Головна » Фанфіки » Відомі люди » Повсякденність

Лялька. Частина сьома
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2018 в 20:37
Фанф прочитано: 499 раз
Категорія: Повсякденність
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ Викачати з сервера (550.0 Kb) ] 09.07.2018, 20:37
* * *До звичних справ тепер додалась ще одна незвична –Ліза шила весільне вбрання на своїх ляльок. Розпочати вирішила з Вала, бо
підозрювала, що як пошиє сукню на Юлю, то до Вала руки вже не дійдуть. А їй
хотілось відправити Хардам обох ляльок. Ну не розлучати ж таку гарну подружню
пару! Вала вона швидко вдягнула в святковий діловийкостюм – десь за два тижні. І сукню для Юлі пошила легко й просто. А от з
квітами почалась справжня морока. По-перше, взяти їх – необхідного розміру і впотрібній кількості – було ніде. Треба робити самотужки. А по-друге – це
виявилось складніше, ніж уявлялось. Шити квіточки, щоб потім пришити їх до
сукні, але так, щоб вони згодом повідривались – ой, не варта мета таких зусиль.
Простіше зробити їх з паперу – тоді вони, байдуже, приклеєні чи пришиті до
тканини, довго не триматимуться. І Ліза підсіла на орігамі. Простіше не булонітрохи: спершу знайти підходящі моделі, а потім ще навчитись їх складати. На
цей підготовчий етап Ліза вбила другу й третю чверть і всі канікули між ними.
Але кілька квіточок були вже готові, коли настав березень.Весна того року видалась рання. Уже в березні булотак тепло, що люди змінили зимовий одяг на весняний. Ліза згадала про свій день
народження. Чомусь цього року зовсім не хотілось його святкувати. Та що там
святкувати – з огидою думалось навіть про невинні привітання Вконтакті! Ліза
вирішила скористатись погодою, щоб провести цей день поза домом та інтернетом.
Попередила маму, що запросила подруг погуляти – куплять по пляшечці соку,
посидять десь у парку…- А якщо прийде тато, що мені йому сказати? Ліза раптом розлютилась і ледь не крикнула:«Скажи, хай забирається!» Але промовчала, тільки стала похмурішою. Після паузи,
немов думала над відповіддю, спокійно мовила: - То так і скажи, що я десь у місті з подружками. Ця розмова відбувалась за кілька днів до днянародження, а Ліза сама ще не знала, чи будуть подружки. Зрештою відчула, що
крім Віки нікого не хотіла б бачити. Чи якщо точніше – не хотіла б тусуватись в
компанії. Взагалі восьмий клас проходив якось сумно. І урокинудні, і вчителі прискіпливі… А вертаючись зі школи, Ліза тепер поспішала не до
компа, а до ляльок. Постоїть якийсь час біля серванту, подивиться – тоді вже за
щось береться. Так наче хотіла поговорити з ними, та що з того? Ляльки все одно
мовчатимуть, а до того ж – скоро їх не буде. От якби зі справжніми Валом і Юлею
поспілкуватись, порозпитувати про складнощі життя. Ліза якось зауважила, що вже не ставить запитань«чому»: чому одні бідні, а інші багаті; чому батьки кидають дітей; чому хлопці
так підло ставляться до дівчат. Тепер вона більше задавалась питанням «як»: як
жити в цьому світі, коли одні бідні, а інші багаті; коли батьки кидають дітей,
а хлопці підло ставляться до дівчат? От Юля з Валом живуть же… Звичайно, вони
теж сваряться, як усі живі люди, але ж досі разом. Знають, як жити – розказали
б!.. Ліза відчувала, що вона теж змінюється, і їїтривожило, чи не в гіршу сторону. Почала прислухатись до того, що кажуть їй або
про неї дорослі. Виходило, що вона стала сумнішою, серйознішою, задумливішою…
Ну що ж, це правда. Їй є, про що думати, і навіть є, про що ночами плакати в
подушку. Але ті сльози були таємницею від усіх. На день народження вони з Вікою після школи гулялимістом. Теревенили ні про що, але дуже весело. Вперше за довгий час Ліза
відчувала забуту легкість на душі і була майже щасливою. Додому Ліза
повернулась пізно, як для березня – о восьмій вечора. Біля компа стояли квіти в
вазі.- Тато приходив? – спитала Ліза в мами. Хоча, щотут питати – наче неможливо здогадатись.- Приходив.- І як? - Здається, був розчарований, що тебе немає.Просто попросив передати квіти, вітання і побажання всього найкращого. І пішов.
