Кирвавиця

Marjan Pyrig Pyrozhok — Сині трупні плями

В історії людства багато темних часів: якісь були результатом низького рівня розвитку, деякі з’явилися через певні чинники, що не пояснювалися людською природою, але більша частина наставала саме через війни, які влаштовували з бажанням захопити землі, отримати владу, мати геть усе, що забажаєш.

Коли наставали темні часи, в історію вмішувалися інші: дехто мав зовнішню схожість з людьми, дехто одним виглядом уселяв страх, а решту взагалі неможливо було побачити неозброєним оком, бо вони ходили на межі світла й темряви. Коли люди сповідували закони природу та шанували цю силу, інших могли бачити, могли отримувати від них користь, пораду, допомогу, проте часи змінювалися. Нові вірування і… Люди забули минуле. Забули про досить просту істину: якщо ти у щось надто сильно віриш, то воно знаходить своє життя і матеріалізується.

На землю знов прийшли темні часи, яких усі очікували, але не бажали. Навіть найбільш лихі інші того не жадали. Він жив прекрасно: мав усе, що забажав, кого забажав і коли забажав… аж поки не прийшли вороги. Знову. Вже яке століття він ходив поміж людей, був подібний до них, навіть ім’я нарешті підібрав таким, щоб його не дратувало, але вилізло всяке на білий світ.

Це було… неприємним: отримати звістку від Лісовика, якого обрали головним. Як так трапилося, якщо він, шляхтянин1 , що мав у себе у володінні інших кровожерів, не віддав своє слово за нього? Проте наразі це не було головним, не повинно було займати всі думки, адже вони, інші, мусили були знайти розв’язання проблеми, яка висіла над головами кожного з них величезною каменюкою.

Ліс. Зустріч в лісі. Наче не двадцять перше століття, наче це не вони давно вже як повилізали зі своїх звичних місць проживання… А, ну так. Хто-хто, а Лісовик ніколи не вилізе зі свого царства, де він міг відчувати себе не настільки слабким та нікчемним, оскільки поза його межами не вмів виходити переможцем у словесних баталіях.

Пробираючись через хащі, інший не стримував розлюченого шипіння кожного разу, як крила чіплялися за сухі гілки, через що  ледь не ламалися. Як прийде — скаже все Лісовику і підніме нове голосування. Так, недоречно, так, у них зовсім інша мета зібрання, але це ж не по-людськи, це… Смішно.

Поміж гілля з’явився перший вогник, що швидко переріс у величне багаття, біля якого вже всі зібралися. І сварка. Звичайно, куди ж без сварки. Інші ніколи не могли прийти до консенсусу та починали сваритися з будь-якої дрібниці — це було природним для них. Але ті, хто були вище, боги, вміли правильно тягнути їх за гнуздечку, хоча… це вже було у минулому.

— Ти диви! Все ж таки припхався, — насмішкувато промовила Нічниця, першою побачивши його. — В костюмі, весь діловий такий.

— Все ж краще, ніж ти, — він гидливо скривив губи.

Нічниця не зраджувала своїй «красі», будучи у такому ж мокрому, забрудненому мулом та соком водоростей дранні, як і колись. Хоч би переодягнулась, хоч би почала трохи слідкувати за модою, а то своїм виглядом вже навіть і дітей не лякала. Потрібно ж знаходити нові методи отримання сил від людей… Але так, про що це він?

— Нарешті з’явився. Хто-хто, а Змій не зраджує своїм звичкам.

— У мене є ім’я, Лісовику. Якщо ти настільки старий, що забуваєш такі дрібниці, то, можливо, потрібно винести чиюсь іншу кандидатуру на місце головного? Когось, хто б уважніше відносився до шляхтянинів? Де наші Боги? Де наші Пани, що ти посмів владарювати над нами?

— Годі! — розлючено промовив Лісовик і вдарив ґирлиґою по землі, через що дзвіночок, що був прив’язаний до іншого кінця палиці, досить гучно задзвенів. — Я скликав віче не для того. Проходь ближче до багаття, прогрій крила, і ми всі поговоримо.

