Ніч

Це відбулося вже у п’ятий раз.
В п’ятий раз я опиняюсь на білому березі. Білому /безмовному/ порожньому березі маленького піщаного острова радіусом, здається, кілька десятків моїх кроків. Білий піщаний острів, чорне небо й /устращающе/ кристалічна, чорно-прозора вода. Я не можу дивитися в її глибини.
Кожен раз, коли вода прозора, на мене з-під неї дивляться потвори… коли вона чорна, мені видаються монстри, яких ще не бачив світ… На небі сяє щось біле і повне… Спочатку мені здавалося, що це місяць, але насправді… Ні. З кожним разом, з кожною секундою… чим більше на нього дивишся, тим більше він змінюється на очах і усе менше походить на знайомий місяць, більше здається, що це чийсь очний білок…
Кожен раз щось змінюється, але я не знаю, що… Просто відчуваю, що це «щось» стає іншим.

***
Сьогодні у мене призначена доволі цікава зустріч із однією неординарною дівчиною — моєю колегою по роботі. Вона зазвичай тримається відсторонено від усіх, майже ні з ким не спілкується і не контактує без особливої потреби; загалом, класична тихоня, але сьогодні трохи інший випадок, що навіть вибивається з колії. Вона сама, перша подзвонила мені і запросила на одну «зустріч на природі», тобто, як вона описала одним реченням «спостережння зірок у нічному небі в човні». Судячи з її рівного, спокійного тону, це мала бути дружня, або навіть романтична зустріч. Ми з Амелією майже чужі люди і наше спілкування весь час «до» зводилося до привітань і прощань. Я погодився лише через те, що мені не вистачало мого звичайного спілкування, та й взагалі вихідні були вільні, тому я вирішив скоротати час із новою для мене людиною.

Я стояв на березі моря, зрідка поглядаючи на містечко, розуміючи, що коли відпливу на місце призначення, буду по вуха ситий одноманітними видами моря, а тому ще хапався за можливість набити голову зайвими картинками, щоб у дорозі мені не було нудно.
Бряцнув таймер на годиннику, я взяв весло і потяг важкуватий човен на берег, ступаючи у воду. Море було по-справжньому безтурботним, що дарує крім легкого бризу, ще й легкість та розслаблення після напруженого робочого дня. Наручний годинник знову брязнув, надсилаючи повідомлення від Амелії:
«Ти вже їдеш? Поспішай. Зараз штиль, але плисти досить довго.»
Я змахнув смс-ку, ні про що не думаючи, хоча всередині вже закрадалися перші підозри, що не все добре. Моє зазвичай дивне почуття занепокоєння заробило трохи сильніше і почало генерувати досить тривожні сценарії того, чому людина підганяє мене.
Сідаючи в човен і відштовхуючись веслом від дна, я востаннє глянув на місто, проводжаючи його поглядом.

***
Ніч була безмісячна, через що зірки яскраво світили, а я все здійснював однакові механічні рухи веслами, періодично звіряючись з міні-картою в годиннику, щоб трохи підкоригувати курс. Я думав, що засинаю на ходу, періодично тер очі, як раптом почав помічати, що світ став якимсь одноманітним. У нього наче зникли всі кольори.