«Хай стоять, де стоять», - вирішила Ліза непереставляти квіти. Все одно їй не хотілось за комп, де в інтернеті їй за день
накидали на стіну листівок. Завтра вже розбереться з усім тим вітальним добром.
А поки що… Спати ще рано, то Ліза всілась за уроки.  Після дня народження робота над квітами пішлалегше й веселіше. За пару тижнів були готові вже всі. Лишалось тільки
прикріпити їх до сукні… І тут знову розпочалась мука. Пришити не вдавалось – голка рвала папір, квіти нетримались на тканині зовсім. Відкинувши попередню ідею з шиттям, Ліза пробувала
їх приклеїти. Результат був таким самим – не клеїлись вони. Ліза навіть шпильки
задіяла, але їх було помітно, виходило негарно. Окрім того, виникла ще одна проблема.Квіти-орігамі складались із деталей-модулів, які вставлялись один в один. Якщо
виріб не чіпати, то він тримався, як належно. Але коли Ліза брала квіти
пришивати, модулі випадали. Довелось усі їх клеїти. Ця робота доконала
остаточно; Ліза добряче перепсихувала, поки виконала її. Так, вона непогано
оволоділа мистецтвом орігамі – але всією душею його зненавиділа. Коли нарешті квіти – тепер уже точно,стовідсотково! – були готові, Ліза не витримала і пішла за порадою до Оксани
Миколаївни. Розказала ситуацію. Вчителька здивувалась: - А я думала, мода на тих ляльок уже минула… - Але ж справа не в моді! – Ліза ледь нерозплакалась. – Для мене ці ляльки значать більше, ніж для тих, для кого були
модою!..- Гаразд. Принеси мені ті квіти і шматок тканини,до яких пришиваєш. Я подивлюсь, що там можна зробити. Ліза принесла все, що треба, наступного ж дня.Оксана Миколаївна довго роздивлялась, а потім сказала: - Я думаю, можна зробити так. Ти просто пришиваєшквітку під іншим кутом; тоді голка проходить через кілька шарів паперу, і він
не рветься. Тобі просто доведеться змінити візерунок на твоїй сукні. Але ж для
тебе це зовсім нескладно, правда ж? - Правда, - зраділа Ліза; Оксана Миколаївна,розповідаючи, ще й показувала, під яким кутом шити і де має пройти голка.
Виходило просто і ясно. Щаслива, дівчина вже зібралась бігти, коли вчителькараптом озвалась: - Почекай, Лізо! - Так? – вона затрималась. - Може б, ти облишила цю роботу до літніх канікул?- Чому? Я навпаки хотіла якнайскоріше… І такбагато часу витратила. - До чого такий поспіх? Місяць туди, місяць сюди –що це змінить? А ти виглядаєш перевтомленою. Навчання не таке вже й легке,
восьмий клас аж ніяк не легший за попередні. А ти ж, здається, ще й підробляєш?
Шиєш на замовлення? - Так, але зараз менше. Коли навчання… - Все одно ти переоцінюєш власні сили. Ти перевтомлюєшсяі через це дратуєшся і переживаєш. На школу і замовлення ти не вплинеш, це не
тільки від тебе залежить. А твоя лялька – тільки від тебе і нікого іншого!
Подумай над цим і не вимучуй себе так. - Добре, я подумаю, - пообіцяла Ліза. Оксана Миколаївна із сумнівом подивилась їй услід.Вона розуміла те, чого Ліза ще не усвідомлювала: що підробляти в такому віці та
в такій родині – це не просто заробляти гроші. Це означає звалити на свої плечі
тягар відповідальності й турбот про родину. Підлітки ще тільки вчаться бути
відповідальними, і брати на себе такий тягар їм зарано. Може, з Лізою нічого й
не станеться. А може, в один прекрасний момент ця праця зламає їй психіку.
Дівчинка на дуже небезпечній межі. Ліза про такі речі, звичайно, не думала.Натомість, виконуючи обіцянку, вона подумала, що четверта чверть – найлегша.
