де кінчається душа

ДЕ

 

Гаррі помічає це не одразу. Спочатку груди начебто заповнює щастя від перемоги. Начебто, бо насправді він давно не відчував повних емоцій. Немов в налаштуваннях підкрутили кнопку, що відповідає за емоції, і вони перетворились на сірі та мляві. Проте так було давно, що Гаррі й не помічає спочатку.

Помічають інші. Герміона дивиться злякано та схвильовано; дивиться, але мовчить. Вона не любить в душу лізти, особливо якщо то душа самого Гаррі. Рон може запитати – не випитує, а дає право відмовитися; показує, що Гаррі є куди звернутися в разі чого. Гаррі не звертається, бо він, бляха, і не знає, що з ним не так. 

Гаррі взагалі поза війною мало що знає. Що він має робити, коли кровний ворог переможений, а школа закінчена? У нього немає місця в цьому житті, адже в нього і не мало бути цього життя. Він був свинею, яку ростили на вірну смерть. Час смерті пройшов, а свиню так і не вбили. Гаррі не дуже думав над своїм призначенням, сподіваючись не вмерти в лісах чи школі.

Проте зараз у нього є час – немає призначення.

Гаррі тікає. Він не пояснює нікому, просто одного дня виходить з дому Візлі та вдихає ранкове повітря повними грудьми. Так пахне воля – те, чого він хотів все життя. Заради чого він це хотів? Потилицею він відчуває погляд Джині; звісно, що вона бачить, як він, не обертаючись, довго дивиться вперед, туди, де він ще не був. Дівчина бачить все це, проте мовчки закриває штори та дає йому час. Того ранку ніхто не присилає йому сов з листами. Всі розуміють, і тільки Гаррі нічогісінько не розуміє.

В будинку Сіріуса тихо – Вальбурга не кричить, адже він заховав її портрет далеко в глибину дому. Всі його кроки відбиваються від порожніх стін та кімнат. Колись тут було шумно та весело – проте зараз пустота. Найцікавіше, що Гаррі … нічого не відчуває щодо цього. Йому байдуже, що він тижнями не виходить з дому та спілкується тільки з ельфом. Раніше його б це збентежило; голова почала б вибухати від тої самої картини кожен день. Раніше Гаррі намагався уникати порожніх і самотніх домів – зараз він тільки тут і ховається.

Одного разу він накричав на Герміону. Не було якого приводу – вона хвилювалась за його самопочуття, випитуючи все, що він мав в голові. Це просто було занадто. Вона розплакалась, і Рон прийшов її втішати; друг нічого не сказав нікому з них, тільки подивився з дивним питанням в очах і мовчав. Гаррі ще тоді подумав, що мав би відчувати провину за такий вибух, проте провини не було. Він взагалі нічого не відчував, абсолютне нічого.

Усвідомлення цього прийшов пізніше, того разу він тільки здавлено вибачився та втік. Гаррі після війни почав часто тікати від усіх. Загалом так було завжди; от тільки раніше він відчував забагато, зараз – замало.

Він щось втратив, коли врятував світ. Це щось було важливим, проте він не міг сказати, що це. Бажання жити? Та хіба він мав його до того?

Через місяць до нього залітає Джині. Він її не кликав, він взагалі нікого не кличе, проте вона прийшла з тихим стуком у двері. Не через камін – через двері, щоб у Гаррі був шанс виставити її геть. Гаррі не виставив, він взагалі не виставляв нікого геть; до нього рідко хто заходив.

Візлі не посміхалась, її волосся потьмяніло, а очі вже не горіли. Раніше вона світилась і запалювала вогник в серці Гаррі. Проте вогник в грудях перегорів, як і сама Джині.

Вони не розмовляли. Дівчина просто заходилась мити брудний посуд, що лишився на столі після сніданку. Поттер не став її зупиняти.

– Ти як, Гаррі?

Ніяк. Перегорів. Більше вже нічого не буде так, щоб відповісти «та нічого». Бо дійсно стало нічого.

– Нічого.

І дійсно нічого.

Джині не каже нічого, а тільки сідає поряд та мовчить. Разом з нею не хотілось виправдовуватися та грати в минулого себе. Дивно, але це вперше приносить хворе задоволення. Це настільки незвичне почуття тепла, яке Гаррі загубив роки тому, що він рвано видихає та стискається в маленьку купу рук і ніг. Джині не каже нічого, тільки легко усміхається та запалює камін. На дворі стоїть літо, проте в цьому домі – холодно.

Йому хтось казав, що це може бути депресія. Гаррі не скаже, хто точно, бо всі обличчя за останній місяць перемішалися в голові, і навіть голоси залишаються слабкими відлуннями минулого.

Гаррі не згоден – це не депресія. Він просто втратив себе. А може, його взагалі ніколи не існувало. Йому сказали, що це пройде, – і Гаррі чекає, коли зможе посміхнутися, бо дійсно того хоче, а не через механічну пам’ять губ. Цей час ще не настав, проте колись так станеться, так?

– Я тебе розумію. Я теж була одержима Волдемортом.

Горло чешеться від бажання крикнути, що нічого вона, бляха, не розуміє. Він не кричить, а тільки киває головою – якщо їй так хочеться вірити. Джині це теж розуміє, і її очі, майже сірі від тьмяності, здається, гаснуть ще раз. А в душі ні одного натяку на сором чи хвилювання.

– Гаразд, не розумію.

– Гаразд.

В нього голос хриплий, бо Гаррі не говорить. Він найчастіше киває та махає руками, щоб донести свою думку. Для чого говорити, якщо люди все одно не розуміють?

– Хочеш, я піду зараз?

– Як хочеш.

Присутність Джині не дратує, проте вона і не зігріває. Йому дійсно все одно. Якби її не було, то він ходив би коридорами. Оскільки вона тут, то він сидить на дивані. Йому все одно; якщо їй так погано сидіти поряд з ним, то най іде. Якщо їй подобається, то він не розуміє – чого?

І Джині йде. Гаррі не може її звинувачувати. Йому самому не подобається сидіти із самим собою.

