Одного разу в Семигорах,
А, може, зовсім і не там,
З’явився парубок моторний,
Прийшов і стука по шибках.
А стукав саме Кайдашиці,
Її ж родині грушку ніс.
Тут вийшло аж три молодиці:
Почухав носа наш Паріс.
«Це подарунок найгарнішій, —
Сказав він й грушу простягнув, —
Хто з вас така — хай він виріша!»
І тицьнув пальцем десь у віз.
У возі, прямо на соломі,
Лежав старий Кайдаш.
І глянувши на гостя в домі,
Швиденько впав і гайнув враз.
Схопила грушу Кайдашиха,
Притисла її до грудей:
«Мені принесли цеє диво!»
Сказала Мотря: «Тихо-тихо
Покличу зараз я людей
Та не віддам отій паршивій
Грушечку мою». Ой, лихо, лихо!
Вчепилась Мотря у свекруху,
А та у неї теж як кліщ,
Пішла двором зла розруха,
Розбиті глечики й піч.
Стояла, думала й Мелашка:
«Чому ж то та груша й не мені?
Я он яка красуня, й кашка
У мене кращая в селі.
До Києва візьму ту грушу,
У церкві її висвячу.
Зроблю я це, тому що мушу,
Тому що хочу грушу цю».
Поки дві куряву здійняли,
Підняли дриґом все село,
Мелашка швидко грушку взяла,
Й сховала, ніби не було.
Прийшли обидві: Мотря,
Уже без зібраной коси
В її очах — чорна безодня,
Під оком — синіє слід руки.
Та й Кайдашиха, та що стара, теж
Гарнішою зовсім не стала:
Без ока бідна, то, авжеж,
Чудово Мотря постаралась.
Сказала Мотря як уміла:
«Де той проклятий молодик,
Спитаю хто тут з нас красива
Тягнути буду за язик!»
Та озирнувшись, зрозуміла:
Той парубок давно вже зник.
Та й груші тут ніде нема.
«Де наша груша? — запитала,
Схопившись за серце стара. —
Невже її ти затоптала?!
Ну стережись, свиня мала!»
Кричить Мелашка: «Що ви, мамо,
Як ви таке могли подумать?
Забрав ту грушку отой самий,
Що смів її нам всунуть!»
«Ой, брешеш, брешеш, ти, скотино, —
Вже Мотря вереск здійняла, —
Не прикидайся тут дитиной,
Собі ти грушу забрала!»
Тепер сварились вони разом,
Як три богині в міті тім.
Отут хитнула Мелашка тазом:
І груша покотилась в тин.
Прийшли додому Кайдашенки,
Ті два брати: Лаврін й Карпо.
Не зрозуміли чому ненька
Так сильно лупить невісток.
Вони, звичайно, їй теж жару
Дають такого, що чорти
Втекли всі з хати до корчмаря,
Разом з Омельком всі пішли.
Швиденько описавши дійство,
Про грушу й про хлопця, що
Прийшов й скоїв тут злодійство,
Бо найкрасивішой не знайшов.
Сказав Лаврін тоді до брата:
«Карпе, дієм, прямо тут.
Якщо продовжиться, то хата,
Згорить й усі отут помруть».
Подумав трохи старший Карпо,
Помацав вуса він свої.
Сказав: «Тоді нам варто,
Цю грушу посадить в землі».
Підтримав брата й молодший:
«Ви тільки собі уявіть:
Це скільки зекономим грошей,
Якщо ця груша виростить!»
«Я хочу грушу цю негайно!» —
Кричала Мотря знов і знов.
«Велику дулю, на, звичайно!
Вона моя, моя! Агов!» —
Волала то вже Кайдашиха,
Вертілась, била невісток.
Поїхала давно вже стріха,
Забився пес десь у куток.
***
Тим часом поряд, у селі,
Підступна баба запитала
Свого онука про сумні
Й смішні події, що назвала:
Грушкой розбрату у сім’ї.
«Усе чудово, як по маслу.
Вони за грушу готові вбить.
Жалію тільки… От нещасні,
Вони ж бо можуть це зробить».
«Кого жалієш, ти, онуче?
Мене потрібно тут жаліть!
Бо на весілля, оте суче,
Мене забули запросить!»
***
Здавалось б, що даремно
Параска смутку навела.
Брати ж встояли на своєму:
Та грушка виросла, і яка!
Аж поки не вродила груша,
Тоді все знову почалось.
Колись тут хтось когось задушить:
Через грушу… А може, через інше щось.