Це кінець. – Останнє, що пронеслось у його голові, після чого стала поглинати темрява. Але це не була та звична темрява, коли він втрачав свідомість а потім різко приходив до тями. Зараз темрява була довгою, він не бачив себе, немов Трафальґара Ло ніколи не існувало, немов це лише уява якогось хлопчака, який так хотів стати кимось, що в погоні за мрією загубив себе. Бо справді, хто він такий? Все те чим він займався при житті, зараз його не цікавило, це було жалюгідно, хоча водночас, не всі могли похвалитися й таким результатом… Але що з того? Зараз він тут один, жодних накама які були з ним від початку подорожі, тому що з ними сталось те саме. Ло чув, як голосно та швидко б’ються їхні серця, а потім як вони уповільнюються та стихають, впадаючи у вічний сон. Здається, Трафальґар останній хто позбувся свого життя, і це було по справжньому жалюгідно, хоча вони і нанесли супротивнику великої шкоди, але вони не виграли, і не програли, от тільки ціною цього результату стали їх власні життя.
Ло не боявся смерті, для нього це було очікуваним результатом, але зараз зрозумів. Він не хотів так закінчувати, навіть не попрощавшись з усіма, а тим паче не виконавши їх мрію, і зараз Ло був готовим на все, щоб виконати мрії, будь яким методом, головне щоб встигнути зробити це до своєї другої смерті. Залишилось лише вибратись із цього місця.
Різкий спалах, а потім пронизуючий біль у грудях, немов хтось перезапустив серце та мозок, заставляючи повернутись у жорстоку реальність, де лише він.
Але ні, розплющивши очі він відчував присутність чогось, або когось, хоча поруч був лише його меч. Оглядаючи його, немов перевіряючи, чи точно це його, Ло кинув погляд і на свій одяг. Дивно, майже цілий, хоча він пам’ятав, що під час битви його пронизувала різна зброя, і там не повинно й живого сліду лишитись, як і на тілі, але на ньому теж майже жодних ознак битви крім декількох синців та подряпин.
Що ж, це на краще.
Ло піднявся та взяв із собою свого меча, потрібно було дослідити територію, це місце не нагадувало те, де він помер, хоча стоп, а чи можна це взагалі вважати смертю, він ж живий, оно, ходить та дихає, а ще якби побачив якийсь корабель, з радістю б ним скористався щоб дібратись до першого кращого острова, а там уже якось сам. Але в ту ж секунду прийшла інша ідея, якщо повз будуть пропливати пірати, він може втертися їм у довіру а потім… А потім залежно від самих піратів, якщо ними буде легко маніпулювати, то тепер це буде його корабель. А якщо ні, то тоді перша ідея, а якщо не буде кораблів, то він лох педальний й буде пізнавати всі узи кораблебудівництва. Довбаний новий світ.
Пройшло декілька годин. Пусто, як у морі, так і на острові який був розміром з розмір. Його уже нічого не дивує.
Він сидів на березі та дивився у даль, а в голові лише одне «чому… Чому бляха він опинився саме тут! Цей світ точно його не любить.
Але раптом вдалині з’явився силует корабля, з часом він лише ставав ближче, і Ло вже почав відчувати якусь надію, але вона счухла, як тільки він розгледів роджер. От тільки він не знав, коли буде наступний корабель, та чи буде взагалі, тому, напевно, це не найгірший варіант. От якби це була варта…Тут нігде ховатись, тому лише прямий бій.
Так Трафальґар і опинився на кораблі муґівар. Був уже вечір, всі пішли вечеряти, тому й не помітили як він прокрався й вмостився біля мандаринових дерев. Якщо пощастить, то перебувати довго йому тут не доведеться, але він вже відчував, що про таке йому і не слід мріяти, розчарується.
Ло вирішив відволіктись від бентежного, прислуховуючись до хвиль, які з часом його заколисали, він лише на мить заплющив очі, а коли розплющив, то побачив його.
— Торао! Що ти тут робиш?
Темні очі здивовано дивились на нього, але не дав він і слова сказати, як з’явилась широка усмішка.