Час від часу він і сам думав про те, що ж з ним сталось того дня перемоги. Хтось казав, що ціллю його життя була перемога над Волдемортом; оскільки він переміг, то цілі немає. Гаррі не згоден. Коли немає цілі, то людина нудиться. А він себе і людиною назвати не може.

Він набрехав, коли казав, що всі його почуття стали сірі й мляві. Насправді в нього просто немає цих почуттів; не було, що вимикати. Він про це нікому не казав, навіть вголос не промовляв. Немов ці слова поставлять якусь умовну крапку в його житті; відріжуть його від іншого світу – йому все одно на це, проте голос минулого шепоче, що він мав би хвилюватися. Якби не голос минулого, то він вже давно втік би в гори або на інший континент.

Поки він сидить на одному місці та живе на гроші, що лишили його батьки. Не такого вони хотіли своєму синові.

 

–//–

 

Джині повертається. Вона не каже забагато, тільки приносить торби з їжею та заходиться готувати. Гаррі не відповідає зовсім – зрештою, це був її вибір повернутися. Крічер розквітає на очах та бігає навколо дівчини від радості – йому це тільки на потіху.

Пройшло тільки кілька місяців після перемоги – Гаррі не рахує і не стежить за датами. На вулицю він теж не виходить – там постійно бігають діти, що намагаються дістати з нього автограф чи фото. Лише іноді може вийти в маґлівські райони, щоб подихати повітрям. Воно не пахне і не приносить полегшення – та частинка вже мертва.

Іноді Джині повертається додому, іноді лишається в нього. Вони не говорять, і Гаррі навіть не знає, чим вона тут може займатися. Ось він займається нічим, проте Джині не така. Та кожного разу, коли вони зустрічаються, дівчина зайнята чимось новим, і Гаррі кидає всі ці роздуми. Кілька разів вони спали разом – він не пам’ятає, як це сталось, просто одного разу Джині присіла до нього на диван, а Гаррі стало особливо журливо на душі, що він оперся об її плече та і заснув так.

Гаррі більше не спить. Кожного разу, коли він закриває очі, то виринає з пам’яті все те, що він хотів би забути. І це лякає – він пам’ятав все, що робив в тілі Волдеморта, проте не міг згадати те, що робив він.

Почалось це просто – Джордж згадав, що Гаррі мав вільний вхід до його крамниці, бо це ж він став їхній першим інвестором. Гаррі не пам’ятав цього – це дійсно було так? Як він міг дати стільки грошей, щоб відкрити магазин? Хлопець тоді криво посміхнувся та потиснув руку. Якщо Джордж щось помітив, то він промовчав.

Всі спогади до перемоги почали ховатися за пеленою, немов він втрачав пам’ять. Проте він не втрачав! Він прекрасно пам’ятав, що робив тиждень тому, і чим снідав місяць тому, проте не міг згадати, як цілувався з Чо Чанґ і чи взагалі це було. Найжахливіше, що він більше не міг довіряти своїм спогадам – всі вони були неточними та викривленими.

– Я цілувався з Чо? – Гаррі таки запитав одного разу, коли Рон прийшов до нього з черговим візитом.

Друг тоді дивно подивився – він взагалі часто дивився на нього з таким подивом. Немов не міг повірити, що це і був його друг, з яким вони стільки пройшли разом. Гаррі теж іноді не міг повірити, проте мовчав та здавлено посміхався.

Подиву додало ще і те, що це було перше питання, яке Поттер спитав за той вечір. До того часу Гаррі тримав язика за зубами та кидав погляди на Рона. Він бачив закруглені шрами на його руці, і до болю в голові не міг згадати, де він їх отримав. Колишній Гаррі точно пам’ятав це, проте новий і явно погіршений – ні.

– А ти не пам’ятаєш?

Це було сказано з таким хвилюванням, немов Гаррі забув власне ім’я., проте власне ім’я він забути не міг – воно було усюди: і на газетах, і на цукерках; воно було просто усюди.

– Звісно, що пам’ятаю, – майже впевнено збрехав Гаррі.

Рон не повірив. На відміну від самого Гаррі, Рон дійсно знав свого друга, принаймні, його колишнє Я. Саме тому він не відвернув тему в інше русло, не продовжив сміятися з дурної теми, а тільки прижмурився, немов не міг зрозуміти якусь деталь. Немов якась частинка все влітала від його розуміння, і Візлі не міг вхопитися за неї.

– Цілувався. Ти ще казав, що було мокро, бо вона плакала.

Вона плакала за Седріком. Точно. І як Гаррі міг таке забути? Цікаво, чи плаче Чо і зараз за Седріком? Бо Гаррі вже майже забув про нього; тільки іноді, після особливо нудних днів, йому вночі в голову лізли примари минулого.

– Так, було мокро.

Звісно. Він це пам’ятав. Колись.

Зараз він це пам’ятає все менше. Іноді з’являються старі, не то чужі спогади – як він в дитинстві сміявся, а тато колисав його у своїй анімагічній формі. Такого не могло бути, Гаррі пам’ятав би це раніше, а не тільки в сімнадцять років. Саме тому він більше не вірить самому собі – так легше.

Джині все частіше заходить до нього, і в якийсь момент Гаррі розуміє, що вони живуть разом. Разом, проте порізно. Він її бачить як від часу у ванній чи на кухні, проте слова не йдуть з горла, і він тільки тінню ховається за гобеленами та шафами. Минулий Він точно вдарив би сам себе за таке; минулий Він помер тої ж миті, як Авада торкнулась його грудей. Не вдарить більше; Гаррі хотів би, щось його вдарив хтось, якби тільки це могло повернути Його. 

Насправді він цього не хоче – він цього має хотіти. Різні речі.

Зараз стоїть серпень; Джині скоро поїде в Гоґвортс, і Гаррі залишиться один на поживу його демонам. Він міг би повернутися в школу, Макґонеґел буде рада його бачити в тих стінах. Проте Гаррі не хоче бачити себе в тих стінах. Забагато спогадів, половину з яких він вже забув. Він відмовляється, і це нікого не дивує. Всі звикли до того, що Гаррі відмовляється від усього.

От тільки Гаррі не звик до того. Попри всі його слова про байдужість, час від часу щось тягне в грудях від усвідомлення, чим він став. Він більше не хоче грати у Квідич, бо який в цьому сенс? Йти в Аврорат теж не хоче, бо для цього треба вийти з дому та зустріти світ.