Лісовик став розумнішим, оскільки перестав вестися на всі його підбивання. Змій цокнув язиком, струснувши чорними, яка сама темрява, крилами та підійшов ближче до багаття, і, хоча Польовик і посунувся, звільнюючи йому місце, проте не сів на бервено. Польовик… А раніше ж його вважали тим, хто захищає все живе на полях. Лише опісля, коли він зв’язався з Богом, з самим Велесом, став бісом. Чутки доходили аж до того, що у всьому був замішаний сам Чорнобог, проте ніхто точно не знав, що трапилося у ті часи, а Польовик нічого й не розповідав. Змій же намагався вивідати хоч краплину тієї правди, адже Боги рідко коли навіть з ними, іншими, контактували, рідко коли показували свої фізичні тіла, тому бажання стати ближче до них ніколи нікуди не дівалося.

— Як вже більшість знає, кацапи знов прийшли наші землі цапати, — почав говорити Лісовик, як тільки став у «голові» ватри. — Але тепер це перейшло всі можливі границі: люди, землі, ми.

— Так! — більшість зі шляхтичів гучно це вигукнули, але був голос, що булькотів, — голос Водяника вибився з цього хору: — Я не можу рибу відловлювать: кров, вибухи, снаряди. Та до дідька тих кацапів! Ми що, убить їх не можем?

— От-от, — вставив свої п’ять копійок Покутник, що був більш прозорим, ніж зазвичай. — Я зі своїми помічниками не справляюся. Стільки душ… І добре, куди то подіть — розберемося. Але, вибачте, ви бачили таке: середина весни, а ще сніги та морози?! До дідька тих кацапів, вони все життя і післяжиття винищують!

— Та задовбали ви! — Дідько рвучко підвівся з бервена і нервово переступив з копита на копито. — Дідько то, Дідько сьо. Я вам Чорт і такий же шляхтянин, як ви. Самі візьміть та й розберіться з тою ордою!

— Годі, — Лісовик знов вдарив ґирлиґою по землі, від чого навколо розійшлася золотава хвиля його сили, чим і змусив всіх замовкнути. — Годі. До тебе, Дідь… Чорте, ми нікого не посилаємо. Не зараз. Я зібрав віче не для тарараму. Нам потрібно поговорити й вирішити, як діяти з тією ситуацією, що склалася посеред людей.

Дійсно, поговорити. Змій стиснув губи та склав руки на грудях, аби приховати своє роздратування від тої риторики, яку чув і серед смертних. Йому було по цимбалах, що вони там б’ють один одного… все одно лише частково, адже люди слугували для нього їжею, як і для його підданих, це були їхні землі, й кацапи вже давно повинні були померти за все те, що вони зробили не одному народу і не одній нації. Помилка — це коли з боліт почало проростати те, що навряд чи можна було назвати царствієм.

Подібна риторика вже як два тижні квітла на вустах тих людей, які не були залучені до війни. Змій був на тих землях, що стали окупованими, він бачив, що там… відбувається. Не всі інші були злими, не всі бажали знищення людей, як і не всі воліли, щоб життя полишило їх. Але навіть для нього, для того, хто був Метеором, було за межею всього розумного, правильного, неправильного, огидного те, що принесли кацапи на терени України. І просто стояти, спостерігати або діяти в дусі «все не так однозначно й потрібно більше часу, аби поговорити та дійти до якогось консенсусу» — було ницо і взагалі негідно для будь-якої живої істоти.

— Тобто, два тижні — це для тебе не привід для того, аби ми втрутилися? Потрібно і далі просто розмовляти, сваритися і нічого не вирішувати? — Змій майже шипів, відчуваючи, як його людська подоба почала танути, дозволяючи усім побачити його справжнє єство. — Ти знаєш, що там відбувається? Поміж людей? Наших людей, які отримують від світу таке ж саме, як зараз несеш ти?

— Коли це ти став таким захисником смертних? — насмішкувато промовив Блуд, закинувши ногу на ногу.

