Головна » Фанфіки » Відомі люди » Повсякденність

Лялька. Частина третя
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2018 в 18:09
Фанф прочитано: 238 раз
Категорія: Повсякденність
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ Викачати з сервера (550.0 Kb) ] 09.07.2018, 18:09
* * *Ліза добре малювала, і про це знали всі у класі.Але мало хто знав, що час від часу вона таки малює Юлю Саніну в різному
шикарному вбранні. Відколи в неї з’явилась лялька, Ліза мріяла, що колись
відправить самій Юлі її лялькову копію в одній із тих суконь чи костюмів. І
хоча це було малоймовірно – інших-то ляльок в неї немає – Ліза свої малюнки не
викладала в інтернет, щоб ненароком не зіпсувати Юлі сюрприз. Але намалювати одяг – то одне, а пошити його –зовсім інше. Як шкодувала Ліза, що не тільки не вміє щось путнє пошити, але
донедавна і вчитись не хотіла! Як шкодувала, що на початку року вибрала саме
купальник – ну не купальник же шити на Юлю! Тепер же вона загорілась  – навчиться і край! Їй наче відкрилосьраптово, що найрозкішніші сукні не беруться просто нізвідки – що вони виходять
із тих паперових викройок, тих метрів тканини, що ріжуться на потрібні шматки;
вони шиються отими звичайнісінькими голками й нитками!.. І всьому цьому можна
запросто навчитись на уроках праці! Купальник вона дошила раніше встановленого строку.Навіть Оксана Миколаївна якось зауважила: - В тебе, Лізо, наче відкрилось друге дихання –шиєш і шиєш. То весь рік так мляво, а тепер он як!- В мене і є друге дихання, - загадкововсміхнулась Ліза. Втім, вчителька, мабуть, здогадалась, в чомупричина. Коли Ліза нарешті здала купальник, отримавши занього десять балів, то гадала, що от, може, встигне пошити ще щось, маленьке й
нескладне… Проте Оксана Миколаївна сказала, що до кінця року вже не варто щось
починати. - Краще допомагатимемо тим, хто відстає, - сказалавона. – Дехто дуже затримався, бо ще на початку по декілька разів переробляв те
чи інше… Допомога від Лізи була дещо сумнівна, алеспостерігаючи за вчителькою, Ліза зрозуміла: Оксана Миколаївна просто не мала б
часу на розпочаті вироби – стільки треба було встигнути закінчити до останнього
дзвоника.«І чому не можна лишити на наступний рік? – думалавона. – Ну, почали б у п’ятомукласі – закінчили б в шостому…» Але запитати про це вголос не наважувалась. А десь на останніх уроках Ліза збагнула, що чекатиціле літо на саму тільки можливість продовжити навчання – то занадто довго. І
на перерві підійшла до Оксани Миколаївни за порадою, як можна вчитись шити на
канікулах. - Ну, є матеріали в інтернеті… А навіщо тобі? Ліза знітилась:- Ну… просто хочу навчитись шити. Якнайшвидше, -уточнила вона. - Це завдяки тим музичним лялькам?- Ну… так, - Ліза вирішила не відбріхуватисьякимись вигадками. Вчителька замислилась: - Виходить, тебе цікавлять більше практичнізаняття…- Саме вони. - Я можу позайматись з тобою влітку. У себе вдома.Скажімо, раз на тиждень. Ліза чомусь злякалась і… промовчала, обмірковуючипропозицію. - Ну звичайно, тобі треба порадитись з мамою, чивона не проти. Давай я напишу тобі свій телефон, - вона почала шукати в
шухлядах учительського столу якийсь папірець. – А ти мені свій залиш. Як все з’ясуєш в мами, то зідзвонимось. Звісно,якщо ти згодна. Ліза подумала, що поки що вона від такоїпропозиції нічого не втрачає, і погодилась. Вдома після школи вона поступово
розмріялась, як то буде класно – швиденько всьому навчитись; у думках вона вже
відправляла Юлі ляльку в нереально дивовижній сукні! Такій, що Юля зніме про
неї цілий влог, хоча отримала не всю групу, а тільки себе!..Як на лихо, того вечора мама повернулась з роботиіз сильним головним болем. Новину вислухала без ентузіазму. - Це ж на літо? – уточнила вона.- Так. - Тоді один день ролі не зіграє. Подзвоню твоїйвчительці завтра, бо зараз мені не до того. Може, прямо з роботи подзвоню… Вона лягла полежати, і Ліза більше не стала їйнабридати. Наступного дня мама справді зателефонувала доОксани Миколаївни з роботи. Вона не хотіла вести цю розмову при Лізі. І коли
переконалась, що справді така пропозиція мала місце бути, то сказала лише: - Але я не потягну. Фінансово. - А я нічого не казала про фінанси, - заперечилавчителька. – Я попрацюю з нею безкоштовно…- Чому? – Лізиній мамі стало дуже ніяково. - Розумієте, зараз багато дітей хочуть щось шитидля тих ляльок. Багато хто з наших учнів приходив до мене з проханням:
допоможіть мені пошити на ось цю ляльку таке й таке. І тільки Ліза Семенюк
сказала: «Я хочу навчитись шити». Ясно, що таке бажання виникло завдяки