— Невже ти все-таки захотів стати моїм накама!?
Трафальґар підвівся.
— Ти даси мені сказати, муґівара-я?
Той ойкнув, а потім завжди засміявся.
А Ло важко видихнув.
— Мені потрібно дістатись наступного острова щоб зустрітись із своїми накама, скільки ще плисти?
Луффі нахилив голову на бік, здається, про щось думаючи.
— Ее, довго.
— Конкретніше.
— Намі не сказала.
Його голос звучав дещо розчаровано, як і сам Торао, але цього він і очікував…
А далі все як у тумані, Луффі потягнув його вниз, а там муґівари, шум, алкоголь, їжа, рисові кульки… Він ледь вийшов звідти. Але навіть так його переслідував капітан солом’яних капелюхів.
І от, вони сидять у повній тиші, дивляться на воду. Ло декілька секунд боров у собі бажання скинути Луффі у воду, той як раз сидить на перилах, звісивши ноги, ніхто б не подумав що це він зробив, цей недолугий капітан любить тонути, навіть якщо єдине джерело води це калюжа.
Але все-таки він це не зробить, по перше, не вигідно, на цьому закінчимо.
— Тора-а-ао, а чому ви знову розділились з накама?
Навіть не дивлячись на хлопця в капелюсі, Ло відчував на собі його погляд.
— Ну, так уже склалось, це нудна історія, але вкінці ми зустрінемось на одному острові, не тому куди зараз пливе ваш корабель.
— Розкажи-и-и, тебе цікаво слухати, Торао! Ну будь ласка!
Луффі скакав на тих перилах немов жаба. Це диво, що не впав.
Торао важко зітхнув, з цим Луффі він згадав одну легенду, або скоріше дитячу казку, яка не набула своєї популярності, так як її знало всього лише півтори людини, і то не факт.
— Ти зазвичай і слова не розумієш з усього що я колись розказував.
— Ну і що? Ще скажи що дарма тратиш час, а дарма тратити час в колі своїх накама не можливо!
— Я б з тобою поспорив.
Пробубнів Ло, після чого сперся об перила, поки муґівара висував 1001 аргумент щодо того, чому Ло повинен з ним говорити, але у підсумку доходячи до теми їжі. Як завжди.
— Гаразд, гаразд, розкажу я тобі все що хочеш, тільки вгомонись!
Трафальґар на мить закрив лице долонею. Як же з ним складно.
Луффі вгомонився та пересів на підлогу, уважно слідкуючи за співрозмовником.
— Про що б ти хотів почути, але скажу одразу, наші стосунки з накама це наше особисте діло, чому, де, коли, тебе не повинно хвилювати.
— Тоді…
Він задумався.
—Чому ви обрали саме той острів на якому хочете зустрітись?
— Ей! Ти просто переформулював! Я не збираюсь тобі тут казки розповідати.
— Казки? Торао! Розкажи казку!
— Ні! Ти не дитина щоб тобі розказувати казки на ніч.
— Якщо розкажеш, я не буду до тебе лізти з цими запитаннями.
Це звучало заманливо, але Ло не вірив. З плюсів, уникне розмови про накама, та чи на довго? Здається, немов той щось знає, немов всі знають, але не показують цього. Скільки взагалі пройшло часу? Потрібно буде це дізнатись.
А поки, він масажував собі перенісся, намагаючись зібрати думки до купи і вкотре думаючи, «а навіщо це все?».
Сидіти не хотілось, але він сів навпроти того.
— Почну з того, що я небагато чого знаю.
— Ну не тягни-и-и!
Луффі одразу почав крутитися на місці, але як тільки Торао почав говорити, зупинився.
— Колись давно…
Луффі перебив його.
— Ой! А говорив казок не знаєш.
Він засміявся, а Ло не стримуючись прокричав:
— Ану заткнувся і дав мені продовжити! Муґівара-я.
Останнє він сказав уже спокійно, щоб не здаватися агресивним дядьком який лякає бідолашну дитину.
— Я – Луффі.
Не очікувано для Ло, той його виправив. Але він знав як на це відповісти.
