ціну. Драконом, яким завжди називав себе його батько, але ніколи ним не був. Драконом-матір’ю, що ставить життя своїх дітей вище за все. 

Він познайомився з Ліанною тільки сьогодні опівдні, та вже міг сказати, що найбільшим вовком з усієї родини була саме вона — люта, вільна й нестримна вовчиця. Він багато чув про походеньки її старшого брата Брандона, зовсім небагато — про чесноти Еддарда, і зовсім нічого про Бенджена. Ліанна ж увібрала в себе усе найкраще, що було в її двох старших братів — відвагу й авантюрність Брандона і поміркованість та прагматизм Еддарда, що робило її ідеальною кандидаткою на роль нової королеви Сімох Королівств. Та чи захоче вона цього? І чи захоче вона його?

“Порівняй себе з Робертом!” — крикнув лютий голос у його голові. — “Ти знаєш, що її слова про нього цілком правдиві. Ти не кохав Елію, та чи дозволяло це тобі заводити коханок? А пам’ятаєш, як вона пропонувала взяти в ліжко одну служницю, та ти відмовив? Ти в тисячу разів кращий за Роберта Баратеона, тож не дрейф! Зрештою, чи не для цього ти проклав сюди увесь цей шлях з Драґонстоуну через Стіну і у Вінтерфел?!”. 

«Все-таки якась частка батькового божевілля у мене є…”. 

— Мене інтригує ваша позиція, міледі, — відповів він на її слова. — Спершу я справді співчував вам, але зараз, слухаючи ваші слова, я змушений визнати: я вражений. Я вражений тим, як легко ви йдете на крайнощі, коли йдеться про те, що робить вас щасливою. Упевнений, що й із цього тарапату ви вийдете переможницею, тому побажаю вам успіху на цій нелегкій стежці. І якщо бути відвертим… мене захоплює ваш дух — дух свободи і бажання боротьби за своє місце під сонцем. Це риси справжньої леді Півночі, якщо не королеви, і якби таких як ви було більше, то світ був би значно кращим і повноціннішим. 

Ліанна не відповіла нічого. Вона густо почервоніла аж до коренів свого каштанового волосся, і шаріючись попросила ще келих вина. Рейгар із задоволенням та гордістю за самого себе виконав це прохання. 

До кінця бенкету вони майже не розмовляли. Окрім моментів, коли Ліанна просила його прислужитися за столом. 

А її батько і старші брати поглядали на них, і в думках дякували богам за приїзд спадкоємця Залізного Трону на Північ та у Вінтерфел…

___

Und wenn der Morgen graut, dann bist du meine Braut
Ja dich vergess ich nie
Du mein Mädchen meine Jolie
Und wenn der Morgen graut, dann bist du meine Braut
Ja dich vergess ich nie
Meine Liebste, meine Jolie
dArtagnan, “Meine Liebste Jolie”

— Не знаю, не знаю, — відповів лорд Рікард, уже в своєму кабінеті за зачиненими дверима. — Я дав лорду Роберту слово, а Старки клятв дотримуються. 

— А чи знаєте ви, як лорд Роберт «вірний» вашій доньці? — запитав Рейгар уже з безвиході. — Чи ви питали хоч колись свого молодшого сина про повадки майбутнього зятя? Чи знаєте ви про трьох байстрюків із чорним волоссям та синіми очима? Робертових байстрюків, мілорде. 

— А скільки байстрюків у вас, принце Рейгаре? — огризнувся Рікард. — Ваша дружина з Дорну, тож я певен, що ви точно гуляли наліво за її згодою, і навряд чи хтось, кому пощастило опинитися у вашому ліжку, позбувалася б драконового сімені. 

— Те, що Роберт мій кузен, не означає, що я такий самий, — відповів принц. — Так, мій батько мав кількох коханок, та я — не він. Елія померла півтора року тому, і я мав безліч можливостей зганьбити когось, та не зробив. Я був вірним їй усі чотири роки шлюбу, і міг би більше не одружуватися, та я не можу! По-перше, у дракона три голови, а у мене лише двоє дітей, котрим судилося принести людям перемогу в другій війні з Чужими. По-друге — я хочу скинути з трону свого божевільного батька, а без союзників мені ніяк. І по-третє — я хочу зробити те, що мав зробити мій предок Ейгон Третій. Я хочу втілити в життя Пакт Льоду й Полум’я. 

Рікард Старк застиг на місці.

