abbwiss
Книги
12+
Слеш
Сє Лянь, Хва Чен
Хва Чен/Сє Лянь
Міні
Ангст
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
Немає схованих позначок
сб, 03/18/2023 - 16:59
нд, 03/19/2023 - 16:08
67 хвилин, 28 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
1
Навіґація

Тепер він готовий сотні разів розкидатися в небі ясним маревом власної тіні й сріблястим відблиском метеликів, поки рука Його Високости тримає його, а очі виблискують щирим зацікавленням таємничою постаттю послідовника – тепер Володарем Привидів, чия душа навіки належить Богові.

Коли він був малий, то постійно тікав із дому, біг десь у ліс, шукав галявини — де тихо. І тільки-но чув співи пташок, шурхотіння листя під сильними лапами диких тварин — тікав знову. Щезав за високими деревами, за рівчаками й кущами. І лишався десь у траві, де не було жодного живого створіння, де було тихо. Він любив тишу.

Адже тоді він відчував, ніби з душі спадають кайдани – усі страхи й негаразди, рани загоюються, а заховане від усього світу серце лиш трохи відкривається тихому вітру й жаркому сонцю. У якийсь момент з ока злітала пов‘язка, — а може й не злітала, або зовсім не з ока, — просто дихати ставало легко-легко, і кольори ставали такими насиченими, ніби такими могли вони бути лиш у погляді здорової людини, що дивиться двома очима. А можливо, людини просто щасливої. Тоді душа іскрилася, а струмок шепотів: «Ти радий, тепер ти радий».

А як додому вертався, то ховався в кутку одразу, аби не помітили. Крива підлога боляче впивалась у сідниці, гвіздки дерлися об одяг, від чого на заношених штанях з‘являлися нові зачіпки й невеликі дірки. Босі ноги були чорнявими, загрубілими, коли сам хлопчик був аномально блідим, під рукавами сорочки зі старої мішковини протікала голуба кров.

Молоде, навіть не юнацьке тіло покривалося шрамами. Абсолютно різними: тонкими — коли різався необережно, болючими й кривавими — коли малі жебраки били його за шматок краденого хліба, душевними — коли не рятував ніхто.

І тоді він знову тікав на галявину, перестрибуючи через струмки й повалені дерева, падав іноді, але біг так далеко, як міг. З кожним днем усе далі й далі, ніби душа дитяча не могла насититися даною волею, спокоєм, ніби мало було.

А, можливо, це лише страх?

Страх, боязнь, паніка? Місцями невловимі, коли адреналін від розбитих колін швидко перебігає до мозку по венам й артеріям, проходячи крізь серце, стискаючи його до найменших у світі розмірів, а потім роздираючи на шмаття, змушуючи вибухати.

А чого він міг боятися?

Хіба лишилося на світі щось, що він міг утратити, загубити? Що змушувало дитячі груди так нервово й судомно стискатися, перекривало прохід кисню, підганяло в спину, коли тікав він далеко? Чи, можливо, він утратив головне — себе, коли в такому віці навіть не міг подумати про подібні душевні терзання.

Утративши себе, людина не бачить сенсу жити.

Утративши себе, людина помирає внутрішньо.

Утративши себе, людина приходить до думки — до ножа — й мучить тіло й душу, поки очі не заплющуються назавжди.

Прокляте нутро було благословенне один раз — коли молоді, та сильні руки спіймали тіло, а з лика злетіла маска, явивши сутність Божу, котру велике дитяче око оскверняло лиш одним поглядом. Та навіть так, його Бог усміхався, бився із ним на руках, тримав так ніжно, як не лоскотала ніколи молода трава і як ніколи не обтікала руки річкова вода. Стискав мішковину, точно торкаючись до неї вперше, коли ці королівські пальці мали б огортатися лиш найтоншим шовком, атласом, мереживом шантильї. Та дитячий мозок не був здатен осягнути почуття провини й огиди від самого себе — він дивився на плавкі рухи, на летючі тканини вбрань і не міг усвідомити ні подій, ні глибини власного дива. З кожною секундою він ніби падав у прірву, коли задивлявся на лице Наслідного Принца. Дивувався існуванню прекрасного, коли бачив у вусі яскравий камінець сережки.

