Це сталось одного зимового вечора напередодні Різдва. Вікна світились теплим помаранчевим кольором, схожі на квадратні вогники свічок. Пічки топились так, що сивий дим, змішуючись з морозним повітрям, створював сизу куряву. Курява ця висіла над містом, ніби легенька напівпрозора хустина. Пахнуло свіжою випічкою, тушкованим м’ясом та хвоєю. Аромати розгулювали по місту, разом з морозним подихом зими, вривались до хат, дмухали в обличчя перехожим, додавались до запаху диму.
Коли вулиці зовсім опустіли, і, здавалось, що не було нікого, хто залишився один в цей вечір, з’явився він. Маленький, згорблений хлопчик, одягнений у темні старі лахи та босий. Там, де він ступав, лід танув, а суха трава під ним вмить згорала. Хлопчик йшов обережно, намагаючись не спалити ще більше трави, але у нього нічого не виходило. На землі залишались темні сліди, наче хтось граючись, кидав сірники то тут, то там.
Він ховав голову під каптур, а руки глибоко у кишені. Хоча холод не зачіпав хлопчика, він весь стиснувся. Якби повз пройшов хтось, то відчув би, що біля хлопчика повітря тепліше. Він створював навколо себе тепло, але неприємне.
Кілька хвилин тому хлопчик втік зі страшного місця. Там з нього намагались зробити справжнього злодія і виховували як майбутнє світове зло. Хлопчик втік з пекла, хоч рідко кому з тамтешніх мешканців, окрім, звісно, грішників, хотілось потрапити на поверхню. Чорти б воліли вічно знущатись та карати винних на місці, аніж бігати вулицями в пошуках того, кого б звабити на слизьку доріжку.
Під каптуром хлопчик ховав маленькі роги, а під лахами — короткого хвоста, ноги його ж не перетворились на ратиці, тому і ступав він повільно, ніби прощаюсь з залишками людяності. Надто сильно не хотіло маленьке чортеня жити в пеклі.
Його вже розшукували. Таких як він завжди знаходили, де б вони не були і карали так, що вся «добра дурість» вилітала з них разом зі страшними криками та молінням зупинитись. Чортів-дезертирів кидали на пательні, вилизані брехунами, та смажили їх до тих пір, поки шкіра не перетвориться на вугілля. Коли рани затягувались та кидали на сковороди знову. І так цілий місяць під радісні, божевільні волання грішників.
Десь вдалині лунав «Щедрик» без слів. Хлопчик зупинився, підійняв голову та напружив слух. Поряд знаходилась іграшкова крамниця. Темно-червоні, майже гранатові, очі чортеняти з таким захопленням дивились на іграшки! Там були і солдатики, і автівки, і ляльки, і справжні залізниці з паровими локомотивами, там продавалось все-все, чого тільки могла забажати дитина. А чортенятам не дозволяли гратись з іграшками — лише с частинами тіла грішників, тобто відрізати, відривати, бити їх тощо.
Повз веселим гуртом промчались діти. Деякі не звернули уваги на хлопчика, хтось тицьнув на нього пальцем і посміявся неохайності, обізвав нечупарою.
— Ти що тут робиш? Де твої батьки?
Хлопчик обернувся: поряд стояла дівчинка. З-під яскраво-рожевої шапки виднілось біляве волосся. На губах дівчинки застигла привітна посмішка, а щоки все ніяк не міг націлувати мороз — такі рум’яні. Дівчинка підійшла ближче — і чортеня відчуло запах молока, печива і батьківської оселі, а ще добром — найприємніше та найстійкіше. Такими ароматами в пеклі ніхто не володів, а кілька сотень років пектись на вогні — тим паче.
— У мене немає батьків. Я тут сам.
— О… Вибач, — дівчинка на хвилинку розгубилась, але потім знову посміхнулась. — Я можу допомогти тобі знайти їх. Як тебе звати? Де ти живеш?
Вона не помітила одразу його босих ніг, але тепле повітря, що нагрівалось навколо хлопчика не здалось їй чимось шкідливим. З цікавістю, притаманною кожному першокласнику, дівчинка вивчала зовнішній вигляд хлопчика. Його босі ноги мали б посиніти від холоду. Його очі — незвичного темно-червоного холоду. Він говорив з якимось невідомим акцентом.