лялькам, але поки в дитини є бажання вчитись – чому б не вчити? Чи вас турбують
витрати на тканини і різне приладдя? - І вони теж. - Ну, тоді ми з нею спробуємо тільки найекономнішіваріанти. - Я навіть не знаю, як вам і дякувати…- Та немає за що! Це ж іще треба подивитись, яксама Ліза візьметься і як швидко перегорить. Якби Ліза почула ту розмову, вона б дужездивувалась, що вчителька аж так оцінила слова: «Хочу навчитись шити». Просто ж
вона іще сама не знає достеменно, що шитиме на Юлю, оскільки крім купальника
більше нічого не зуміє. Звичайно, треба спершу навчитись шити все, а вже потім
думати, за що ж братись. Але Ліза того не чула. Вона зраділа, коли мамадозволила ходити на уроки до вчительки додому; зраділа навіть від того, що це
буде безкоштовно, але в цьому випадку зраділа більше за маму, для якої
безкоштовність була значно важливіша. На першому ж уроці «на квартирі» Оксана Миколаївнаповідомила: - Твоя мама, Лізо, дзвонила мені. Вона сказала, щоне зможе купувати тканини для шиття. Тому я пропоную навчити тебе, як зі старих
речей шити нові. У вас же певно є багато одягу, який ви давно не носите, і він
просто лежить десь у шафі? - Так, є…- Ну от. Дамо йому нове життя. Не турбуйся –навички, які тобі знадобляться, ти отримаєш так само, якби брала нову тканину і
шила з нуля. Вдома Ліза з мамою перетрусили всі свої шафи. Алебільшість закинутих речей були такі заношені й протерті, що не годились для
переробки – тільки викидати. Ліза засмутилась; мама ж навпаки сміялась: - От як пощастило – скільки сміття винесемо з домуза один раз! Якби не твоє трудове навчання, скільки б ще в мене до цього
мотлоху руки не доходили? Та зрештою знайшлося і те, що потрібно – старамамина нічна сорочка, про яку вона вже й забула. - Здається, - сказала, - я її колись загубила, такщо не могла знайти… А вона, виявляється, весь цей час лежала в шафі. От і візьми
її – в мене все одно вже нова.Знахідка була велика – тканини на якийсь меншийвиріб достатньо. І чистенька, і ціла. До наступного уроку її і випрали, і
висушили. За літо Ліза з тієї сорочки пошила собі маєчку.Теж для спання – малюнки немовляти в колисці виглядали б дуже недоречно на
вулиці. І Ліза в тій майці справді спала; натомість купальник так і пролежав
усі канікули без діла. Віку щоліта відвозили в село до бабусі відбожевільного татуся подалі. З іншими однокласницями Ліза спілкувалась
здебільшого по інтернету. Кудись відправити її на відпочинок мама не мала
змоги. Через це літні канікули завжди тяглися для Лізи надто довго й нудно. І тільки цього літа вона нарешті не сумувала! Тримісяці пролетіли, мов один день. І це завдяки тому, що з Оксаною Миколаївною вонане просто шила майку; вчителька навчила її багатьом речам, які знадобляться
надалі в швейній справі. Слухати її уроки було так цікаво! Якось вчителька сказала, що добре було б Лізі десьпридбати швейну машинку, з якою вона вже чудово вправлялась, і практикуватись
вдома. Навіщо гаяти цілі тижні часу? - Коштують вони дорого, - розповідала вчителька, -але можна переглянути оголошення в газетах. Швейні машинки часто віддають
задарма або дуже дешево: стоїть у когось, люди не користуються, тільки місце
займає. От і віддають. Спробуй пошукати.Ліза розказала про це мамі, та пообіцяла попитатина роботі. І в якоїсь із колег дійсно знайшлась непотрібна машинка! Жінка радо
віддає її, тільки якщо до неї прийдуть і заберуть самі – машинка така важенна,
що вона її і з хати не винесе. Мама Лізи теж вирішила, що перевозити таку річ –не жіноча справа. Подзвонила до брата, і Максима підпрягли допомогти. За машинкою одного чудового вихідного дня поїхалиусі втрьох. Максим підсміювався з Лізи, мовляв, знаємо, для чого вам ця штука!
А Ліза, наважившись, нарешті попросила вибачення за свою нечемну подругу.
Максим лише рукою махнув. В нього була важливіша задача – розказати про
технічний коледж, куди він вступає, і про роботу десь на складах, куди
влаштувався.А коли привіз машинку і побачив Вала у серванті,то аж присвиснув від щирого здивування, наскільки змінився зовнішній вигляд
ляльки.- Я ж казав – у надійні руки віддаю, - сказав вініз гордістю.
І Ліза, хоч і почервоніла, теж відчула себе страшенно гордою.На останньому літньому уроці Оксана Миколаївнажартома попросила не писати про їхні заняття у шкільному творі  «Як я провів літо». Ліза, треба сказати,
завжди писала їх важко, бо писати було нічого, і отримувала низькі оцінки.
Тепер вона подумала: «Напишу про те, як довго мучилась почуттям провини перед
родичем, а цього літа з ним помирилась». 
