На твоєму весіллі я буду у чорному

 

Як на весілля у переступний рік, святкування було пишним. Як на весілля у перший повоєнний рік - навіть занадто пишним. Ресторан, який винайняли на цей червневий вечір, сяяв вогнями дрібних кристальних ламп, то там то сям розкиданих поміж квіткових композицій. Розставлені довгими рядами столи біля прочинених вікон. Рожево-бузкові драпіювання та бутоньєтки у гостей, сліпуче-білосніжна сукня нареченої, темні однострої ветеранів-друзів. Наречений у синьому однострої, мабуть, навіть відбувся невеликим скандалом: ордени, які б мали у нього бути, навмисно відсутні. 

Це все - швидка оцінка дійсності. Звична вправа для розуму. Ніби-то з того розуму тільки й буде рахувати плюси і мінуси позицій, помічати недоліки (один з офіціантів вкрав пляшку вина; гостя з боку нареченого під кайфом; охорона периметру оснащена кристалічними пістолями… відверто слабка).

Врешті решт, непрохані гості на весіллі присутні вже години зо дві.

По-перше, сива стара ворона, що сидить на сусідній гілці. По-друге, Вона. І у Неї, на відміну від ворони, зовсім немає причин так зголодніло вдивлятися у вікна залу. Той банкет не для Неї. Не про Неї. І вже нічого нікому не треба доводити. Все доведено. Все складено. Все поховано і спалено, для надійності.

Але чомусь залишається цей старий дуб, як зручна позиція для спостереження. Чомусь Вона всілася на його гілку, як ящірка, непомітна в пізньовечірніх тінях, нерухома, уважна.

Все варто було говорити раніше. Або звикнути і зникнути назавжди. Хоча герой цього вечора, якщо тут доречне слово герой, все давно сказав: “Ти спиш зі мною, тому що так безпечніше відбудеш службу. Це… все.”

Ящірка не має згадувати помилки минулого. Ящірки скидають хвіст. Мабуть, сьогодні Вона скидає свій хвіст. Споглядати як інші мають щастя - отруйно.
На терасу виходять друзі нареченого, закурюють. Білявий смалить щось явно заборонене.

- То що, підчепив когось?

- Племінницю нареченої. Ще трохи і пройдемося, бачив альтанки в парку.

- Не виходь за периметр, охорони мало.

- Плювати… тут все одно дивляться лише за донькою генерала.

- І за його зятем. 

- Точно. - Сміються. 

Ящірка на дубі повільно облизує пошерхлі губи. Запах сигарет повертає її в далекі спогади. Заборонене куриво трішки відгонить  полином. Але Їй вчувається запах паленого м’яса і обгорілої фарби з пластиком. Спогади.

- Чув, Покарані повернулися?

- Угу, мій відділ буде з ними співпрацювати. Більшість без фляги там давно. Дивно, що їх не списали.

- Після спалення форпостів і отого вибрику? Дракона?! Ну так… зараз би відмовитися від хуйні, яка може замінити авіабомби.

- То ж дівка, так? Що з Адамом волочилася? - Сичання виходить геть тихим. Вона просто вітер. Її тут немає. Її нічого не може дратувати. Їй нічим дратуватися.

- Тихо ти. Їбав він її чи ні, краще не згадувати. Три міста спалено і жодної подряпини на скотині.

- За це і вип’ємо. За перемогу.

Цокіт скла, гул музики, шерех суконь - в залі починаються танці. На терасу виходять ще. Закурюють більше. Рухаються дими. Дими рухаються.

Дими…
“Де ми? Де ми? Де ми, А?! А…?! Де ми?! Відповідай, дивися на мене, тримай зір… не зісковзуй. Ти тут. Де ми? Ми тут. Ти - людина. Ти - людина. Ти - людина. Людина. Людина. Дракон. Дра… дина… дра… людина…кон.”

Вага голови значно менша за вагу ЇЇ пам’яті, але першою голова хилиться. Легко перекотитися вниз. Зісковзнути. Впасти.
Охорона геть ніяка. Перетворення вартує порваного одягу і зіпсованого залу. Зіпсованого свята.
Це не Її свято, чому тоді Їй переживати про наслідки. Чому Їй взагалі турбуватися про щось? Вона - недоторкана. Вона - жива зброя. Вона - живаживаживажива. Викусіть всі. Жива.

