2.
Як зазвичай, Чарлі прокинувся на світанку збираючись оглянути територію довкола хатинки, але внизу на нього чекав сюрприз. Зоя вже давно прокинулася, розвела вогонь в каміні і взялася за приготування сніданку.
- Доброго ранку, Чарлі.
Вона посміхалась, виглядала досить бадьорою.
- Добрий. Тобі не краще лежати і відпочивати?
- Я не можу просто лежати. Маю якось віддячити тобі за все, що ти зробив для мене.
- Облиш, це зайве.
- Зовсім ні. Сідай, я майже закінчила з сніданком. Щоправда у тебе дуже мало харчів. Тобі всього вистачає?
- Я рідко їм. Не потребую такого раціону, як люди.
- Ага, добре. Я буду пам’ятати.
- Навіщо?
Чарлі сів за стіл, піднявши погляд на Зою.
- Хочу дізнатися про тебе якомога більше.
- Ти всеодно скоро повернешся до звичного життя.
- Знаю..Проте мені хочеться провести з тобою більше часу.
- Дивно. Зазвичай люди тікають якомога далі від таких, як я, а не навпаки.
- Може я особлива людина?
- Чим же?
- Не знаю, це ти сам мені скажеш, коли прийде час.
- Якщо прийде час. Кажеш, що їжі мало? Можеш написати чого тобі хочеться. Я сходжу до магазину і куплю.
- До магазину? Тобто, ти готовий піти до людей?
- Так. Чому ти така здивована?
- Думала ти ніколи не виходив з цього лісу.
- Звідки, по-твоєму, взялися всі ці речі, книги, продукти, той самий бинт, що зараз на твоїй нозі, цигарки, кава і все інше? Люди не знають, що я чудовисько, допоки не бачать силу, а я не користуюся нею щохвилини і без нагальної потреби.
- Я надто захопилася ситуацією і не звернула уваги на все це. Ти правий. Я б не думала, що ти володієш надприродними силами, аж поки ти не зробив оте з стільцем. Але дивно, що молодий хлопець живе сам посеред лісу.
Зоя поклала чашку кави і тости перед Чарлі.
- Чому дивно?
- Не знаю, але зазвичай люди так не роблять, коли є можливість жити в місті, йти за прогресом, користуватися технологіями.
- Кожному своє. — Чарлі зробив ковток кави і повернув чашку на стіл.
- У тебе є друзі?
- Звісно ж ні.
- А дівчина?
- Ти зараз серйозно?
- Так, мені цікаво.
- Ти дуже й дуже дивна. Немає.
- Ой, добре, дуже й дуже добре.
- Вдам, що я нічого не чув.
- Чарлі, а ті твої слова на рахунок родини, це правда?
- Ні.
- Отже сім’я в тебе є.
- Немає. Немає рівно з того моменту, як Семюель залишив мене серед лісу і поїхав геть.
Чарлі дістав цигарки. Вийняв одну з пачки, зібрався підпалити, але зупинився, глянувши на Зою. Вона сиділа навпроти, одягнена в його сіру футболку і свої джинси, які вчора ледь як відіпрала від бруду. Її молоде обличчя частково ховалося за прямими, каштановими, пасмами волосся, а погляд вивчаюче спостерігав за ним, без страху чи осуду. Зоя точно не боялася його. Їй не було страшно навіть тоді, коли стілець завис у повітрі між ними. Зараз вона дивилася на нього з цікавістю, бажаючи дізнатися якомога більше. Дізнатися, хто такий Чарлі насправді.
- Ти не проти?
- Зовсім ні.
Зоя відвела погляд, взявши до рук чашку з чаєм.
Їй ніяково? — Промайнуло в думках Батлера. Він відклав цигарку разом з запальничкою на стіл.
- Як твоя нога?
- Сьогодні вже трохи краще, дякую. Хочеш, аби я пішла звідси якомога скоріше?
- Ні, можеш залишатися.
- Оу, чудово, дякую. Чарлі, скільки тобі років?
- Двадцять п’ять. Двічі.
- Що? Серйозно? А твій вигляд? Ти справді виглядаєш на двадцять п’ять, навіть молодше. Ти мене обманюєш?
- Ні, я серйозно.
- Не можу повірити, що тобі п’ятдесятка.
Батлер посміхнувся, спостерігаючи за Зоєю, яка дивилась на нього широко розплющеними очима.
- Тобі навіть більше, ніж моєму справжньому батькові, вау, тепер вірю, що ти не звичайна людина.
- Ти знайшла справжнього батька?
- Ні. — Зоя помітно засмутилася. - Тільки знаю кілька деталей, які мама розповіла.
- Він людина?
