09.05.2018
Привіт, дорогий щоденнику. Я навіть не знаю, з чого почати, адже я не писала в тобі цілих два тижні, і хотіла за це вибачитись. Просто останнім часом мені стає все складніше робити якісь активні дії, через що медсестра Жасмін все частіше просить мене залишитися в палаті. Мені дуже не зручно їй відповідати відмовою, адже за ці 2 роки, що я в лікарні, вона турбувалася про мене найбільше. А ти ж розумієш, що пишу я в тобі тільки на дворі, від своїм улюбленим деревом! Тим паче, що воно мені нагадує перші дні лікарні. Вони були такими барвистими, в порівнянні з останніми.
Я хотіла тобі розповісти про конкретну ситуацію, але, гадаю, буде краще розкласти все по черзі, від неважливого до важливого. Перше: моя тітка Моллі знову прислала мені коробку різних шампунів, гелів та масок для волосся. Можливо, вона не бачить, як моє волосся вже блищить від всіх її подарунків, адже взагалі не приходить. Друге, на цьому тижні до мене жодного разу не завітала мама, тільки тато. Мені боляче думати про те, що скоріш за всього, це через срок який мені дав лікар. Можливо, через це моя тітка Моллі теж відмовилась до мене приходити? Адже вона старша сестра моєї мами, мудріша та знала, що так все буде?
Але це все маячня. Зараз я розповім головне, але попереджаю, воно буде набагато сумніше ніж будь що, що я сюди записувала до того! Принаймні я так відчуваю. Отже тиждень тому до мене поселили одного хлопчика в палату. У нього був ХОЗЛ, але також мене попереджали, що він часто розмовляє із собою. Так от, до слова, позавчора ввечері я як завжди не могла заснути через своє сімейне хронічне недосипання. Нічого нового. Але мені стало так нудно, що я вирішила тишком-нишком пробратися до вікна. Я підійшла до нього, а там… Зорі, темно-синє небо, місяць, що освітлює всю вулицю. Це було неймовірно! Ах, як мені в той момент захотілося стати пташкою. Але раптом, я почула бубоніння. Я здригнулась, але заспокоїлась, коли зрозуміла, що це лише мій сусід Філіп. Його буботіння ставали гучнішими, а коли я почула, що ж він каже, злякалась. Це я вже потім дізналась, що у нього був депресивний розлад, і тому він казав, як ненавидить своє життя та існування, постійно відчував себе зайвим, не потрібним та кинутим. Але я запам’ятала найбільше фразу «як добре, що я скоро помру. Я так цього хотів». На наступний день його дійсно не стало. Я відчувала певну спустошлевість, і не тільки через його смерть. Знаєш, дорогий щоденнику, я й раніше про «це» думала, але не показувала цього, навіть тобі. І ці думки настільки заплутані, що я зможу пояснити їх тільки метафорично. Одже, що я відчуваю: знаєш, у людей є крила. Різних-різних кольорів, золоті, сріблясті. А також є велике-велике небо! О так, гарне блакитне небо, в якому хочеться забутись назавжди! Але є одна проблема: у нас з Філіпом немає крил, як у інших. Ми не зможемо ніколи полетіти. Ніколи. Та Філіпу це не потрібно. Він ніколи в своєму житті навіть не уявляв це небо, ніколи не хотів відчути прохолодні потоки повітря в обличчя, як мило та вільно літається в ньому! Він ніколи не хотів дати іншим змогу літати та навчити їх, дивитись, як завдяки йому ці люд, вилітають до свого справжнього та такого бажаного щастя! Він навіть радий не мати тих крил, бо без неба - вони не мають жодної цінності. А я хочу відчути небо. Хочу це все, що не потрібно Філіпу. Але я не можу. Ніколи не зможу.
Дуже несправедливо. Не справедливо, що Філіп отримав бажане й позбувся життя, а я ніколи не буду нормально жити. Мені зосталося меньше половини року. Ох, Боже, навіщо ти дав мені можливість побачити те прекрасне небо, але не дав крил?