Темно-блакитна вода стала чорнильно-чорною, зірки побіліли… але головне… мої руки. Мої руки, годинник, картата сорочка… вони втратили свій колір, стали білішими за молоко. Я ще раз протер очі, намагаючись змахнути нав’язливе наслання, але все, що в мене виходило — це лише посилювати наявний ефект, бо з кожною спробою прийти до тями все навколо ставало ще чіткішим, явнішим, ніби тебе помістили в якийсь артхаусний музей. Або дуже реалестичну симуляцію. Як планетарій, лише у рази більше. Почуття неправильності того, що відбувається, тільки зростало через самотність. Коли ти в планетарії чи музеї, завжди є натовп роззяв, що витріщаються на експонати і намагаються зображати з себе шанувальників мистецтва, але тут…
Коли я поринув у такі думки, намагаючись трохи відволіктися дивними мріями та польотами розпаленої фантазії, то виринувши з них, відчув ще більшу неправильність. Щойно я подумав про інших людей, які, можливо, могли б супроводжувати мене в такій «подорожі», як я… відчув присутність фантомних, нереальних людей поряд з собою, ніби вони були, але при цьому не відчували повної міри, як гуманоїдні істоти… Здалеку я почув дивний, тихий шум, що нагадував голоси, але говорили вони невідомими мені мовами, хоча в них вгадувалося щось європейське, але можливо, це була лише гра запаленої свідомості, коли мозок людини намагається в незнайомому середовищі знайти хоч щось, що нагадує йому рідні речі, до яких можна потягтися і почуватися впевненіше. У чужому знаходити своє. По воді, незважаючи на практично повний штиль, почулися дрібні сплески, як коли ти дощовим днем ступаєш по калюжах. Наче це ступали чиїсь чужі ноги.
Усвідомивши, що до візуальних галюцинацій додалися ще й звукові, я спробував заспокоїтись. Прогнати паніку глибоким подихом, стискати руки в кулаки, заплющувати очі… Я намагався бути сміливим героєм, який навіть будучи в якомусь хорор-фільмі серед панікуючої, збудженої маси наляканих людей не кинеться бігти, я усвідомлює, що монстр не є реальним. Що я не такий, як усе, що зможу вистояти. Але одна річ — усвідомлювати, що ти у фільмі, і зовсім інша — розуміти, що це така дивна реальність.
Коли мій арсенал проти нав’язливих людських реакцій на дискомфорт було вичерпано, я спробував вдивлятися в далечінь. Мені було страшно дивитися, але я думав, що хоча б так зможу подолати страх, адже обрій був далеко, далі за все, що я бачив чи міг відчути і мені здавалося, що саме там, в одній маленькій, ледь помітній, невидимій точці, де генерується темрява, сама порожнеча, може бути ілюзорне чудовисько.

***
Амелії на місці немає.
Я погладив телескоп, щоб трохи заспокоїтись, але ледве не перевернув човен, коли торкнувся холодного металу. Моя уява настільки розігралася, що кожен рух давався мені важко. Але все ж таки я зробив маленький ритуал, який вивчив вдома того ж вечора, коли Амелі мені задзвонила — розкладання телескопа. Гвинти і поручні ставали на свої місця, я підкручував об’єктив і за цим найцікавішим заняттям дійсно трохи розслабився, намагаючись не помічати оточуюче мене безумство.
Повітря стало чистішим, але розрідженішим, і було трохи важче дихати. Воно стало надто незвично чистим, і ніби легенько дзвеніло від кожного мого руху, наче напнута струна.