Скоро закінчаться всі теми, підуть повтори вивченого… Все одно стане легше –
отже, немає потреби кидати роботу над лялькою. Тим більше, що порада вчительки виявилась дуже вдалою– робота пішла на ура! Квітень після теплого березня настав, м’яко кажучи, прохолодний. В таку похмурупогоду зовсім не виникало бажання кудись ходити. Ліза сиділа вдома і
здебільшого шила. Останні квіти вона пришивала до сукні вприсутності Віки. Щоправда, поки Ліза возилась із шиттям, Віка сиділа в
телефоні. Вони не розмовляли, але обом було комфортно. Останнім часом Віка часто так робила: прийде доЛізи з якогось приводу і довго не йде. Не заважає – просто сидить. І Ліза
розуміла, чому. Просто все частіше ставалось те, що колись давно сталось у
першому класі. Віка знову втікає від п’яного батька. Уже без сліз і криків, бо приховує емоції. Але й так видно,що їй в своїй хаті нестерпно. Тому що – розуміла Ліза – не можна стільки років щодня терпіти таке божевілля. Вона б маминихнарікань на нестачу грошей теж не витерпіла б… Може, і вона кудись втікала б.
На щастя, мама знайшла вирішення цієї проблеми; точніше, не знайшла, а просто
не впустила шанс, який трапився. Лізина робота зараз дуже рятує. Ну а Віка теж
рятується від алкоголіка, як може. Цікаво тільки, чому її мама не намагається
щось змінити? Лізині роздуми перервав сміх подруги. Мабуть, щосьприкольне знайшла в інтернеті. Але, глянувши на Віку, Ліза побачила, що вона
вже не в телефоні, а дивиться на ляльку в весільній сукні. - Чого ти? - Знаєш, згадала, як ти в п’ятому класі шила купальник. Так от що я подумала.Якби в тебе тоді були всі ляльки групи і ти шила б на них колекцію… Ну, ти ж
тоді тільки купальник могла пошити? Так от і пошила б на Юлю купальник, а на
хлопців – плавки. Ну, якісь незвичайні, щоб здивувати їх, придумати якусь
родзинку… А чого? Була б пляжна колекція – теж непогано. Сміятись Ліза почала ще на «плавках з родзинкою»,а коли Віка закінчила, ще довго не могла нормально тримати голку в руках. Того дня вона завершила роботу над сукнею, а Вікавсе ще була в гостях. І добре – є перед ким похвалитись: - Все. Нарешті! Тепер не соромно і відправляти.Оціни! - Дуже круто вийшло. Ще тільки фату треба. Ліза так і ревнула з прикрості. Відправить, ага!..От просто зараз! Справді, як вона забула про фату? - Що? – не зрозуміла Віка тих бурних емоцій. – Тож дрібниці… Чекай, я знаю, де в мене є шматки тюлю. Якщо той бовдур не викинув,
то можу принести. Подивишся, може, згодиться на фату.- Давай, неси. Віка не дуже охоче зганяла додому, але дійснопринесла навіть кілька шматків тюлевої тканини. Ліза без вагань вибрала один.
За пару днів буде з нього фата. Але майже готова сукня додала нових завдань.По-перше, треба довідатись, як саме відправити посилку і скільки це
коштуватиме. По-друге, до посилки слід додати листа Юлі Саніній. Одного дня Ліза пішла на пошту. Там їй розказали,як відправляються посилки, і показали розцінки – скільки за яку вагу платити.
Ліза переписала їх собі. Вагу ляльок знайшла в інтернеті. А ще ж буде упаковка…
Виходило дорого. В мами такі гроші не візьмеш і зароблені не потратиш – буде
занадто відчутно для сімейного гаманця. І тоді Ліза вперше в житті подумала: а
чому б не попросити в тата? Пізно ввечері Ліза потай взяла мамин телефон івідшукала в ньому татів номер. А наступного дня набрала його ще в школі на
перерві. Хвилювалась страшенно, тому пішла аж на крило початкових класів, щоб
ніхто не бачив і не чув розмови. Примостилась на сходах і подзвонила.- Так? Хто це? – відразу почувся в трубці знайомийголос.- Тату… Це я, Ліза…- А, так… - тато наче був розгублений. – Щосьсталось?- Ну, ні… Але мені потрібна допомога.- Яка? Ліза назвала суму. Тато в трубці помовчав, потімзітхнув: - Ну добре. Можеш приїхати взяти… Тільки увечері. - Сьогодні? – уточнила Ліза.- Сьогодні?.. Ні, давай краще завтра. Сьогодні яне готовий…- Добре. Значить, завтра увечері. Дякую, тату! - Будь ласка, - буркнув той і вимкнув зв’язок.Ліза перевела подих. Ну от, не так і страшно, яквона боялась. Хоча тато був явно незадоволений. Але то нічого – головне, що
погодився дати грошей! Їдучи до нього наступного дня, Ліза нервувала щебільше. «Якщо буде його дружина вдома, то я скажу, що зайшла на хвилинку і
зараз піду. Якщо дорікатиме, що беру в нього гроші…» Ліза розуміла, що якщо
почує такий докір, то розсердиться. І хто знає, чи вдасться себе стримати і не
наговорити у відповідь власних дорікань, що вона через нього змушена працювати.
