6.
Сумнівів не було. Вони не помилилися адресою. Астор і Пейдж були надто схожими, аби вважати їх звичайними пересічними. Зоя дивилась на Томаса вивчаюче, але як би сильно вона не намагалася приховати знервованість і тривожність — у неї не виходило. Доказом цього було те, як міцно Астор стискала руку Чарлі. В той же час Томас тримався досить добре. Він спокійно дивився на пару, відкривши ворота ще ширше. Чарлі ледь вловлював звуки серцебиття Пейджа: він безсумнівно такий самий, як і Батлер.
- Ми не чекали гостей, але в глибині душі я підозрював, що в один з таких днів ця гостя врешті-решт з’явиться на порозі цього будинку. — Заговорив Томас, спокійно і заворожуюче. Його голос звучав досить приємно і жодного відчуття напруги не було, принаймні у Чарлі. На мить хлопець навіть розслабився, але ні на секунду не забував про можливу небезпеку для коханої.
« - Не всі такі ж хороші, як ти, Чар. Хтось може виглядати мило, привітно, але ніхто й ніколи навіть не здогадається, наскільки огидною ця людина є всередині.»
Чарлі добре пам’ятав ці слова Бейлі. Сестра навчила його багатьом речам, хоч і з’явилася в його житті, відносно, пізно.
- Ми..Я.. — Невпевнено почала Зоя.
- Я знаю, хто ти, але не маю гадки хто ви.
Томас глянув на Чарлі.
- Пропоную проговорити всі деталі в будинку.
- Так..так, можемо поговорити там, залюбки.
- Тоді прошу.
Томас відійшов від воріт, вказуючи рукою до дверей будинку.
Зоя і Чарлі зайшли на подвір’я, а потім зайшли до будинку. Дім був великим, гарним, вишуканим. Було важко не помітити, що Пейдж поціновувач мистецтва. Сходи, ніби змія, крутилися на другий поверх. Проте дім виглядав холодним. Чарлі припустив, що вся справа в мармурі. Саме він додавав будинку величності і такого розкішного вигляду.
- Проходьте. Он туди, прошу.
Пейдж вказав на великий, скляний, обідній стіл поруч з вікном, що тягнулося від стелі і до підлоги.
- Думаю, що для вас дорога була довгою. Ви зголодніли?
- Ні, ми не голодні, дякую.
Зоя заговорила трохи впевненіше.
- Може чаю, чи кави? Ви виглядаєте дуже втомленим. — Чоловік звернувся до Чарлі.
- Все добре, дякую. Нічого не потрібно.
- Гаразд. Зоя..
Після почутого з уст Томаса свого імені Зоя сіпнула руку Чарлі, що ховалася під столом, подалі від очей батька. Чарлі трохи обернувся, сховавши руку Зої в своїх долонях. Здається трохи, але все ж такий жест дівчину заспокоїв.
- Я..Ви й самі знаєте, чому я тут. Більш за все на світі я хотіла знайти вас і свою справжню родину.
- Мабуть тобі цікаво, чому я сам не шукав тебе.
- Я б хотіла знати, якщо ви не проти.
- Не проти, в жодному разі. Я збирався шукати тебе, ба більше, я був переконаний, що ти досі в тому штаті, де жила з матір’ю ще будучи дитиною. Було небезпечно з’являтися просто так на порозі вашого дому. Ще небезпечнішим було возити тебе сюди. Тому твоя мама вирішила припинити побачення. За останньої зустрічі сказала, що це на краще. Ти виростеш, вона розповість тобі правду і надасть право вибору: шукати мене чи лишити все так, як є. Зв’язок зі мною небезпечний, як і зв’язок з будь-яким іншим надприродним. Як бачу, тебе це не зупинило.
- Дякую за правду. Я не боюся зв’язку з надприродним. Мені було важливим знайти вас і свою сім’ю. Навіть якби ви не прийняли мене, я б всеодно не жалкувала про початок цих пошуків.
- У тебе характер матері. Саме за це я її покохав. Можливо безглуздо говорити про це тут одразу після того, як ти тільки з’явилася і маєш купу запитань. Куди краще було б обійнятися. Ти не проти?
- Я..
Її очі заблищали від сліз. Зоя відпустила руку Чарлі і сміливим кроком підійшла до крісла, на якому сидів Томас. Пейдж посміхнувся, піднявся, і обійняв доньку. Зоя врешті-решт розплакалася, а Чарлі насторожено спостерігав за обома. Йому було важко зосередитися на чомусь, оскільки рана досі боліла, а температура навіть не збиралася опускатися до нормального рівня.
Наступну годину Томас і Зоя розмовляли про все, що тільки можна. Дівчина помітно повеселішала, і це радувало Чарлі. Його кохана отримала те, чого хотіла, хіба могло бути краще?
Сходами хтось спускався до низу, а за мить «хтось» вже був у вітальні.
- Тату, у нас гості?