 Та ось і вересень. Перший дзвоник у школі. Шостийклас.В перші дні вивісили список минулорічнихвипускників – хто куди вступив. Ліза їх не дивилась, але Женя Куць розказала,
що Оля Марків тепер навчається у Львові.- А де саме? – питали подруги. - Забула. Подивіться самі. Ліза подивилась. «Марків О. М. – Львівськаакадемія мистецтв». Нічого собі! Яка творча особистість! Ні, заздрити – це погано і неприємно, але ж як тутне заздрити?..  Ліза швидко втягнулась у навчальний процес.Трудове навчання, щоправда, засмутило. На першому ж уроці Оксана Миколаївна
заявила: - Минулого року я дозволила вам самим вибирати, щови будете шити. Я думала, що якщо вам буде цікавіше, то буде легше отримати
навички роботи з тканинами і машинками. І дійсно – більшість із вас чудово все
засвоїли! Тепер час повертатись до програми. Цього року ми з вами будемо шити
фартухи. Класом пробігла хвиля незадоволеного шепоту. - Дівчата, тихіше! І не треба так дутися! Багатохто з вас минулого року шив значно складніші речі! Ви з фартухами впораєтесь за
одну чверть! Згодом виявилось, що не все так просто, якздавалось. Може, Ліза і пошила б фартух за одну чверть, якби подружки не
просили допомоги майже на кожному уроці. Окрім того перед осінніми канікулами
сталась подія, яка зовсім вибила з колії. Якось до школи не прийшла Аня Стрижак. Спершуніхто не звернув уваги – нема то й нема. Але на третьому уроці до класу зайшла
керівничка і повідомила, що в Ані сталось страшне нещастя. Машина збила
насмерть її батька і брата. Однокласники тут же почали збирати гроші, хочаніхто з вчителів такої команди не давав. Постановили, що віднесе зібрану суму
найкраща подружка Ані Женя Куць; заразом і з’ясує подробиці. Поки ніхто нічого не знав, чоготільки не казали! Але все то були чутки і неперевірені версії.До кінця чверті Аня в школі не з’являлась. На канікулах Ліза списалась ізЖенею, спитала, що там і як.«Все погано», - була відповідь. «Чому?»«Мама Ані так переживала, що ледве не потрапила влікарню. Аня теж казала, що її часом ніби вивертає навиворіт… Здається, вони
обидві хворіли, принаймні, тоді, як я заходила. Зараз не знаю. Там ще якась
їхня тітка намалювалась… Ну, родичка, приходить, допомагає… Більше не знаю, що
розказати». Ліза передумала розпитувати про саму аварію. Аня прийшла до школи лише в середині другоїчверті. Прийшла із чорною стрічкою на голові, виглядала змарнілою; вчителі її
майже не питали, та й сама вона на уроках сиділа тихо, часто вибиваючись із
навчального процесу. Керівничка постановила, що Ані треба наздоганятипрограму, і всі мають їй допомогти з тим чи іншим предметом. Ліза відразу
зголосилась на трудове навчання. Фартух Ані застряг на початковій стадії. Власне,Ліза не так допомагала, як шила за Аню. Однокласниця приходила до неї додому з
тканиною, і Ліза сиділа й строчила, а Аня мовчки й відчужено чекала. Часом вона
дивилась на ляльок у серванті, але таким байдужим поглядом, що Ліза чогось
лякалась і намагалась відволікти її увагу. А що такого страшного в тому погляді
– вона й сама не розуміла. Зате Ліза таки дізналась про трагедію – зрідка,уривками, але дещо Аня розповідала. Що її рідних збила вантажівка; що водій був
п’яний; що ще й досі намагається відкупитись від тюрми; що мама ледве не
збожеволіла, але до них приїхала її сестра, яка лікар – допомагає їм, а в
рідному місті її скоротили з роботи, тож все одно треба було кудись діватись… Так-сяк закінчили чверть. Половина класуготувалась до загальношкільного новорічного святкування, в тому числі і Віка
Шатько. В другої половини настрій був зовсім не святковий. До цих сумуючих
потрапила і Ліза з рештою своєї компанії. Усі зітхнули полегшено, коли їх нарешті відпустилина канікули. Ліза дуже вибачалась перед Вікою, але на шкільний концерт не
пішла. Важко дався цей семестр, і школа так остогидла, що вже добряче хотілось
від неї відпочити. Після Нового року у класі стало веселіше; навітьАня вже поверталась до нормального життя. У лютому Женя Куць запросила Лізу та інших подругна свій день народження. Святкували вдома, але без застілля, а влаштували
вечірку. З їжі й напоїв – тільки солодощі, соки й мінералка; а головне на святі
– музика і танці. З музики було багато The Hardkiss, і це булодуже круто! Лізі так сподобалось, що в березні вона вирішилатак само відсвяткувати свій день народження. Навіть мама ідею схвалила – цей
варіант був для неї економніший за минулорічний. - Тільки може хай твої гості хоча б частинусолодощів принесуть з собою? – спитала мама. Лізу такий прийом зовсім не порадував, але вона назахотіла сперечатись, боячись, що мама передумає і не дозволить вечірку.В школі вона повідомила про це дівчатам, алеговорила так, ніби скаржилась, що от, мовляв, мама не дуже красиво чинить,
вимагаючи від гостей пригощень… Але Женя заявила: - І все? Тю! Та принесемо хоч цілу гору, правда ж?Інші подружки з нею цілком погодились. Ліза тут жепридумала: - Хай тоді солодке буде замість подарунків! Тількисолодощі, і більше нічого не треба. Вона так сказала тому, що Женя всім визначила, які«подарунки» для неї приносити: хлопцям – по одній квітці, байдуже, якій саме;
дівчатам – по листівці. Серйозніша для Лізи проблема виникла з хлопцями.Женя і Соля вважали, що без хлопців сумно, та й сама Ліза не уявляла, які це
танці, коли танцюють самі лише дівчата. Але чи готова мама до такого шоку? Зійшлися на тому, що кожна бажаюча може привести зсобою одного кавалера. Лише після такого рішення Ліза наважилась повідомити цю
новину мамі. Втім, вона знала, що принаймні Віка хлопця точно не приведе, Аня