— Тоді ж, коли ти звабив чергову людину, душу відібрав, а пожерти не зумів, і дотепер живете під одним небом, — його крила розгорнулися і піднялися догори, створюючи темний ореол навколо нього.

— І що ж ти пропонуєш? — спитав Лісовик так, наче розмовляв із божевільним.

— Ми повинні вийти до людей. Стати на їхній бік і боронити ці землі, так само як вони роблять те зараз. Я надто довго живу посеред смертних і прекрасно знаю, наскільки сильно кацапи накинули тенета на весь світ. Цю погань вийде зжити лише тоді, коли ми всі об’єднаємося.

— Ні, — твердо заявив Лісовик. — Це поставить під ризик наше існування. Ми допоможемо, а після перемоги нас почнуть виловлювати, проводити експерименти над нами й вбивати. На таке життя ми заслуговуємо?

— А вони заслуговують на те, що відбувається зараз?

Питання зависло у повітрі важкою каменюкою. Але це тривало не більш ніж хвилину — голоси розірвали тишу: хтось висловлював претензії Змію, хтось, навпаки, підтримував його думки, що не можна було ось так витрачати час на «просто поговорити». Лісовик же все одно стояв на своєму, що вони, інші, не мають права вмішуватися у справи людей і що те, що наразі відбувалося, ніяким чином не впливало на їхнє нормальне тогосвітнє існування.

Так, звичайно, Змій теж був іншим і мав підкорятися законам, які залишили їм Боги, але… Не зараз. Те віче нічим нормальним не закінчилося, він пішов ні з чим, хоча в голові вже визрівав план: якщо Лісовик не може взяти усіх у п’ястук, то Змій сам збере тих, хто готовий знищити напасть, яка захотіла забрати те, що не належить їм.

Їх було небагато, але, що дивно, на захист людей стали інші, яких вважали найбільшим злом. Не важливо. Всі раніше відомі межі мали злам ще у чотирнадцятому році, кінцево ж вони розпалися двадцять четвертого числа. Кожен з інших мав зробити свій вибір, який у майбутньому дав би змогу здобути відповідне місце в ієрархії та показав би, хто дійсно готовий боротися за волю та ідею, яку їм заповідали Боги.

— Закувала зозуленька в саду на помості, гей,
Приїхали до дівчини три козаки в гості, гей,
Приїхали до дівчини три козаки в гості…

Вступити до лав збройних сил виявилося не так вже й важко: там проявив трішки своєї сили, тут прошепотів щось Відьмі, яка завжди була поруч і допомагала позбутися зайвих питань від людей… Щиро кажучи, хоч він і став на один щабель з військовими, але коли його разом з усіма почали ганяти й навчати, то Змій усвідомив, що надприродні сили — це, звичайно, неймовірно, але люди пішли вперед і тепер несуть небезпеку для інших. Коли світ встиг настільки швидко перевернутися? Не важливо. Головним було те, що вони стояли горою за свій народ.

— Один козак коня веде, другий козак в’яже, гей,
Третій стоїть під віконцем, «добрий вечір» каже, гей,
Третій стоїть під віконцем, «добрий вечір» каже.

Власій — ім’я не таке вже й хитре, навіть християнізоване, через що сам Метеор сміявся вже не перший день, але йому одразу ж дали порекло — Змій. Він не підштовхував побратимів до цього, та й Відьма тут вже ніяк не втручалася, але… Побратими. Хлопці з його бригади стали для Власія сім’єю. А як тут не стати близькими по духу, коли більше ста дев’яноста днів вони пліч-о-пліч? Навіть після ротації доля повертала їх один до одного, не дивлячись на те, що Змій був іншим. Не важливо. То було раніше. Часи стали геть іншими.

— Добрий вечір, стара мати, дай води напиться, гей,
Кажуть люди, дочка й гарна, дай хоч подивиться, гей,
Кажуть люди, дочка гарна, дай хоч подивиться.