Краще, звичайно, коли обійдеться без сварки… Але ж яке бридотне відчуття! Наче вона коїть щосьзлочинне. Та мільйони дітей нормально просять в батьків грошей на свої потреби!
І що тут такого? А вона, як дурепа, змушена ховатись із таким проханням.
Ідіотизм якийсь! Зустріч відбулась більш-менш спокійно. Жінка, що вийшлабула назустріч, збагнувши, що це за гостя, зразу відчалила. А тато виніс гроші.
Навіть не намагався обійняти чи поцілувати, як на днях народження. І взагалі
був ще незадоволенішим, ніж по телефону.Дякуючи, Ліза натягнула на обличчя посмішку. Алепотому розвернулась до дверей і пішла, радіючи, що все пройшло так швидко. Мабуть, тато побачив, що подяка нещира. Ну йнехай. Вона скільки бачила його нещирих привітань? Ще кілька років тому бачила!
А тепер Ліза переконалась, що мама цілком маларацію. Тато дійсно «допомагає» так, як йому це зручно і подобається, а не так,
як Лізі треба. Щоправда, він подарував їй ляльку, про яку вона дуже мріяла. Але
це означає лише те, що його уявлення про батьківську любов один-єдиний раз
співпали з бажанням доньки. От і вся любов.Фата теж уже була готова. Із перук для Юлі Лізавибрала ту, в якій отримала її – чорну з короткою стрижкою. Фата теж була
маленька, так що до довгого волосся не пасувала б. Власне, уже б і відправляти, але вся затримкатепер була в листі. Спершу Ліза ніяк не могла за нього взятись. Колився робота була закінчена, лише тоді вона відчула страшенну втому. І не те, щоб
вона хотіла відпочити – організм сам відмовлявся працювати далі. Добре ще, що
остання чверть дійсно найлегша. Але тепер посилку буде відправлено точно вже на
канікулах. Щодня – і на уроках, і на перервах, і після школи– Ліза розпочинала того листа, але закінчувалось тим, що все закреслювала вже
після перших рядків. «Привіт, Юлю». Негарно. І неввічливо якось, бо достарших так не звертаються, і просто несерйозно. «Добридень, Юлю». Теж не
звучить – здається, в Києві так не говорять. «Доброго дня, Юлю». А якщо вона
розпакує посилку ввечері або вранці? Але з усіх варіантів Ліза вирішила
залишити все ж «Доброго дня». Далі треба було розказати, що за одяг на ляльках.Але ж це ціла історія! Хіба її всю напишеш? Ліза сиділа за компом, пробувала і
так, і сяк – і все терла. Потім облишила комп і взяла зошит. Вигадувати текст,
ходячи по кімнаті, трохи легше. Але закреслень менше не виходило.Так тривало кілька вечорів підряд, аж поки, наЛізине щастя, подзвонила Віка. Питала вона про задачу з геометрії, задану
додому для підготовки до останньої в цьому році контрольної. - Я її ще й не відкривала! – дуже сердитовідповіла Ліза. Знайшла, через що дзвонити – усе ж проходили, нового нічого! Не
може задачу сама розв’язати? - Правда? – Віка розгубилась. – А я думала, якщоти не в мережі, то займаєшся чимось серйозним.- Так і є. Намагаюсь написати листа Юлі Саніній.Але нічого не виходить…- Чому? - Бо я не знаю, як розказати їй про ту сукню!..- М-м, - Віка хвильку подумала. – А ти напиши так,як розповідала мені. Ще коли тільки придумала її. - Я не пам’ятаю! - Ну, я пам’ятаю… здається. Ти казала, що це символ того, що все хороше в житті швидкоминає… Якось так. - Ну… так, - Ліза була приголомшена. А й справді,навіщо виписувати, звідки взялась ідея сукні? Достатньо пояснити символ. - Дякую, Вікусю! Вибач, що з задачею тобі недопоможу…Віка в трубці зітхнула: - Та нічого, спробую ще наших відмінників спитати.«Доброго дня, Юлю. Мене звуть Ліза, мені 14 років». Це те, що вже було написано. Ліза сіла запродовження:«Я пошила для Вашої ляльки весільну сукню. Квітина ній паперові і можуть осипатися, але так і повинно бути, тому що це символ.