теж наче не збиралась, так що дівчат все одно буде більше. Але маму це не дуже втішило. Вона насупилась,довгенько мовчки думала, а потім спитала: - Хлопці порядні? - Ну… Я не знаю. Просто я не знаю, кого точнозапросять однокласниці. - Ну і як ти собі це уявляєш: якісь знайомі твоїхзнайомих, про яких ти навіть не знаєш, хто вони і що – і ти пустиш їх у свій
дім, ще й пригощатимеш?..- Ну й що, що знайомі знайомих?! – Лізі вжеуривався терпець. – От і познайомлюсь! І стануть вони моїми знайомими теж! Хіба
люди на святах у гостях не знайомляться?! - Чого ти кричиш? - Я не кричу, - Ліза опустила очі, але голосстишила. - Добре. Хай приходять. Але подружок попередь:якщо хлопці поводитимуться не як слід, підуть за двері. - Гаразд, мамо. Я так і зроблю! – зраділа Ліза. Вона чесно передала попередження Жені і Солі, і тізапевнили, що хлопці нормальні й адекватні.  Нарешті день народження настав. Усі приготуваннядо нього пройшли успішно, хоча Ліза підозрювала, що буде не так весело, як у
Жені. По-перше, в Жені того вечора не було вдома батьків– вони самі влаштували собі романтичний вечір, щоб і доньці не заважати, і
самим побути наодинці. Здається, пішли в якийсь ресторан. А Лізина мама
заявила, що буде вдома. Пообіцяла не заважати і нікого не виховувати, крім
хлопців, якщо поводитимуться непристойно. Але все одно лишиться вдома. І Ліза
розуміла, що не має права виганяти маму на цілий вечір з дому заради танців. По-друге, хоч Ліза намагалась про це не думати,але ще міг прийти тато. Його не запрошували, але на день народження він
приходив і без запрошень, просто привітати. Як-то він поведе себе перед
доньчиними подружками? Хоч би нічого не зіпсував…По-третє, самих гостей виходило удвічі менше, ніжбуло в Жені, навіть з хлопцями. Ліза запросила лише Віку, Аню, Женю і Солю.
Хлопців привели, як і очікувалось, тільки Женя й Соля. Із Солею прийшов її кавалер – Андрій зпаралельного класу. Мабуть, уся школа вже знала, що вони зустрічаються, хоч
вчителі й шепотілись між собою, що зарано. А Жениного друга звали Денисом. Ліза
бачила його на її дні народження, але хто він і звідки – не знала. Хлопець був
мовчазний і, здається, до безтями в Женю закоханий, бо весь час очей з неї не
зводив. Першою прийшла на вечірку Віка з коробкою цукерок.А згодом – і інші запрошені, усі разом, цілою компанією. І поки Ліза розкладала
на столі принесені ними цукерки, печиво й вафлі, Солю й Женю, які вже давно не
були в гостях у Лізи, мов примагнітило до ляльок. З дозволу хазяйки Юлю Саніну
і Вала витягли з серванта на світ Божий… і почалось. Танці? Та ви про що? Лізо,
а де її шмотки?.. а перуки? А чому ти їй ніяку зачіску не зробиш? А от ми
зараз… Кавалери були шоковані. І хоча дівчата серйозно,по-дорослому і майже професійно обговорювали стилі, макіяж та зачіски, хлопці
почали сміятись, що такі великі, а ще ляльками бавляться. Свято ледь не
зірвалось від самого початку, та на щастя…- Я знаю, чим їх розворушити, - прошепотіла ВікаЛізі на вухо.- Я теж знаю, - усміхнулась Ліза і, підійшовши докомпа, де вже був заготовлений плейлист, майже на повну гучність увімкнула Make up. Подіяло. Вечірка пішла, як годиться; тільки Анятанцювала мало, а більше їла. Щоправда, гучність музики трохи збавили.В самому розпалі веселощів прийшов тато. Ліза,тільки почувши дзвінок у двері, відразу зрозуміла, що це за гість. Кинулась
було відчинити, але її випередила мама.- Музика, танці, - почувся татів голос. – Чую-чую!Весело! Мама щось відказала йому і пішла до кухні. А татозазирнув до кімнати. В руках він тримав букет білих троянд. Ліза вийшла йому
назустріч і вже не бачила, як гості, переставши танцювати, витріщились на них
обох. - З днем народження, Лізо! – розчулено промовиввін, протягуючи їй букет.- Дякую, тату, - відповіла Ліза, беручи квіти. А він раптом аж сльозу змахнув: - Яка моя донечка вже доросла! Ще так недавногралась в іграшки, а вже влаштовує дискотеки для друзів!..Соля, що в цій компанії почувалась найдорослішою,пирхнула зі сміху. Та й Ліза бачила, наскільки те розчулення награне. «От циркач, - подумала вона майже зі злістю, хочаще тримала на обличчі таку ж лицемірну посмішку. – І не набридає… Хоча що йому
– це ж раз на рік». Вона пішла до серванту, мовби по вазу для квітів,але більше щоб приховати сльози, які раптом навернулись на очі. Тепер побачила,
що дівчата спостерігають. Стало ніяково; але і вони теж, зустрівшись із нею
поглядами, відвели очі. А тут, як на лихо, ще й голос Юлі Саніної співав про
сумний місяць жовтень. Ліза додала в плейлист ліричний October для повільного танцю – хто ж знав, що цяпісня прозвучить в такий момент, і від неї ще сильніше захочеться поплакати?.. Та вона стрималась. Взяла вазу і, знов натягнувшина обличчя посмішку, сказала: - Я зараз повернусь – тільки наллю сюди воду! – іпішла до кухні. Тато теж відчув, що щось пішло не так, як завжди,і заквапився: - Ну, я вам не заважатиму – піду. Усьогонайращого, Лізочко! Вийшло так, що Ліза затрималась в коридорі з вазоюі букетом, провела тата поглядом, як він виходив за двері, і лише тоді пішла
наливати воду. Мама в кухні сиділа за столом з робочими паперамиі калькулятором – щось рахувала. - Поставлю квіти в воду, - повідомила Ліза.- Постав вазу в кімнаті – буде святково, -порадила мама. – Ти що, плачеш? - Та так, трохи…- У вас там все гаразд? – стурбувалась мама. - У нас,- підкреслено сказала Ліза, - все гаразд.Вона повернулась до кімнати із вазою, наче нічогой не сталось. Поставила квіти на столі. Але танцювати поки що не було сил. Ліза
вхопила зі столу вафлю та коробочку соку і примостилась на дивані поруч з Анею.