- Не зовсім. Мама казала, що він якось приїздив до Нью-Джерсі, саме тоді вони і познайомилися. Тато має свій бізнес в Техасі. У нього велика сім’я, тому в мене мало б бути кілька братів і ще сестра, здається так. Я завжди мріяла про велику і люблячу сім’ю. От зараз випав шанс отримати своє, але я боюсь шукати батька. Не знаю, як він відреагує, що скаже, чи прийме мене. Може взагалі вб’є, як тільки я обмовлюся про їхній з мамою зв’язок? Я боюся, Чарлі, але водночас мені хочеться батьківської любові, турботи, тепла. Я втомилася почувати себе скрізь зайвою, покинутою, нікому не потрібною.
Дівчина сховала обличчя в долонях, плечі затрусилися. Зоя плакала.
- Це справді може бути небезпечно. Хто зна, наскільки він хороший і як міцно дружить з глуздом.
- Але..я дуже сильно хочу його знайти. Хіба я не заслуговую на щасливе життя біля рідного батька?
Вона знову глянула на Чарлі, продовжуючи плакати. Йому було шкода цієї дівчини. Зоя виглядала покинутою, як і він сам багато років тому серед темного лісу Пенсільванії.
- Мабуть всі заслуговують на щасливе життя. Можливо тоді було б менше зла. Та не я вирішую, кому і що дістанеться.
- Так, я розумію. Це не твоя проблема і ти не мусиш щось з цим робити. — Витерла обличчя і посміхнулася. - Мені все ще можна написати список того, що треба купити?
- М? — Чарлі здивувала різка зміна настрою Зої, але він цього не показав. З людьми контактував надзвичайно рідко, тому не був впевнений, що така поведінка для них дивна. - Авжеж, пиши, що потрібно. Я піду переодягнусь.
- Чудово, дякую.
Астор встала з-за столу і перейшла на бік Чарлі, коротко поцілувавши його в щоку. Це стало для хлопця ще більшим здивуванням, яке приховати було значно важче.
- Дякую за те, що послухав, і за те, що підняв настрій, дозволивши обрати потрібні речі. Завжди любила писати списки.
- Що ж..будь ласка. Я піду одягатися.
Хлопець встав з-за столу, на мить зупинившись навпроти Зої, дивлячись на її усміхнене, ще мокре від сліз, обличчя. Потім поспішно пішов до своєї кімнати.
- Що це було?
Батлер дивувався з її зухвалості і швидкого ритму свого серця одночасно. Це було вперше. Все, що він відчув, було йому чужим. Тепер ніяково було Чарлі.
Через двадцять хвилин брюнет спустився вниз, зустрівшись з задоволеним поглядом Зої, яка сиділа на дивані, прикривши ноги ковдрою.
- Закінчила зі списком?
- Звичайно. Залишила на столі. Не будеш проти, якщо я візьму якусь з книг і почитаю, поки тебе не буде?
- Читай, вибір великий.
- Супер. З нетерпінням чекаю на твоє повернення. Будь обережний дорогою.
- Так, добре. Повернусь через кілька годин. Не спали дім, будь ласка.
- Обіцяю берегти твою обитель.
Батлер кивнув і забрав список зі столу. Вийшов на вулицю і пішов вниз стежкою.
Зазвичай Чарлі йшов повільно, не користуючись своєю силою. Він любив прогулюватися лісовою дорогою, слухаючи спів птахів, відчуваючи легкий вітерець на своїй шкірі чи ласкаве сонячне проміння, а іноді він йшов разом з дощем, дихаючи на повні груди. Та цього разу Чарлі хотів закінчити закупи якомога скоріше. Менш ніж за годину Батлер зайшов до міста. З його останнього візиту сюди змінилося дуже мало. Машини досі їздили, люди досі ходили, сонце світило так само, листя падало тими самими купами, що й за минулого приходу осені в Пенсільванії. На мить Чарлі задумався, чи є у нього бажання жити так само, як вони? Чи зможе він жити серед них? Хлопець знав, що на вулиці поміж людей ходить багато таких самих, як і він. Надприродні істоти чудово зливалися з місцевими, обмежуючи себе у використанні сил. Чарлі Батлер хотів жити вільно, але невідомі почуття всередині нього змушували думати про те, що, можливо, зовсім скоро настане час великих змін.
Хлопець зайшов до супермаркету, неспішно блукаючи поміж рядів з товаром. Він поклав до кошика все, що написала Зоя. Потім додав те, що було потрібно йому, а по закінченню закупів зупинився на кінці черги. Чарлі думав про Зою. Його цікавило, що вона робила в цей момент. Чи сумувала вона за своїм життям до того, як опинилася під тим чагарниковим парканом неподалік його хатинки? Чи їй було байдуже і єдине, чого вона хотіла, це знайти свого рідного батька? Їй вдасться його знайти? Чи це саме Чарлі має знайти справжню сім’ю Зої?
