Вітаю з новим 2024 роком! Так, він високосний, ще й почався в понеділок, але я сповнена вірою в справжнє диво. Бажаю, аби щасливих моментів було більше, а неприємні люди оминали стороною. Ми впораємось)
Промайнув тиждень від їхнього нічного знайомства.
Думки дівчини наполегливо намагалися відтворити риси нового друга. Бліда шкіра — ні… — абсолютно, неймовірно біла, як сніг, що тільки-но випав, і ніким не доторканий. Грим, тріснутий в області лоба, що оголював незвичайну, принесену з іншого світу, шкіру. Волосся кольору сонця, що заходить, в переливанні якого виднілись рідкі жовтуваті пасма. Дві полоси, ніби струмки вогню, обіймали обличчя від країв рота до самих очей. Губи повні, червоні, наповнені кров’ю, ваблять до себе, пульсуючі, наповнюючі деякою схвильованістю, так і промовляють:
«Ми чекаємо на тебе!»
І, нарешті, очі…
Ніби два блюдця з жовтогарячим забарвленням та золотавим відливом. Вони змінювали свій колір, наче квіти, що розпускаються вечорама, а при наближенні ранку засинають, ховаючи свої принади. Нічні красуні.
Жахаючий клоун та наївна мрійниця. Найкращий з усіх можливих дуетів.
Дні плинули тижнями, потім — місяцями, повільно переносячи аркуші календаря в сміттєвий кошик. Школа була нестерпна, як і завжди.
Беверлі вже звикла до своєї непростої, але неминучої участі. А що вона могла зробити? Порізати вени в шкільній убиральні? Чи випалити смертельну дозу цигарок? Це все занадто тривіально та збіса жалюгідно, навіть нікчемно.
Вечорами вона сиділа в ліжку, читала книги, іноді малювала портрети дивакуватих істот. Але навіть картини не додавали кольору в її життя в тій мірі, в якій це робили яскраве волосся того самого клоуна й сірий костюм, який прийшов з віку, мабуть, вісімнадцятого.
Все, що могла зробити Марш — чекати.
Чекати того дня, коли її знову навідає Клоун-Танцюрист під покривалом ночі і подарує атласну кульку, котра гріє душу краще за будь-яке сонце.
***
Беверлі вкотре лежала у своєму ліжку, відкинувши ковдру вбік, і дивилась у стелю.
Думки метушились: вгору, вниз, ліворуч, праворуч, по колу, за діагоналлю. І по новій. Вона вже подумала, що ніколи не зустріне свого незвичного знайомого, що в нього виявились свої — значно важливіши за неї — плани. Дівчина перевернулася вбік, подивилася у вікно з надією знову побачити його. Як він без усілякої допомоги забереться до неї на другий поверх та посміхнеться, простягаючи кульку.
Цікаво, що він зараз робить?
На обличчі несвідомо з’явилася легка посмішка. Поруч з ліжком почувся шурхіт. Беверлі різко привстала і завмерла від несподіваності: біля неї височів той самий клоун. Вираз його обличчя здавався привітним, а очі яскравіли жовтизною.
— Як ти сюди увійшов? Я була впевнена, що замкнула двері, — задумливо промовила без зайвих люб’язностей.
Вона була стурбована і в той же час рада зустрічі. Емоції змішались, реакція здавалась трохи повільною.
— Клоуни не розповідають своїх секретів, крихітко Беверлі.
Гість приставив до вуст указівний палець, ніби примушував до дії.
— Хіба це не чарівники говорять? — голос недовірливий, з ноткою скептицизму, але посмішка все ж прикрасила юне лице.
— І вони теж. Але у чарівників є свої секрети, а клоунів — свої, — все так само привітно відповів. — Я приніс тобі подарунок.
Клоун-Танцюрист простягнув Марш червону кульку. На цей раз він виглядав трохи інакше: атлас ще більш сліпучий, ніж раніше. Червоний колір відблискував настільки яскравою фарбою, що здавалося, ніби ось-ось втратиш зір.
— Я думала, що більше не побачу тебе, — після хвильки тиші мовила Беверлі.
Пеннівайз посміхнувся у відповідь, опустився на самісінький край ліжка та склав долоньки в сірих рукавицях на схрещені ноги. Марш вткнулася поглядом у наданий презент, невпевнено простягнувши до нього руки. Фраза, що вона промовила, ніби сама вирвалась з рота. Тепер дівчина боялась підняти очі на знайомого, що розташувався на іншому кінці ліжка. Не хотіла бути занадто нав’язливою, і, тим паче, стурбованою відсутністю Пеннівайза.
Клоуна, одначе, фраза зовсім не стурбувала.
— У мене з’явилася деякі справи, нема про що турбуватися.
— І чим же ти був зайнятий, якщо не секрет? — дівчина не знала, чого в питанні більше: цікавості чи занепокоєння.
— А ось цього знати не варто. Для твого ж блага. Якщо дізнаєшся — я можу стати ненависним тобі.
Зіниці створіння в мить звузились, ніби зміїні, а рот випустив різкий видих, ніби намагаючись стримати потенційний потік відвертостей.