Що він хоче?

 

–//–

 

Джині поїхала в Гоґвортс.

Дім знов залягає в тишу. Відповіді він не знаходить, зате з’являється нове питання; Гаррі не може сказати його вголос – та він і так не сказав би його вголос, бо він не говорить. Він починає помічати з малого, допоки воно не налітає на нього валом, зносячи з ніг. Він помічає, хоча воліє не помічати.

В Гаррі Поттера немає магії.

Визнати це було навіть важче, аніж усвідомити, що в нього можуть бути інші проблема в голові. Магія – це єдина річ, яка тримала його на плаву, з’єднувала з батьками та цим світом. Якщо магії немає, то нащо Гаррі жити серед магів? Проте в цьому домі живе Крічер, він не хоче кидати ельфа самого.

Він нікому не каже, проте всі помічають. Звісно, все життя всі навколо знали Гаррі Поттера краще, аніж сам Гаррі Поттер. Мав би вже звикнути, та не виходить. Не виходить і магію робити. Одного дня він прокидається та йде на кухню зробити кави – а паличка не слухається. Він тільки махає тим шматком дерева, щоб навіть краплі магії не з’явилось. Того моменту Гаррі й відчуває найгірше – точніше, він не відчуває. Нічого, кінчики пальців не вібрують, посилаючись поколювання по всьому тілу. Він пустий, повністю виснажений. Тоді будинок вже стояв тихим, і Гаррі навіть не думає написати про відкриття Джині; тільки згадує, що в Аврорат працювати не піде.

Якось до нього заходить Рон, і Гаррі помічає, що в нього посмішка стає прісною, а в очах все менше вогнику. Немов йому і самому не хочеться приходити до друга. Гаррі розуміє – в нього помер брат, а тут ще і Поттер. Він не каже про свою магію, а тільки похиляє голову, немов приймає свою долю тягаря.

– Ти як?

Рон зупиняється посеред розмови, очевидно здивований. Гаррі ні разу не питав в нього про його самопочуття. Він взагалі мало що питав. Голос минулого каже, що він мав би запитати. Не треба перетворюватися на гидоту, якій все одно на власних друзів. Колись Рон був найближчою людиною для нього, хіба ні?

То що ж такого сталось, що він більше і не хоче сидіти поряд? Що?

Відповіді не знаходиться, але Рон тільки сміється та махає рукою – та і байдуже, чи дійсно другові стало краще. Йому не стане краще.

– Важко, але тримаюсь.

– За що?

Рон не розуміє. Гаррі й сам себе не розуміє, тому тільки знизує плечима та дивиться кудись вбік. Лікарка сказала, що в нього ПТРС. Вона ще багато речей казала, проте Гаррі не надто слухав, а тільки рахував квадрати на її килимку. До кінця сеансу він нарахував двісті сорок. Більше в той кабінет він не повертався. Нащо?

Йому кожен день новий діагноз ставлять – всі з усіма сперечаються, ніби їм дійсно є справа до того, цим він хворіє. От Гаррі все одно, то чого ж незнайомим людям – ні? Мабуть, це їхня робота, або їм просто соромно, що він в такому молодому віці врятував всіх і віддав найдорожче в житті – себе.

– Я тримаюсь за родину, – більше Рон того вечора не каже, але і Гаррі того не вимагає.

У Гаррі не лишилось сім’ї – вона вся померла під час війни.

Проте очі Рона дивились на Поттера з неймовірною надією, і щось йому вдарило в голову – Гаррі є частиною тої родини. Вони всі – родина.

Звісно. Родина, а в сім’ї не без урода.

 

–//–

 

З Герміоною не так легко, як з іншими. Гаррі не може сказати, в чому саме причина, проте не легше.

Можливо, тому що вона не вміє дивитися за рамки самої себе, і тому просто не розуміє стану Гаррі. Він її не винить, проте і сидіти стає ніяково. Він все так само сидить, бо краще відчувати ніяковіння замість пустоти.

Вони більше не сваряться, проте і близькими їх вже не назвати. Це могло б засмутити, проте це не засмучує. Здається, колись вони дійсно сварились, що не розмовляли подовгу. Він не питає, адже боїться наткнутися на біль в її очах. Не хоче вислуховувати її сльози.

Більшість часу дівчина шукає своїх батьків та намагається повернути їм пам’ять. Гаррі не пам’ятає, коли й чого вони її втратили, проте мовчить та перегортає книги. Подруга подумала, що це поверне Його до життя. Гаррі не руйнує її сподівання, а тільки повторює посмішку минулих років. Колись вони сміялись так, що було боляче дихати. Більше він не сміється, а тільки імітує схожий звук.

Герміона про магію не питає – вистачило минулого разу.

Сталось це через кілька днів після того, як Джині поїхала в Гоґвортс. Його дім стояв тихим, а голос ламався все більше від того, що він не розмовляв навіть з Крічером. Подруга не заходила до нього надто часто – шукала відповідь не питання – проте того дня вирішила зайти. Рона з нею не було; він був в Аврораті, проте про цей факт дівчина хотіла промовчати. Гаррі не розумів – який сенс, якщо він не тупий? Він міг бути неуважним, проте не помітити роботу друга – ні.

Розмова почалась з далекого краю, немов їй самій було важко про це говорити. Проте це ж у Гаррі проблема – це ж він більше не міг називатися магом, яким себе вважав велику частину життя. Він зміг би вижити, як маґл; все таки, все дитинство він провів саме так. Проте це було боляче – ось так полишати все життя, коли тільки звик до нього. Гаррі тільки відчув смак життя, яким воно могло бути без Дурслів, як в нього його знов забрали.

Герміона сиділа поряд на дивані, похиливши голову йому на плече. Поза здавалась знайомою, немов вони вже сиділи так, проте в голові так і не виринала картинка, і Гаррі не став думати про це забагато – яка воно різниця. Подруга все крутила в пальцях якийсь вузлик і збиралась із силами. Раніше Гаррі спробував би її підігнати – цьому Гаррі було все одно; він не поспішав і мав повно часу.

– Може, сходиш до Мунґо?

Саме з цього і почалось.