Я глянув у телескоп.
Зірки були далеко, і я був далеко з ними. Розум мене покинув і я уявляв, що подорожую з маленькими «посланцями космосу», а не сиджу і мерзну один посеред океану в човні, без можливості зустріти свою знайому або переконатися, що вона взагалі жива. Це все ніби відійшло на другий план моєї вистави і я лише бачив безкрайню безодню космосу, що колихалися, як води моря, хоч і поряд зі мною всюди теж було море, але більше лякає своєю матеріальністю. Що було б, якби всю порожнечу космосу заповнили водою чи схожою на неї субстанцією? Як тоді ми сприймали б його? Космос теж міг би ворушитись, колихатися, ставати спокійним у штилі, турбуватися маленькими хвилями та гніватися за допомогою цунамі? Як би тоді виглядали всі ці природні явища? Як би ми відчували їх і змогли б тоді пережити хоч один подібний «спалах гніву»? Подумати тільки… космос, наприклад, наслав би на нас який-небудь «водяний» буран і ми – ціла, можливо ще не розвинена, цивілізація вмираємо все в один момет. Як у епіцентрі термоядерного вибуху. Просто зникаємо, навіть не відчувши болю, що не встигла б дістатися нейронами до нашого мозку і передати розуміння, і навіть сам факт смерті. Не відчувши нічого.
Але мої ніби заспокоєні думки знову збунтувалися, бо побачив я щось, що дещо стрепенуло і похитнуло мій крихкий спокій. Подібно до натовпу тих, що біжать, яскраво одягнених і кричучих підлітків серед серйозного натовпу дорослих, мчали кілька ні на що не схожих зірок серед усіх інших, що на їхньому тлі нерухомо стояли в об’єктиві.
Все зоряне небо завмерло для мене і існували лише ці кілька зірок, не дозволяючи мені відірвати погляду від збільшувального скла. Не знаю, чи була ця якась потойбічча… навіть не так — стороння сила, але ці зірки немов керували мною, хоча я не одразу це зрозумів. Скільки я не намагався спробувати перестати стежити за ними, у мене нічого не виходило. Щораз думка – привид, посланець волі мозку, що біжить по моїх нейронах, гасився чимось і просто зникав, ніби на нього хтось впливав «другою волею», пожирав цю думку, як ненаситний звір і вона не доходила до моїх м’язів, що незабаром і зовсім майже одеревеніли. Руки перестали слухатись. Я злякався по-справжньому. Я замислився над тим, чи існує у всесвіті така ось якась сила, що може наказувати людською волею на відстані кількох миль. Я був немов для цих зірок мошкою, дрібною, слабкою комахою, нижчою істотою, пилом… Вони контролювали мене, вони сприймали мене як іграшку, яку можна просто захопити і насильно змусити насолоджуватися своєю неземною красою, вбирати її своїм розумом нескінченно. Всевишні, прекрасні, недосяжні…
Тепер я зрозумів сам вираз «сяяти, як зірка». Бути зіркою — це бути справді чимось стороннім, абсолютним, недосяжним… настільки прекрасним у всьому, що ніхто у твоїй простоті не може зрозуміти, наскільки ти насправді цінний для всесвіту. Люди часто дивляться на зірки, але не надають їм особливого значення, вказуючи на них, просто як на крапки в небі, але насправді навіть не уявляючи, що за твір таланту всесвіту вони спостерігають. Що, якби у світі зникли усі зірки, що аж ніяк не впливають на існування людей? Ймовірно, їхнє людство навіть і не помітило б…
Але я їх бачу і слухаю їхню силу. І я дякую долі за те, що вона закинула мене саме сюди. Зараз. В цей момент.

Зірки…
Вони танцювали. Здавалося, цілу вічність кружляли навколо планет і плясали у своїх казкової краси танцях, не збавляючи темпу.
Але варто мені тільки кліпнути, як вони почали наближатися. Мить, частка секунди і все… Вони вже наближаються до кромки води, з неймовірною швидкістю пікіруючи з мезосфери, розганяючи самі атоми повітря, розбиваючи простір, ламаючи і спотворюючи його за своєю волею, і все це, щоб виявитися ближче, ближче до воді.
Вони наблизилися до мене і світ завмер, а я був засліплений їхнім сяйвом.
Маленькі крапки набули чіткої форми, і тоді я зрозумів, наскільки сильно помилявся у своїх думках, наскільки був неосвіченим.
Органічні істоти. Органічні сяючі істоти, схожі на клітини з джгутиками та мембранами. Ось що це було. Це не зірки.
«Король-Півмісяць прибуде через 3 цикли. Ти станеш вмістилищем для нього.» — Казали зірки. Тисячі звуків, що наповнили розум одночасно, після майже ідеальної тиші прогриміли в моїй голові і мало не оглушили.
Їхні хвостики заворушилися, сплітаючись у візерунки та клубки, ніби вони були дуже раді передати цю неясну для мене новину.
Хто такий Король-Півмісяць? Чому я маю стати для нього вмістилищем? Якщо я маю стати ним за визначенням, чому мене вирішили попередити про це?
Коли вони відбули, весь чорно-білий світ перекинувся з ніг на голову, наче гігантське невідоме, неозоре, неосяжне лезо розрізало і перемішало його шматочки.
Дивні зірки взлетіли в зеніт, але потягли за собою хвилі чорної води, що миттю піднялися до висоти, аж до неба, і закрили собою місяць і весь обрій, тож я навіть не бачив чорного неба. Вода стала надто густою, щільною. Вона здавлювала, стискала в лещата з усіх боків, не даючи вдихнути. Хвилі стали живими, вони стали небезпечними, немов гігантські щелепи, які намагаються проковтнути і переварити маленьку мошку, але не можуть насититися нею і намагаються розтягнути задоволення, повільно і методично, ковтаючи її знову, знову і знову.
Я падав… У безмежне чорне море. Одна лише порожнеча. Я намагався вхопитися хоч за що-небудь, але мої руки заніміли і не слухалися мене.
Місяць сяяв з-під води єдиною помітною, але розмитою плямою, дивився на мене, як живий, і наче сміявся… сміявся… сміявся з моєї слабкості й беззахисності перед невблаганними надприродними силами, яких не мала навіть природа.