До столу неспішно підходила висока брюнетка. Не дивлячись на прохолодну погоду ця дівчина одягнулася в темну майку, яка дозволяла розгледіти спірале подібні татуювання на руках та шиї, і вільні чорні штани. Волосся заплетене у дві коси, що закінчувалися трохи нижче плеча. Попри милу зачіску, дівчина виглядала досить серйозно. Одразу було ясно, що чужинців вона не любить.
- Доню, сідай за стіл. Ми почекаємо на твоїх братів і тоді я все розповім.
- Я збиралася на тренування.
- Можеш відкласти його на кілька годин.
- Гаразд.
Вона з недовірою глянула на Зою, а потім відвела погляд на Чарлі, від чого рівень недовіри трохи знизився.
« - Людина в компанії такого, як ми? Людина в нашому домі? Мені це не подобається.»
Брюнетка не озвучила своїх думок, а просто сіла за стіл навпроти Батлера, поклавши перед собою складаного ножа.
- Харпер, прибери зброю зі столу.
- Не думаю, що вона заважає нашим гостям.
З вулиці чувся сміх і уривки розмови, а потім двері відчинилися і всередину зайшли три хлопці. Вони припинили посміхатися, побачивши гостей і не зовсім задоволене обличчя сестри.
- Тату..? — Мовив Ейдан, що був найвищим.
- Де ваші манери?
Томас втомлено глянув на синів, кивнувши в бік столу.
- Сідайте, є розмова.
Хлопці не сперечалися з батьком. Зайнявши крісла в ряді з сестрою всі глянули на чоловіка.
- Вони не звикли до гостей, тому поводять себе..так. — Пейдж прокашляв. - Зоє, це Харпер, Ейдан, Бенджамін і Фред.
Всі по черзі кивали, коли батько називав їхні імена.
- Твої брати і сестра. Харпер, Ейдан, Бенджамін і Фред, знайомтеся, це Зоя. Вона ваша молодша сестра.
- А це наш брат? — З усмішкою випалив Бенджамін.
- Ні, і це геть не смішно. Це Чарлі Батлер. Він друг вашої сестри.
Чарлі кивнув, глянувши на четвірку, але нічого не сказав.
- Я не можу зрозуміти, чому Зоя..людина?
Харпер сказала це з таким тоном, як зазвичай говорила Бейлі.
В думках Чарлі промайнуло: тебе Бейлі прийняла б одразу і без жодних питань.
- Мама Зої була людиною. Я розумію, що прийняти такі новини спочатку важко, але Зоя частина нашої сім’ї. Вона моя дитина, як і ви.
- Зоя залишиться тут? — Спитав Фред.
- Так, якщо захоче. Будьте добрими до своєї сестри і допоможіть їй стати частиною сім’ї. Не розчаровуйте мене своєю злісною поведінкою і ворожістю до неї.
- Я нічого не обіцятиму, але спробую. Заради тебе, тату. — Харпер забрала свій ніж і піднялась. - Я піду тренуватися. Новин більше немає, еге ж?
- Дякую, доню. Можеш йти. Зоє, ходімо, я покажу тобі твою кімнату. За бажанням можеш змінити там все на свій смак.
- Дякую, татку. — Астор глянула на братів. - Я рада знайомству з вами, справді. Сподіваюсь ми зможемо поладнати.
- Мабуть зможемо. Час покаже, сестро. — Ейдан підвівся. - Продовжимо розмову за обідом, так?
- Залюбки.
- Чудово.
Ейдан пішов до своєї кімнати, а Фред з Бенджаміном залишилися сидіти за столом.
- Хлопці, я проведу Зою до кімнати, а ви будьте чемними з нашим гостем.
- Авжеж, тату.
- Можеш на нас розраховувати.
Вони говорили схоже, та й на вигляд були схожими, тому Чарлі не сумнівався, що хлопці близнюки.
Зоя підійшла до Чарлі.
- Я скоро повернуся, не сумуй.
- Чекатиму тут.
Астор подарувала присутнім свою чарівну посмішку, і пішла до батька.
- Розказуй, Чарлі.
- Що саме?
- Все. Як давно знаєш Зою? Хто сам такий? Що між вами?
Бенджамін склав руки перед собою, уважно дивлячись на Батлера.
- Знаю Зою майже місяць. Ви чули моє ім’я, але я сумніваюся, що це якось допомогло. Між нами? Сестра розповість вам це сама, коли вважатиме за потрібне.
- Батлер, так? — Спитав Фред.
- Так.
- Часом не син..
- Так. Семюеля Батлера.
- Його книга вийшла дуже вдалою.
- Мені здалося, що писав він ту книгу перебуваючи у великому відчаї. — Підхопив Бенджамін. - Як воно, бути сином письменника?
- Не знаю. Я більше тридцяти років не спілкуюся з сім’єю.
- Що?
- Більше тридцяти років?
- Так. Чому ви здивувалися?