А потім утік, як посміховисько.

Але ні! Він утік, як страшне позорисько, мав би відчувати сором і брудні ганчірки, що били спину, чути крики «Ганьба!», як від людей, так і від власної совісти. Проте, коли тікав, чув тільки голос Його Високости, що ніжним дзвоном бринів у вухах, шепотів щось заспокійливе, відчував на тонких зовсім ребрах теплі сліди пальців, а мала долонька тримала червону намистину, що виблискувала яскраво на сонці.

І тільки-но прикраса опинилась біля серця, душа почала оживати, ніби то щось цілительне й по-доброму тепле огортало її, заліковувало рани, намагалося повернути понівеченому м‘язу втрачене, та того було замало.

І знову його спіткав біль, але вже біль страшенний, чи не прощальний, покритий тьмою й слідами бруківки. Такий, що розростався кожної секунди й ставав сильнішим навіть тоді, коли, здавалось, гірше бути не могло. Навколо збільшувався гул людських голосів і криків, шум поламаних балок у лавках і дитячий плач. Несамовитий дзвін розносився біля вуха, і тільки-но ставав трохи слабше, дитина у мішку розуміла - той плач доносився від неї.

Тільки б він опинився в тиші! Жодної сльози не впало б з неприкритого ока, стара пов‘язка не вбирала б солоні краплі, розмазуючи бруд по всьому обличчю. Він би лежав, притиснувши червону намистину до серця міцно-міцно, як останню надію, і чекав.

І кожна його рана загоювалась, серце починало радіти, душа злітала до небес у німій насолоді, а погляд теплішав, осліплений яскравим сонцем.

Але ні!

В один момент усі крики навколо затихають, а над вухом чується дзвін м‘якого, але владного голосу. Й усі почуття й думки покинули тіло, лишивши порожню посудину на столі, коли з неї вже витекла вся ядовита рідина, пропалюючи простір навколо отруйними вирвами.

І ті самі руки схопили дитину, ізранену до найменшої кістки й притиснули до себе по дорозі до великого й майже невідомого, як би він не намагався запам‘ятати кожну деталь. Але на цей раз очі були заплющені, а свідомість існувала на межі чогось незрозумілого, темного, але теплого.

Коли він утік знову, щось дивне заграло у грудях, щось щемило тихенько спершу, а потім розросталося до нелюдських розмірів.

І правда. «Ти не людина».

Маленькі долоні чіпляли бинти, нігті дряпали шкіру, поки одне велике око споглядало в струмку найбільше нещастя. Його відображення.

І з кожною секундою рухи ставали більш розмашистими, щільна тканина розлізалася під шаленим напором дитячих рук, рушимих хіба небом і ненавистю.

Тоді друге око показалося в злегка розмитому відображенні дитячого обличчя в струмку. Тільки око не дитяче, не людське, не щасливе. Таке ж жахливе, як звізда, під якою він народився. Криваво-червона склера й чорна райдужка, де ніби не існувало зіниці, охоплювали страшенним жахом усе тіло й ні на йоту не давали зрушити з місця. Тонкі дитячі руки тепер утратили всю дану колись силу й лиш безпомічно стискали землю, коли далеко в одязі захована намистина викотилася й упала біля долоні. Тоді руку обпекло вогнем внутрішніх страждань, а з очей полились солоні сльози, крапаючи в рівчак, отруюючи все живе, але в першу чергу – його.

Ненависть і непорозуміння в серці розросталися, боліли кожного дня невимовним жалем, а він жив однією лиш надією й вірою. Продовжував, коли його Бог вознісся, молився й чекав — сам не знав чого.

Проте скільки б саме життя не підготувало йому випробувань і страшних катувань — завжди знаходилось одне, за що чіплявся голими дитячими руками, а потім тримався за останню надію, навіть якщо пальці його були скоріше зламаними, а сили покидали тіло зі швидкістю звуку.

Він чув його голос.