Звідки узялися інші? Першими були Боги: вони прийшли з хаосу й темряви, дали свій подих та тепло всьому живому, але не їм. Інші — це породження людей. Вони своєю вірою зверталися до серцевин природи, які й створили Змія та іншу його рідню. Люди були набагато сильнішими, ніж самі підозрювали, але через те, що зараз вони почали забувати про первинні, материнські сили, втратили забагато знань.

— Кружка в сінях, вода в хаті, піди та й напийся, гей,
Дочка в хаті у світлиці, піди подивися, гей,
Дочка в хаті у світлиці, піди подивися.

Їх давно стримували, з останніх сил стримували, адже… все, що робили кацапи… Важко було таке зносити. Проте стискали зуби сильніше та чекали, щоб не загинути на гарячу голову. А потім їм все ж таки дали можливість погнати кацапів, повернути свої землі під правильне правління. Повернути свободу. Повернути можливість жити й не боятися.

— Не холодна вода в тебе, не хочу я пити, гей,
Не хороша дочка в тебе, піду до вдовиці,
Не хочу дивиться, гей,
Не хороша дочка в тебе, піду до вдовиці,
Не хочу дивиться.

Це було невелике смт на сході країни, проте кожне місто і селище були дуже важливими. Кожне життя дуже важливе навіть для нього, іншого. Це вже опісля, коли кацапи, які навіть за їжу не годяться, підуть із цих земель, то можна буде повертатися до спокійного та рівномірного життя, де нормальні люди бояться їх, а вони пожирають їхні душі.

Ніч вже поступово опускалася на терени України, але пітьма не несла нічого злого. Темрява не була чимось поганим, чимось, що приносило розруху. Ні. Вона була первинним станом, була вічністю, адже, на противагу їй, світло — це лише мить, коли відбувалося тимчасове освітлення пітьми. З її лона з’явилося все живе і неживе, проте багато хто цього не усвідомлював, вважаючи, що щось «темне» — це обов’язково зле і небезпечне.

Але Змій не заглиблювався у всі ці філософські моменти, не тоді, коли він розділився зі своїми хлопцями, бо помітив двох, що загубилися… Усі вони кажуть, що загубилися і що їх везли на навчання. Самі ідіоти, та й думають, що навколо всі такі ж. За Власієм від бригади відділився Вирлоок, який був першим, хто підтримав його ініціативу стати на захист людей.

На диво, Вирлоок знайшов його вже в людській подобі: він заздалегідь сходив до Відьми, яка приймала всіх на безоплатній основі «для такого діла». Щось знала, падло, проте Змій вирішив, що розбереться з цим набагато пізніше. Отримавши від людей прізвисько Вир, він досить швидко знайшов спільну мову зі смертними й з радістю потрошив кожного кацапа — його ледь встигали спиняти. Вирлоок хоч і мав сучасну зброю та з легкістю міг керувати БТР, проте продовжував носити з собою той дурний чорний кийок з гострими шипами. Навіщо? Це ж тільки могло викликати зайві питання.

— Ти впевнений, що Симарглу ми таким чином  не переходимо дорогу? Ну, стаючи на бік людей? — пролунав за спиною хрипкий голос.

— Боги давно покинули нас, Вире, — сухо відказав Змій. — Нічого нам за таке не буде. А як буде… Я — той, хто підняв наших заради боротьби з кацапами, тож усі претензії будуть до мене. Чуєш? — Власій притих і зупинився, варто було їм почути голоси. — Невже такі довбні, що навіть не мовчать?

— Довбні. Я навіть втомився від них.

— Тішє-тішє, — пролунало в покинутому напів розваленому через обстріли будинку. — Ета хахли. Нас наши же і кінулі.

— Но ми же можєм сдатся в плєн…

— Счітаєш, ані нас пощадят? А єслі ета Азов? Ілі Кракєн? Та ані ґолови нам атрєжут за всьо, что ми сдєлалі здесь.

Ні. Українці не були такими… щоб знущатися, катувати чи якось звірствувати навіть над тими, хто робив і набагато гірші вчинки з їхніми побратимами. І Змій навіть захоплювався цими смертними, адже він сам вже який місяць лютував та виливав всю свою ненависть на кацапів, не даючи їм швидко померти. Не таким, як ці «заблудші душі».