Я подивився вниз.
На дні було тисячі кораблів. Вони були зламані, хоч виглядали на подив цілими, навіть не проіржавіли, з них не злізла фарба та захисні покриття, ніби час тут втрачав свою законну владу, стаючи другорядним гостем на своїй власній сцені — у просторово-часовому контіумі.
Тяжкість навалилася на моє серце, коли я знайшов очима те єдине, що змусило мене затремтіти в і без того холодній воді — дівчина.
Знайомі риси. Її маленький човен, що спочиває на дні неосяжного океану. Він здавався таким маленьким та нікчемним на тлі колосальних бойових кораблів, круїзних лайнерів та масивних нафтових танкерів. Як Давид на тлі титаноподібних, розіп’ятих тіл вже полеглих Голіафів. Незрозуміло, за що він боровся. Невідомо, чому він став жертвою.
Мені шкода, Амеліє. Можливо, я скоро приєднаюся до тебе.
Мабуть, вона просто потрапила їм під руку. Істоти з інших реальностей не знають такого слова, як милосердя.
Я не намагався щось зробити для свого порятунку, тому що, мабуть, мій мозок уже вважав мене мертвим або близьким до смерті, тому я навіть не намагався боротися з невблаганною могутньою стихією.

Але я, як завжди, опиняюся лише іграшкою в руках сильних. Як би я не намагався піти на дно і вирушити до предків… вода пожаліла мене. Вона силоміць виштовхнула мене на поверхню. Дала мені можливість вижити.

***
Пісок острова був… ідеальним. Жодної зайвої піщинки стороннього походження, органічних відходів, жодної соринки, сміття та іншого… Самі піщинки були ідеально рівні одна одній за радіусом і формою… Вони були майже дрібними перлами, що, можливо, якимось невідомим мені чином довгий час вироблялися в морі і викидалися на острів, який я осквернив своєю появою, своїм доторком.
Але я сподіваюся, сам острів пробачить мені за ненавмисне вторгнення, адже я тепер жертва ненаситного агресивного моря і цих надто яскравих живих зірок… Пробач мені, острів.
Я відчуваю, що я є… але я не один. Чому мені здається, що пісок, море, місяць, зірки — вони дивляться на мене? Вони живі, стежать за мною? Нащо? Навіщо їм така піщинка, як я? Навіщо цьому Королю-Півмісяцю такий, як я?
Тільки зараз після всіх подій я можу нарешті просто подумати над тим, що відбувається. Судячи з того, що коли я прийшов до тями, а світ не змінився, це не могло бути просто сном чи кошмаром.
Думки болісно прокручувалися в голові, намагаючись вловити логіку минулих подій, але це не виходило. Я був у тривозі, і мої звичайні логіка і холодність не могли зараз прийти мені на допомогу, і свідомість моя текла в зовсім дивне русло, дуже стиснено і спонтанно аналізуючи нашвидкуруч створені мозком спогади.

3 цикли.
Скільки це? Чи можливо, що лише 3 дні? Чи 3 місяці? Чи сторонні істоти вимірюють час по-своєму? А що, якщо це 3 роки чи 3 десятиліття і наші обчислення їм зовсім не знайомі?
Можливо. Все можливо, але я не можу виокремити істину зі спонтанного набору фактів, які маю, та й немає тут нікого, хто міг би відповісти на мої запитання.
«…ти станеш вмістилищем…»
Чому саме мені судилося стати ним? Хто я такий, щоб зненацька підійти для якогось випадкового бога? Що таке вмістилище, і як мене використовуватимуть…?