Саме так, і саме в цьому порядку – з простого «сходи в мунґо». Одне слово за інше, і ось Герміона розказує, що з Гаррі щось не так. Немов він то не знає. У нього з’явилась нова звичка – як тільки його викликають на серйозний діалог, Гаррі закривається та не відповідає. Він відгороджується, проте того разу так не сталось.

В очах подруги стояло обурення – Гаррі не міг її судити, його б самого це обурило. Він не став сваритися чи намагатися відстояти свою точку зору – він просто різко встав до столу на кухні, щоб точно не торкатися і не дивитися. Чомусь часу в тому момент йому було важко і один погляд кинути на дівчину, немов вона змогла б побачити, що насправді діялось йому в серці. Гаррі б то було тільки в радість, проте окрім відповіді на питання «що зі мною» він отримав би ряд питань «ти як». Він і так був ситий ними по горло. У відповідь він не сказав нічого, тільки дивився на клітинки на шпалерах. Гарні клітинки, рівні, що головне.

– Гаррі, я серйозно. Втрата магії – це не …

– Це не що?

Голос, хриплий та тихий, роздався в кімнаті. Гаррі навіть не мав дивитися на неї, щоб в голові з’явився вираз її обличчя – переляк і смуток. Подруга вже давно дивилась на нього тільки так, через маску горя і смерті, немов похоронила його ще тоді, в залі після перемоги над Волдемортом. Щось в погляді підказувало, що так воно і було.  

– Це не гарний знак.

А то він не знав, що відсутність магії – це погано.

– Тобі варто сходити …

– Я ходив, – вона одразу ж замовкає, шокована такою правдою. Гаррі не надто про це розказував. – Мені сказали, що магії немає, але є якийсь неіснуючий шанс, що вона повернеться.

Він тоді майже заліз на стіл, не маючи бажання повертатися на диван до подруги. На щастя, вона цей натяк помітила та не стала лізти до нього з обіймами. Гаррі не знав, що краще – дурні обійми чи оцей жаль в її очах.

А до цілительки він дійсно ходив. Він тоді ледь не розбив чашку і через ненависть до того, що не міг прибрати все одною паличкою, зібрався та впевнено пішов у бік Мунґо. Воно не дуже змінилось від того, що він бачив ще на п’ятому чи шостому курсі. Все так само скупо та сумно – в принципі, люди сюди не від щасливого життя проходили.

Як тільки він зайшов до кабінету, то очі цілителя дещо розширились. Всі знали, що Гаррі Поттер не ходить до лікарнях і затягти його туди було неймовірно важко. Якщо він прийшов сам, без нікого, то дійсно щось мало здохнути в лісі. Гаррі тоді подумки посміхнувся – і дійсно здохло. Проте посмішка цілителя швидко змінилась на суворість, варто було Поттеру і рота відкрити про свою проблему. Він махав навколо нього паличкою, щось міряв та брав на пробу, хмурився та знов повторював – проте нічого, як воно було зрозуміло, точного дізнатися не вдавалось. Він не знав діагноз так само, як і сам Гаррі не знав його ім’я.

Під кінець прийому Гаррі отримав посмішку таку жалюгідну, що йому самому зуби від скорботи скрутило. Він тільки тихо попрощався і пообіцяв більше не ходити в той кабінет. Так і зробив – в Мунґо його не бачили з того дня.

Цілитель пообіцяв, що у нього був шанс повернути магію, – це означало, що він до кінця життя буде сквибом. Гаррі тоді нічого не сказав у відповідь і навіть вдома не закричав та не розбив ту бідну чашку. Ніяк ні, він тільки мовчки влігся і заснув посеред білого дня. Потім він прокинувся та пішов жити своє життя так, немов це не він втратив всю магію, свій останній шанс на нормальне життя. Проте, чи дійсно воно так і було? Чи йому навіть було б краще без магії? Гаррі не знав і думати про таке не хотів.

– Ми знайдемо вихід.

Герміона так само розуміла, що він лишиться сквибом.

Гаррі не знав, що було найгіршою стороною його стану – чи то відсутність магії, чи то відсутність бажання жити. Можливо, необхідність бігати Лондоном по лікарнях, де всі сваряться та суперечать одне одному.

Інша лікарка якось сказала, що в нього деперсоналізація. Вона казала не надто багато, і його голова не відпадала до кінця сеансу. Гаррі не запам’ятав її ім’я, проте він так і не порахував всі кола на її шпалерах – саме тому прийшов до неї вдруге; а потім і втретє. Він не згоден з нею, проте її аргументи доволі непогані. Та і все одно, головне, щоб голову не забивала своїми балачками.

Проте Гаррі все ж незгоден, і регулярно пояснює їй це – а їй немов тільки в радість, що він рота відкриває не для позіхання. В нього немає проблем із запам’ятовуванням – він просто іноді забуває певні моменти свого минулого життя. У нього є думки в голові – він просто не хоче про них казати. Він не вважає, що все навколо «плоске» чи «сіре», – він же бачить, що стіл – об’ємний, а троянда – червона. У нього немає душевного болю – взагалі ніякого болю немає. Одного разу він обпікся об пічку, і навіть не помітив того.

Проте в іншому Гаррі згоден – він дійсно втратив себе. А взагалі, він не може багато щодо цього сказати, адже навіть не впевнений, чи не був він таким з самого початку. Він не знає, чи втратив він себе, бо не знає, чи мав він себе взагалі. Лікарка занадто сумно дивилась на нього, немов їй було шкода. Йому теж іноді шкода, а так байдуже.

Герміона дивиться зі співчуттям, а Гаррі тільки чухає потилицю – пройшло тільки чотири місяці, він сам до пуття не розуміє, що він має робити і як почувати. Якби тут була Джині, то було б легше. Джині його дійсно розуміла; не завжди, проте розуміла.

– Ти знайшов щось?

Гаррі навіть в книгу не дивиться, а тільки гіпнотизує слова на стіні – «крічер тут живе». І Гаррі треба таке написати, щоб не забувати, хто він такий. І він тут не тільки про ім’я.

– Вибач, – а в голосі ні натяку на вибачення. Йому все одно, проте допомогти треба. Гаррі допоміг би, якби він тут був.

