В променях вечірнього сонця грілася занедбана сіра будівля із ґратами на дерев’яних вікнах. На відгородженій бетонним парканом території колишнього заводу витав важкий запах іржавого металу. Ледь помітні одинокі доріжки позаростали бур’янами. В цьому «офісі» Вілл Ґрем працював декілька останніх тижнів.
Брудна футболка прилипала до спітнілого тіла, п’яти в кросівках пекли вогнем. Чоловік мріяв про душ і ліжко, але зараз йому потрібно розвантажувати вантажівку із різноманітною комп’ютерною технікою. «Офіс» збиралися дещо модернізувати й до команди із восьми людей приєднаються ще п’ятеро.
Вілл вже чимало знав про організацію, яка дала йому і Ганнібалу прихисток. Послугу потрібно буде добре відпрацювати.
Коли вантажівка нарешті спорожніла, всі залишились в будівлі, ховаючись від міської задухи. Всі, крім Вілла. Він хотів хоча б хвилинку побути на самоті, а ще лягти на прохолодну, як він надіявся, землю. Під великим бетонним блоком пишно розрісся високий кущ із величезним листям — ідеальне місце. Але, на жаль, земля виявилася абсолютно не прохолодною. Принаймні, він лежав. Навіть очі закрив. Бачив обличчя Ганнібала.
— Heracleum sosnowskyi.
— Що? — не зрозумів Вілл.
— Ім’я підступного і небезпечного представника української флори, поруч з яким ти так безпечно себе почуваєш.
Чоловік напружився і повільно відкотився від вже влежаного місця. Кущ виглядав абсолютно безневинно й навіть симпатично. Чомусь все тіло в один момент наче засвербіло. Але ж він не торкався до нього. Здається.
Богдан підійшов, оглянув відкриті ділянки тіла і спокійно констатував:
— Навіть, якщо попікся, то сьогодні ми про це не дізнаємось. Рекомендую носити одяг, який прикриватиме шкіру від сонячних променів повністю.
— Отруйна рослина?
— Так, борщівник. Його ще іноді називають «Помстою Сталіна», але думаю, що це абсурдні ідеї всюди сущих конспірологів.
Вілл зацікавлено підняв брову і Богдан посміхнувся у відповідь.
Богдан подобався Віллу. Він був колишнім ботаніком, хоча постійно повторював, що колишніх ботаніків не існує. Багато подорожував і постійно розповідав історії або факти про рослини чи тварини, навіть зниклі. А ще жменями пив заспокійливі. В їхній команді не було простих людей, декілька розмовляли багатьма мовами, в тому числі англійською, але Богдан володів нею ідеально. Ще він трохи знав китайську та італійську. А ще це була єдина людина, яка тут розмовляла з ним. Іноді складалося враження, що Вілл має нормальну роботу.
— По указу Сталіна в 50-х цього монстра привезли з Кавказу для масштабного вирощування по всій території Радянського Союзу. Дешевий корм для худоби з фантастичними властивостями мав з ніг на голову перевернути сільське господарство. Шимпанзе гралися з бомбою сповільненої дії. Зелений агресор псував якість м’яса, молока, приплід, слизові оболонки тварин і нарешті фізичне здоров’я невдах, які мале нещастя з ним працювати. Секретна зброя рослини — фуранокумарини, вони у складі соку потрапляють на шкіру й роблять її надзвичайно чутливою до ультрафіолету. А тепер додаємо пряме сонячне проміння і виходить опік, — чоловік задоволено глянув на уважно слухаючого потенційного постраждалого. — Насправді в Україні борщівник масово вирощували лише в 65-х, а диктатор в той час вже мав би добряче гнити, якби його не забальзамували, тому яку б ідею конспірологи не закладали у слово «помста», вважаю цей термін невідповідним. Або, як мінімум, недопрацьованим.
Вілл в очікуванні підняв брови, випромінюючи суцільну зацікавленість і Богдан, не приховуючи задоволення, продовжив:
— Якщо простіше, то це буквально чужий вид для української флори. Наче мало того, що він отруйний, так ще й агресивно окупує чужі території й здійснює акти геноциду місцевих видів. Боротися з ним надзвичайно складно, довго, дорого й енергозатратно, а найгірше — не організовано на державному рівні.
— Ось він! Твій біль.
— Так, — чоловік уважно заглянув у сині очі. — Ти вже непогано мене знаєш.
Вілл промовчав.
На вулицю вийшов Артем:
— Збирайтеся. Є робота.
Артем був у них за головного і єдиним, хто роздавав вказівки.
Схоже, вони знову їдуть за місто. Віллу подобалась густа зелень за вікном і дороги, підсвічені ліхтарями. Ліс навколо заспокоював і створював ілюзію поїздки додому після робочого дня. Думками він повернувся до Вовчої стежки, до своїх собак. Про них же хтось попіклується? Алана чи Джек. Вони вже попрощалися з ним на цвинтарі? Серед темних стовбурів біля узбіччя сяйнула пара очей, яка відбила світло проїжджої машини, і він мимоволі повернув голову, прикипівши поглядом до того місця.
Богдан це помітив:
— Олень благородний. Зараз діє заборона на полювання, тому їх популяція перетнула позначку п’ятдесят осіб. Багато людей знаходять в цьому радість.
Вілл розвернувся до чоловіка, очікуючи продовження.