Проходять години, але навіть їх я не можу підрахувати. Щойно мій мозок починає згадувати цифри, розставляти їх одну за одною в пам’яті, в логічному порядку, як вони всі йдуть кудись у небуття. Мої думки сплітаються в щось алогічне, і я думаю, що в мене каламутиться свідомість. З кожною секундою очікування стає все більш нудним, майже знищуючим.
Але воно припинилося. Болісно, несподівано, але припинилося.
Мене ніби вибило з мого тіла, з рідного тіла. Мене витягли силоміць, як щипцями, змусили покинути свою одвічну, звичну обитель.
Моє тіло мені більше не належало, та й не могло довго належати лише одному мені — я давно це відчував. Всі ці відчуття дереалізації, чужорідності… Вони рано чи пізно взяли б наді мною вгору. Але зараз… Це було щось настільки відсторонене, настільки болісне, наче з мене здерли риси моєї особистості, оголили грішну людську натуру; вирвали з плоті і переінакшили так, як ніколи в житті не знав і не відчувала жодна людина на землі, крім мене.
Я знову бачу зірки, бо знов навчився бачити. Бачити тим, чого я не маю. Все тримається лише на моїй фантазії, бо я більше не маю тіла. У мене нема нічого. Я просто легка оболонка душі, жалюгідна візуальна личина того, що залишилося від мене цілісного, неподільного, мене минулого – людини з плоті. Тому що моє бездихане тіло лежало тут, поряд зі мною. Інший «я» не рухався, майже не дихав, не бачив нічого. Він просто був… немов у комі. Помутніння розуму, забуття, несвідомість — називайте цей стан як хочете.
Тіло лежало на білому, молочному, чистому піску, а я був лише його духом, його тінню, відгуком, його залишковим відлунням, віддзеркаленням, жалюгідною, неповноцінною копією. Просто легке біле свічення, ледве помітне на такому ж однорідному молочному піску.

Раптом вода розійшлася, розступилася перед чужою силою, і, немов на картині «Народження Венери», породило щось прекрасне.
Воно. Є лише воно. Без жодної статі, без імені, без тіла. Просто світиться біла субстанція, яка має щось подібне до очей. Воно дивиться, але дивиться лише на моє тіло, і я вдячний усім богам, що не на мене. Мені щиро страшно. Просто страшенно страшно. Все, чого людство досягло в описі страху, його описі поняття, його суті, все зараз виливалося тут і зараз у мені, страх мною був. Тому що «це» не було нічим, що можна було б описати, зрозуміти, сприйняти, навіть запам’ятати.
Якби можна було сказати, що це має колір, то я відповів би так: це краще, ніж найчистіші і найяскравіші кольори, що ми можемо розрізнити своїми недосконалими очима з наказу Матері-Природи. Я зараз бачу те, що поєднує в собі всі кольори всесвіту. Те, що є всім водночас. На його тлі всі найпрекрасніші зірки — його вірні слуги, такі чарівні, що я думав, що побачив справжніх богів, виявилися лише наслідувачами; яскравий місяць — це світило, що навіть нехай є відбитком сонця, навіть ця красуня стає пустою іграшкою; чорне море — ця пекельна безодня, в яку я боявся дивитися, криниця моїх страхів, жахливих спогадів і почуттів, вона ніщо, вона намагається лише бути кращою на тлі божества; неприродно чистий молочний пісок… Все це блякне і в’яне, втрачає свою цінність, свій маназиль.
Є тільки воно і нічого більше, тому що воно зовсім у своїй могутності та красі, так що навіть найпрекрасніший містичний білий колір і сама чорна прірва води тліють і в’януть на його тлі, просто відступають перед справжнім, істинним богом. Усі картини, твори, магнум опуси всіх найталановитіших художників у світі, у яких епохах де вони творили, хоч би скільки намагалися зобразити богів із різних релігій… їхні старання марні. Просто марні, адже ніщо не зрівняється з цим. Я знаю хто це.
Король-півмісяць.
Король усієї світобудови. Усього, що тут було створено — море, пісок, небо, острів, зірки… все було створено ним, навіть моє життя тепер стало лише частиною його волі та сили. Я перед ним ніщо, зате він є все найдосконалішим. Ніщо та все. Справжня абсолютність. Диво, що я бачу і сприймаю це, адже всі мої обмежені органи, дані жалюгідною еволюцією, всі вони просто прозирають від болю і враження… враження власної ницості і жалю перед цим і справжньої непогрішності, закінченості цієї істоти, що постає переді мною. Диво також і те, що воно не вважало гріхом, не помилкою мою можливість бачити його. Воно могло б сховатися в глибинах океану, спати там століттями, але ні… Я можу тут і зараз бачити це.

