1.
« У моєму роду завжди народжувалися сильні, нормальні, діти, але цього разу стався збій. Я привів на світ чудовисько, і я зобов’язаний виправити свою помилку.»
Чарлі Батлер оселився в лісах, якомога далі від людей, які вважають його, і йому подібних, покаранням з небес, прокляттям, чудовиськом, породженням з глибин пекла. Будь-який прояв надприродної сили означав лише одне — смерть.
Батлер добре пам’ятав, як опинився в цьому місці, але волів не згадувати подій тих часів і продовжував жити своє відлюдницьке життя в хатинці по інший бік лісу. В місці, куди люди не заходили. Де йому не докучали, не погрожували, не намагалися вбити.
Цього ранку Чарлі обходив ліс поблизу своєї хатинки, як робив зазвичай, але останні дні оглядав ділянку ретельніше. Він знав — щось змінилося. Знав, що вже не сам. Здогадки були вірними. За чагарниковим парканом Чарлі помітив тіло. Та дівчина не була мертвою. Його гострий слух чітко вловив її слабке дихання. Чарлі підійшов ближче, розглядаючи гостю. Дівчина була зовсім молода, і хлопець припустив, що тій років вісімнадцять. Вона худа, а шкіра біла. На обличчі виднілися подряпини від гілок, кілька місць замурзані мокрою після дощу землею. Розпущене, каштанове, волосся збилося в купу, сплутавши в собі сухе, опале листя і дрібні гілочки.
- Точно людина. — Мовив Чарлі, переводячи погляд на нижню частину непритомного тіла. - Людина, яка не здатна витримати біль через вивих ноги. — Усміхнувся, присівши.
Він міг залишити її так і далі лежати під цим парканом з чагарників, але щось в ньому протестувало, переконуючи в тому, що вона потребує допомоги.
Ніхто вже досить давно не заходив до цієї частини лісу, а отже ніхто, окрім мене, не допоможе їй. Коли рідні цієї дівчини, якщо вони є, зрозуміють, що вона зникла – повідомлять до поліції. — Продовжує думати Батлер. — Вони першочергово кинуться обшукувати ліс і обов’язково дійдуть сюди, до хатинки.
Він не хотів бути монстром, яким його вважали.
Чарлі заніс дівчину до хатини. Вклав на дивані. Оглядати не став. Він бачив пошкоджену ногу і зосередився саме на ній.
- Зрештою, я не лікар, і я не зобов’язаний допомагати людям. — Ледь чутно мовив хлопець, перев’язуючи холодну ногу.
Потім він підвівся, накрив поранену ковдрою, і повернувся до своїх справ на вулиці.
Навіть якщо прокинеться і захоче втекти — нехай. Вона не бачила його обличчя, не знає його імені і не знає, хто він такий. Навіть якщо розповість комусь про його дім — він про це подбає. У Батлера не було причин для хвилювань: він думав, що їх немає.
За кілька годин хлопець повернувся до хатини. Дівчина спала, а її дихання стало нормальним, Чарлі добре чув кожен подих. Брюнет поклав кошик з дровами біля каміну, зняв куртку і залишив її біля входу, на гаку в стіні. Розвів вогонь і перейшов до складання дров у відведеному місці – залізній підставці, що нагадувала полиці.
Гостя прокинулася — Чарлі чув її пришвидшене дихання і швидке серцебиття, але не відволікся від свого заняття і не повернувся до неї обличчям.
Дівчина тихо сіла, відсунувши ковдру. Оглянулася і, побачивши брюнета, на мить завмерла, затримавши подих, а потім повільно перевела погляд на столик в кількох метрах від себе. Вона шукала, чим могла б захистити себе, якщо цей мовчазний незнайомець виявиться вбивцею і засяє бажанням скривдити її. На столі не було нічого, що могло б зійти за зброю, проте дівчина побачила стілець і потягнулась до своєї знахідки. Встала, одразу ж пожалкувавши про прийняте рішення, і впала на підлогу, схопившись за пов’язку на нозі.
- А щоб його! Як же боляче!
- Варто полежати кілька днів.
Чарлі підвівся і обернувся до гості, яка, в свою чергу, різко вхопилась за стілець, випроставши руки.
- Стій на місці!
- Гаразд, але на твоєму місці я б відклав стілець назад на те місце, де він і має бути.
- Не підходь! Хто ти такий?
- Я стою на місці. Той, хто не лишив тебе на вулиці з пошкодженою ногою. Вже листопад, перші морози зовсім близько. Було не розумно заходити так далеко в ліс, особливо самотужки.
- Ти тут сам?
- З тобою. Відкладеш стілець?