Подруга подивилась на неї з розумінням, але нічого не сказала. Більше пригод на святі не було, і назавтра воновважалось вдалим.  А за тиждень після дня народження  сталась інша неприємність. Якось,прокинувшись зранку, Ліза відчула сильний біль у животі. Згадала, що вчора
ввечері теж боліло, але трохи, тому вона не звернула на це уваги. А тепер… Її ледь
не корчило; і їсти не хотілось зовсім. Сказала про це мамі.- Де саме болить? – спитала вона. Ліза показала. - Шлунок, - визначила мама і зітхнула: -Доведеться йти до лікаря. До школи не ходи. Я відвезу дещо на роботу і спробую
відпроситись. Підемо в поліклініку. І про всяк випадок нічого не їж. - Зовсім нічого? - Зовсім.- Чому? - Тому що хворий шлунок треба обстежити. Аобстежувати його можна, лише коли він зовсім порожній. - Добре, - пообіцяла Ліза. Все одно їсти і нехотілось.  Потім мама швидко повернулась з роботи, і вонипішли в поліклініку. Ліза досі хворіла лише на застуди, тож навіть не
здогадувалась, як складно потрапити до будь-якого лікаря, окрім дільничного.
Вони довго ходили по різних кабінетах, перш ніж нарешті зайняли чергу під кабінетом
гастроентеролога. Ліза швидко втомилась від тієї біганини, тож майже не
зауважила, для чого це було потрібно. Тепер у черзі трохи відпочила і подумки
вчилась вимовляти слово «гастроентеролог», написане на табличці на дверях
кабінету. Нарешті підійшла їхня черга. Лікарка обмацалаживіт Лізи і звернулась до мами: - Зонд, узд – все традиційно… - А чи не можна просто сьогодні? Я з роботивідпросилась тільки на один день, завтра не вийде… Ми натщесерце. Ти ж нічого
не їла зранку, як я тобі казала? – звернулась до Лізи.- Нічого. - Можна, - погодилась лікарка і звеліла медсестрівиписувати направлення. Узд зробили швидко й легко. Мама, як виявилось, іпелюшку, і рушник відразу взяла з собою. На зонд довелось довгенько почекати
під кабінетом. Мама нервувала через роботу, казала, що сьогодні ще має з’явитись туди хоч під кінець робочого дняхоча б на пару годин. Але що таке зонд, все-таки пояснила Лізі. Тільки моральна підготовка не дуже вдалась. Ліза іблизько не могла уявити, наскільки це огидна річ! З кабінету вийшла вимучена й
розлючена, і навіть не хотіла про той зонд не тільки говорити, але й згадувати.