— У мене немає імені, — зізналось чортеня, соромлячись кольору своїх очей, в які так довго та невідривно дивилась дівчинка. — А додому я не хочу повертатись. Там страшно.
— Добре! — раптово вигукнула дівчинка, та так гучно, що чортеня навіть підскочило. — Гайда за мною, просто не можу дивитись на твої бідні ніжки! Знайдемо чоботи, потім все інше.
Коли вона схопила його за руку і вони стрімголов побігли до хати, за ними наче хтось гнався. «Щедрик» лунав тепер гучніше, різдвяні дзвіночки перегукувались з ним, сміх та голоси дорослих вливались у вуха чортенята приємною святковою симфонією. А потім йому стало дуже лячно і всю радість наче водою змило. То дорослі чорти повилазили на землю у пошуках втікача, гнались за ним до самого порогу. Перед самими потворними чорними їх п’ятаками зачинила двері дівчинка. Далі чорти не пішли — у кутку в передпокої висіла ікона.
— У тебе такі гарячі руки! Ти не захворів? — дівчинка, втім, не поспішала відпускати хлопчика, легенько провела долонею по його руці, відчуваючи неабияке тепло.
— Зі мною все добре, — запевнив він і обернувся, боязко глянувши на двері. Певно, дівчинка не помітила переслідування. Чортеня полегшено зітхнуло.
— Мої батьки у бабусі в гостях, вона живе навпроти, — вона тикнула пальцем кудись в бік, ніби показуючи де саме живе бабуся. — Роздягайся та нумо грітися!
Він аж знітився, зігнувся в три погибелі, затрусився від страху. Думаючи про найжахливіше, вже закрив очі та уявляв реакцію доброї дівчинки на свої роги, на хвіст. Вона точно знала про чортів, всі знали про чортів і ненавиділи їх. І справедливо ненавиділи, та він, він же не такий як усі ті злі, брудні, жорстокі чортяки!
— Ну, чого ти? — нетерпляче запитала дівчинка, простягнувши руки до каптура, — я допоможу.
Він перелякано відстрибнув та притулився до стіни. Повільно підійнявши голову, хлопчик благаючи поглянув на дівчинку.
— Не треба. Не треба. Ні.
Дівчинка виглядала приголомшеною, бо не розуміла чого це він не хоче скидали брудного, смердючого одягу. Їй не подобалось, що її гість — таких неохайний та боязливий. Втім, дівчинка знала правила хорошого тону, тому не збиралась змушувати його скидати речі, лише попросила сходити вмитися.
— Повернися негайно! Бо як схопимо — гірше буде! Чуєш? Живого місця на тобі не залишимо!
В дзеркалі відбивалися страшні пики найстарших та найбридкіших чортів. Всі вони втратили людяність багато століть тому, у них навіть замість носа був свинячий п’ятак, а язики — роздвоєні та ще довші, ніж у змій. Вертілись ці огидні пики у хороводі, кривлялись, лякали чортеня, показували картинки з життя пекла, де маленьких чортенят виховували, поливаючи лавою та б’ючи по спині батогом.
— Відчепіться! — зашипіло чортеня, хоч і переляк зловило, втім плеснуло водою прямісінько в дзеркало. Всі ті пики змились водою, ніби й не було.
Коли хлопчик вийшов з ванної, досі замурзане його обличчя сяяло чистотою та красою. Дівчинка мимоволі замилувалась та тепло посміхнулась. Хто ж такого гарненького, такого милого хлопчика прогнав з дому? Невже його батьки знущались з нього? Дівчинка знала багацько таких страхітливих історій, в яких батьки дозволяли собі підіймати руку на дітей, зневажати та ображати їх.
— Сподіваюсь, що ти все-таки переодягнешся. Можеш взути мої черевики поки що, та й, напевно… Поїмо?
— Так! — радісно посміхнулось чортеня: воно ще зроду не куштувало справжньої земної їжі, лише смажені скорпіони, хробаки та несмачні корінці.
