Вони кохали одне одного…
Хоча може й ні, бо хто його в біса знає, чи можна це звати коханням.
Він робив їй боляче кожного дня, а вона закривала на це очі.
Він робив все, щоб їй було добре, а вона була не в одному ліжку.
Ви скажете, так в чому проблема, хай но розійдуться, як в морі кораблі. Вони намагались і багато разів, але чомусь через декілька днів такої перерви знов випадково зустрічалися та все спочатку.
Залежність…
Так, це була залежність. Вони були наркотиком один для одного. Вони були панацеєю та отрутою. Вони захищали від страждань та втикали ножа в спину.
І тут хтось каже:“Ну, хай страждають, їх провина”. То може й так, але б це стосувалось тільки цих двох. Відбулось найгірше…вона завагітніла.
Перше, що вона почула від нього:“Це моя дитина чи когось з твоїх?”. Це мало її поранити, але їй було все одно, визнала свою провину. Наступнього дня він зробив їй пропозицію, згода. Не було пишного весілля, тільки батьки.
Народилася дитина та він вирішив зробити тест на батьківство. 100％ того, що це результат їх кохання. Він не відчув нічого дивлячись на папір, але в серці трохи потеплішало, коли маля посміхнулося. Вона не відчувала до цього м’яса на кістках, крім ненависті за спорчене тіло.
Шли роки, його серце теплішало, а вона тільки через декілька років відчула справжню любов до дитини. Може тому, що тіло знов стало таким, як було.
Вони не кохали одне одного та мале це бачило. Діти дуже розумні, але чомусь не завжди виростають не тупими дорослими.
Мале виросло та стало красивим юнаком. Батьки сподівались, що він приведе додому якусь дівчину. Якою ж лайкою його накрили, коли він привів свого хлопця.
А що було далі? Двоє хлопців, якім було тільки по 15 років, вийшли з хати, пійшли на річку та втопились. Так, як в пісні Миколайчука, у річці глибокій.
Він звинувачув її, вона-його, обидва- ЛГБТ+ спільноту. Він бачив в ній риси сина, вона-в ньому, але розійтись вони не могли. Вони не могли навіть довго не бачити одне одного, бо не хотіли забути сина.
Вони кохали одне одного….а може й ні