— Ви серйозно? Договір між Джейкерисом Таргарієном та Креганом Старком, укладений під час Танцю Драконів? Але я думав… о, Старі Боги, яка іронія…

— Ви про що? — перепитав Рейгар. 

— Чотири роки тому я писав вашому батькові, королю Ейрису, що час згадати про давні домовленості, та він мені відмовив. Ліанні тоді було дванадцять, і я пропонував прийняти її в Королівській Гавані, поки їй виповниться шістнадцять, і аж тоді призначити дату шлюбу. Натомість король вислав глузливого листа, де писав, що дракон не знається з собаками. Відтоді я затаїв на нього образу, і змовився з лордом Таллі та лордом Арріном проти вашого батька…

— Що за змова? І чому я вперше чую про цю пропозицію? 

— Ваш батько…

— Називайте його Безумцем. Не треба думати, що ви цим образите мене — його сина. 

— Гаразд. Безумець мабуть поважав цей лист занадто неважливим для вас, адже шукав вам наречену валірійської крові. Усі ми знаємо, що лорд Стеффон Баратеон не впорався із завданням, і на додачу сам загинув на очах у власних синів. І якщо мова про чинного лорда Баратеона — лорд Аррін та лорд Таллі задумали скинути Безумця з трону. Їм набридло жити в страху, що не сьогодні-завтра король попросить голови їх спадкоємців. Я приєднався до них, і запропонував лорду Таллі заручити з вами його старшу доньку Кейтлін, та він відмовився, адже у його планах було посадити на трон Роберта Баратеона, і покінчити з династією Таргарієнів. Тоді я сказав, що це державна зрада, і ненадовго облишив цю затію. Але потім ваш батько відмовив мені, і я вирішив помститися. Зараз я розумію, що повівся як дитина, в якої відібрали іграшку. 

Рейгар остовпів. Лорди трьох північних королівств задумали скинути його дім із Залізного Трону, і ніхто в Королівській Гавані сном-духом про це не знав. І на додачу задумали втягнути в це Баратеонів — дім, що здобув свою могутність завдяки спорідненості з Таргарієнами. І бісів Варіс не знав про це! А якщо й знав, то мовчав. Але чому? 

Чи може бути що євнух сам щось затівав проти трону, і ця змова виявилась йому на руку? 

Відповідь на це знає тільки сам Варіс. І краще буде, якщо Рейгар спитає про це сам. 

— Я пробачаю вам цей ще не скоєний злочин, лорде Старк, — мовив Рейгар. — Але той факт, що ви збиралися звести на трон мого кузена Роберта тільки змушує мене робити те, що я роблю зараз. Я прошу руки вашої доньки леді Ліанни. І у ваших інтересах не опиратися цьому, адже я можу з легкістю змінити одного лорда Вінтерфелу на іншого, більш схильного до діалогу. Можете вважати це покаранням, та мені все одно. Я кохаю вашу доньку, і бажаю зробити її щасливою. Ви, її батько, маєте поділяти це бажання разом зі мною. 

— Вважатиму за честь, мій принце, — відповів лорд Рікард із сльозами радості на очах. — Присягаюся Старими й Новими богами, я Рікард Старк, лорд Вінтерфелу і Вартовий Півночі, у вірності вам, мій зятю. Королю Півночі, — лорд Старк шанобливо схилив коліно перед Рейгаром. 

— Ви щойно порушили одну традицію і один закон, мілорде, — Рейгар дав знак підвестися. — Північ завжди йшла за королем, ім’я якому Старк, і з часів Ейгона Завойовника ніхто ніколи не іменував себе королем Півночі. Я не Старк, і не можу іменуватися королем Півночі. 

— Хоч ви не Старк кров’ю, але духом — Старк. Насправді, я тільки тепер побачив скільки спільного мають наші доми. Різниця лише у стихії. Ви — Полум’я, тоді як ми — Лід. Кажуть, що Обіцяний Принц народиться з Льоду і Полум’я. Коли ж йому народжуватись, якщо не зараз? 

— То ми домовились? 

— Так. Північ піде за вами, мій королю. Присягаюся честю Старків. 

Обоє не знали, що у цей час під дверима стояла Ліанна, чиє серце було готове вирватися з грудей мов птах із клітки. 

«Мої молитви почуто», — пронеслося в її думках. 

Того дня, попри пору літніх снігів, на небі яскраво сяяло сонце…