Promise

Здавалося, що моє життя закінчилося у відділення травматології. 

 

Я сидів, задоволений виступом і тим, як добре і довго я тримався, а потім вийшов лікар з результатами обстеження. Термінова операція, щоб я не залишився калікою, ліки, спеціальні вправи… Все даремно. 

 

«Непридатний, — каже все той же травматолог. Можливо, не зовсім це, але саме так я почув його слова». 

 

Я займався балетом з чотирьох років. Скільки себе пам’ятаю, жоден мій тиждень не минав без тренувальних мук. Я плакав і сміявся, але ніколи не шкодував про те, що колись, ще маленьким, побачив по телевізору неймовірний виступ балерини. У двадцять шість років мене прийняли до великого театру, і відтоді моя любов до балету ніколи не вгасала. Я жив, але не нескінченним болем, а виступами та оплесками, які наздоганяли мене навіть за кулісами. 

 

Один виступ змінив для мене все.  Я пошкодив руку, але свою партію віддавати не захотів, надто довго я цього чекав. Вийшов на сцену, підхопив партнерку — саме тоді все й пішло не так. Я вистояв, дочекався оплесків, а потім…

 

Непридатний. 

 

Двері в балет для мене назавжди зачинилися. Кожен день я бачив свої винагороди, щасливі пуанти, і з кожним днем мені ставало все гірше. Життя втратило свою цінність. Я багато палив, за день міг закінчити пачку, часто зникав у барах, намагаючись приборкати відчай алкоголем. 

 

Так могло продовжуватися довго, якби я не зустрів Гукі. Він працював барменом у нічному клубі, деколи давав невеличкі виступи, граючи на гітарі. Ми бачилися з ним щотижня. З часом почали розмовляти один з одним. Слово за слово, родина, робота, невдачі… І ось він відвіз мене за місто, вперше поцілував і, дивлячись своїми усміхненими очима в мої, запропонував зустрічатися. Я погодився. 

 

Гукі подарував мені друге життя.

 

Я навіть не думав, що хтось може покохати мене так, як зробив це він. Спочатку я навіть не вірив в реальність наших з ним стосунків. Чимало збоченців було, охочих лише спробувати щось нове. Проте минав час, а ми все також залишались разом. Його не лякали ані погане ставлення моїх батьків до нього, ані мої комплекси. Здавалося, що це платонічне кохання, не інакше. 

 

Північна Корея відкрила вогонь. Холодна війна переросла в палку і затяжну. Вже через пів року почали призивати на фронт усіх, хто служив. Мене це оминуло, непридатний все-таки; але Гукі — ні. 

 

«Я обіцяю, що повернуся живим. Хіба було колись таке, щоб я не дотримувався своїх обіцянок? — з усмішкою на очах каже він, перебираючи моє волосся. — Я ніколи не залишу тебе самого».

 

Я ніколи не залишу тебе самого. 

 

Я часто чув ці слова відтоді, як він запропонував мені зустрічатися. Я завжди надавав їм особливого значення, адже якщо пообіцяв, то хоч кров з носа — дотримається свого слова. Жодної миті я не допускав, що він може перетворити свої ж слова в пил. 

 

«Дзвони мені, як буде час, — я простягаю йому ваговитий рюкзак, а дивлюся собі під ноги. Він принципово не бере його, чекає, змушуючи відновити зоровий контакт. Закусую губу, хмурюсь, щоб не заплакати, і кидаюся йому в обійми. Рюкзак з гуркотом падає поруч із дзеркалом. — Будь ласка, — додаю тихіше і стискаю його шкіряну куртку до скрипу».

 

Йшли дні, тижні, місяці.

 

Гукі займався налаштуванням техніки, тому за його життя я майже не хвилювався. 

 

Ми розмовляли по відеозв’язку стабільно раз на тиждень. Я намагався грати на гітарі ту мелодію, якої він мене навчив. Виходило погано, понад чотирьох дворових акордів я не міг зіграти. Проте це підіймало настрій моєму Гукі, а його усмішка — найкраще, що я міг побачити. 

 

«Вибач. Цього тижня не вийде поговорити. Скинеш відео, як ти граєш».

 

Я скинув, та Гукі його не продивився. І в мережу він не заходив вже декілька днів. Вагома причина для того, щоб почати бити тривогу. Але подзвонити я не міг, адже в голову одразу лізли жахливі сюжети, в яких він ховається в окопах, вичікуючи влучного моменту для атаки, а звук рингтону приваблює увагу ворога і підставляє Гукі. 

 

«Кім Техьон? — голос мами Гукі звучить істерично, думки одразу плутаються, уява малює найгірший сценарій».

 

«Ні. — Я захлопую кришку ноутбука, встаю зі столу і ватними ногами йду до дверей. Чому — не розумію».

 

«Так…так!.. — жінка жмихає носом, стиха кричить — звук глушить руками. — Штурмова б-бригада. Гукі пішов добровольцем…»

 

Далі я не захотів слухати. Поклав слухавку, завмер коло дверей, зняв з вішалки його жилетку і, уткнувшись у неї носом, зробив глибокий вдих. Стиснув її. Від люті. 

 

— Ти обіцяв! — закричав я, звертаючись до Гукі. Наївний. Ніби він мене почує. 

 

— Ти обіцяв, що готуватимеш зі мною! Чому ж я тоді не чую запаху їжі? Чому не чую твого сміху? Чому ти не сказав, що не залишишся зі мною назавжди? Як тоді, коли ми тільки зустрілися! — я дивився на жилетку в усі очі, не розуміючи, як таке взагалі могло трапитися. Як він міг піти добровольцем, знаючи, що загине? 

 

Мене розривало навпіл: одна половина кричала від болю, а друга зносила все навколо від люті. 

 

— Ти… Ти просто егоїст! Егоїст! Егоїст! Егоїст! — я закрутив головою в різні сторони, намагаючись заперечити сказане. Гукі не егоїст. 

 

— Як ти посмів залишити мене після того, як я довірив тобі своє життя? Де ти тепер? Що тепер з твоїми словами? — мій голос зривався на крик, так сильно мені боліло. Сильніше, ніж від слів того травматолога. Навіть сильніше за фізичний біль. 

 

— Скажи, чому ти не стримав свого слова? Я знаю, що ти мене не чуєш як раніше, але скажи, дай знак, чому? — перед очима каламутніло від сліз, що я старанно стримував. 

 

— Гукі, ти ж обіцяв…  — я повільно осів на підлогу, опустив руки додолу, досі стискаючи ними його жилетку, і знову уткнувся у неї носом. Заголосив так, на скільки вистачало голосу. — Обіцяв…