— А я Ло, ніякий не Торао.
— Огоо, а я не знав… Ти будеш розказувати казку?
Чужі очі так і благали про ту кляту казку, яка казкою не є.
Видихнувши, Трафальґар нарешті продовжив.
— Колись давно я почув історію про один давній острів, він знаходився десь у водах нового світу, але, здвється, нічим не відрізнявся від тих, які були у Іст Блу чи деінде. В один день він зник, і як пізніше виявилось, він розпався, точніше, розлетівся по всьому світу на п’ять частин, і хоча в таких випадках острови вважають окремими і незалежними одне від одного, у цьому випадку так не було. Вони досі мали зв’язок, і він був схожим на людський. Нікому не було діла до цього таємничого острова, а він завжди мав одну особливість, а саме, смерть. Хоча і може прозвучати дивно, але він такий собі провідник з одного світу в інший, і той, «інший» світ є цим же островом. Якщо ти туди попав, то можеш вибратись лише якщо острів вважає що ти маєш важливу місію й тобі потрібен цей другий шанс, а якщо ні, ти існуєш там якийсь час, або до поки твоє бажання не згасне. До поки ти там, будь хто із твоїх близьких можуть навідатись до тебе, але острів не завжди дозволятиме не те щоб наблизитись до себе, а взагалом, знайти себе, так як вій ще й дрейфує. Коротко кажучи, суть в тому що цей острів це таке собі місце де ти помираєш та перероджуєшся й також маєш можливість побачити близьких, яких немає в живих. Не те щоб я в деталях знав все… Але що знав – розповів.
На диво, муґівара спокійно сидів та слухав, весь час не зводячи з нього очей.
Але те, що він сказав, заставило на мить зацепиніти.
— Ло, ти хочеш знайти цей острів щоб побачити своїх накама?
Його накама… Він знову почав про них думати, а так хотілось на мить відволікти себе від цих надокучливих думок. Ні, він жодного разу не вважав подібне за правду бо ніколи ніхто не розповідав про випадки де цей острів повертав когось, а ще в цій історії все дуже стисло, жодного опису острову і де його шукати. Це аж ніяк не могло бути правдою.
— Ні, острів де ми зустрінемось цілком реальний, навідміну від цієї історії.
Ло відчув на своєму плечі руку.
— Ех, Тор… Ло, ти зовсім не віриш у чудеса! Так не можна.
— Я – реаліст.
Коротко відповів він, на що Луффі трохи скривився.
— Ой, та запихни ти у сраку той реалізм, потрібно бути як я!
— Вічно бути голодним й не слухати коли тобі говорять щось важливе?
Ло забрав чужу руку зі свого плеча.
— Знову ти починаєш…
Пробубнів Луффі, після чого розлігся на палубі.
Настала тиша, лише десь всередині корабля можна було почути голоси муґівар, в особливості Зоро та Санджі, які про щось спорять, а потім Намі заставляє їх замовкнути.
— Луффі, звідти ти, точніше ви всі, знаєте про моїх накама?
— Ну-у-у…
Той зробив довгу паузу, на мить відводячи погляд у бік.
— Ми були на одному острові, а там Робін побачила в газеті одну статтю. Здається, уряд вважає що вас більше не існує.
Це шокувало Ло. Чому і як ті зробили такий висновок, і що буде коли він повернеться?
— А коли саме це було?
— Ее, ну… Місяць чи більше тому… Запитай у Робін! Чи Намі…
Знову тиша, в якій він не знав що казати. Вся ця ситуація його шокувала, а розвиток подій нагадував сон під якимись речовинами. Хотілось стрибнути за борт корабля, щоб прокинутись…
Тепер і Ло ліг на траву. Звісно не найкраща ідея, та яка уже бляха різниця?
Дуже очікувано, тишу перервав голос Луффі.
— Як думаєш, яка на смак смерть?
Ці очі знову дивились на нього, було відчуття, що муґівара за весь жодного разу не кліпав.
— Тобі не сподобається.
— Ти кажеш це так, неначе пробував!
На лиці Ло з’явилась легка посмішка.
— Типу того.