Спочатку чортеня їло обережно та повільно, насолоджуючись кожним шматочком пиріжків з яблуками та гарячим чаєм, а потім вже не відмовляло собі — поглинало їжу швидко, навіть не жуючи.
— У тебе гарний апетит. А мене завжди змушують добре їсти, — зізналась дівчинка, спостерігаючи за гостем. — Ой! Ой! Я ж не відрекомендувалась! Христина.
І простягнула руку хлопчикові. Він швиденько витер пальці об лахи та пожав їй руку. Знову відчувши дивне тепло, дівчинка спантеличено похитала головою.
— А ти? Як звати тебе, тепер скажеш? — стискаючи та розтискаючи пальці після привітання, вона намагалась зрозуміти, чому у хлопчика така гаряча шкіра і при цьому він не виглядає хворим.
— У мене немає імені.
— Та-ак.
Вона розгубилась, хоча завжди знала що робити. У школі її вважали практичною розумницею, але тепер, напружено мізкуючи, як бути, Христинка так і не знаходила відповіді. Певно, хлопчика добряче мордували, якщо навіть імені називати не бажав.
— Тоді… Тоді… Я покличу батьків. Ми придумаємо, що робити з тобою!
Чортеня на мить задумалось: батьки не будуть з ним такі ласкаві та привітні, вони почнуть задавати ще більше запитань і тоді… Словом, чортеня не хотіло, аби його викрили. Воно швиденько взулось та чемно поклонилось Христині.
— Дякую тобі дуже, але мені вже пора!
— Це ж як? Ти ж такий нещасний, такий бідолашний, мені так шкода тебе!
— Все добре, чесно! Я краще піду.
— Тоді я проводжу тебе, — Христина не хотіла відпускати хлопчика, бо розуміла, що він просто надто скромний. Вона задумала провести його до батьків, а там вже гуртом вирішити як йому допомогти.
Боязко обертаючись, хлопчик вийшов з хати. Дорослих чортів надворі не було — зникли кудись, але гнітюче, нав’язливе, моторошне почуття не відпускало серце чортеняти із чіпких лап. Він знав: йому не дадуть спокій, бо вони ніколи не відпускали своїх, навіть мертвих не залишали — до останнього карали, безжально, несамовито, стираючи до попелу кісточки.
— Ходімо, я знаю місце, де ти зможеш пересидіти трохи.
Христина потягнула хлопчика за собою, а він і не пручався. Думки про страшні тортури не полишали його. Вдома у дівчинки панували затишок та спокій, а тепер чортеняті знову було зле. Примари пекла переслідували його раз у раз виникаючи у пам’яті, наче Пилип із конопель.
Було вже надто пізно, коли чортеня зацікавилось маршрутом. Христина відрекомендувала його батькам та їхнім друзям, розповіла сумну історію про босі ноги. Знову лунав «Щедрик», але тепер хтось співав, так красиво затягнув, що чортеня мимоволі заслухалося.
— Лишенько, такий маленький і такий нещасний! Біднесенький, як же ти стільки часу терпів все?
— Бідне хлоп’я! Це ж треба так довести дитинку?
— Його батьки не заслуговують називатись батьками! Це ж якісь нелюди!
Дорослі досить влучно висловились. Чортеня схилило голову та роздивлялось ноги у чобітках Христини, поки всі обговорювали як бути далі. Збирались звертатись до поліції та до органів опіки — словом, туди, куди чортеня точно не хотіло потрапити. Якби тільки воно стало людиною, звичайною собі людиною, тоді б… тоді б не хвилювалось так.
— Я просто піду, добре? — прошепотів хлопчик дівчинці на вухо. — Не хочу завдавати вам клопоту…
— Та куди ж ти підеш, дурненький! — співчутливо відповіла Христина і, підійнявши руку, торкнулась брудного каптура. Так кортіло їй лагідно провести долонею по маківці хлопчика і пригорнути його до себе!