Його власні думки звучали значно тихіше, ніж думки людей в черзі попереду. Он хлопець думав, скільки ще подарунків має зробити своїй дівчині, аби вони нарешті переспали. А літня жіночка посередині черги подумки скаржилася на своє життя і все чекала, коли нарешті зможе возз’єднатися зі своїм померлим чоловіком, з яким прожила стільки ж часу, скільки років було Чарлі. Касирка пробивала покупки клієнтів і вже марила, як по закінченні роботи повернеться у свою затишну квартиру і нарешті зможе додивитися улюблений серіал.
Черга меншала. Тепер касирка пробивала продукти Чарлі.
- Це все? — З посмішкою говорила дівчина.
- Ще три пачки цигарок, он ті знеболюючі, м’ятні льодяники і… перепрошую, які з тих бинтів краще підійдуть для перев’язки ноги?
Дівчина додала названий Чарлі товар і повернулась до бинтів за своєю спиною.
- Серйозна травма?
- Вивих, але все не так страшно і ходити не так боляче.
- Ви добре тримаєтеся. Я б не подумала, що у вас травмована нога.
- Це не для мене.
- Ой, вибачте. Ці бинти кількох розмірів. Який вам потрібен?
- Я не знаю, який у неї розмір. На вигляд нога досить мініатюрна.
- Краще візьміть цей. — Касирка поклала перед Чарлі запакований еластичний бинт розміру S. - Думаю такий підійде.
- Чудово. Дякую. Скільки з мене?
Батлер оплатив покупки, касирка привітно усміхалася, побажавши Чарлі хорошого дня.
« - Цікаво, ти була б такою ж милою і привітною навіть після того, якби взнала, що я таке насправді?» Він посміхнувся у відповідь і пішов на вулицю. Пакетів було більше, ніж буває зазвичай, коли він йде до міста, але Чарлі це не здивувало. Хлопець зайшов ще до кількох магазинів, а додому повернувся близько десятої вечора.
Зоя задрімала з книгою в руках. Вона виглядала досить милою, і Чарлі стало прикро за її ранкові сльози. Всю дорогу додому він думав про її розповідь, її заплакані очі і засмучене обличчя, тремтіння в голосі і ту розгубленість, яка не полишала цієї дівчини ні на мить.
Хлопець переклав пакети до однієї руки, забрав книгу з рук Зої і відклав на столик. Хвилину, а радше дві, він мовчки дивився на свою гостю, а потім різко відвернувся і пішов на кухню, не озираючись назад.
За кілька хвилин Зоя прокинулася, посміхнулася, коли побачила Чарлі на кухні, і повільно пішла до нього, ще трохи кульгаючи.
- Привіт. — Зупинилася біля столу.
- Привіт.
- Все пройшло добре?
- Так. Нічого незвичного. Чим займалася?
- Рада, що ти повернувся, і що ти цілий. Читала, виходила на вулицю, але там надто холодно, тому я повернулася в дім і продовжила читати, та потім якось розморило і я задрімала.
- Нога болить?
- Трохи.
- Я купив бинт, зробимо перев’язку.
- Дякую. Допомогти з пакетами?
- Я майже закінчив. Голодна?
- Ні, нещодавно поїла.
- Чудово. Повертайся на диван.
- Навіщо?
Чарлі взяв мазь, показуючи Зої.
- Подряпини на твоєму обличчі досі не загоїлися. Та дівчина з аптеки сказала, що це має допомогти.
- Це дуже мило з твого боку.
- Що саме?
- Вся ця турбота. — Зоя посміхнулася, пішовши до дивану.
- Ти перебільшуєш.
Батлер пішов слідом і сів поруч з Астор, відкриваючи тюбик. Кожен його дотик був обережним, ніжним. Це змушувало Зою продовжувати посміхатися.
- Кажеш, що я перебільшую?
- Так, я в цьому впевнений. — Наніс трохи мазі на чоло. - Чому ти посміхаєшся?
- Не знаю, може причина в тобі?
- Як це?
- З тобою так добре. Мені здається, що ми знайомі багато часу. Знаєш, без тебе тут дуже пусто і самотньо. Я навіть хотіла плакати, але зараз ти тут і це чудово, мені знову добре і спокійно.
- Ясно, що тут буде самотньо, адже ти в хатинці посеред лісу і до найближчого селища йти доведеться годин п’ять.
- А-а, ні, не в цьому справа.
- Думаю, що саме в цьому.
- Чарлі..
- М?
- Ти колись з кимось цілувався?
- Ні. Я закінчив з твоїми подряпинами. Посидь так, щоб все підсохло.
- Я теж ні.
Зоя усміхнулася і потягнулась до обличчя Чарлі.
- Що ти робиш?
- Просто не опирайся.
Дівчина опустила руки на свої коліна і поцілувала Батлера.