У відповідь на дитячий крик — розпач — він почув: «Якщо ти не знаєш навіщо тобі жити, то живи заради мене. Я не маю відповіді на твоє запитання. Проте, якщо сенс життя тобі не відомий, то зроби ним мене».

По розпаленому обличчю прокотилася гірка сльоза.

Коли його Бог страждав, він помирав разом із ним. Він чув кожен заглушений, забитий стогін, майже крик, який з кожною секундою намагався надірватись, проте стримувався в жорстоких кайданах волі й порізів.

Бувши юнаком, він стояв і слухав, чув розказні брудних нахабних квітів, через яких зараз страждав Його Високість. І не розумів нічого майже: малий і неосвічений, він умів виживати й бажав померти. Усвідомлюючи власну безсилість намагався зробити хоч щось, та не міг нічого.

І тільки-но повернувся до його Бога, так почувся одразу, що сказали йти. І серце його похолоділо, а думки зникли зовсім з голови, залишивши слабкий вітер і присмак чужих страждань.

Він зовсім не гідний послідовник.

Він бачив як кров текла в пітьмі печери, як руки, котрі він оскверняв лиш поглядом, покривалися глибокими ранами. Боги не помирають, чи не так? Меч прибив його до землі, пронизавши живіт. А чи був Його Високість живим тоді?

Він пам‘ятав, ніби торкався його. Випадково, може й ні, а може наснилося то все, привидилося страшною картиною, бачити яку він права не мав. Але коли торкався до оголених грудей, так не знав що відчувати. Смуток і зніяковілість, жаль і безсилля, невимовне страждання й бажання допомогти, не мавши й крихти власних сил.

Він хотів служити й вірити, але був би найгіршим послідовником у світі.

А потім війна знищила маленьку, нікому не потрібну душу. Одну із тисячі, хіба мало це сенс? Він помер, не виконавши служби, помер з ненавистю, з розпукою в серці. Помер, хоча мав би вбивати сам, лише заради Нього. Єдине, про що шкодував, що помогти не міг. Не впорався.

Душа, зачинена в клітці ліхтаря, ховала в собі почуття такої сили, що застилали погляд, витискали розум, здоровий глузд. Вона крутилася у безцільному вихорі власних страждань, коли в момент опинилася назовні. Десь, де будо тихо, де стрімко спішила ріка, де Його Високість відчинив двері у цей світ для декількох забутих світом душ.

Тоді він не захотів іти, реінкарнація й утрата пам‘яті була б для нього найгіршим покаранням.

«Твоя кохана людина засмутиться».

«Я просто не дам йому знати».

Роки туманности й незрозумілости минали, він бачив, як страждав Його Високість.

Бачив, але не міг зробити нічого.

Маленький вогник літав навколо, спостерігав, але не мав жодного впливу, зачинений у просторі, де душу нічого не тримало. Тоді він керувався лиш одним — почуттями. Коли захистити від богів хотів, кружляв біля Нього. Коли п’яного ніби витягнути з прірви намагався. Коли стіна, тисячі таких вогників, утримували Його Високість від зустрічі зі Всеосяжним Лихом у білому вбранні, коли Його Високість убивали, а кров текла рікою, маленьке безтілесне створіння не могло зробити нічого. Лише спостерігало, намагалося торкнутися, полегшити страждання, та не було здатне навіть на такі дії. Існування було безцільним.

Бажання ніколи не поєднувалися з реальністю.

Він бажав усього найкращого Його Високості. Він сам обрік його на страждання. Він був винен у всьому, що сталося, але навіть зараз не міг допомогти, виправити.

Можливо, було б набагато краще, якби він не виліз на стіну під час свята. Або навіть помер — звізда, під якою він народився, не приносила б зла. Тепер, абсолютно марний, не здатен на найменші дії, загублений у світі, ридав. Ридав душею, кричав мовчки, бився головою в стіни, не маючи тіла. Гинув разом з Його Високістю, лише через себе. Картався через власну безпомічність.

Ненависть здатна породити зло, лихо, що здатне знищити все навколо без зайвих думок, кероване відданістю й бажанням служити.

