Контроль

Леон глибоко вдихає і хапається за поручень металевого крісла, біля якого сидить — прямо на підлозі, бо вільних місць у маленькому, забитому людьми залі очікування не вистачає. 

Він не міг заснути. Не у цьому місці, повному незнайомих людей і прихованих небезпек. Навіть у тиші його старої, напівзакинутої квартири його мозок невпинно опрацьовував сигнали, аналізував. Заспокоїти його було неможливо ні тотальним емоційним та фізичним виснаженням, ні таблетками. Хіба що — і теж не завжди спрацьовувало — алкоголем. 

Він не міг заснути — і все ж заснув.

Кеннеді з силою притискає долоні до заплющених повік, струшує головою і підіймається. Простір заповнений голосами десятків людей, десь з динаміків угорі грає пісня. Він робить кілька важких кроків в сторону вікна. М’язи у ногах розправляються із болем, голочки електричних зарядів лоскочуть стопи.

Буря не стихає. За вікном сіро. Вода, листя і сміття змішуються в одну непроглядну масу, яку вітер кидає зі сторони в сторону. Леон не може навіть сказати, який зараз час доби.

Він запускає руку до кишені й дістає телефон. Чорний екран застає його зненацька. Кеннеді впевнений, що ще годину назад його батарея була майже повною. Він озирається навколо, намагаючись віднайти поглядом хоча б одну вільну розетку. Не бачить жодної, навіть зайнятої.

Аеропорт у якомусь богом забутому куточку Європи маленький і некомфортний. Вони здійснили аварійну посадку через бурю, яка здійнялася попри прогнози синоптиків, і застрягли тут на невизначений час. До найближчого міста — миль зо двадцять, але за такої погоди скоріше десь у кювет злетиш, ніж до нього доїдеш.

— Перепрошую, — подає він голос, звертаючись до інших пасажирів, — я хотів би позичити в когось телефон на хвилину.

Йому потрібно зв’язатися із Генніган, сказати їй, що з ним все добре — і він не втрапив у черговий апокаліпсис по дорозі додому.

— Агов? — знову каже Леон, але на нього ніхто не звертає увагу.

Кучерява жінка із малою дитиною, біля крісла якої він заснув на підлозі. Двоє повних чоловіків у кутку. Шумна компанія підлітків, що сидить на звалених прямо посеред залу сумках і наплічниках.

Жінки. Чоловіки. Діти. Європейці. Азійці. Світлошкірі. Темношкірі. Всі вони удають, наче його не існує.

Леон знову подає голос, пробує сказати кілька слів німецькою, тоді китайською. Зрештою, пригадує навіть польську. Нічого.

Кеннеді не витримує і підходить до чоловіка, який сидить ближче за всіх до нього, чіпає його за плече.

Вони замовкають усі разом. Повертають голови у його сторону і дивляться. Леон клянеться: в затягнутих поволокою очах зомбі він бачив більше життя. Десятки невідривних поглядів рухаються в унісон, переміщаються, фіксуючи кожен його жест.

Він відступає, запускаючи руку за пояс у пошуках вірної Берети — і не знаходить нічого, навіть кобури. Його бойового ножа теж нема.

Вони підіймаються одночасно, наступають на нього з усіх боків — він відпихає першого, увертається від другої. Але люди не роблять нічого, що могло б йому прямо зашкодити — не намагаються вдарити його чи відірвати шматок його плоті зубами. Їхні обличчя залишаються людськими — але застиглими, як маска. Леон зупиняється і розуміє, що натовп формує море — живе, нестримне, воно рухається навколо нього, затягує, не дозволяючи проштовхнутися і вибратися на вільне місце.

Він все ж пробує. Проривається вперед, тяжко, спотикаючись, крок за кроком. Він не бачить напрямку за головами людей, чужі руки зачіпляють його, розвертають на місці. 

В якийсь момент повітря стає мало. Голова поморочиться ще більше, ніж до того. Він повільно кліпає, намагаючись втримати рівновагу — якщо впаде, може вже не піднятися. 