Дівчина стискає губи в тонку лінію, проте мовчить та перегортає книгу. Вона ставиться до нього, як до немічного; немов з втратою магії, Гаррі більше не може називатися Гаррі. Він згоден, проте це ставлення торкається залишок гідності, і йому пече; проте то не так і критично, тому хлопець навіть не робить спробу виправдати себе. Для чого, якщо вона не буде слухати? Герміона не вміє слухати більше, аніж сказана в реченні. Він цього не скаже, бо, здається, вона колись образилась на професорку, яка таке сказала; це була Макґонеґел або хтось. Він хотів би уточнити, проте це понесе за собою гору інших питань.

На тому вони й розходяться – Герміона хмуриться та летить в бібліотеку, а Гаррі лишається з Крічером і без магії. На наступному сеансі з лікаркою вона йому радить більше бувати на свіжому повітрі – воно в будь-якому випадку гарно впливає на організм. Гаррі вирішує зупинитися на ста двадцяти колах – більше йому і не треба знати. Дякую, до побачення.

З того часу Герміона майже не заходила до нього, проте Гаррі й не проти; вона каже, що шукає відповіді в книгах, а Поттер і не надто напружується над тим, щоб думати про відмовку. Час від часу приходять листи від Джині; їх Гаррі з якогось дива кладе в окремий ящик та береже. На випадок, якщо полегшає, і воно було б гарним спогадом. Його відповіді позбавлені будь-яких емоцій, проте Джині, здається, достатньо того, що він взагалі відповідає. Іноді в конвертах можна знайти послання від Луни та будь-кого, хто проходив поряд. Гаррі й не проти, йому головне, щоб не змушували писати багато у відповідь. А почитати він може – все одно коридори набридають.

В один момент Гаррі навіть помічає найгірше – за нього починає хвилюватися Крічер. Вони пройшли довгий шлях від простого ігнорування один одного до якогось співмешкання. Проте ніколи до цього моменту Гаррі не міг повірити, що відчує на собі жалість його великих і старих очей. А дійсно довелось, адже пара очей постійно ходить за ним, немов Гаррі збирається з вікна стрибати чи вени різати. Звісно, що він цього не робитиме, проте Крічера цим не впевнити. Взагалі дивно, як вони почали дружити. Він не хотів би повертатися до колишніх образ, проте просто дивно. Ще нещодавно він волів би вбити Гаррі, а тут намагається врятувати його від самого себе.

Дивина та й годі.

Та найбільша дивина сталась, коли Гаррі побився з Роном. Дивно і до жахливого по-маґлівськи. Він не може згадати, як так сталось, але виною цьому є те, що все сталось швидко і неочікувано. Слово за слово, образа за образу, і ось вже перший кулак летить в обличчя. Гаррі не може згадати, хто вдарив першим, але і це, на його думку, не надто важливий факт. Вдарив і вдарив, яка різниця? Його навіть не хвилювало, хто вдарить останнім, адже для нього було важливо вдарити й отримати удар у відповідь. Більше нічого не треба було.

Вони бились недовго, проте всі удари приходились якраз в правильні місця, щоб перед очима літали зірки від болю. Крічер їх не зупиняв, а тільки прикрив двері; більше нікого не було. Якби Герміона була там, то вона б закричала та заплакала, проте її не було поряд. Джині, можливо, спробувала б їх розборонити, проте в той момент вона була в Гоґворсті на заняттях. Ніхто не міг їх заспокоїти, і вони були полишені сам на сам. Гаррі й не хотів, щоб їх хтось зупиняв, – їм то треба було, як ковток повітря. Тіло звикло до постійного адреналіну, і коли його не стало, тіло почало загинатися. Вони підсіли на це гівно.

І ось лежали вони вдвох посеред кімнати; подихи забились в горлі, і Гаррі видихав через раз. Біль засіла десь під ребрами, і цього разу то було не умовно – Рон дійсно вдарив кудись в той бік, що повітря вилетіло з легень. Стояла тиша, ніхто не наважувався її зруйнувати.

– Полегшало?

Голос Рона був хриплим та нерівним; навіть так Гаррі зміг зрозуміти, що він казав.

Ні, не стало легше, аніскілечки. Всередині, окрім як фізичного болю, емоції не вибухали, заповнюючи тіло. Нічого не змінилось, він так само зламаний.

– Так.

Здається, Рон повірив.

 

–//–

 

Полегшало.

Гаррі почав посміхатися, трохи тримаючись з щоку з синцем. Гаррі сміється з дурних жартів та сам підкидає свої. Гаррі не згадує минуле, бо минуле він не пам’ятає, проте спогади попереднього тижня міцно осідають в голові, і Гаррі використовує це. Гаррі відвідує Гоґвортс. Гаррі ходить на судові засідання та удає з себе поважне цабе. Гаррі не зривається на друзів і не каже нічого щодо своєї магії – а точніше, щодо її відсутності. Гаррі допомагає в магазині Джорджа, а Рон подається в Аврорат. Звісно ж він проходить, і Моллі з радості накриває на великий стіл. Відтепер за столом на одного Візлі менше, і очі Рона задовго дивляться в той бік; Джордж сміється, ховаючи біль; Гаррі сміється, відкидаючи голову – він не ховає біль. У нього немає болю.

Магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер, магазин, суди, криві посмішки, слабкі рукостискання, Крічер.

Коло не руйнується, і Гаррі вже навіть не знає, про що судове засідання і чого він тут взагалі сидить. Він сидить прямо та показує, що дуже зацікавлений. Слово Рятівника Магічного Світу дорогого варте, і Гаррі навіть не думає розбиратися, за кого поручається. Поганців йому не дадуть, а всі інші мають право на другий шанс.

Одного разу за межами суду він бачить сірі очі. Мелфой дивиться на нього з дивним прижмуром, а Гаррі навіть не думає запитати, чого йому треба. Дивиться, то най і дивиться. Вони не підходять один до одного, проте в одну мить Поттер, здається, помічає кивок – він киває у відповідь. І не тому, що забув всі вчинки Драко, а просто тому, що це вже не має значення. Гаррі відреагував би різко, але цей Гаррі – ні. Він тільки поправляє комір кофти та йде геть додому.