Врешті-решт завередувала: - Тепер можна щось з’їсти? - Можна. Біля входу в поліклініку був кіоск з різноювипічкою. Мама дала Лізі грошей і дозволила купити пряників. А поки Ліза за
ними бігала, сама знову пішла до гастроентеролога з результатами досліджень. - Гастрит, - повідомила лікарка. – Стаціонар.Підходить? Ліза знала, де чекати маму – під тим самимкабінетом гастроентеролога. Сиділа і жувала пряник. Смачний, тільки сухий – от
би запити чимось…Мама вийшла з кабінету: - Доведеться полежати в лікарні. Лізі шматок застряг у горлі. Вона не спромогласьщось сказати, тільки розгублено кліпала очима. - Та ти не лякайся, - заговорила мама, - це тількина два тижні. Нічого страшного, просто цю хворобу лікують в лікарнях… Ходімо. Ліза проковтнула: - Куди? - Та поки що додому. Для лікарні треба ще багаточого зібрати. До класної твоєї подзвонити, сказати…- І… що? Це прямо сьогодні? - А коли? Через місяць? Мама вже була роздратована, і Ліза замовкла, щобне сердити її ще більше.  До лікарні приїхали десь о третій дня. Увідділенні просто посеред коридору стояв стіл, а за ним сиділа молода
медсестра. До неї мама і підійшла, показуючи папери і розказуючи ситуацію. - Лікар вже збиралась іти, але здається, ще тут.Отуди направо – другий кабінет. Там прізвище написано… Дівчинка може посидіти
он там, на кушетці, - медсестра показала трохи осторонь. - Піди, посидь, - сказала мама. Ліза слухняно почвалалатуди. Мама постукала до лікаря і увійшла. Там жінка вжебула перевдягнена, щоб іти додому. Вислухавши, вона насупилась: - Чому ж ви так пізно прийшли? - Ну ви ж знаєте, як довго в наших поліклінікахвозяться з тими направленнями, обстеженнями… - Де дитина? - Там чекає. Біля вашої медсестри. - То ходімте, поселимо її в палату. Огляну її явже завтра… Тим часом до Лізи підійшло кілька хлопців різноговіку. - Теж кладуть? – спитав один із них. - Ага. - А як тебе звуть? - Ліза. - Ліза – бридка мармиза! – раптом сказав інший, івсі зареготали. Ліза спалахнула, аж сльози на очі навернулись: - Ви дебіли? - Та не сердься так! – мовив ще один. – Це Вовчик.Він про кожного за п’ятьсекунд складе будь-яку дражнилку. І ніколи не було двох однакових. Талант! Мов на підтвердження його слів, «талант» зновувидав: - Ліза-Ліза – зла мармиза! І знову сміх. Ліза не стерпіла і вдарила поетакулаком в ніс. На жаль, саме цей момент побачила лікарка. - Нічого собі – хвора! – озвалась вона. – Схоже, внас будуть проблеми! А хлопців вже ніби вітром здуло. - Лізо, чого це ти? – суворо спитала мама,почервонівши. - Вони хамлять! - Дітки – подаруночки, - сказала лікар ізамислилась. – Як ви дивитесь на двомісну палату? Там, щоправда, зараз доросла
дівчинка, їй сімнадцять. Але вже післязавтра виписується. - Нам перебирати тут не годиться, - втомленосказала мама. - Тоді ходімте. Лізі показали її палату, ліжко, тумбочку, і вонапочала викладати речі. Лікарка пішла, попрощавшись до завтра. Мама ще якийсь
час допомагала, пояснювала, що в лікарнях і як, тоді теж зібралась іти. - І будь ласка, не бийся тут ні з ким, навіть якщохамлять, - сказала наостанок. – Не підводь мене. - Добре, мамо, - сумно пообіцяла Ліза. - Не журись, - мама обійняла її. – Це ненадовго. Іввечері я подзвоню. Хлопці ще намагались дражнити її, поки не прийшлаМарта – так звали сусідку по палаті. Вона ще біля дверей гримнула: «Ану геть
усі звідси!» - і більше хлопці не діставали. 
Проте ця дівчина не сподобалась Лізі. Щойно вонаувійшла, як потягнуло тютюном – певно, десь потай курила. Марта задала кілька
традиційних запитань – як звуть, скільки років, чому в лікарні – і, отримавши
відповіді, на превелике задоволення Лізи, відчепилась. Зранку до обіду доводилось ходити на обстеження й процедури,потім разом із Мартою потерпіти тиху годину, а потім Ліза лишалась сама в
палаті – чекала маму з роботи, теревенила по телефону з Вікою. Так тривало два
дні, тоді Марту виписали, і Ліза стала повноправною власницею цієї палати.
Тепер можна було балакати з подругами не тільки ввечері, а й на тихій годині,
якщо неголосно. Мама приходила щовечора. Майже нічого неприносила; Ліза щоразу питала, чи довго їй тут ще лежати і чи не можна
забратись із лікарні якнайшвидше. Вона багато вередувала, мама ішла від неї
засмучена; потім Ліза шкодувала і дзвонила мамі, щоб наговорити добрих слів і
помиритись. Віка обіцяла прийти провідати на вихідних. Лізатак знудилась за той час, що напередодні попросила навіть принести й пояснити
щось із шкільних тем. Віка провела їй урок математики.А одного дня несподівано прийшов тато. Принісшоколадних цукерок і пиріжків з яблуками; але видно було, що квапився
якнайшвидше піти. При цьому озирався на всі боки так, наче лікарня його лякала.
