***
Він завжди називав мене сонцем. Зтверджував це докучливим низькорослим сусідським хлопчиськом і гідним юнаком, що подарував спокій у день пробудження першого. Коли небосхил моєї душі заполонила страшна темрява, Чімін опинився поруч, не дозволив у ній загинути.
Він стиснув мене тоді в теплих обіймах і сказав, що темрява ця мене одного разу покине, адже ночі не можуть тривати вічно. І я йому повірив, помилок минулого боючись смертельно, повірив так сильно, як ніколи раніше цього не робив, а варто було б.
З того дня з кожним новим пробудженням я, наче вперше, починаю вірити. Знову і знову, силоміць, з-під палиці, я переконую себе в правдивості чімінових слів - щоб ввечері лягти у ліжко і перекреслити всі старання минулого дня черговим жахливим сном, який став для мене ненависною пасткою. Я бачу його, обливаюся холодним потом жаху щоразу протягом довгих семи років. Найстрашніші спогади раптом стали єдиним, що я поки ще хоча б трохи, але здатний бачити.
Щоночі я відчуваю біль, який пронизував розбите тоді тіло, що перетворилося на суцільну рану. Згадую тисячі ударів і голос мого улюбленого ката, просочений шаленою злістю:
- Скиглиш, як твій пес перед смертю…
Пам’ятаю, як розсипалося серце опісля, і відчуваю смак хімікатів у роті, що мали стати порятунком майже знищенного мене. А після темрява, лихоліття і тепло чужої долоні в моїй. Жахливий сон закінчується і, на щастя, меркне. Сподіваюся одного разу назавжди позбутися можливості бачити і його.
З непотрібних нині очей знову течуть сльози, я витираю їх рукавом домашньої кофти і сліпо відгукуюся на наполегливе нявкання поруч.
- Малий Ра, ти повернувся, - я вмощуюся на порозі будинку зручніше, щоб кіт без особливих труднощів зміг вмоститися на моїх колінах. - Ти нагулявся? - ласкаво перебираю шовковисте хутро.
Малюка Ра ми знайшли на вулиці два роки тому. Упевнений, що Чімін хотів собаку, доброзичливого і веселого, але терпіти його поруч я б не зміг. Не після того, як поховав понівечений труп свого улюбленця. Він - епізод мого кошмару.
Кота Чимін запропонував назвати Ра, на ім’я бога сонця, обґрунтував бажання тим, що той дуже схожий на мене. Підозрюю, що Ра теж сліпий, адже він досить незграбний. Забарвлення його я не знаю, у нашому домі не існує кольорів, світла й тіні. Кіт у нас пухнастий, теплий, м’який, який завгодно, але тільки не кольоровий.
Із Чіміном я почав жити по-новому, з чистого аркуша, так, ніби можливості бачити ніколи не було в моєму житті. Він колись сказав, що ми не бджоли, нам не знайомі способи орієнтування за допомогою магнітних полів, як і жалю про це. Його ідея, його посил припали мені до пораненої душі. Незнання про позбавлення позбавляє від страждань за ним.
Наш спільний одяг також не має кольорів, Чімін сказав, я можу дістати з шафи все, що тільки забажаю, і воно буде поєднуватися. У мене з’явилася улюблена шорстка сорочка, м’яка кофта і штані, які «ну ось такі… пам’ятаєш, ну ось ті».
На столі у вітальні розстелена скатертина грубої в’язки, так що кожен візерунок легко відчутний. Поверх стоїть ваза, важка і пухирчаста на дотик, а в ній - букет ароматних квітів.
Я став відчувати світ інакше, і чімінова бджолина теорія мені з цим дуже допомогла. Я не прагну більше пізнати все через зір. Виявилося, слух і дотик нічим не гірші, їх тільки потрібно було розвинути. Разом із Чіміном ми вивчали шрифт Брайля, не маючи можливості бачити, я скоріше опанував цю техніку читання і письма.
Ра грайливо чіпляється кігтями за мою кофту і нявкає голосно, я підтримую розмову:
- Що ти таке кажеш? Не може бути, - підіграю коту натхненно. - А вона що, так і не прийшла? - Ра у відповідь ніби усвідомлено і незадоволено бурчить на своєму. - От же дурна, проміняла тебе на якогось безпритульного кота… - ми з малюком Ра одночасно зітхаємо. - Ну нічого, потім ще прибіжить до тебе плакатися, коли залицяльник її за хвіст вкусить, по собі знаю, повір… - згадую, як десятиліття тому Чімін, тоді ще друг, на колінах стояв і благав мене закінчити стосунки з улюбленим катом. Чому я тільки не послухався, чому пішов?
- Захопливі у вас тут бесіди, - позаду лунає сміх. Чимін підходить зі спини і руки опускає мені на плечі. - Про мене він тобі нічого поганого не нанявкав?
- А мав би? - отримую обережний поцілунок у кучеряву маківку.
- Ні, моє сонечко, - я притискаюся ближче, з насолодою розчиняюся у затишку. На вулиці стає прохолодно.
- Вже вечорішає? - зверху долинає тихе «угу». Чимін мені ніколи не скаже, що вже стемніло або розвиднілося, зі мною він оперує зовсім іншими термінами. - Підемо тоді, - піднімаюся акуратно, щоб не безпокоїти Ра, який задрімав.
- Як завжди? - Чимін заводить нас у будинок, я йому згідно киваю. - Тоді готуй ліжко, а я за книжкою.
Останнім часом наші вечори проходять дуже кумедно, Чімін читає найдурнішого змісту любовні романи.
- Ну що ж… - він театрально прочищає горло, вчитуючись в опис, а я прислухаюсь, завмерши на його плечі. - У затишному куточку сонячної Сицилії, там, де вітри несуть аромат моря і лимонних дерев, починається історія двох закоханих. Він, капо мафії, суворий і нещадний володар злочинного світу, але тільки не перед Розалін… Здається, щось схоже у нас уже було? За першим її капризом Джованні особисто розстелить килими з троянд і слухняно зрушить небеса, забувши про власну гордість…
Дурні рядки відходять на другий план, а я лежу в обіймах коханої людини і все думаю… Сонце — Я чи для мене?