Старі чортяки ретельно відстежували шлях втікача. Весь цей час вони просто здалеку спостерігали за ним, намагаючись приспати його пильність. Момент, коли дівчинка сама зробила крок назустріч — був неймовірно вдалим для їхнього виступу. В повітрі запахнуло димом та смогом, затягнуло сивими мацаками туману і куряви, а потім запах сірки вдарив у ніздрі.
Каптур перекинувся на плечі, оголивши скуйовджене сальне волосся. Блідо-рожеві роги, ледве прикриті пасмами, виглядали зліва та справа, наче дві гори. Хтось із дорослих чортів, голосно пореготавши, болісно штовхнув чортеня в спину. Чортеня гепнулось на сніг. Довгий хвіст звільнився з-під лахів, стрілою здіймаючись догори.
— Свят, свят, свят!
— Чур мене, чур!
Співчуття, жалість та ніжність — все, мов камінь у воду. Чортеня сиділо на снігу, зігнувшись під лайливими вигуками дорослих. Хтось вдарив його по голові, і цього разу то зробила людина. Перелякана, розлючена, але людина. Нікому не спало на думку, що хлопчик так просто одягнувся — то робота старих чортів, бо вміли вже намовити на вуха. Дорослі бачили перед собою не беззахисне мале чортеня, а злого та лютого ворога, нечисту силу, яка прийшла псувати їм свято.
— Кого ти привела, Христино? Ти що не бачила — він справжній чорт!
І як заволали, як заголосили, як кинулись гуртом на чортеня. Гамселили його, плювались, сипали молитвами та прокльонами водночас, а воно все сиділо та терпіло. Старші чорти, яких людське око не бачило, зловтішались та тицяли пальцями в чортеня.
— Від нас не втечеш! Від нас не втечеш!
— Ми тебе схопимо! І за хвоста відтягнемо у самісіньке пекло!
— Ох, як тебе там покарають, як тобі дадуть на горіхи!
— Будь ласка, залиште його! — благала Христина: вона чомусь не хотіла, аби хлопчикові, нехай він навіть чортеня, робили боляче.
Та хто слухав дівчинку, котра сама привела до них страшну нечисту силу? Ніхто навіть не думав зупинятись. Тоді Христинка вирішила діяти інакше. Запустити феєрверк родина збиралась через пів години. Поцупивши сірники із кишені батька, який якраз займався цькуванням чортеняти, Христина швидко підпалила мотузок, а сама відбігла на безпечну відстань. Серце її краялося, коли дивилась на бідне чортеня.
Коли в небі строкатим розсипом вибухнули фонтани феєрверків, а спалахи на мить осліпили очі, відволікаючи дорослих, Христинка закричала що було сили:
— Тікай! Тікай хутко!
Скориставшись спантеличенням дорослих, хлопчик враз підхопився та чимдуж помчався геть. Над його головою з’являлись і виникали нові зірки, вогники та смолоскипи, його переслідувала зграя шалено сердитих чортів, а сніг почав морозити ноги — він більше не танув під ногами. Чортеня змерзло, мабуть, вперше в житті.
Чорти жбурляли в нього сніжки, він ковтав сніг та бруд, вмивався сльозами, його тіло боліло після ударів, він тремтів від холоду та страху. «Щедрик» лунав наче звідусіль, і під його чарівний акомпанемент бігло чортеня, то спотикаючись і майже потрапляючи до лап чортів, то підіймаючись і мерщій летячи куди очі глядять.
Перекидаючись назад, чортеня само того не відаючи як, вкотилось на церковне подвір’я. На освяченій землі чорти відчували себе кепсько, але зайти сюди могли. Інша річ — приміщення церкви. Якби вони туди зайшли, то без допомоги дзвонаря дзвони так гучно та сильно вдарялись одне об одного, що поставили на вуха все місто. Чорти любили залишатись невидимками, тому що так творити зло та шкоду було значно веселіше.
Коли чортеня міцно схопили за ноги та потягнули до себе з вигуками «Тобі кінець», воно дійсно приготувалось до найстрашнішого. Його вже волочили по землі, штурхаючи в боки, і з кожним рухом все ближчою ставала смерть. Аж тут раптом чиїсь теплі та м’які руки витягнули його із лап чортів. Ті загуділи, наче бджоли, забігали, заволали, закривлялись, не в змозі пройти далі. Хтось обпалив собі п’ятака, хтось ратиці, хтось залишився без хвоста.