— Але ти ж розкажеш колись мені, чи не так? — все не зупинялась вона.
— Колись, цілком можливо. Але тільки коли буду впевнений, що можу довіритись тобі, — нотки його голоса наповнювала незвична м’якість. — Боюсь, що мені час іти. Вже пізно, а справи не чекають, як відомо.
Звична шалено-гостра посмішка прикрасила його обличчя, відкривши вид на неймовірно рівні зуби. Довгі та білосніжні фрагменти ротової мозаїки були на рідкість привабливими, ніби з іншого світу, як і шкіра та очі. Так і кортіло придвинутися трохи ближче, зовсім трохи, і доторкнутися до них пальцями. Акуратно і неквапливо, щоб через малий проміжок часу щелепи ледь відкрилися і дали можливість доторкнутися до воістину вологого, безумовно гострого язика…
Але звук настінного годинника відбив дванадцяту годину ночі, вивів мрійницю із солодких дум.
— Так швидко? Що ж, дякую за подарунок. Мені теж потрібно спати, тато буде хвилюватись. Та і завтра до школи рано вставати.
— Доброї ночі, крихітко Беверлі, і до зустрічі. Я сподіваюся — дуже скорої, — закінчив Пеннівайз.
Виконавши реверанс, він розчинився в повітрі.
***
Наступний день виявився до неймовірності нудний.
Все, як завжди: Грета Боуї разом зі своїми поплічницями знову познущалася з неї, а Генрі Бауерс в черговий раз розповідав слабим на голову посіпакам, як вона «якісно його обробила». Тільки жіночий туалет на другому поверсі слугував укриттям для неї, не завжди дієвим, але хоча б якимось.
Списані стіни, старомодний унітаз, запах тютюну, наповнюючий легені — все це неймовірно заспокоювало, дарувало невизначену розслабленість.
Але, як кажуть, не кажи «гоп», поки не стрибнеш.
Через двері почулися уїдливі смішки. До вбиральні зайшло декілька людей, а через секунди зо три почувся противний голос:
— Марш, чула, що ти відсмоктала Бауерсу. І як, сподобалося? В нього великий? Ха-ха, ха-ха ха-ха, — гострила Грета Боуї неоригінальним жартом.
Її посіпаки підтримували свого ватажка награно-робленим сміхом, котрий неймовірно дратував.
— Що ж, давайте нагадаємо нашій шльондрі, де її місце. Дівчата?
Дві супутниці переглянулися одна з однією, взяли кошик для сміття з обох сторін та перекинули її вміст на голову Беверлі. На щастя, та встигла прикритися портфелем і уникнути небажаної промивки. Знову почулися голосні глузування, що віддалялися з кожною секундою. З кожною рітявною секундою.
Дівчина обтрусила свої плечі від прилипнувшої обгортки від цукерки й роздратовано кинула його до туалету. Повільно дихання повернулось у норму, плечі більше не дрижджали.
***
Повернувшись додому, Беверлі навіть не привіталася з батьком. Одразу кинулася до ванної кімнати, попутно захопила махровий рушник та чистий одяг. Вона хотіла як найшвидше змити з себе той паршивий, ганебний день.
Гарячі потоки води стрімко стікали по молодому тілу, збуджуювали кров, що текла вздовж вен. Незабаром, від перепаду температур, кімната наповнилася плавно пурхаючою парою.
На дівоче плече впало неслухняне руде пасмо.
В голові в ту ж мить материалізувався образ знайомого клоуна. Його яскраве пишне волосся, дивакувато загорнуте нагору. Довгі та стрункі пальці, розчепірені в різні боки. Усмішка жахаюча, але така манлива своєю незвичністю, і губи… Пухкі, майже багрові від густої і палаючої крові, що сочилась у них. Такі вологі, тремтячі, ковзаючі по тонкій шийці маленької Марш. Захоплюючі натягнуту шкіру, вбираючі її в себе, але не занадто сильно — щоб не залишити засосів.
— Юна Беверлі. Така тепла і привітна, така відкрита. Для мене…
Дихання стало надривчастим, різким. Рука, тремтячи, спутилась донизу, близь стегон, і перед очами вже повстало Воно, простягаючи свої долоні до мокрого тіла.
Марш не відкривала очі, але прекрасно знала: він дійсно тут.
Стояв навпроти та вже ледь відчутно торкався її талії витонченими пальцями, жар котрих відчувався навіть скрізь щільні рукавиці. Вона зітхнула, закусивши нижню губу й ще сильніше стиснувши власні повіки. Чужі руки плавно спустились донизу, торкнулись пупка, тим самим не залишили без уваги витончений стан.
— Крихітко Беверлі. Моя і тільки моя… Гам!
Почувся звук клацання зубів.
Дівчина відкрила очі від несподіваності, але змогла побачити лише задернуту шторку недорогої ванної. В спробі перевести подих оглянула своє тіло на можливі сліди дотиків. Однак, окрім все ще палаючого тепла в самих нутрощах і розпаленої свідомості, нічого не помітила.
Жодних укусів чи слідів від чужих рук.