Не варто помирати заради спогадів. Спогади нічого не варті.
Вона притискається спиною до стовбуру так, що відчуває текстуру кори шрамами. Це витверезвлює.
Вечір триває. І життя триває.
Закінчується коло танців. Подають весільний пиріг. Закінчується танець молодят. Летить букет. Летить сміх. Летить час.
Гості розходяться. Дівчина в білосніжній сукні довго обіймається з батьками.
Чоловік у синьому однострої без орденів курить, вдивляючись в небо. Зірок вже багато, їх видно навіть між гілок.

- Ти там?

Вона нічого не відповідає. Просто більше не хоче дихати. Не хоче відчувати його присутність.
- Дарма прийшла. Мені шкода. Правда. Мені шкода, я не зміг тебе захистити.

- Я не потребувала твого захисту. Ніколи! - Злість спершу лякає ворону, яка сахається з гілки, хоча вже дрімала; потім чоловіка внизу, який заледве не пристрелив птаху і пропустив Її появу.
Зістрибнути з чотириметрової висоти і не поранитися - це просто забавки для Неї. Після всього, що сталося.

Його очі не пусті. Шкода. Шкода, що їх вираз все ще щось змушує відчувати.
Дарма вона спустилася. Дарма з’явилася тут. Та створене невіддільне від Творця? Твір не можна розглядати безособово. Завжди має бути автор, його біографія, тло історії, соціальний коментар за великою літературою.
Подумати тільки, колись вона хотіла стати письменницею!
Війна не обирає собі людей? Чи люди не обирають собі долю? Чи обирають?

Думки плутаються. Це нормально. Вона контужена на всю голову. Їй можна. Вона - почесна вбивця і неіснуючий герой. Їй нічого ні за що вже не буде.
Якщо ти можеш вбивати одним подихом, хто скаже тобі не дихати?

- Злишся на мене? Хочеш помститися? - Він завжди говорив лише безглузді речі. Мабуть, вона кохала його лише з-за цих клятих очей… і сексу. Звичайно, все було заради сексу.

- Ні. Прийшла побажати щастя. - Її губи роздирає посмішкою. Вона не пам’ятає власне обличчя, але ще пам’ятає як посміхатися.

- То мав бути я. Експеримент мав бути поставлений на стабільній свідомості.
- Правда? То я НЕСТАБІЛЬНА?! - У Неї десь хвилина до того як прибіжить заспана охорона, зібрана із нікчем. Хвилина - це багато.

Він навів на Неї зброю. Старий надійний стабілізатор форми. Перший рік Перелому. П’ять років тому. Давно.
- Мені подобалося. Не палити. Бути людиною. - “Бути з тобою”.

Це все, що варто було сказати. 

Чужий чоловік веде рукою зі зброєю в сторону, наводить на охоронця, що цілить Їй у спину.

- Ти не планувала мене вбивати?

- Так.

- То ж…. Ти дозволила всім повірити, що ти чудовисько, але це не так. Ти… самотня? Ти просиш про допомогу?

- Ні.

Крики переляканої нареченої. Здається, вона зрозуміла, що на території не мало бути нікого у чорній спецформі. Старій добрій спецформі Останнього загону.

- Навіщо ти тут, Єва? - Адам дивиться на неї, відволікається від охорони. Потім знову косить на охоронців і свою дуже молоду дружину.
“Чи знає він, що я могла спалити тут все в один момент? ЧИ знає? Знає.”
Знання буває нестерпним. Незнання - ще більше. Вона не знала стільки років, хто саме поставив штамп на її імені для Експерименту. Хто саме визнав її гідною цього всього.
Хто саме обрав заборонити їй бути людиною.

- Я… повідомити. Я Ліліт. Тепер. Ліліт. - Дівчина повертається спиною до всього, що ще тримало залишки її людяності.
Тут тісно. Тут дуже тісно. Довгі стрибки, звірині, граційно-швидкі, до галявини. Форма змінюється дуже швидко. Стабілізатори старої моделі її не тримають. Він про це не знав?
Верески. Крики. Паніка.
Близько двадцяти осіб.
Нікчемна цифра.
Не тисячі. Не десятки тисяч.
Варті того?
Варті того, щоб жити?
“Хай судить хтось інший. Наказу не було”.
Вона б’є величезними лускатими крилами повітря, відривається від землі. Закони фізики виражають свій протест. Так само ефективно, як колись Об’єднані Нації виражали своє занепокоєння.
Дракони існують.
Дракони співають на самоті.
Їй більше ніхто не потрібен.

“Екстрено.
Секретно.
Екземпляр Єва покинув зону контролю. Постраждалі і руйнування відсутні. Всім загонам терміново вирушити на полювання. Встановлення контакту з особою заборонено.”