Сюрприз

 

Потяг тягнувся залізничними коліями, ліниво похитуючись й дрібно трясучись з боку у бік. Минав широкі поля, ліси вже з голих, сірих дерев, аж поки за ними не виринуло море. Широке, безкрає та бездонно синє…

Тіло втомилося та страшенно затерпло за кільканадцять годин лежання на твердій полиці плацкарту. Луффі вже встиг розрядити телефон, планшет та навушники, декілька разів ситно поїсти, міцно виспатися і це все лише за перші години у дорозі! Решту часу ж — безрадісно лежав у незручній позі й знуджено дивився у вікно. Рука меланхолійно бовталася туди-сюди, поки очі шукали щось у білому небі, густо затягнутому непривітними хмарами. 

 — Чаю? — запропонувала провідниця, одягнена у фірмову білу сорочку та темно-синю жилетку.

— Так, будь ласка! — попросив Луффі, злазячи зі своєї верхньої полиці. — І горіхові вафлі! 

— Горіхові закінчилися.

— Тоді ванільні.

Через декілька хвилин провідниця принесла вафлі та гарячий чай, ставлячи це все на столик. Луффі коротко подякував та, не чекаючи поки той вистигне, одразу відпив чай. Закономірно обпік язика й швидко хукав, сумно скиглячи. Чоловік на сусідній полиці кинув йому свій осудливо-співчутливий погляд. “Кримські трави” Луффі прочитав надпис на пакетику. 

— Більше не братиму цей чай, — злісно зарікся Луффі до склянки (про що за кілька хвилин звісно забув).

Перевернув етикетку пакетика. “Морський бій”.

— Не хочете теж узяти собі чай, щоб зіграти? — звернувся до сусіда.

Той заперечно похитав головою. Луффі байдуже знизив плечима та відкусив вафлю. Смачна, та він однаково думав про торт, щільно упакований у декілька шарів фольги та поміщений у позичену сумку-холодильник. Пригнічено насупився, намагаючись зайняти думки неспокійними морськими хвилями за вікном та нудним небом. 

— За пів години, Одеса! — голосно закричала провідниця. — Здаємо постіль!

— Ну нарешті! — викрикнув Луффі й потягнувся, щоб стягнути підковдру з одіяла.

— За пів години Одеса… — голосно відбивалося вагоном.

***

Холодний вечір та щільний, важкий туман оповили вокзал. Луффі стояв на пероні, опустивши поруч себе важкі сумки з одягом, подарунками та святковим тортом, лише рюкзак лишився висіти на плечах. Хлопець нишпорив кишенями у пошуку записки. Адрес та маршрут. Усе завбачливо написано друкованими літерами рукою Намі. Настільки чітко та зрозуміло, що навіть дитина розбереться. “А от Зоро все одно ні!”, – засміявся про себе Луффі та рушив на зупинку. Далі на нього чекало ще пів години в автобусі через втомлене місто, але після потягу це було навіть приємно. Та й ті попередні чотирнадцять годин дороги танули та розчинилися від наближення довгоочікуваної зустрічі.

Луффі одразу  впізнав потрібний будинок. Аж майже забув заплатити за проїзд, хутко вибігаючи з автобуса. Ось він вже стояв біля знайомих дверей, струшував втому з червоного гуді та розпаковував торт. Попередити про свій візит не вдалося, тому, що телефон давно відключився, сягнувши позначки у три відсотки заряду. Вийшов повноцінний сюрприз. Луффі широко всміхнувся та впевнено постукав у двері. Не відчинили. Постукав гучніше. Знову тиша. Десь під серцем зароджувалася тривога. А що як він не вдома? Хлопець прогнав нав’язливе відчуття чим далі від себе та почав гримати у двері з новим завзяттям. Їх все-таки відчинили, змушуючи хлопця відстрибнути у бік.

— З днем народження! — радо викрикнув Луффі й підкинув заздалегідь заготовлене конфеті. Воно розліталося по всюди, липнучи до стін та бруківки, опускаючись на чужі плечі й плутаючись у зеленому волоссі…

На безмовному обличчі Зоро було написано стільки слів, що вистачить слухати всю решту днів відведених до потягу назад. Але тоді він не сказав нічого. Просто стояв й тупо дивився на хлопця перед собою.

— Ти казав, що раніше ніколи не святкував день народження! — пояснював Луффі. — Я це виправляю!

Луффі дійсно стояв перед ним. Зі звично скуйовдженим волоссям, втомленими очима, що радісно усміхалися, у своєму великому, комфортному гуді, діставав запаковані у подарунковий папір пакунки. Він був справжнім. Він дихав. Він був поруч. Зоро нарешті зм’якшено всміхнувся.

— Луффі, — багатозначно промовив він, притягуючи хлопця в теплі обійми.

А тоді гучно засміявся. Довгий, важкий день, самотність та листопадний холод… усе зникало, коли він тримав Луффі.

Той, мружився наче кіт, також пригортаючись до Зоро. Гладив руками чужу спину, тулився десь біля грудей. 

— Вибач, що не привітав тебе раніше, — тихо сказав він, — у мене сів телефон.

— Нічого, — так само тихо відповів Зоро, — нічого.