Господар метро

Потяг покинув станцію, і замість привітного світла станції, в вікна постукали млосні вогники ламп тунелю. Олесь похитав головою. Тільки-но він почув повну несінітниць історію, хай і цікавезну, але ж… Тому й хекнув, недовірливо поглянувши на друга.

 Кілька днів Олесь почувався так, ніби напився каламутної води, наче вона була Біолою зі смаком «Чамбо». В дитинстві він полюбляв цей недорогий екзотичний напій. Зараз його, щоправда, більше тягнуло до світлого пива чи сидру, але ж… Хімії у Клові, мабуть, не менше ніж у тому «Чамбо».

Олесь провів кілька плідних днів за навчанням. Він закривав дні відсутності, друкуючи реферати та виконуючи додаткові завдання. Денис не з’являвся або ж з’являвся, та Олесь його не зустрічав. Мишко також згадав, що треба вчитися, та й іноді проводив час за конспектами разом з другом.

«Денис Блават — учасник київської спілки диґерів «Опівнічники», проводить екскурсії найпотаємнішими місцями підземки, знається на легендах столиці.

— То що, лобзюк, — усміхнувся Денис, — настав час відвертих розмов?

— Хто такий лобзюк? — спантеличено запитав Олесь. — Чому, в дідька лисого, ти так дивно балакаєш?!

— Лірники.

— Що лірники?

Колись давно тато розповідав Денису казку про страшного Змія Горинича, який викрадав молодих дівчат та хлопців. Змій пожирав їх, смакуючи свіжим ніжним м’ясом. Іноді змушував прибирати у своїх нірках та чухати свою лускату спину. Ніхто-ніхто не міг вбити страшне чудовисько.

Літавиця тримала в руках склянку з соком й сьорбала звідти потроху. Вечірка набридла їй ще з годину тому. А після того, як той покидьок посмів штовхнути дівчину, ще більше. Літавиця тріснула б його по пиці, якби не втік.

— Бастій?

Змій жив століттями, від чого здавався вже безсмертним. Спав під містом, а сам Київ і не підозрював про приховану небезпеку. І ніхто, ніхто й не думав, не гадав, що ось тут він, кровожерливий монстр, прямо під ногами, під бруківкою спочиває.