Злий привид мав людську подобу, але навіть трохи не наблизився до людської душі. Готовий убивати, знищувати, він спалив тепер навіки проклятий храм, а сам захлинався гіркими сльозами. Не міг вимовити жодного слова, дивився на скаліченого Бога перед собою, а очі затулялися тільки більшою пеленою, за якою було видно лише калюжу крови зі шматками брудного білого вбрання – що увібрати не встигло.

Служба Богу була ніби спокутою гріхів перед ним же.

Вумін.

Безіменний.

Відсутність імені супроводжувалася відсутністю власної волі. Усі бажання примари – Його. Усі дії примари належали тільки Йому. Кожне вбивство, скоєне руками привида, було волею Його Високости. Готовий до всього, втративши душу в її звичному вигляді, різав на шмаття, палив будівлі, нищив цілий світ.

Світ, що був болем Його Високости.

Його Високість завжди любив білі квіти. Те дитя, що тікало від усього, теж їх любило.

Іноді він опинявся на цілих галявинах, застелених шаром білого цвіту, тоненьких стебельців, маленьких, тонких листочків. Білосніжний килим колихався в унісон з вітром, шурхотів, пестив вуха й дарував благословення кожному, хто торкався пелюсток, що сліпили очі своєю чистотою. І лягав тоді поряд, роздивлювався, годинами слухав той загадковий шелест. Тягнувся рукою, мов зачарований, а потім розглядав жовтуватий пилок. Квіти нашіптували щось дивне голосами природи.

Одинока залишена рослина була розтоптана Його Високістю у розпачі. Білі пелюстки, що вже забруднились від рук обпаленої божественної статуї, тепер розпалися у пастці землі й крови. Напівзів’яла квітка, що колись знаменувала Бога, тепер була розчавлена ним же. Духи Помсти вже були готові піднятися в небо.

Чим мав він право не підкоритися Його Високості?

Чи мав він право піти проти волі Його Високости?

Чи мав він право допомогти Його Високості?

Вумін дивився на тіло, забуте всіма, і не міг поворухнутися. Намагався заборонити собі споглядати, але очі кожної секунди поверталися до плями крови на одязі й меча в животі. Погляд не обертався ні до людей навколо, ні до ріки, ні до власних рук, що дрібно трусились, коли з очей потроху скочувалися сльози.

Перед очима пролітали моменти пронизання тіла Бога сотнею мечей. Людська недбалість, фатальність, нездатність змінити щось. Дивне відчуття дежавю заполонило розум. Мелькали образи Всеосяжного Лиха в білому вбранні, купки дітей, дорослих, що якнайшвидше проходили яму. Жоден з них не хотів допомогти, хоча всі чули прохання з вуст Його Високости. Він ненавидів себе за те, що не був серед тих, до кого Бог звертався. Лише безсило існував на околиці, невидимий для людей, для самого себе. Прокинувся лиш тоді, коли третій день добігав кінця, і побачив Бога, справжнісінького Бога, чиє серце ніби не зазнало змін, знову чисте, знову відкрите, пропонувало себе людям, і знову лише для калічення. Очі застелило вогкою пеленою.

Чи боявся він?

Не знав.

Але не міг поворухнутись, і хтозна що його стримувало, чи то наказ Бога, чи власна слабкість.

Сам для себе не зрозумів як опинився поряд, тільки-но перші духи Помсти зійшли з небес, але одразу схопив меча, готовий прийняти удар на себе, чого б це йому не коштувало. І тільки-но побачив зблідле лице Його Високости, спрямував прокляття на себе.

Здається він посміхався. Порятунок Його Високости – найбільша хвала для нього, неприйнятна честь.

З легень вирвався нелюдський крик, а тіло майже миттєво розсіялося, залишивши на своєму місці білу квітку й меч. Тепер його Бог повернувся у звичне амплуа. Бог війни у квітковому вінцеві.

Мовчання розбитої, майже звіяної душі ставало звичним.

Кожен рух — мов легенький весняний вітерець — непомітний. Кожен крок легкий фізично, але зрушення з місця вартує неабияких зусиль.

