У класі стоїть галас. Десять хвилин, що розділяють закінчення уроку математики та початок української мови. Усопп сидить, підперши підборіддя однією рукою. Іншою відстукує щось пальцями по столу. Стукіт відбивається від дерева та розчиняється серед жвавого гамору. Погляд Усоппа звично ковзає десь через ряд на останню парту. Якщо конкретно — на Санджі. Той струшує на бік своє золоте волосся та захоплено з кимось розмовляє. Здається, знову дістає когось з дівчат. Усопп тоскно повертає погляд на свою парту та розгортає підручник…
***
— Гей, Усоппе!
Він бачить як біля підручника опускається чужа рука. Не потрібно підводити очі, щоб знати хто біля нього стоїть.
— Ти зробив хімію? Дай списати!
Усопп збирає докупи залишки відваги та грубо дивиться Санджі в очі.
— Ні.
— Ну, будь ласка, — Санджі благально зводить долоні.
Усопп заперечно хитає головою.
— Я не зробив.
— Не вірю! — Санджі супить брови. — Ти любиш хімію.
Усопп ховає погляд у вікні. Вже цвіте алича й абрикоси. Гарно. Пальці звично починають дріботіти по парті знайомий ритм.
— Останній раз! — застерігає він.
— Дякую, дякую! — Санджі радісно усміхається.
— Так-так, — Усопп продовжує ховати погляд десь за вікном та простягає однокласнику зошит, — йди вже.
— Дякую, Усоппе! Ти найкращий!
Санджі забирає зошит, від чого їхні пальці торкаються на дуже коротку мить. Усопп спостерігає як Санджі покидає його парту та йде.
***
Усопп виходить на шкільне подвір’я й втомлено вдихає тепле, весняне повітря. Нарешті уроки закінчилися і можна йти додому.
— Йдемо? — хтось підбігає впритул, майже врізаючись у його рюкзак..
Усопп відповідає здивованим поглядом. Санджі?
— Ми ж сусіди, нам по дорозі, — пояснює однокласник.
— Ти почав так часто затримуватися після уроків, що я вже й забув.
— Ну вибач, пішли вже!
Живуть зовсім близько від школи, йти недовго. Хвилин десять від сили. Усопп сповільнює крок.
— Так гарно, — Санджі схиляє гілку білого цвіту та вдихає аромат.
— Так… Так рано цього року.
Санджі помічає надламану гілочку та зриває повністю, мабуть, щоб подарувати черговій дівчині.
Врешті, вони стоять в одному подвір’ї, заходять у різні під’їзди.
— До завтра! — кричить Санджі до Усоппа, перш ніж двері зачинилися.
***
Усопп підходить до вікна. Небо виграє темно-синіми та фіолетовими відтінками. Пахне дощем, буде гроза. Він сідає на підвіконні, підбираючи ноги під себе. У руках ліхтарик. Крутить у долонях, вмикає, вимикає. Тоді наводить кудись на вікна навпроти. Неспеціально, радше механічно. Із сусіднього вікна відповідають зустрічним спалахом. Усопп завмирає. Здивовано примружує очі. Рахує поверх.. шостий, сьомий… квартира, де живе Санджі. Швидко дістає телефон.
“Це ти світиш?” — набирає повідомлення.
“Так.” — прилітає зустрічне від однокласника.
Усопп хаотично блимає ліхтариком у сусіднє вікно й отримає таке ж хаотичне мерехтіння у відповідь. Він міцно стискає край ліхтарика. Про себе повторює вже дуже звичну послідовність сигналів. Азбука морзе. Вивчив на курсах. “Ти мені подобаєшся.” — блимає світло ліхтарика. Всміхається про себе. Ось і зізнався. Так просто, а Санджі навіть ніколи й не дізнається. По той бік вікна не відповідають. Легкий дощ починає стукотіти по віконних відливах. Усопп вже думає злазити з підвіконня й нарешті закінчити домашнє завдання. “Ти мені також” нарешті прилітає відповідь.
Дякую за прочитання!