Стояли вони на порозі церкви. У повітрі стояли аромати воску та ладану. Звідсіль дивились світлі, чисті погляди образів. Стіни просочились молитвами та істинною вірою.
— Не бійся, — сказав чортеняті старенький священник та посміхнувся у сиву бороду, — я знаю хто ти.
— Ви… Їх бачите? — занепокоєно запитав хлопчик, ховаючись за спиною чоловіка.
— Бачу. Вони тобі не нашкодять, — він ласкаво погладив чортеня по голові, зовсім не лякаючись і не сахаючись його.
Хлопчик розплакався, коли чорти знову почали йому погрожувати. Він так втомився, стільки сил втратив, що ледве тримався на ногах. Священник потягнув двері на себе та міцно закрив їх. Чорти лише лобами стукнулись та недобре зашипіли.
— Я мрію стати людиною… Я не хочу бути злим… Не хочу…
— Все добре, не плач. Подивись уважно на себе, — священник підвів хлопчика до миски з кришталево чистою водою для пиття. — Ти вже людина.
Хлопчик недовірливо заглянув у миску. Яким же було його здивування, коли він не побачив рогів, а очі стали тепер сіро-блакитними! Обертаючись навколо своєї осі, намагався найти хвіст, але того такого не стало.
— Невже це правда? — лише вимовив він, хапаючи себе за голову, ніби все ще боячись намацати роги.
— Правда. Сьогодні бажання здійснюються.
— Навіть у таких як я? — хлопчик дивився на священника очима, повними сліз щастя.
— Тим паче. У таких як ти ще є шанс, а у них, — він кивнув на двері, у які хтось тихо, але наполегливо скрібся, — вже немає.
Хлопчик закрив долонями обличчя та тихенько рюмсав. Через кілька хвилин він знепритомнів, а священник не став його приводити до тями одразу ж, а відніс до кімнати.
Прокинувся хлопчик наступного ранку. Постіль його була свіжою та чистою. У кімнаті стояло ще кілька ліжок, але вони виявились порожніми. Власне віддзеркалення більше не лякало — ні рогів, ні хвоста, ні червоного кольору очей не було. Хлопчик виглядав охайно та щасливо, на щоках квітнув рум’янець.
— Ти ще довго спатимеш?! — пролунав незнайомий голос, цього разу іншою мовою, ніж розмовляла дівчинка та її батьки минулого вечора. — Агов! Нумо до нас, чуєш?
Точно, була ж дівчинка, її звали Христинкою! Чортеня відчуло докори сумління та присоромило саме себе, бо забуло про неї на якийсь час. Воно спустилось донизу по гарних дерев’яних сходах, сподіваючись побачити Христину.
Знову зазвучав «Щедрик», але тут його співали іншою мовою. Чортеня розуміло її добре, наче все життя нею спілкувалось, та це була не мова Христини.
— Нарешті!
За столом зібралась велика родина: всі різного віку, з різним кольором шкіри, у всіх свої страви на тарілках. Трохи далі — пишна різдвяна ялинка, зі сяйнистою прикрасою-зіркою вгорі. Хлопчик застиг біля столу, відчайдушно шукаючи поглядом Христину. Святковий та піднесений настрій передався і йому, він вже зрозумів: мрія збулась, він тепер людина та має родину, але… Він хотів ще раз побачити свою рятівницю.
Він ще пам’ятав Христинку, коли сідав до столу та кусав соковиту ніжку качки. А коли всі діти кинулись розгортати подарунки, і в руках хлопчика опинився в’язаний светр від бабусі, спогади про дівчинку стерлись.
Христинка також не пригадувала тих загадкових подій, її батьки і знайомі також. Навіть чорти полишили спроби повернути хлопця назад, бо він тепер їх не боявся так сильно. Здавалось, ніби не трапилось нічого надзвичайного і чортеня не перетворилось на звичайного хлопчика. Але ж було насправді! І священник про це прекрасно пам’ятав.
Відгуки