Швидко й утік – навіть поговорити як слід не вдалося.Ліза накинулась на гостинці, але всі за день неподужала і сховала глибоко в шухляду тумбочки, щоб мама не бачила. Якби в
палаті ще хтось був, Ліза сказала б, що то не її смаколики. Та хитрість і так
вдалася – мама нічого не відшукала. За тиждень до Лізи підселили маленьку дівчинкуЛіну. Їй було лише шість років; мама була з нею поруч цілий вечір, аж допізна,
лише на ніч верталась додому. Ліза з Ліною легко знайшли спільну мову і чудово
проводили разом час; мама дівчинки була задоволена, що тепер донечка в лікарні
не сумуватиме. Ця незнайома жінка, до речі, і Лізиній мамі сподобалась, і вони,
можна сказати, теж подружились. Настрій в мами покращав, і Ліза була тим
задоволена. Якось на ранковому огляді лікарка зайшла допалати, поговорила про стан здоров’я обох дівчаток, і сказала: - Я думаю, вже нічого страшного з Лізою не буде –післязавтра випишу. - Йес! – Ліза підстрибнула на ліжку, наскількиможна було це зробити напівлежачи.А Ліна в сльози: - Я не хочу тут бути сама! - Ти сама й не будеш, - запевнила лікар. – Я обов’язково до тебе когось поселю. Тількидуже-дуже хорошу дівчинку, щоб ви точно подружились. Згода?Ліна подумала й погодилась. З того моменту Ліза почала рахувати години, іледве пережила ніч. Та ще більше хвилювань приніс наступний день. На тихій годині, коли Ліза робила Ліні різніекзотичні зачіски, прийшла смска від Солі. «У хардів новий влог, там колекція
ляльок». Ліза відчула легкий острах. Написано незрозуміло, але мабуть, це
означає, що хтось уже пошив колекцію на всіх ляльок і надіслав? Це ж крах її
власної мрії!.. - Лізо, а так мені личить? – Ліна заплела косичкуіз хвостика і тримала її в руках, показуючи, як вийшло. - Аякже! – Ліза підняла вгору великий палець. – Тількипусти її, отак, хай звисає на один бік. Класно! – вона сама поправила Ліні
косу. Чи не краще буде просто викинути ту смску з головиі не переживати завчасу?..Але за пару годин, коли Ліна пішла кудись із мамоюз лікарні на цілий вечір, подзвонила Женя. Побачивши ім’я на дисплеї, Ліза відразу зрозуміла: щось там, успільноті, таки відбулось. - Привіт, Лізко! – заторохтіла Женя, щойно Лізавідповіла. – Тут таке – ти не повіриш! Хардам прислали ляльок з пошитим одягом…
Усю групу, уявляєш?! - І хто? – Ліза відчула, як проти її волі в нійзакипає злість. – Марків? Женя захихотіла в трубку:- Та куди їй! Якась Анастасія Корольова з Харкова.Студентка, двадцять два роки. Навіть симпатична. - І що ж там в неї?- О, така незвичайна колекція! В готичному такомустилі!.. Ой, я не казатиму, сама подивишся. Це бачити треба, а не слухати.- Де ж я подивлюся? - А довго тобі ще в лікарні? Ти вже так давно тамлежиш… - Завтра виписують. - О! Так завтра й подивишся! Нема чогохвилюватись! Ой, мені вже час!.. Бувай, Лізко!От і маєш! Справді, там колекція… А Ліза –спізнилась. Мабуть, на кілька років спізнилась. І не тільки вона, а взагалі
всі, хто планував зібрати ляльок і заробити приз… Ох, там же ще приз! Женя
нічого не сказала про зустріч переможиці з групою… Сльози мимоволі виступали на
очах – Ліза примушувала себе не заплакати. Пройшло хвилин п’ять після розмови, коли вона зауважила, що її ажтрусить. Ні, треба взяти себе в руки і заспокоїтись. Завтра все побачить. Може,
там можна буде зробити ще краще… Хоча що вже з того?..Одне втішало: даремно хвалилась Оля Марків! Але як же хотілось подивитись той влог! І колиприйшла мама, Ліза знову затремтіла, як в лихоманці. І зрозуміла, що більше не
може чекати! - Мамо, а можна вже сьогодні додому? - Чого це раптом? До завтра вже недовго…- Ну будь ласка! І розуміла, що це нереально, але гальма здоровогоглузду ніяк не спрацьовували. - Лізо, відпускати тебе чи ні, має вирішуватилікар. Вона вже пішла. Надворі вечір, навіть якщо я тебе заберу, поки доїдемо
додому, буде ніч. Лишиться тільки переночувати вдома. Яка тобі різниця, де
провести ще одну ніч? І чого ти так трусишся? Щось сталось? Ліза принишкла. Вона й не думала, що її тремтіннявидно зі сторони. - Та ні, нічого…- Точно? - Та точно! - Ну тоді потерпи ще трохи. І поводься добре,гаразд? - Гаразд, - зітхнула Ліза.Останньою подзвонила Віка. Пізненько вже, передсамим відбоєм. Втомлена вечірнім походом Ліна вже спала.- Я тут щойно побачила, - повідомила Віка, - новийвлог у твоїх Хардів…- Я вже знаю. Мені Женя дзвонила. Правда, вонамайже нічого не розповіла. Але була у захваті. - Та тут дійсно вражаюче… я навіть не знаю, якописати. Зробити ще краще – це треба дуже постаратись. - А який тепер сенс робити краще? - Як який сенс? Виграти такий самий приз! Юлясказала у влозі, що цей конкурс триватиме, так що бажаючі ще можуть надсилати
колекції… - Справді?! – Ліза аж скрикнула, ризикуючирозбудити Ліну. На душі стало так світло, так радісно! - Так, Юля сама так сказала…Але тут до палати зазирнула медсестра: - Дівчатка, не галасуйте! І завершуйте вже розмови– час спати! Ліза, що не хотіла наостанок підвести маму,слухняно закивала головою, а в трубку сказала: - Добре, Вікусю, я вже не можу говорити. Завтразустрінемось. Серце аж стислось від передчуття: вже завтра вонабуде вдома! Побачиться з Вікою, подивиться той влог… І як це вони класно придумали,
що продовжили конкурс! Наступного дня мама знову відпросилась з роботи –забрати доньку з лікарні. Додому приїхали разом. Мама хотіла, щоб Ліза