— Думаю, це ненадовго. Люди, які прийняли закон про заборону на полювання, продають, звісно незаконно, дозволи на це ж саме полювання. На території лісу побудований комплекс відпочинку, якого не видно ні на картах, ні на жодних документах. Елітні шлюхи, алкоголь, наркота і недобиті звірі, над якими знущаються нелюдськими способами. Коштує таке задоволення, як декілька нових квартир в центрі Києва. Іноді мені здається, що люди — найбільша помилка еволюції.
Вілл відчув його біль. Або, можливо, то був його власний.
За весь час перебування в Україні він зміг багато чого дізнатись. А з огляду на те, що організація, учасником якої він зараз є, займається виключно чорними справами, та ще й за підтримки деяких державних діячів, здебільшого ця інформація була негативною.
Машина зупинилась перед триметровими металевими ворітьми й вони відчинились. На подвір’ї їх очікували декілька незнайомих чоловіків. У холі шикарного будинку лежала дівчина, на вигляд неповнолітня. Телефон в її сумочці не замовкав.
На кухні за столом сидів труп. Перед ним стояло дві пусті склянки, відкрита пляшка елітного віскі та різні закуски.
Вілл, Богдан і декілька інших учасників команди виконували роль прибиральників біологічних залишків, а іноді й інших зачіпок. Можна сказати, що робота потребувала не лише практичних знань як позбутися тіла, а й часом креативного підходу. Богдан кивнув, що сам займеться чоловіком, але їх відразу зупинив Артем:
— Лише дівчина. Вілл, твій на вулиці. Інші, починайте роботу.
Коли він вийшов з будинку то один із чоловіків, які їх зустрічали, лежав мертвим на землі.
Його безсумнівно задушили.
Це вже вдруге Вілл прибирав «свого». Схема проста: вирізати очі та язик, відрізати пальці й виставити на загальний огляд. Нещасного підвісили за шию в одному з міських парків, щоб члени організації по всій країні не забували, що роблять з тими, хто помиляється. Вранці, завдяки новинам, символічне повідомлення буде відправлено.
Чіо відразу попередила Вілла нікуди не лізти й тихо виконувати доручену роботу. Ця задача виявилася простою, оскільки більшість людей в його команді за день могли й жодного слова не сказати. Роль білої ворони якраз випала не мовчазному іноземцю, а Богдану, який абсолютно не вмів говорити короткими реченнями. Ботанік завжди багато розмовляв і пхав свій ніс в чужі справи. Ґрем готовий поставити сотку, що завтра буде знати всі деталі промаху їхнього вже покійного колеги.
Вілл звільнився лише під ранок і відразу, скориставшись послугами міського метрополітену, попрямував до одного з навчальних корпусів досить відомого університету. У нього були особисті ключі від чорного входу. Старими східцями він піднявся на шостий поверх. Між викривленими роками дверима аудиторій заховалися одні абсолютно непримітні в колір до тьмяно-блакитних стін. Він натиснув код поруч із ручкою і через декілька митей двері відкрила Анна.
Дівчина явно була чимось зайнята, тому зовсім не звертала на нього увагу. Це добре. Вілл не хотів говорити.
Після маленького коридору його зустріла велика кімната з ліжком, на якому тихо спав Ганнібал. Анна якраз роздягнула його, щоб помити.
Чоловік спостерігав за напівоголеним пацієнтом, відганяючи думки, які ж сам вважав зневажливими. Але тепло, яке наповнювало нижню частину власного тіла, вже безконтрольно розповсюджувалось.
— Я сам його помию.
— А хто помиє тебе?
Вілл швидко вимив руки, щоб чистими вкрити Ганнібала ковдрою і серйозно повторив:
— Я сам його вимию.
Тепла вода змивала втому, а лоскітне очікування тактильних відчуттів підбадьорювало й заряджало.
Анна напружено стояла поруч із тазом з теплою водою. Під її важким поглядом чоловік невпевнено взяв мочалку, відтиснув її, відкинув ковдру і почав обтирати тіло. Спочатку обличчя, шию, плечі, руки… Дівчина дихала йому в потилицю, не даючи змоги насолодитися тілесним контактом.
— Хіба я можу йому нашкодити. Я ж сам тебе просив його гарно доглядати.
— Ти мені ніхто! Я просто виконую свою роботу.
— Благаю, відійди хоча б на крок.
Вілл закінчив з верхньою частиною тіла і почав обережно його витирати м’яким рушником, ледь торкаючись шрамів, які боявся рахувати.
Ситуація складалася не так легко, коли діло дійшло до нижньої частини. Відкинувши простирадло зовсім, перед його поглядом відразу опинився член, який скромно відпочивав у густих зарослях. Колір шкіри був трохи темнішим від тіла і Вілл не міг відірвати від нього погляд. Він так багато думав. Думав про те, чи зрозуміє Ганнібал його сексуальний потяг, чи розділить, чи обговорить з ним природу цих почуттів і чи розберуться вони у павутині думок його запаленої голови. А якщо ці примітивні почуття можуть образити Ганнібала?
Вілл тижнями виношував в собі безсоромні фантазії й одночасно карав себе за прояви зневаги.
Анна не зрозуміла, чому чоловік стоїть нерухомо. Але коли підійшла ближче, то помітила, що його погляд прикипів до оголених геніталій. Вона здивувалася ще більше, коли помітила стояк і на мить сама розгубилася.
— Збоченець! Вийди звідси!