- Тому що нам з Фредом двадцять, Ейдану двадцять п’ять, а Харпер двадцять вісім. А ти тут кажеш, що більше тридцяти років не спілкуєшся з сім’єю.
- Скільки це тобі виходить?
- П’ятдесят.
- Щоб я так виглядав у п’ятдесят.
Бенджамін засміявся.
- Будеш. Ми старіємо повільніше.
Чарлі і собі посміхнувся за розмови з хлопцями.
- Ти надовго сюди?
- Не знаю. Хочу аби Зоя звикла до місця. Може потім лишусь в Техасі.
- Вона тобі подобається?
- Зоя? Так, звісно.
- Ну і добре, але дивно, але всеодно добре. Сподіваюсь ти тут надовго і ми ще поговоримо.
- Авжеж, Фред. Не будете проти, якщо я піду на вулицю? Тут трохи душно.
- Ой, та без питань. Можеш посидіти на задньому дворі. Обід через годину.
- Дякую.
Чарлі підвівся і пішов на задній двір. Відійшов до боку будинку і зупинився, спершись на стіну. Свіже повітря повільно йшло до легень, легенько торкалося обличчя і приносило відчуття полегшення. Він хотів спати, і бажано кілька днів без пробудження. У сні вся біль не така гостра, у сні легше.
Чарлі розплющив очі, прислухався. До нього щось летіло. Він чітко чув, як щось зі свистом було вже зовсім близько. Батлер спіймав ніж за кілька міліметрів від свого обличчя. Складаний ніж Харпер Пейдж.
- Пробач, Батлер. Він мав полетіти в іншому напрямку.
Брюнетка вийшла з-за огорожі, наближаючись до Чарлі. Хлопець відійшов від стіни і опустив ніж.
- Судячи з слідів у стіні: напрямок часто змінюється.
- Трохи..часто..коли нервую і не можу сконцентруватися.
- Нічого, я розумію. Тримай.
- Дякую.
Харпер забрала ніж, сховавши той за пояс.
- Ми нормально не познайомилися. Харпер Пейдж.
Дівчина протягнула руку.
- Чарлі Батлер.
Брюнет опустив погляд на руку Харпер. Частину долоні прикривала шкіряна рукавичка. Чарлі потис руку, відчувши контраст між холодом рукавички і теплом пальців дівчини. Рукостискання вийшло довгим, приємним.
- Не подумай, я не збираюся кривдити твою подружку. Гадаю ти й сам знаєш, як ми ставимося до людей.
- Мою подружку? Авжеж знаю. Моя сестра такої ж думки, що й ти.
- Ну..і мою сестру, але я не зовсім готова звертатися так до Зої. У тебе є сестра? Вона права і обрала вірну позицію.
Харпер посміхнулася, досить мило і тепло. Від її посмішки напруга спадала ще більше, як і за розмови з близнюками.
- Спочатку важко звикнути до появи нових облич, але Зоя хороша дівчина. Сподіваюсь, що ви поладнаєте. Так, у мене є сестра. Може якось навіть познайомитеся.
- Буду рада знайомству з твоєю сестрою.
- Чарлі. — З-за будинку вийшла Зоя, зупинившись й дивлячись на Чарлі і Харпер.
- Мені пора закінчувати тренування. Зустрінемося за обідом.
Харпер ще раз посміхнулася Чарлі і, не глянувши на сестру, пішла на місце тренування.
- Побачимось. — Повернувся до Зої. - Закінчили з кімнатою?
- Закінчили. Що ти тут робив?
- Подобається? Вийшов подихати повітрям. В будинку трохи душно.
- Дуже. — Астор підійшла і поцілувала Чарлі, а потім обійняла. - Я скучила.
- І я скучив, дорогенька.
Батлер гладив Зою по спині.
- Тобі тут все подобається? Вже не так страшно?
- Подобається, дуже навіть. Трохи страшно..особливо мене лякає Харпер. З хлопцями вийшло легше, ніж з нею. Навіть Ейдан не так вороже налаштований.
- Дай їм трохи часу, і собі теж. За перших кілька годин важко звикнути одне до одного. Згадай, як збиралася кинути в мене стільцем в перший день.
- Можливо ти правий. З тобою було інакше. Ти прийняв мене, лікував, піклувався. Ти інший, Чарлі. З тобою простіше.
- З ними теж все буде добре і ти зможеш стати своєю, просто трохи зачекай. Зачекаємо разом?
- Зачекаємо. Чарлі, я кохаю тебе. Справді нікого, ніколи так сильно не кохала, як тебе.
Серце Батлера вже й так метушилося від однієї лише присутності Зої, але за кожного зізнання воно билося все швидше і швидше, нагадуючи Чарлі, що він досі живий. Нагадуючи, як сильно він закоханий у цю дівчину.
- Я кохаю тебе, Зоє.
Пара ще трохи посиділа на задньому дворі, розмовляючи, а за годину обоє повернулися до будинку. Прийшов час обіду.