Власій дав сигнал Вирлооку, щоби він йшов одразу за ним, і, підійшовши до кривих покошених дверей, ногою вибив їх остаточно. Йому не потрібний був тепловізор, щоб бачити у темряві, тому на очі одразу потрапило двоє немолодих чоловіків, вдягнених у якесь лахміття. Нові чмоні, яким не склалося стати відомими. Але, якщо вони настільки упевненні, що їх уб’ють, а не візьмуть до полону, значить, встигли зробити щось геть нелюдське.

— Ми здайомся!

Вони одразу закричали та підійняли руки в «мирному» жесті, щоб тільки в них не стріляли. Змій навіть автомата не взяв до рук, не торкнувся його. Тільки й можуть, що воювати з мирними людьми, обстрілювати їх, катувати, ґвалтувати… Нічого, справедливість хоч і пізно, але все ж таки дожене їх.

— Здайомся, — глузливо протягнув Власій і витягнув з піхов на поясі невеликого ножа. — Ви розумієте нормальну мову чи тільки на свинособачій розмовляєте?

— Разумієм, — неголосно протягнув один з кацапів, і вони вдвох опустилися на коліна, самостійно склавши руки за головою. — Ви… Ви нас убйотє?

— Ми їх вб’ємо, Вире? — Змій якось весело покосився на Вирлоока, який у відповідь лише цокнув язиком і обійшов російських солдатів, щоб стати за їхніми спинами. — Можливо, і не вб’ємо. Все залежить від того, як ви відповісте на одне досить просте питання: ви хороші руські?

— Да! — вони удвох активно закивали головами. — Да! Ми даже нє ґрабілі. Нє питалі. Так, всєго пару ракєт випустілі.

— Нє, — Змій стиснув губи та опустився навпочіпки, притиснувши вістря ножа до зарослої щоки солдата. — Неправильно. Хороший руській — дохлий руській, — він кровожерливо усміхнувся, шкодуючи, що в будинку було темно і кацапи не побачили цього. — Мені подобається одна пісня: одна нога тут, друга там… Це єдине, на що ви заслуговуєте. Ви тут подохнете, у багні та в руїнах, і ми прийдемо до ваших сімей. Не сподівайтеся, що вам усім ця війна так легко минеться, — Власій підвівся на ноги та сховав ніж назад у піхви. — Вире, вони твої.

Змій, склавши руки за спиною, відійшов на крок назад, і з усмішкою, що не сходила з губ, спостерігав за тим, як Вирлоок змінювався. Він скинув з себе людську подобу, знову став червоношкірим і однооким. Кацапи кричали — о-о, це було музикою для вух: солодка, надихаюча, дзвінка. І Змій із задоволенням дивився на те, як Вир спочатку переламав ноги немолодому кацапу, змушуючи його плазувати вбік, до столу, а опісля одразу опинився у двох кроках від іншого. Він підхопив його за бронежилет, через що ноги відірвалися від підлоги, і двома пальцями сильно стиснув щоку русака. Потягнув на себе. Сіпнув. Плоть відірвалася від тіла. Простір розітнув голосний крик того, хто вважав себе солдатом «втарой армії міра». Кров забарвила шию разом із військовою формою. Багато було кирвавиці. Настільки багато, що у Змія підійняла голову його жага голоду.

Металевий присмак устелив язик, через що рот наповнився в’язкою слиною. Змій стояв на вході, щоб той, з перебитими ногами, не виповз з будинку й не почав волати. Власій мав певні сили, мав ресурси, щоб огорнути цю домівку куполом тиші. Те, що роблять інші, залишається виключно між іншими. Змій шумно, зашипівши, втягнув повітря через міцно стиснуті зуби, варто було Вирлооку жбурнути в стіну кацапа, який вже не кричав. Стогнав. Ледь чутно. Слабко. Через удар об стіну пролунав неголосний тряскіт, характерний для кісток, що ламаються… Прекрасна музика.