Чи думає він, коли вириває собі око?

Червоне, гидке, мерзенне око, яке він ненавидів усе життя, хотів позбутись, лише б прокляття полишило його. Зіниця, зливаючись по кольору з райдужкою, труїла тіло.

Він переживав зовсім не за себе.

Коли руки тягне не до людей, а до власного лиця. Коли розуміє, що може зникнути назавжди, не лишиться ні душі, ні пам‘яти. Вбиває у собі те, що ненавидів найбільше. Вириває око, ніби позбавляючись гною всередині, і створює меч — Еміна.

Тримає у руках те, що хотів розчавити, знищити, розторощити назавжди. Своє прокляття.

І коли руки стають неочікувано сильніше, душа отримує тіло, а страждання майже виправдовуються, небеса розходяться у Небесній карі, він стає Богом.

Більше за себе він ненавидів лише Богів.

Повний зневаги, водночас сили, він відкинув Небеса, відкинув усе, продовжив свій шлях. Повернувшись на гору Тонлу, повернувшись до себе, до Нього.

Він мав увесь час світу.

Кожна статуя Його Високости відігравала мелодію душі, втраченої й знову знайденої. Кожен рух, відточений з роками до незвичайного ідеального автоматизму, водночас особливий, де любов зчитувалась, нависть м‘яка й недоторкана. Річ, що з поклоніння переросла в бажання бути поряд, захищати, дарувати себе, зникати й з‘являтися. Він усе ще був послідовником.

Послідовним, що любив.

Відроджував у пам‘яті кожен рух Його Високости, кожен завиток на королівських одежах, вид золотих ниток і перснів на пальцях. Згадував лице, що закарбував на підкірці так сильно, що помираючи, зникаючи, підносячись і падаючи, не забував. І ті карі очі, що світилися добром і палали ненавистю, лінію підборіддя, що гордо здіймалася й низько падала, волосся, зібране золотими шпильками, що належали лише Кронпринцу Сяньле, і скудлане, у землі вимазане. Руки м‘які й теплі, що іноді дрижали, спина сильна, що в найтяжчі моменти хилилася, і серце добре, молоде, травмоване сотнею мечів і байдужих поглядів. Усмішку, що він кожному дарував, не боючись ні перепон, ні зради, і криві, понівечені губи, що ледве рухалися в німому благанні.

Вінець із квітів і зброю у руці, маску білу на обличчі й бамбуковий капелюх на голові. Червону сережку, що руку обпікала, лікуючи.

Згадував страждання, виливав почуття — свої та його — на кожну фреску. Творив, вливав у фарби душу, виводив кожну лінію, відчуваючи легке поколювання долоней. Відновлював у пам‘яті кожен міліметр тіла, що злегка відсвічувало блакиттю в глибині печери. Зображував спутане волосся й роздертий одяг, коли всередині зароджувалося щось нове, що обпікало серце й благословляло душу.  Знав, що Його Високість ніколи не побачить, а побачить — зненавидить. І продовжував невагомі руки пензля по вапну, поки чергова фреска не прикрашала собою стіну печери — крик його любови.

Набивши руку, матеріалізував чи не єдине, що мав — спогади.

Підносив квіти у руки статуям, кожній, як у дитинстві, і молився. Падав на коліна, шепотів ледь чутно, самими губами, що жоден звук від коридорів печери не відбивався, й ішов далі. Творив, учився, пізнавав.

Хотів бути гідним.

Минали роки, коли біль стихав, а на його місце приходила віра. Тривога поступалася майже сліпій надії разом зі смиренням. Нічим не обґрунтовані сподівання теплилися у душі, виражалися новими образами Його Високости, рухали й надалі, направляли.

І коли скрізь роки він направився всередину, у Піч, не мав жодних сумнівів, як не мав свіжої крови на руках.

