3.
З моменту поцілунку минув тиждень. Чарлі уникав бачитися з Зоєю. Насамперед йому було ніяково, а вже потім Батлер розумів, що боїться. Він завжди боявся звикати до місця, а звикати до людей йому було ще страшніше. Хлопець розумів, що рано чи пізно Зоя піде геть, повернеться до свого нормального життя, продовжить вчитися, потім працювати, ще пізніше у неї закрутиться роман з якимось хлопцем, згодом вони зіграють весілля і заведуть дітей. Йому не місце в житті Астор. Та було пізно. Чарлі більше не брехав сам собі і перестав заперечувати, що закохався. Він перестав заперечувати, що більше посміхається відколи ця дівчина почала жити з ним під одним дахом. Не заперечував, що йому подобалося спостерігати за тим, як вона спить, і як каштанове пасмо завжди вибивалося від решти волосся, яке Зоя закладала за вухо. Не заперечував, що без її дзвінкого сміху в хатинці дійсно пусто.
Чарлі виходив з дому задовго до світанку, а повертався назад глухої ночі, коли Зоя точно спала, і їм не довелося б почати розмову.
Сьогодні Чарлі повернувся додому пізно. На його подив Астор на дивані не було. На кухні теж порожньо, а у ванній кімнаті вода не ллється. Першим у думках Чарлі промайнуло, що дівчина пішла геть. Мабуть це було б найкращим варіантом. Він продовжив би своє відлюдницьке життя в глибині лісу, з часом забувши про це дівчисько. Але Зоя не пішла.
Батлер зайшов до своєї кімнати, зустрівши дівчину, яка сиділа на його ліжку.
- Що ти тут робиш?
- Намагаюся поговорити. Знала, що чекати на тебе тут найкраща ідея. Ти уникаєш мене?
- Про що поговорити? Збираєшся повертатися до людей? І чого б це я мав тебе уникати?
- Про нас. Ні, я поки не готова повернутися до людей. Нога досі болить. Чарлі, ну серйозно. Ти вже тиждень майже не буваєш вдома, не розмовляєш зі мною, кудись тікаєш.
- Про нас? У мене справи, тому я рідко вдома.
- Про кого ж іще? — Зоя встала і підійшла до Чарлі. - Я хочу все прояснити. Хочу сказати те, що відчуваю.
- Навіщо нам говорити про почуття?
- Це необхідно нам обом.
- Зоя, тобі вісімнадцять, ти зовсім юна і ще багато чого не розумієш. А я не людина, я старший за твого батька і я не той, хто тобі потрібен. Не варто починати про зізнання тільки через той поцілунок. Це ще може геть нічого не означати, можливо ти просто заплуталася і надто захопилася тим, що зустріла надприродне, яке так прагнула знайти.
- Хей, Чарлі, почекай но хвильку. Ти дуже розійшовся. Послухай мене, будь ласка. Ти правий, мені вісімнадцять і я ще зовсім юна, проте навіть зараз я знаю, чого хочу і що мені потрібно. Ти маєш рацію, я в захваті від того, що зустріла надприродне, але я ще більше в захваті від того, що це саме ти. Ти мені потрібен, Чарлі. Я не зможу сама. Ти..чудовий. Я не можу описати всього, що відчуваю поруч з тобою. Я не хочу повертатися до людей, не хочу того звичайного життя. Я хочу бути тут, з тобою, і неважливо, наскільки глибоким і темним буде ліс.
- Ти хочеш відмовитися від свого життя і залишитися тут?
- Я хочу розпочати нове життя поруч з тобою, розумієш? Якби я хотіла повернутися, то вже давно втекла б звідси. Але я не можу піти, я не хочу залишати тебе. — Її очі наповнилися слізьми. - Не відштовхуй мене, прошу…Я не зможу без тебе, у мене нічого не вийде.
- Не плач, будь ласка. Я не жену тебе геть. Ти можеш залишатися.
- Що ти відчуваєш, Чарлі? У тебе є якісь почуття до мене?
- Почуття? Я..тобто, ти..так, ти мила і..дуже гарна, але я..
Зоя посміхнулася, приклавши вказівний палець до губ Чарлі.
- Я розумію, що ти збираєшся сказати. Гадаю, що відчуваю те саме. Тільки поруч з тобою я тону у цій пристрасті, забуваю геть про все. — Приблизилась, поцілувавши в шию. - Я доросла дівчинка і знаю, чого мені хочеться.
- Зоя..ти можеш зупинитися і подумати ще раз, бо коли ми перейдемо межу – я не зможу тебе відпустити.
- Не відпускай.
Її обличчя лишалося таким же милим, тільки хитра посмішка стала на ньому новизною.
- Я хочу бути твоєю, Чарлі.
Батлер більше не опирався. Вони пристрасно кохалися кілька годин, віддаючись одне одному і виру емоцій, що ніяк не вщухав.
Зоя лежала у Чарлі на грудях, проводячи кінчиками пальців по його руці.
- Ти так нічого й не розповів про свою сім’ю. Може поговоримо? Я б хотіла знати про тебе трохи більше, і була б рада мати можливість якось тебе підтримати.
- Що ти хочеш знати про мою сім’ю?
Чарлі гладив Зою по голові, перебираючи каштанове волосся.
- Хто вони? Ким були? Чи є у тебе брати та сестри?
- Мені конче треба звикнути до твоєї цікавості. Може ти чула про Семюеля Батлера і його неперевершену книгу «Монстр всередині нас»?