Знайоме збудження від кирвавиці та духу кирпатої, що оселилися в цій будівлі й так приємно лоскотали його справжню сутність… Вир відійшов від першого кацапа, який, здається, вже не дихав, і ногою сильно штовхнув другого під ребра, змусивши скрикнути та перевернутися на спину. Благання не вбивати. А хоч один кацап був милостивий? Хоч один з них щось зробив заради того, аби припинити вбивати? Катувати? О ні, вони отримували від цього задоволення, збочену та ненормальну насолоду, тому й отримували все те, на що заслуговували. А що? Все, як вони й любили: купуй два і третій у подарунок.

Вирлоок наступив ногою на руку кацапа, почав повільно тиснути, поки не пролунав пронизливий крик і не розчавилися кістки зап’ястка та пальців. Аж вся шкіра гусячою стала. Кацап не припиняв плакати, молити про помилування, але Вир не слухав його. Він притиснув підошву берця до кістки на стегні, що випинала під тканиною штанів, і надушив на неї, розчавивши до кінця. Змій хотів би побачити, що там трапилося з ногою, як… Тріск рації, яка лежала в нагрудній кишені, вивів Власія з трансу і змусив повернути собі контроль.

— Де ви, хлопці? Ми вас загубили.

— Та перевіряли одну хату, зараз прийдемо, — моментально відповів Власій, щоб не викликати підозр, і одразу вимкнув рацію, щоб хлопці з їхньої бригади не почули крики та хрипи кацапа. — Закінчуй, Вире. Потім когось ще знайдемо, і ти зможеш побавитися.

— Наче ти не отримуєш з того насолоду, — весело пирхнув Вирлоок ламаним голосом, через що зрозуміти слова було досить важко.

— Важко не отримувати насолоду з того, як страждає русня.

Це дійсно було чимось більшим, ніж просто насолода. Змій пішов до виходу, вже не дивлячись на те, як Вир схилився і пробив кулаком грудну клітку солдата, що встиг тільки щось пробулькотіти, наче набрав води повний рот. Він знав цей його прийом: наживо розчавити серце. Інколи, Власію здавалося, що Вирлоок саме від цього отримував задоволення — бачити останню секунду життя в чужих очах.

— Не для тебе, вражий сину, криницю копала,
Не для тебе, вражий сину, я дочку кохала, гей,
Не для тебе, вражий сину, я дочку кохала.2

Ті двоє кацапів здохли п’ять днів тому. Сьогодні ж вони вийшли на північно-східний кордон з країною терористів. Змій, разом з Виром і Сашком, був в одній автівці: їм сказали додатково об’їхати територію смт, бо бачили якісь спалахи, наче був прильот, але ніякого звуку вибухів не було. Дивно? Дивно, але кацапів там вже точно ніде не було. Вже.

— Що це ти розспівався? Вже четверта пісня за останні пів години, — Сашко кинув швидкий погляд на Змія, що сидів поруч з ним на пасажирському сидінні, закинув ноги на торпедо і повернув очі на нічну дорогу.

— Настрій гарний, то чому б не співати? — Власій знизав плечима.

— Зараз би пожерти, — промовив Вирлоок із заднього сидіння.

— Та ти тільки-но з’їв батончик, — неголосно пробуркотів Сашко.

— Батончик, — весело пирхнув Вир. — Та що мені той батончик на двадцять грамів, коли мій один палець стіки не важить.

Вирлоок ніколи не міг вгамувати свій голод, але те було не дивно через те, що він… Змій обірвав свої думки, побачивши ледь помітне навіть для його зору блимання. Власій опустив ноги з торпедо, щоб краще вдивитися в нічну пітьму, яку розрізало лише світло фар їхньої машини.

Щось було не так. З’явилося ледь відчутне поколювання понині невідомої сили, що так голубилася до нього, наче була його давно забутою частиною. Все всередині нього підірвалося, наче було готовим до нападу, і Власій поклав руку на плече Сашка, який спочатку наче скам’янів, а після повернув кермо, змусивши машину повернути ближче до узбіччя:

— Зупинись.