Там створив те, до чого йшов увесь цей час. Найбільшу та найпрекраснішу статую Його Високости, таку, на яку заслуговував його Бог після пережитих страждань. Тут було все: сліпе обожнювання Його Королівської Високости Кронпринца Сяньле, безгранична повага й відданість Богу Війни Сяньле, довічна боротьба за Бога Війни, який очолив армію й боровся до останньої секунди, спроби захистити й урятувати колишнього Бога – вигнанця Сє Ляня й служіння новому Всеосяжному лихові в білому вбранні. Кожна мить його життя закладалась у статую новими елементами на одежах, вирізьбленими камінцями на шпильці, теплим поглядом холодного каменю. Він покинув Піч, лише закінчивши свою найкращу роботу. Роботу, що повністю належала Його Високості, так само, як і його проклята душа, нехай він ніколи не дізнається про це.

Він покинув Піч як Хва Чен. Там була міська стіна й біла квітка. Символи його вічної відданости.

Й отримав титул як той, хто квітку захищав. Шукач квіток у багряну зливу. Уся його натхненність природою лишилась у білому цвіті, що він підносив божественним статуям Кронпринца.

Отримавши силу, став Володарем Привидів у червоному вбранні. Тим, хто палить і знищує, володарює й наказує, кому вклоняються й кого молять про помилування. Сам же він і досі вклонявся лиш одному Богу.

Ніби виконуючи власний борг і обов’язок, знищив храми тридцяти трьох богів, знищив останню пам’ять про них, змусивши світ забути їхні імена. Став одним із Лих, головою Примарного міста, тим, кого боялись усі три світи, але все одно благоговіли.

Лише дізнавшись про третє вознесіння Його Високости, ніби й сам піднявся на Небеса, опинився в найсміливішій своїй фантазії, у шаленому сні, прокидатися від якого не хотілося ніколи.

І, ніби здійснюючи давню мрію, відправився на гору Ю Дзюнь у вигляді примарного нареченого. Там тільки тихо простягнув руку Його Високості в паланкін, коли той бачив лише злегка розмиту картину через червону вуаль. Відкрив завісу й узявся за руку так, ніби тримав найкращу кісткову порцеляну, найдорожчу серцю річ. І вів далі, тримався як в останній раз, не відпускав ні на секунду теплу та безмежно сильну руку Бога. Заспокоював його і пестив тонкі пальці, коли тварини наступали, а сам знищував усіх. Трощив кістки й продовжував повільну ходу, зупинившись лише на мить, як кривавий дощ тихо закрапав по розкритій парасольці.

Нездійсненна мрія швидкими титрами пробіглася по підкірці мозку, ніби запевняючи в неправильності ситуації, її неправдивості. Але Його Високість у весільному вбранні все ще ступав поруч, тримаючи його бліду, холодну руку у своїй, тихо підглядав з-поміж складок вуалі, намагаючись роздивитись, що було найкращою втіхою для його таємних почуттів. Згадував картини, що з’являлися в голові за останні сотні років, поринав у фантазії про цю зустріч, але ніколи й уявити не смів що вони йтимуть по нічному лісові, тримаючись за руки. Хіба мав він право на таке благословення?

Дійшовши до храму, злегка припідняв краї вуалі, коли раптово розлетівся сотнями сріблястих метеликів пісня нападу стрічки. Розсипався маленькими часточками блискучих створінь у нічному небові, лишивши одне, що востаннє покружляло навколо Бога, записавши кожен рух і подив карих очей, таке далеке, але рідне лице, не прикрите червоною тканиною в освітленій крильцятами пітьмі. Зник під тінями дерев і в розсипі маленьких зірок.

Тепер він готовий сотні разів розкидатися, зникати в небі ясним маревом власної тіні й сріблястим відблиском метеликів, поки рука Його Високости тримає його, а очі виблискують щирим зацікавленням таємничою постаттю послідовника – тепер Володарем Привидів, чия душа навіки належить Богові.

    Примітки
    Цей фанфік – плід моєї неймовірної нависти до Хва Чена, а також спроба вийти з тривалаго райтблоку. Я вживала в тексті деякі діалектизми, що не належать до діалекту мого регіону. Сподіваюся, вони вписалися більш-менш органічно.
    Вподобайка
    3
    Ставлення автора до критики