Всі вірять, що Гаррі полегшало – він і сам вірить якийсь час. Просто в один момент він дивиться на лист Джині, а в душі – пусто. Так, як і було до цього. Він не повернувся, просто Гаррі робив все можливе, щоб бути схожим на нього.

До лікарки він більше не ходить – рахувати візерунки на килимі можна і вдома; вислуховувати нотації теж. В принципі, не важко грати на публіку, якщо всередині – пусто. Йому не гидко від себе чи соромно. Йому це так само легко, як і не робити нічого. Мабуть, це талант.

Іноді в нього трапляються вибухи. Час від часу, коли руки так і не відчувають силу магії, він може не витримати та розбити тарілку чи дві, а потім з сумом розуміти, що порізав собі ногу. Крічера він не пускає до прибирання – він може порізати ногу та все залити кров’ю. Жити в постійному запаху крові Гаррі більше не хоче, тому сам нахиляється та прибирає. Раніше він міг би зробити все ще змахом одної руки, але тепер його руки нічим не відрізняються від рук його милого кузина. Проте ні, відрізняються – руки Гаррі по лікті в крові. А так дійсно такі самі – ні краплі магії.

Раніше він забагато думав про уявну кров на руках, а зараз і байдуже. В ньому дійсно не лишилось емоції – ні риба ні м’ясо. Щось посереднє, щось плоске та прісне. В прісного є смак – у Гаррі його нема. Колись Гаррі казав, що хотів би взагалі нічого не відчувати. Бійся своїх бажань?

Джині не припиняє слати листи.

 

КІНЧАЄТЬСЯ

 

Усвідомлення накриває несподівано.

Гаррі Поттер помер. Далекого тридцять першого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року.

 

ДУША

 

Перші кілька днів Гаррі не виходить на зв’язок – і всі хвилюються за нього більше, аніж до того.

Кажуть, що в нього стався рецидив. Гаррі не виправляє – адже який рецидив, якщо не було ремісії; він це сказати не може, тому мовчить. Най собі думають, що хочуть, а йому треба подумати.

Проте думати в Гаррі не виходить – тільки дивиться в дзеркало та намагається впізнати себе. Наче ось ті самі відомі мамині смарагдові очі, про які по світу казки ходять; чорне волосся, яке так схоже на батькове; ніч, губи, щоки – все батькове. А де починається сам Гаррі?

Іноді йому здається, що Гаррі Поттер ніде не починається, бо він вже давно закінчився. Ось його очі, зелені та яскраві, міняються на мляві та зміїні. Посмішка вже не горить, а тільки зливається з обличчям, і він сам себе не впізнає. І не впізнає, адже замість Гаррі Поттера перед ним стоїть сам Волдеморт – слизька істота усміхається, кривить жовті зуби, щоб показати власну перемогу. Він не зміг перемогти на полі бою, тому почав знищувати Гаррі зсередини. І в нього виходить, адже знищувати залишилось небагато.

 

хто ти без мене

 

Гаррі викидає окуляри подалі, щоб точно не бачити рівних обрисів у дзеркалі. Проте навіть так через пелену перед очима він може побачити, як мертві та майже білі губи рухаються у відображенні, і Гаррі різко тягнеться до обличчя, тільки аби бути певним, що це неправда. Губи витягнуті в переляку, а чорти в голові кривляються з його страху, вони сміються з нього і тільки повторюють питання.

 

хто ти без мене

 

Гаррі не розуміє – про кого це? Хто без кого? Гаррі без Волдеморта чи Волдеморт без Гаррі? Хто в кому жив і хто від кого залежить?

І чи має він право називати себе Гаррі? Може, він має змінити ім’я на Джон чи Алекс?

Гаррі Джеймс Поттер – хто ти такий?

Все життя він жив коштом життя горокраксу, який підтримував його і живив магією. Після перемоги він не втратив себе – він втратив єдину душу, яка жила в ньому. Насправді себе він втратив раніше, аніж навчився нормально ходити.

– Забирайся до біса! – Волдеморт якраз звідти і прийшов. Гаррі пізно усвідомлює, що вдарив рукою по склу, а по руці тече тепла кров.

Разом з душею Волдеморта Гаррі втратив і відчуття реальності; він втратив спогади, які так довго збирав собі в голові. Хто він? В який момент починався Він, а не Волдеморт? Яким міг вирости Гаррі, якби не Волдеморт? Головне питання – як він живе зараз, коли тої частинки, що підтримувала його життя, немає? Що його так тримає на місці, що навіть попри відсутність почуттів, Гаррі ходить та навіть живе життям, схожим на людське?

Гаррі не знає. Він просто не може відповісти, в який момент перестав існувати. Як він може прослідкувати, де його риси набрали характеру Волдеморта, якщо він вмер в перший рік свого життя, а всі, хто бачив його маленьким, вмерли? Дурслі могли б сказати, проте його відправили до них якраз після смерті. Більше людей він не знає.

Магію він втратив тої ж миті. Чи став би він таким самим великим магом, якби не горокракс? Чи всі його сили були б зосереджені на простих закляттях, які не варті особливої уваги? Мабуть, вся його магія, що лишилась в тілі, трималась ті жалюгідні дні після перемоги, допоки остаточно не скінчилась. Немов давала ілюзію, що все буде добре, хоча добре не буде нічого.

Гаррі кидає пошуки самого себе – нащо шукати вітру в полі? Гаррі тільки збирає скло у ванній та обмотує собі руку, щоб не кровила. Крічер удає, що йому все одно, але все одно бігає за хлопцем слідом, щоб подати чи то рушничка, чи то спирту. Най бігає, якщо йому від того легше.

У Гаррі немає власних емоцій; все, що він відчував до того, вмерло та відцвіло. Всі його почуття – кохання, дружба, любов, ненависть, журба – зникли, вони були іграшкою і підробкою. Насправді він не кохав Джині та не плакав через смерть Сіріуса; йому було все одно на Седріка та Герміону, і Рона він так само не любив. Іноді йому навіть здається, що він і не знає, хто такий Седрік. Чи була така людина в його житті взагалі?