Змій ненавидів використовувати свій вплив на тих, хто став для нього сім’єю, але тут було небезпечно, тут було те, що людина не змогла б зрозуміти чи навіть пережити. Кацапи думали розділити народ України, але у них вийшло навпаки: вони об’єдналися не тільки одне з одним, але й деякі інші поєднали свої долі зі смертними, щоб подолати цю напасть.

Вийшовши з автівки, Власій закрив за собою двері, аби забезпечити Сашку хоч якусь безпеку, і пішов у глиб поля. Повсюди були поля, трохи далі ліс, біля якого знову блиснуло ледь помітне світло, і Змій рушив у тому напрямку, чуючи, як його наздоганяють важкі кроки.

— Ти теж відчув? — спитав він у Вира, який міцніше стиснув автомат.

— Ще б пак, — хрипко відповіли йому. — Думаєш, хтось з наших вирішив доєднатися до нас?

— Тобі б Відьма мене попередила. Ти ж знаєш цю схему.

Бо чомусь саме Змія почали вважати головним і тим, хто після війни повинен буде зайняти місце Лісовика та змінити устрій інших. Не важливо. Боги, то було таким неважливим зараз, адже Змій зосередився лише на тому, як очистити землю від кацапів.

Чим ближче до місця, де палахкотіло світло, тим більш в’язким ставало повітря. Важко було вдихнути. І шкіру ще сильніше почало поколювати від перенасиченої костомахою сили. Змій зупинився біля чогось погорілого, у чому майже неможливо вже було розрізнити людські залишки. Багато людських залишків. У голову закрилися наймоторошніші думки, що це відкрита могила, що… поки погляд не зачепився за маленький шматочок тканини з триколором. «Отже, погоріли не українці», — з полегшенням пробігло в голові.

— А хто це у нас такий гарненький?

Змій обернувся до Вирлоока, який із замилуванням і трепетом задав це риторичне питання, яке… Він думав, що це радість від мертвих кацапів, але варто було погляду зупинитися на схиленому над кошеням Виром, як голову заполонило нерозуміння: той, хто залюбки вбивав, зараз так ніжно звертався до тварини, та ще й тягнувся до неї рукою, аби погладити. Але кошеня дійсно було чарівним: біле, пухнасте, з великими очиськами майже на всю мордочку, ще й на грудях було щось дивне, що нагадувало медальйон…

— Прибери свою руку, поки я не перетворив її на попіл.

Прокурений грубий чоловічий голос, який пролунав з відкритого рота кошеняти, змусив навіть такого, як Вирлоока, відсахнутися назад та направити дуло автомату на істоту перед собою. Біле хутро кота охопило полум’я, майже багряне, яке ластилося до нього.

— Та опусти свою пухкалку, мене не вб’єш нею. І я відчуваю вашу силу, ви не люди, — кошеня сіло на землю та обхопило себе хвостом.

— Хто ти? — поборовши першу хвилю подиву, Змій зрозумів, що їх вбивати ніхто не збирається.

— Бавовнятко. Українці повірили у мене, надали мені життя — от тепер я й ходжу світом, вбиваю… всяких, — кошеня повернув голову в бік згорілих залишків. — Так от, чого я так все ж таки показався вам? Мені набридло постійно бути одним. Хочу приєднатися до вас.

Віра. Віра людей, який намагалися знищити, але вони не здалися та показали пазурі, повернулася до первинних материнського начала, коли кожне звертання було до сил природи, а ті давали життя новим іншим. Давно, такого давно вже не було, проте… Не важливо, яка форма, не важливо, які сили, бо зараз була у всіх лише одна мета: покінчити з кацапами. І так буде, обов’язково буде, Україна вдихне на повні груди солодке повітря свободи й усвідомить, що більше не буде тих, хто отруював її існування. Буде квітнути її слава та слава її героїв не один вік.

• 1Шляхтянин - те саме, що і «шляхтич».
• 2Фольклорна пісня «Закувала зозуленька»: https://folklore.kh.ua/site/track?id=1302