- Почекай..Ти Батлер? Син письменника Семюеля Батлера?
- Так. Може буде краще сказати, що колись був його сином, але це вже не важливо. У мене було три старші брати і сестра, а ще двійко молодших сестер, вони близнюки. Всі нормальні, звичайні люди, а от я народився іншим. Це проявилося майже одразу. Мама, Ліліан Батлер, казала, що це не проблема і я не стану чудовиськом, але Семюель не хотів ризикувати. Він вирішив, що я не повинен існувати, і світ не має знати про його помилку. Я ріс в чотирьох стінах. Мені було заборонено спілкуватися з сім’єю. Я ледь пам’ятаю обличчя братів і сестер. Батько не дозволяв мені вчитися, але мама потайки навчила мене читати і рахувати. Мені було п’ятнадцять, коли Батлер відвіз мене до лісів між Пенсільванією і Нью-Джерсі. Дорогою казав, що в його роду завжди народжувалися сильні, нормальні, діти, але цього разу стався збій. Казав, що привів на світ чудовисько, і тепер зобов’язаний виправити свою помилку.
- Чорт..він просто залишив тебе самого?
- Так. Але я не буду вважати Семюеля поганим. Він звичайна людина у якої є сім’я. Він хотів захистити те, що любив, і певна річ, йому не хотілося проблем з владою. Тоді за переховування таких як я карали жорстокіше, ніж зараз. Тим паче Семюель відвіз мене саме сюди, а не покинув десь в Род-Айленді. Він знав про цю хатину, і, я переконаний, що саме він тут все облаштував, аби я зміг жити. Скажімо так, Семюель лишив мені стартовий капітал. Коли він помер — до мене прийшла одна дівчина, принесла конверт з його підписом, і портфель. В тому конверті лежав лист від Семюеля, і документи на земельну ділянку в Пенсільванії, а в портфелі готівка – багато готівки, якщо вже чесно.
- Що ти зробив з ділянкою і грішми? А що то за дівчина була?
- Нічого. Земля досі порожня, а гроші лежать в одному місці і чекають свого моменту. Та дівчина — Бейлі, така сама, як і я.
- Бейлі. У вас щось було? Ви все ще спілкуєтеся?
- Ти ревнуєш?
- Я? Так.
- Дурненька. — Чарлі поцілував Зою в маківку. - Бейлі Батлер донька мого дядька. Тільки, на відміну від Семюеля, Паркер втік від людей разом зі своєю донькою коли збагнув, що вона інша. І так, ми з Бейлі досі спілкуємося.
- Сестра. Тоді добре. Про що писав твій батько у своєму листі?
- Він просив пробачення. Шкодував, що вчинив саме так. Писав, що іноді люди можуть бути гіршими за монстрів, і він виявився саме таким. В кінці додав, що я можу розраховувати на Бейлі, і він сподівається, що я зможу жити достойно, і вільно, слідуючи своїм бажанням.
- Ти йому пробачив?
- Мабуть. Я не відчуваю злості на Семюеля чи когось іншого.
- Ти хороший, Чарлі. Я рада, що зустріла тебе. А ти колись думав про власних дітей?
- Я хочу привести у цей світ дітей тільки тоді, коли буду впевнений, що вони зможуть вільно бути собою, їм не доведеться приховувати себе справжніх і вони не будуть змушені ховатися в лісах чи ще десь вдалині від цивілізації. А ти?
- Це дуже по-дорослому. Поки не думала, але відчуваю, що скоро це зміниться. Чарлі, про що ти мрієш?
- Мені все-таки п’ятдесят.
Батлер задумався, посміхнувшись.
- Про школу для дітей з надприродними силами. Хочу, аби такі діти теж могли вчитися, мали своє безпечне місце і могли розвиватися в напрямку, який їх зацікавить. А ти про що мрієш?
- Ти будеш чудовим директором. Я мрію знайти тата і свою справжню сім’ю.
Голос Зої знову змінився. Став сумним і збентеженим.
- Чоловік мами не дуже добре до мене ставився. Він мене не любив. Я була йому замість служниці. Тепер я розумію причину такої поведінки, я ж йому чужа.
Астор піднялась, дивлячись на Чарлі.
- Я хочу відчути себе частиною справжньої сім’ї до того, як помру.
- Чого б раптом тобі помирати?
- Я людина. Моє життя може обірватися будь-якої миті.
- Дурниці. З тобою все буде добре. Я поруч, і зможу захистити тебе.
- Я тобі вірю..і я люблю тебе, Чарлі. Ти перший, в кого я дійсно закохалася, і перший, до кого я відчуваю аж стільки всього одразу.
Зоя коротко поцілувала Чарлі, всміхнувшись.
- Я буду дуже щасливою, коли знайду батька. У мене буде він, справжня сім’я і ти. Але..я можу тільки мріяти про це. Я ніколи в житті не знайду його самотужки. Це дійсно небезпечно і може зайняти бозна скільки часу.
- То давай знайдемо твого тата.
- Ти серйозно?
- Авжеж. Давай знайдемо його. Ти казала, що у нього свій бізнес в Техасі?
- Так, казала.
- Отже поїдемо в Техас. Знаєш ім’я та прізвище?
- Правда? Звісно, його звуть Томас Пейдж.
- Правда, Зоє. Я хочу, аби ти була щасливою і завжди посміхалась. Тож, якщо для цього доведеться поїхати в Техас і знайти Томаса Пейджа – я це зроблю.