Його вибуховий характер змінився на слухняність та покірність. Проте зараз, після кількох місяців апатії та байдужості, Гаррі може сказати, що йому не все одно. Дійсно, він не дає Крічеру прибирати скло, бо не хоче його ранити. Він не запрошує Герміону, бо вона буде хвилювати через його стан. Він пише Джині, бо це зробить її щасливою. Він спілкується з Роном, бо тільки так Рон може розслабитися та відчути, немов все як раніше. Гаррі все це робить, бо це робить щасливими інших.

Десь всередині, він теж іноді відчуває щось тепле. Це навіть і не половина від його минулих почуттів, але це краще, аніж нічого. Можливо, саме тут і варто провести лінію між Волдемортом та Гаррі Поттером? Волдеморт хотів вбивати та кричати, а Гаррі хотів любити та сміятися. Гаррі не може любити, бо вся його любов вмерла на Геловін.

Зараз він починає відбудовувати себе знов – повільно, цеглинка за цеглинкою. Та чи реально відбудувати те, чого не бачив ніколи в житті? Гаррі спробує.

Впертість перетворилась на слабкість та безпомічність. Колись Гаррі хотів звертати гори та рятувати світ – зараз Гаррі хоче приготувати сніданок та дійти живим до магазину. Отже, і це не він був; треба далі дивитися, де лінію провести.

Джині повертається несподівано – тільки тоді Гаррі помічає, що вже майже зима. Сніг ще не засипав вулиці, але і листя вже немає на деревах. Дівчина стоїть дещо невпевнено, немов боїться зробити зайвий крок. Гаррі не розуміє такої зміни в поведінці, проте тільки робить крок назад та сідає біля столу. Цей будинок почав тиснути на нього, і варто було б втекти кудись до маґлів. Але тут живе Крічер, а його кидати не хочеться.

Джині нічого не питає; вона взагалі мало коли питання ставить зайві – дівчина тільки проходить всередину та ставить на стіл пиріг; теплий та пахучий. Гаррі відчуває слабкий поштовх голоду і дивується всім тим звукам з живота.

– Ти як? – слова виходять хриплими, адже Гаррі не розмовляв кілька днів. Навіть сам з собою він мовчить – особливо, сам з собою, немов боїться, що Волдеморт все ще сидить десь там, злий та готовий слухати таємниці Рятівника.

– Не роби вигляд, що тобі цікаво, – Джині не здається засмученою чи ображеною, хоч і слова звучать гостро. В її очах немає сліз чи захованого болю – немов вона прийняла те, що їй треба пройти з Гаррі. Він цього не розуміє. Чого Джині витрачає своє життя на те, щоб принести йому пирога? Невже вона бачить в ньому те, що не бачить сам Гаррі? Що вона бачить в ньому?

Попри весь здоровий ґлузд, ці слова ображають Гаррі. Він не знає, чи того самого Гаррі, чи цього Гаррі, проте неприємний біль осідає в горлі від її голосу. Це не розумно, адже йому дійсно все одно, проте в голові кричить якась клітина, що йому не все одно. Гаррі хоче думати, що йому все одно. Він взагалі не надто впевнений, що він відчуває – проте в цей момент йому важливо показати, що дійсно цікавиться справами Джині.

– Мені цікаво.

І знов у відповідь тиша – дівчина відкладає всі заняття та з легким подивом торкається лоба Гаррі. Вона не вміє виміряти температуру; мама завжди так торкається лоба, коли готова болить. Рука не затримується на одному місці, проте навіть цього контакту вистачає, щоб Гаррі здавлено видихнув.

А потім

засміявся,

дивлячись собі в ноги.

Джині застигає на місці, дійсно схоплена жахом. Гаррі сам не міг би пояснити такий вчинок, просто все це – занадто для нього з відсутністю душі. І він регоче, мало не на все горло, бо йому смішно, і Джині з витягнутою рукою дивно стоїть, і все це настільки дивно, що аж боляче. Спочатку дівчина не розуміє – все це незвично, в цих стінах давно такого шуму не було, і навіть Крічер, бідний цей ельф, прибігає на гамір. Коли він, побачивши свого господаря таким усміхненим, розвертається назад, то в очах стоять сльози.

Його відпустило. Не повністю, почуття не забили його тіло, як то було раніше – Гаррі не хоче бігати та кричати від радості, проте сміятися він хоче. Що найголовніше, він зрозумів природу цих почуттів.

Гаррі Джеймс Поттер вчиться жити знов. Без здібностей та магічного світу.

Гаррі помер давно, роки тому в старому домі. Його тіло, наповнене Волдемортом, стало оболонкою – воно не мало власних думок чи магії; все було зроблене так, щоб носій не почувався лялькою. Зараз від ляльки відрізали всі нитки, і лялька безпомічно падає на землю. Проте навіть так лялька може зробити єдине від неї залежне – вхопитися за гілку та стояти. Гаррі удає, проте в той самий час, він вчиться любити знов; з чистого аркуша, немов нову людину пише – трагедія в тому, що він дійсно пише нову людину.

Того вечора вони виходять гуляти – несподівано, проте Джині тягне його за руку, а Гаррі не пручається. Він хоче навчитися любити та бачити світ новими фарбами. Від посмішки дівчини йому в животі не літають метелики, а пальці не горять від бажання торкнутися – проте в грудях жевріє надія на краще. Найважливіше сталось.

Ремісія.

 

–//–

 

Падати на землю боляче.

Цього не мало статися, Гаррі почав відчувати життя і йти вперед – він майже знайшов себе. Джині припинила дивитися на нього, як на мерця, – звісно, її очі не почали горіти, та і волосся так і лишилось тьмяним – але Джині лишилась сама собою. Все частіше з кухні можна було почути сміх – здебільшого жіночий, проте і Гаррі міг дозволити собі посміхнутися. Коли Візлі поїхала до Гоґвортсу, то Гаррі лишався сам на себе; Крічер частіше ловив його на тому, що він легко ходить домом, а не безцільно швендяється коридорами.

Джордж подарував йому порошок невагомості. Гаррі не був впевнений, для чого воно треба було, проте Рон сміявся, коли вони літали, а більшого Гаррі й не міг і очікувати. Герміона тоді тільки крутила головою, проте в куточках губ стояла полегшена посмішка.