Фігура у натовпі привертає його увагу. З нею щось не так — те, як вона топчеться на місці, як обертається навколо себе нагадуємо йому… себе самого. Інші люди рухаються бездумно, але впевнено, ніби траєкторія запрограмована у них в голові. Він починає прориватися вперед, розпихуючи тіла. Це займає у нього більше часу і зусиль, ніж Кеннеді міг собі уявити.

Руде волосся майорить на відстані його руки.

— Клер! — кричить він перед тим, як схопити її за руку і притягнути до себе. 

Що вона тут робить?

— Що ти…

— Чш-ш, — шипить вона, а тоді прикриває долонею його рота. 

Так вони й стоять, майже впритул один до одного — рука Клер на його обличчі, рука Кеннеді на її спині. В якийсь момент він помічає, що натовп більше не врізається у них, а ніби уникає — так само, які стільці, столи, колони та інші предмети, розташовані у залі очікування.

Клер повільно прибирає свої пальці — і він зустрічається з нею поглядом. Останнього разу вони бачилися біля Білого дому, коли він відмовився віддати їй чіп з інформацією від Джун Ши. Знаючи Редфілд — вона все ще до біса роздратована на нього. 

Її рука хапає його за комір сорочки й схиляє нижче, підтверджуючи побоювання. 

— Не роби різких рухів, не говори голосно, — каже вона тихо, у саме його вухо. — Спробуй вивчити їхню траєкторію і рухатися хвилями, як це роблять вони. 

Леон скошує очі — її обличчя зовсім поруч, але щось не так. Волосся. Зазвичай зібране у високий хвіст, воно вільно спадає на плечі.

— Це справді ти? — питає він ледь чутно.

Вона усміхається.

— Забагато алкоголю останнім часом, містере Кеннеді? Вже не відрізняєш вигадки від реальності?

Леон облизує нижню губу, а тоді демонстративно обводить поглядом навколишній хаос, ніби нагадуючи їй, де і при яких обставинах вони зіштовхнулись. 

— Середня Азія. Засекречено. Повертався у Вашингон, — коротко звітує він про свою останню місію, пропонуючи обмінятися інформацією.

— Індія. Не твоє діло. Летіла в Нью-Йорк, — у відповідь каже Клер.

Варіант один із двох — або це справді вона, або усе, що він бачить — вигадка його хворого мозку, бо так детально відтворити Клер Редфілд більше нікому не вдасться. 

Вона відступає, обертаючись до нього спиною. Кілька хвилин вони стоять, оцінюючи свої шанси й вибудовуючи тактику. Клер оглядається на нього, він коротко киває. І коли вони вже готові зробити перший крок…

Натовп раптом зупиняється, спрямовуючи свої погляди до двох фігур, що застигли у центрі. 

— Це не зомбі, — нарешті каже Кеннеді.

— Дякую, — відзивається Клер, — я і не підозрювала.

Леон пропускає її саркастичну відповідь повз увагу, обертаючись на місці таким чином, що тепер вони прикривають спини один одного.

— Це люди, — додає тим часом він, впевнений, що має рацію — під впливом чогось стороннього, але все ще люди.

Клер мовчить, нарешті розуміючи, що він має на увазі.

— Можливо, нам прийдеться вбивати, щоб вижити самим, — впевнено каже він — і оглядається на неї.

Очі Клер спрямовані на малих дітей, схованих у натовпі. З динаміків десь угорі грає та сама пісня, що і на початку. Кеннеді нарешті може розібрати слова.

 

Don’t think twice

You’ll be dead in a second

Turn your eyes 

From your hands to the heavens

 

Редфілд стягує із зап’ястка резинку і збирає волосся у високий хвіст. Він торкається її плеча, мовчки бажаючи успіху, робить крок вперед.

 

Kill your pride

Turn your fear to a weapon

And don’t you forget it

 

Аж тоді Клер круто розвертається, заламуючи його руку, а кілька раз підряд б’є його коліном в живіт. Леон валиться на підлогу, закашлюючись.

— Що ти…

Редфілд лиш схиляє голову, розглядаючи його зігнуту фігуру. 

— Можливо, нам прийдеться вбивати, щоб вижити самим, — каже вона його словами, і очі її сповнені суму.

 

Oh, oh-oh

 

Той вираз, який він пам’ятає ще з першої їхньої зустрічі у Раккун-Сіті. 

 

Don’t you let ‘em take kontrol.