- Ні! Що ти робиш в цьому місці?
- Живу, як бачиш.
- Так далеко від людей?
- Я люблю спокій, який ти, до речі, благополучно зіпсувала.
Батлер ступив ближче до дівчини, а вона кинула в нього стілець, який, на великий для неї подив, застиг у повітрі. Чарлі стис праву долоню в кулак. Стілець затріскотів, а потім зламався на кілька частин. За лічені секунди деревина опинилась в каміні, віддаючись жовтим язикам полум’я.
- Може нарешті встанеш з підлоги? — Поворушив пальцями, ховаючи праву руку за спину, а ліву протягнув дівчині.
- Що..що то було?
Її рука, тремтячи, потягнулася до руки хлопця.
- Ти зіпсувала мої речі, от що таке то було.
Чарлі підняв дівчину з підлоги, продовжуючи тримати за руку, яка стала теплішою, ніж була кількома годинами раніше.
- Я сподівалася побачити щось подібне, але побачивши — здивування більше, ніж я чекала.
Карі очі безстрашно дивилися у, значно темніші, очі Чарлі, помітно відрізняючи реакцію від слів.
- Що ти робила в цій частині лісу?
- Шукала тебе.
- Мене?
- Тобто, шукала надприродне. Я журналістка. Пишу про надприродне.
- Ясно. Преси мені бракувало. — Чарлі відпустив її руку. - Де твої записники? Камера?
- Я загубила речі коли впала з пагорба. Здається якраз тоді пошкодила ногу.
- І ти пішла на пошуки надприродного сама?
- Так. Якщо хочеш зробити щось справді добре, то зроби це сам. Я Зоя. Зоя Астор.
- Ти або безстрашна, або дурна. Що ж, Зоя Астор, можеш залишитися допоки нога не заживе, а потім підеш собі далі і більше ніколи не повернешся до цього місця, і про мій дім, і про мене, не напишеш жодного слова, зрозуміло?
- Дурна? Не дуже чемно з твого боку. Чому не можна писати? Я ж бачила, що ти зробив з тим стільцем.
- То й що, що бачила? Я не чіпаю людей і не заважаю їм жити своїм життям. Мені б хотілося взаємності.
- Добре, гадаю так буде правильно, тим паче після того, як ти допоміг мені і не залишив на вулиці. В цих лісах насправді моторошно, особливо вночі.
- Тобі не варто заходити так далеко, це може стати останнім, що ти захочеш зробити.
- Ти..вб’єш мене?
- Якби мені була якась користь з твоєї смерті — ти б зараз не розмовляла.
- Відповідь прийнята. — Зоя посміхнулась, помалу шкандибаючи до дивану. - Як тебе звуть?
- Яка різниця?
- Мені треба якось до тебе звертатися.
- Це необов’язково. Подбай про свою ногу і повертайся додому. Рідні, мабуть, вже хвилюються.
- Дуже сумніваюся. Я живу в гуртожитку, а рідні…мама померла кілька років тому, а батько, як виявилося, не мій батько і ми більше не спілкуємося. Тому ніхто навіть не помітить, що я зникла, бо й друзів не маю.
- Що ж, такі деталі чужого життя мене не обходять.
- А де твої рідні?
- Я сирота. — З осміхом мовив Чарлі, і пішов до кімнати за сходами.
Та кімната була кухнею, як потім довідалася Зоя.
- Тобі тут не самотньо?
Дівчина говорила гучніше.
- Можеш не кричати, я й так чую, на жаль. Ні, мені не самотньо.
- Ой, вибач. А як давно ти тут живеш?
- Гадаю більше, ніж тобі зараз.
- Більше вісімнадцяти років на самоті?
« - Я вгадав. »
Чарлі нічого не відповів, продовжуючи готувати вечерю.
- Хто ти такий? Я маю на увазі, що ти за істота і якою силою володієш? — Продовжувала Зоя, спершись на спинку дивану, не зводячи погляду з невеликої частини кухні, яку їй вдавалося бачити.
- І навіщо я забрав тебе сюди?
Насправді Батлер не жалкував про своє рішення, але вважав, що їй не обов’язково знати абсолютно все. Зоя має довести, що варта правди і чесних відповідей на свої питання.
- Зараз дозволено копирсатися у надприродному?
- Не зовсім. Все, що з цим пов’язано, досі делікатна тема. За переховування надприродної істоти досі карають. Проте влада вважає, що новим поколінням варто знати про всіх надприродних істот, і варто знати, як захистити себе у випадку, якщо така істота зустрінеться на шляху.
- Чому ти не захищаєшся?
Чарлі вийшов з кухні, залишив тарілку з макаронами і сиром на столику, і глянув на Зою.