передусім розпакувала речі, але вона спочатку увімкнула комп’ютер, а вже потім пірнула в своючималеньку сумку. Мама дуже квапилась на роботу.- Розкладеш усе по місцях, - сказала вона. – Інікуди не ходи – ти сьогодні ще начебто хвора. Краще запроси однокласниць, хай
підготують тебе до школи. Тобі туди вже завтра. - Добре, мамо.Але щойно за нею зачинились двері, Ліза з нетерпіннямсіла за комп і відкрила ВК. Переглянути новини, особисті повідомлення, відмітки
на фото… і нарешті зайти в улюблену групу. Ось і влог – перший запис на стіні. На прев’ю – лялькова Юля в червоній сукні. І щотакого надзвичайного?.. А назва влога досить дивна – Беглецы из ада. Ліза більше не могла терпіти і запустилавідео.«Привет! Я Юлия Санина, и это The Hardkiss блог!Как видите,сегодня я веду запись из дома (вонапоказала жестом, трохи озирнувшись назад, на стіни), и у меня, конечно, есть на
это уважительная причина. Сегодня я покажу вам нечто фантастическое, а именно:
потрясающие работы модельера, приславшего свою коллекцию на наш конкурс». Юля перевела телефон на стіл. Шестеро ляльокстояли так само, як зазвичай розташовуються музиканти на сцені: Юля між Валом і
Ромою, Клим за її спиною, а Крічі і Віталій зі своїми інструментами – на
задньому плані. Ляльки зайняли весь стіл. Ліза встигла помітити, що на Юлі
червона сукня, а на інших музикантах одяг чорний. Ляльки були показані дуже швидко. Потім на екраніз’явилась фотка дівчини, аголос Юлі розповідав далі: «Эту коллекцию прислала девушка, которую высейчас видите на фото. Ее зовут Анастасия Королёва, ей двадцать два года, и она
– студентка из Харькова. Вообще написала о себе немного, больше о куклах.»На моніторі знову з’явились ляльки.«А теперь –самое главное. Анастасия пишет, что увлекается мистикой и любит фэнтэзи.
Поэтому и коллекцию создала фантастическую. Будто наша группа побывала в аду,
но сбежала оттуда, чтобы петь для своих поклонников. На мне, как выможете видеть, красное платье… (пауза,під час якої Юля взяла себе лялькову за талію; другою рукою показувала все, про
що розповідала) Оно красное, потому что символизирует адский огонь. У него как
будто рваный подол – это значит, что вырываться из ада было трудно… А на плечах
вы видите будто серую пыль такую… Пробую увеличить изображение… Немногоне тот эффект, который нужен… Но в общем, эта пыль на самом деле пепел, который
еще остался на моих плечах. Я как будто вынесла с собой частичку ада». Юля поставиласебе на стіл і взяла Вала. «А вот у парней – костюмы похитрее. Напервый взгляд они темно-серые, хотя по телефону, вот лично у меня, получаются
черные… Серый – это тоже пепел. Но под пеплом…» Юля провела пальцем, і виявилось, що костюм начевкритий лускою. Зовні лусочки були сірими, але зсередини… Від темно-жовтого до
темно-багряного через усі відтінки червоного й жовтогарячаго. Юля підняла луску
на тканині («Наче кота проти шерсті», - майнула в Лізи думка) – і під попелом
зажеврів вогонь. «Под пеплом – все тот же адский огонь. И так увсех». Вона по черзі «розпалювала» й «гасила» вогонь вінших музикантів. Що цікаво – колір вогню в кожного виходив різний. Потім кожна лялька показувалась окремо, з усіхсторін. Спершу Юля – її сукня ворушилась, мов від вітру. Певно, поставили під
вентилятор. За нею – Вал, після нього Рома, Віталій, Клим і Крічі. Луска на
одязі в усіх була скуйовджена, щоб утікачі з пекла постали у всій своїй
пекельній красі. Цікаво, як вони це так зняли, що ляльки обертались?.. Це вже,
певно, не телефоном Юлі. Ще й музику для фону вибрали напружуючу –точнісінько, щоб полоскотати нерви. Здається, це була мінусівка Tell me, brother. Після цього показу знову з’явилась Юля.«Анастасиявыиграла наш главный приз – получила право провести целый день с группой. Мы
уже списались с ней и договорились, что она приедет к нам в гости в августе. И
я, наша дорогая family,обязательно расскажу вам об этом событии! И даже покажу…Но – это ещене все! (Юля зробила загадковийвираз обличчя, а на моніторі з’явилась поштова адреса). Кто не успел – тот ничуть не опоздал! Потому что мыпродолжаем наш кукольный конкурс! Условия те же – коллекция на всю группу, и
приз тот же – день вместе с нами! У всех вас еще есть шанс стать следующим
победителем! А вот теперь,собственно, все. Я желаю вам всем творческих успехов и – kiss from The Hardkiss!»І Юля послала своїм прихильникам незміннийповітряний поцілунок. Що й казати, «утікачі з пекла» справді вражали.Але до завершення влогу Ліза не могла стримати сліз від безсилої люті. Ну чому
умови цього конкурсу такі несправедливі? Ляльки дорогі – не кожен їх може
купити. А хто й купить – не кожен вміє створювати модні колекції. Чому провести
день з групою мають змогу лише багаті модельєри? Це ж просто несправедливо!
хіба вони цього не розуміють? Ну хоча б сама Юля – вона ж така розумна! Настрій від повернення додому зіпсувався. Ще трохипочитавши коментарі під влогом, і навіть лайкнувши один: «Юля – Попелюшка»,
Ліза згадала, що треба розбирати речі, і взялась до справи. Щоправда, надія на
те, що ще не все втрачено, трохи втішала.
Категорія: Повсякденність | Додав: Darkness | Теги: частина третя, Лялька, The Hardkiss
Переглядів: 238 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Повсякденність
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close