Час від часу він залітає до Аврорату. Зазвичай в нього питають про минулі битви та його досвід; раніше Поттер намагався втекти від таких розмов, але після того самого дня на кухні з Джині Гаррі з’являвся на місці повсякчас. Рон іноді дивувався, що друга наче підмінили, що він так вчасно приходив. Гаррі не виправляв, але і не сміявся – дійсно підмінили. Слова, невиказані між ними, повисали над головами темними нитками – і Рон це теж розумів. Візлі вибачався кожного разу, проте Гаррі й не треба це було; друг казав правду. Він навчився відпускати минуле, не триматися за магію, як останню надію на краще – особливо після того, як тої магії не лишилось.

Так і пройшло місяця два. А потім …

Рецидив.

Все його життя – це один суцільний рецидив. Здавалось, куди гірше, а потім гірше трапляється.

Гаррі збреше, якщо скаже, що не очікував. Він міг брехати Джині чи Рону, навіть Герміона не завжди могла його розкусити. Єдина людина, яка знала всю правду, – це сам Гаррі. Він знав, що станеться. Воно відчувалось в крові, яка лилась в його венах; воно відчувалось в самій голові. Гаррі знав, що це – невічне; проте він все так само сліпо вірив, сподівався як дурник на чудо. Чудо полягало в тому, що ремісія була так довго – в тому, що ремісія взагалі була.

Двері закриваються – і так само закривається вхід в серце Гаррі. Всіх, хто там був, він вигнав куди-небудь, аби тільки не в нього. Гаррі закривається – і це головна відмінність.

В минулі погіршення він тільки відгороджувався; не нагадував про себе, проте і не забороняв приходити – йому було все одно, він нічого не відчував. Цього разу воно інше – Гаррі відчув відголос життя минулого. Гаррі спробував життя. Гаррі не хоче ранити Джині, Гаррі не хоче бачити смуток Герміони, і Гаррі не хоче змушувати Рона дивитися на нього із жалістю в очах – Гаррі просто закривається від усіх.

Найгірше, що він не розуміє. Відповідь валяється на поверхні, проте навіть кінчиками пальців до неї не дістати. Як так стається, чого в його тілі живе немов дві людини, які все не можуть вжитися.

Чи було легше, коли йому було все одно? Чи все-таки краще, коли він відчуває відгомін болю? Гаррі не знає, проте замість пошуку відповіді він закривається та навіть не з’являється одну ніч вдома – просто гуляє Лондоном та отримує косі погляди від маґлів. Воно йому до одного місця, на нього завжди косо дивились. Гаррі навіть думав зайти до Дурслів, проте одразу ж відкинув цю ідею – кому стане легше від такого візиту?

Як він опинився в Ґодриковій долині, Гаррі не знає; останній спалах магії. Просто в один момент він роздивився в різні боки, і замість забитих вулиць Лондона він побачив порожні провулки дому. Старого дому, він більше тут не жив і жити не буде. Яким могло бути його життя, якби того дня Волдеморт не прийшов за ним? Якби Сіріус не попросив поміняти себе на Петіґру? Або якби його батько не піддався на цю пропозицію та залишив Блека? Якби не було цих «якби»? Але «якби» є, і вже даремно було переливати з пустого в порожнє. Його сім’я мертва, він сам мертвий. І в нього рецидив.

Лікарка не допоможе, не поверне магії, і таблетки не врятують його душу, бо душі, як такої, вже немає. Вона померла тої ночі на Геловін – а все його життя було просто обманом. Гаррі не плаче та не переживає кризу, він просто сідає біля могили батьків та дивиться на неї довгим поглядом.

От зараз, зараз він розуміє. Душа в нього не кінчається, бо вона і не починається. Те, цим він живе зараз, – це тільки оболонка, яка час від часу вбирає в себе емоції. Він не вміє відчувати радість чи злість, кохання чи розчарування, бо його обгортки вистачає на те, щоб викривлено думати про почуття інших і згадувати, як це – відчувати. Цей біль, який зараз сидить в його серце – це не біль розчарування чи злості на самого себе, це просто нерви заціпило. Після кількох місяців ремісії він змусив себе вірити в те, що він вміє відчувати.

Самонавіювання – страшна річ. І вона зіграла з Гаррі злий жарт.

І найжахливіше, що далі краще не стане. Далі у нього тільки ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив, ремісія-рецидив.

Одного ранку йому пощастить не прокинутися.

Він не буде підганяти цю подію, адже найголовніше і найстрашніше вже сталось – він помер в душі; в нього померла душа, забираючи з собою магію. Тіло наздожене – тіло вже наздоганяє.

Історія сходиться; прямо тут, на могилі його батьків – вони віддали свої життя заради того, щоб їхній син усвідомив власну смерть. Вони були бійцями, вони мали б зрозуміти, заради чого все це робилось. Гаррі дивився на дітей, що бігали й сміялись, і він розумів. Звісно, щось драло від думки, що сам він не мав такого шансу безтурботно бігати та сміятися з друзями. В той час, як його однолітки бігали курити та ховались за деревами, щоб їх не «вбили» батьки, Гаррі бігав у лісах та ховався за деревами, щоб його не вбили Смертежери. Поки його однолітки закохувались і зустрічались, Гаррі носив у серці волосся кольору вечірнього сонця та сподівався лише на одне – вона виживе. 

Хіба це чесно? Це справедливо? Гаррі врятував світ, а хто врятує Гаррі? Зараз йому пхають титули та нагороди, а зайвої душі в них немає. Ніхто його не розуміє, та всі ніяково сміються на його питання. Всі хвилюються за Рятівника Гаррі Поттера, а про Гаррі ніхто не думає.

– Чому?

Бо так було завжди. Якби він дійсно помер, то всі плакали б про те, яким він був юним, – а нащо плакати за живими? Квіти дарують тільки мертвим. Кому потрібен немічний герой, в тілі якого не лишилось і краплини магії? Відтепер він відправляється туди, куди кидають весь непотріб – на смітник, в забуття. Світ справедливий в своїй несправедливості.

Він встає та мовчки йде від могили. Завтра йому полегшає – і коло почнеться заново.

 

ремісія

рецидив

ремісія

рецидив

ремісія

рецидив

 

і

 

кінець