- Ти не здаєшся мені небезпечним.
- Може ти помиляєшся?
- Сумніваюся. Вибач за той випадок зі стільцем. Мені було страшно.
- А тепер?
- Тепер не страшно. Ти не схожий на того, хто збирається скривдити.
« - Ти чудовисько, Чарлі. — Не замовкав Семюель Батлер, ведучи автівку лісовою дорогою. - Чудовисько. Тобі не місце серед людей. Тобі не місце серед моїх дітей. Ліліан вважає, що ти не становиш загрози, не зашкодиш нам, але я не вірю в це. Я не можу так ризикувати. Якщо хтось дізнається, що ти не людина — нас знищать. Я готовий позбутися від такої помилки, як ти. Хто зна, на що ти здатен? Може ти станеш вбивцею? Певен, що ти запросто можеш когось скривдити. »
- Їж, поки не охололо.
Чарлі кілька разів заплющив очі, проганяючи спогади якомога далі.
- Ти в нормі?
Зоя взяла тарілку і виделку, далі дивлячись на Чарлі.
- Їж. Ванна на другому поверсі, якщо потрібно. Роби свої справи і лягай спати.
Хлопець зняв куртку з гака і вийшов на вулицю.
Зоя повечеряла, помалу підвелась на ноги і, кульгаючи, пішла на кухню. Ходити було боляче, але дівчина не мала наміру пролежати увесь час, опинившись в лігвиську чудовиська. Вона не була певна, що, як і всі інші, вважала його небезпечною потворою. Зрештою, Зоя Астор збиралася пов’язати все своє життя з пошуками надприродного, і от, перша спроба була вдалою.
Дівчина помила свою тарілку і повільно піднялась сходами нагору, в ванну кімнату.
Після заходу сонця Чарлі вернувся в хатинку. Зої на дивані не було. Брюнет залишив куртку на звичному місці і присів біля каміну, підкинувши дров.
- Про тебе ходять легенди. Тепер я впевнена, що вони про тебе.
Зоя спускалась сходами, витираючи волосся рушником.
- Легенди?
Чарлі повернувся, бачачи, що вона одягнула його сіру футболку.
- Містяни кажуть, що в лісах між Пенсільванією і Нью-Джерсі живе зло, яке має здатність набувати людської подоби. Воно виходить на полювання вночі, аби висмоктати життя з заблукалого мисливця чи іншої людини, яка опинилася у його володіннях. Дехто каже, що це зло зовсім молоде, і саме тому таке агресивне і небезпечне, а дехто каже, що воно нікого не чіпає, допоки люди не перейдуть межу. Інші перекази розповідають про появу цього зла. Одні стверджують, що воно не з нашого світу і помилково опинилося на Землі, або воно є покаранням за всі прогрішення і помилки людей. Інші ж вважають, що спочатку він був звичайною дитиною. Та дитина росла і мала бажання досліджувати все навколо, зокрема і ці ліси. Одного дня він зайшов надто далеко, натрапивши на, досі невідому людям, силу, яка поглинула його розум та тіло геть і повністю, витіснивши все людське. Так і з’явилося зло з лісів Пенсільванії.
- Я з Род-Айленда, і всі ці історії повна маячня.
Зоя присіла поруч з Чарлі перед каміном, поклавши рушник на коліна. Вона розглядала його обличчя, на якому відблискували плями вогню, але це обличчя так само лишалося для неї цілковитою загадкою, не даючи жодної підказки до розгадки всіх моментів, що цікавили.
- Тепер справді схожі на маячню, якою зазвичай дітей лякають, щоб швидше лягали спати. З Род-Айленда? Далеко. Як ти тут опинився?
- Звідти. Я люблю ходити.
- Я не викликаю довіри?
- Я не можу сліпо довіряти дівчині, яка дивом опинилася посеред лісу, поранена, а до цього часу кілька днів шпигувала за мною.
- Шпигу..що? Звідки ти знаєш? Вмієш в розум залазити?
- Таки шпигувала.
Чарлі глянув на Зою, посміхнувшись.
- Іди спати, вже пізно.
- Де мені залишитися?
- Тут, на дивані.
- Дивані?
- А ти чого хотіла? Я не збираюся ділити з тобою своє ліжко. — Брюнет піднявся. - Добраніч, Зоя Астор.
- Добраніч..а..
- Чарлі.
- Як мило. — Зоя встала, посміхаючись. - Тобі пасує. Добраніч, Чарлі, дякую за допомогу і тепле місце для ночівлі.
Батлер кивнув, не обертаючись назад, і пішов на верх до своєї кімнати.