Через півгодини все ж вийшла з ванної, повернулась до себе. Батько вже не одну годину поспіль дивився телевізор. Із гостьової незабаром почувся його басистий тон:
— Бевві, підійди-но сюди, будь ласка.
Серце Марш пропустило удар. Вона знала, що батько піклувався про неї. Але коли фраза починалася з подібних слів, свідомість вже розуміла: їй буде непереливки.
— Що, татусю? — голос такий же жалюгідний і тихий, що самій шкода.
— Відповіси-но, ти все ще моя дівчинка, Беверлі?
Тон Елвіна неочікувано отримав нотки жорстокості, що не могло не насторожувати.
— Що ти маєш на увазі? — не розуміючи запитала дівчина.
Відступила назад, ближче до гвинтових сходів, що вели до безпечної кімнати. До невеличкого укриття.
— Наші сусіди сьогодні говорили про те, як ти весело проводиш час з якимось хлопчиком на ім’я… Бауерс. Чи це правда?
Чоловік різко встав, за кілька швидких кроків скоротив дистанцію між собою та донькою. Слова пронизала підозра та погано стримана недовіра, готовими в будь-який момент звільнити місце ревучій ярості після випитого алкоголю.
В ту секунду молодша Марш проклинала маленьке місто з його правилом знати все про всіх.
— Ні, татусю. Це чутки, клянуся, я б ніколи не…
Вона запнулась, боячись продовжити, оскільки між ними не лишилось відстані.
— Я можу тобі довіряти, донечко? — більш наполегливо спитав, майже з надривом, одразу затиснувши руку на зап’ясті Беверлі.
Долоня хворобливо занила, очі почали неприємно пощипувати.
— Мені боляче, — перейшла на жалісний писк Беверлі.
Вона намагалася вивільнити руку з міцної захвату чоловічої руки, проте безуспішно. Очі тільки зрадливо наливалися сльозами.
Елвін Марш сильно змінився після переїзду до Деррі. Його спалахи гніву стали більш частими та тривалими гостями в поведінці, ніж добродушна усмішка, яку так сильно раніше любили Ельфріда та маленька Беверлі. Сусіди не могли зрозуміти: куди дівся той добряк Ел, котрий частенько вечорами грав з ними в карти та пив віскі. В останнє вони так безтурботно проводили вечори ще до того, як сімейство Марш поїхало з міста. З того часу минуло шість років.
Зараз, замість справжньої, задушевної компанії, єдиним, хто прикрашав вільний час вдівця, були лише кілька банок темного пива та який-небудь спортивний матч, результат якого здебільшого цікавив, оскільки «все підлаштовано», та і назви команд він у гробу бачив.
Неочікувано почувся легкий стукіт у двері. Елвін жестом показав донці, щоб та мовчала. Стукіт пролунав вдруге, вже голосніше. Чоловік підійшов до дверей, повільно відчинив. На порозі опинився молодий чоловік років двадцяти семи, не більше. Начисто поголене обличчя, випрасований костюм кольору вугілля і акуратно зачесане волосся — його зовнішній вигляд не міг не приваблювати.
— Доброго вечора, сер. Перепрошую, тут проживає Елвін Марш? Мене направили з держдепартаменту. Я детектив, котрий розслідує смерть Ельфріди Марш, — увічливо промовив незнайомець.
Він помірно розтягував слова, при тому стояв абсолютно непорушно, ніби статуя. Всім своїм виглядом юний працівник виказував повагу та серйозність до роботи, що була попереду.
— Ви зовсім трохи спізнились. На шість бісових років, — Ел намагався відповісти найбільш спокійно, проте вийшло кепсько.
Не кожному сподобається, що його переривають в процесі повчання доньки, котра тим часом стояла за батьківською спиною. Йому не подобалося. Але детектива все одно впустив. Погляд незнайомця при виявленні дівчини стрімко спалахнув цікавістю, що промайнула так само швидко, як і з’явилась.
Беверлі тихенько спостерігала за Елвіном, що пішов до кухні за черговим пивом. Високий хлопець вирішив розбавити напружену атмосферу.
— Схоже, що я зовсім йому не подобаюся, — мовив з ноткою приреченості, невесело усміхнувся. — Дуже шкода, оскільки справа дійсно цікава.
— Кхм-кхм.
Дівоче покашлювання привернуло увагу гостя. Нарешті він міг прямо на неї поглянути. Впевнено, спокійно.
— Не хвилюйтесь, він з усіма такий похмурий. Однак усередині дуже уважний та турботливий. До речі, мене звати Беверлі. Беверлі Марш. Приємно познайомитися, сер.
Обережно — аби батько не бачив — простягнула руку з щирою посмішкою на обличчі. Детектив на мить забарився, поглянув на простягнуту долоню.
— Я забув представитися? Перепрошую, як невічливо. Мене звати Роберт Грей. Будемо знайомі, місс Марш.
Детектив потиснув простягнуту руку у відповідь та затримав контакт із чужою шкірою довше за необхідне. Тому що хотів, мав змогу та бажання. Гострі зуби рвались зі щелепи, але з останніх сил він стримався.
Час прийде. Треба лише бути терплячим.