він…віН…вІН…ВІН…

Воно тягне свої кінцівки в мій бік і я кидаюся, лякаючись, що він помітить мене, що подивиться на мене, зверне погляд на невидимого, невагомого духа…
Він оцінює лише мою фізичну оболонку. Коли він тягне до неї свої кінцівки, вона світиться потойбічним, стороннім світлом, якого ніколи не бачила всесвіт. Якби моя душа була в тілі, я б подумав, що мене намагаються перетворити на бога, зробити подібним до себе.
Але я не вірю в це.
«Ти станеш вмістилищем для Короля-Півмісяця.» — Стоять у голові слова зіркових слуг божества.
Вмістилище… Вмістилище — це лише оболонка. Плотська оболонка, але не більше. Сам я йому не потрібний, звісно. Це правда. Богам не потрібні такі слабкі істоти.
Коли він іде у воду, здається, що все згасло. Цілий космос згорів за секунду в одночасній ентропії. Цілу хвилину очі звикали до сліпої темряви після такого яскравого абсолютного світла… Сітківка горіла, перед очима затанцювали неясні кольорові плями, як після тривожного сну.
Мені страшно. Мені просто страшно.

***
Дні йдуть незрівнянно довго, а я навіть не можу визначити час, щоб точно стверджувати, що це дні, а роки. Мої припущення були вірними – це місце відірвано від світу у всіх можливих сенсах. Місяць сяє вічно і ніколи не з’являється сонце. Зірки не змінюють свого розташування. Море залишається ідеальною гладдю, не піддається вітру, так і існує у своєму вічному, непорушному спокої штилю.
А я, дивлячись на всю цю сюрреалістичну картину, намагаюся не збожеволіти, хоча це виходить з дуже змінним успіхом, бо я зрозумів одну річ.
Мені потрібно вчинити самогубство. Тільки так я зможу уникнути «втілення» Короля в моєму тлінному тілі. Але тут з’являється одна умова, що заважає: мені здається, я безсмертний.
Я пережив зустріч із зірками, гігантські хвилі. Я втопився і практично не дихав, але все одно вижив. Король явно знав, що треба робити з маленькими тендітними жалюгідними людьми, щоб вони пережили його прихід.
Я їв ідеальний пісок і мої ясна стиралися до крові, а зуби кришилися. Я пив чорну, огидно пустотну воду, яка відчувалася, як чорна діра, що об’їдає тебе зсередини. Вона була настільки холодна, що мої руки німіли, а шкіра вкривалася чимось дуже схожим на некрози чи щось подібне. Тіло відкидало воду, хотіло розчинитись під її впливом, і організм вив, просив, відкидав, кричав і благав про те, щоб смерть настала швидше, що вода знищить його; але зараз вона вбиває його надто негуманно, як слабка, повільно діюча, але все ж таки фатальна отрута. Коли ти його випив, шляху назад вже немає, але ти дивуєшся, чому сам вибрав такий болісний шлях самогубства.
Не знаю, чи залишився я на той момент людиною, чи все ж ні, але це й не мало вже значення, бо відбулася одна з тих подій, що були покликані знову перевернути моє уявлення про цей незнайомий мені світ.
Мої очі набрякли. Я ледве бачу.
Масивне тіло, яке закриває собою зірки. Чергова хтонічна погань, що прийшла на мою душу?
Можливо.

На землю опустився промінь, який випромінював навіть не місяць, не зірки-крапки у небі, ні. Він з’явився нізвідки і було видко, що всі небесні тіла для нього чужі, він не може використовувати їх як своє первородне начало. Спочатку ледь помітний промінчик, а потім дедалі більший, але не засліплюючий.
Світло це майже відразу ж поглинається невблаганною пітьмою. Знову щось потойбічне.
Але ця істота інша. Воно не викликає страху. Тільки цікавість. Або я вже перестав відчувати страх, як людське почуття. Може, я збожеволів?
Яка іронія – бог світла виникає з порожнього моря, а бог порожнечі – зі світлового променя.
Порожнеча оформляється, в мить створює собі щось, подібне до невидимої оболонки, а потім заповнює її, щоб стати матеріальною.
Андрогінний гуманоїд. Високий, вузлуватий, безстатевий, та навряд чи відчутний. Смішна калька з людської натури. Його голова – маска, а руки схожі на гілки дерев.
Наврядчи воно захоче убити мене, навіть добити, щоб перервати муки.
Але воно йде. Я втішаю себе тим, що воно хоча б більше схоже на людину, ніж аморфний світловий бог, який я побачив раніше.
У голові пролітають уривки чужих спогадів. Тяжких. Абсурдних. Тих, хто не піддається осмисленню без сторонньої допомоги.

Король-півмісяць, вже у формі людини. Людину з головою у вигляді небесного світила, що йде по плавлячій, затягнутій незгасним інфернальним полум’ям землі. Він реве, плаче й виє від болю, який люди завдали йому. Люди використовували його. Люди посміялися з нього. Люди завдали йому болю. Залишили рану, що не гоїться, кровоточить.
Він піднімає голову вгору і голова стає схожа на роги. Роги монстроподібної істоти.
Роги того, хто може знищити будь-що. Той, хто лютує.

«Логічний кінець світу. Це майбутнє. Майбутнє, якого ти не хочеш.» — Каже гість.
Я все розумію: якщо я не помру зараз, Король забере моє тіло, замаскується серед людей, а потім погубить світ, байдуже, яким чином. Це просто станеться. І це станеться з моєї провини, якщо я не послухаюся гостя, що прибув, що пропонує як би «допомогу».
«Не можна не послухатися.» — Каже істота.
Справді. Я й не хочу. Я намагався зчинити самогубство, і мені не вдалося. Так зроби ж це ти, якщо я такий слабкий і безпорадний.
Гість безмовно підходить до мене. Йому й не потрібні слова, щоб зрозуміти, про що я думаю.
Істота витягує до мене свою і так довгу руку.
Його торкання… приємне. Безтілесне, я сказав би.
Про таку смерть я мріяв — швидку, безболісну, миттєву.
Ту, що низвергає мене до стану попелу. Навіть меншого, ніж попіл. Просто у ніщо.
Мене не стане. Це не боляче. Нікому не буде боляче від того, що я помру. Це нормально. Люди часто вмирають, не ставши відомими. Не ставши тими, ким хотіли стати, взагалі не досягнувши нічого. Я упокорююся з цим. Ніхто не сумуватиме за мною. Знищуються мої клітини одна за одною, залишаючи простори реальності.
Тануть усі мої спогади. Тагу сам я. Мене зустрічає порожнеча.
Все закінчилось добре. Сумувати було нема про що.

Пісок. Місяць. Небо. Море.
Вп’яте я опиняюся тут з волі невідомих вселенських протиборчих сил. Вони не зрозумілі мені, та й не було в їхніх планах пояснювати такій жалюгідній мушці, що вони з нею робитимуть.
Мій рятівник завжди відіграє роль рятівника.
Мій губитель – роль губителя. І вони майже не змінюються.
Вони разом сміються з мене. Сміються. Без слів кажуть мені в очі, що мають наді мною повну владу і я не можу цій владі чинити опір жодним чином. Я ніби застряг у тимчасовій петлі.
Губитель завжди намагається насититися моїм тілом і страхом. Спаситель – невдоволенням губителя. Він щоразу сміється з мене, бо показує, що знищити моє тіло і не залишити від нього навіть праху — єдиний вихід. Єдиний варіант вирішення ситуації-завдання, що йому подобається, який йому підходить. Він хоче виконувати це раз на раз.
Показуватись на очі. Спостерігати моє здивування. Показати мені моє майбутнє, якщо я не послухаюся його. Виконати свою волю.
Перемотати час.
Змінитись.
І повторити все знову, поки їм не набридне грати у театр. Знову, знову, знову і знову.
Вічність.