Він означає, що радість минає швидко, як безхмарне дитинство. Весілля – це теж
радість, але після нього не все буває добре. Якщо з весільної сукні опадають
квіти, це нагадує нареченій, що вона має бути готова до труднощів». Ліза вимучила цей абзац, перечитала, і їй знову несподобалось. Маячня! Поезія якась!.. Але закреслити не наважилась. А що, як Юлі
саме поезія сподобається, зачепить за душу? Часу на той абзац пішло стільки, що продовженняЛіза відклала до завтра. І взялась за нього в школі. Їй хотілось все-таки
вилити душу, розповісти про своє невеселе життя. Але так, щоб Юля хоч дочитала
до кінця.Віка, що була в курсі її переживань, давала щепоради: - Ти пиши так, як ти вважаєш за потрібне. І недумай, чи сподобається Юлі, чи що вона подумає. Бо якщо вагатимешся через це,
то не допишеш ніколи. Тому що ніколи не вгадаєш, що Юлі сподобається і що вона
подумає.Вдома Ліза переписала другу частину листа:«Взагалі ця сукня важко мені далася. Я навчиласьшити, щоб щось пошити на ляльку і відправити вам. А тепер доводиться заробляти
шиттям гроші, бо тато з нами не живе і нам з мамою не допомагає». «І досить про особисте, - вирішила Ліза. – Бозбожеволію!» Ох, чому написати листа кумирові так важко? Тепер лишалось якось закінчити… А ні, ще треба хочслівце про Вала. І знову це були кількаденні творчі муки.«Я ще надсилаю Вам ляльку Вала. У мене було двіляльки, тому я відправила обидві. Тому що в житті у кожного має бути поруч
людина, яка не кидає. Дякую вам за вашу творчість. Семенюк Єлизавета, Тернопіль». От що-що, а прощання вийшло найлегше! Ліза ще кілька днів підряд перечитувала текст, ненаважаючись відправити. Все одно їй не подобалось то те, то інше. Але вона вже
не поспішала переписувати. Може, піде й так? - Авжеж, піде! – запевняла Віка. – Ти простонервуєш і себе накручуєш. Нормальний лист! - Ти ж не забудь нас покликати, коливідправлятимеш ляльку, - сказала ще й Женя. – Ми ж хочемо попрощатися з нею. Та
хоч побачити в весільній сукні. Казала Віка, що там таке!.. таке!.. що просто
ах! - Саме таке, - підтвердила Віка.Ну звичайно! Уся їхня компанія вже знає, що Лізаот-от надішле Хардам подарунки. Чекали, як на велику подію. Нарешті Ліза призначила день для відправки – колиздаватимуть підручники. От здадуть і підуть. Вона написала про це Віці, Жені й
Ані. А несподівано прийшло повідомлення від Солі: «Можна я теж з тобою на пошту піду?» «Звісно!» - Ліза додала радісний смайлик, алевідчувала, що коротке повідомлення не передасть її почуттів. Як це класно, коли
подруга повертається до компанії, хай навіть і лише один раз!В ніч перед тим великим днем Ліза довго не моглазаснути. Їй було шкода ляльок, але вона з усіх сил примушувала себе не
сумувати. Так, їй не вистачатиме Юлі і Вала на серванті – але ж вони все одно
несправжні. Справжні живуть у Києві і роблять для своїх прихильників музику. А
може, їй шкода ляльок через те, що це подарунки? Так що зміниться від того, що
їх не стане? Тато так і залишиться далеко від них з мамою, зі своєю новою
дружиною; і Ліза так само буде непотрібна йому. І двоюрідний брат Максим буде
все тим же приємним, але далеким родичем. А ляльки… це просто ляльки, і все.  Наступного дня невиспана Ліза була така сердита,що коли надійшла черга їхнього класу вишикуватись перед бібліотекою, вона
розштовхала однокласників і була першою разом зі своєю компанією. Навіть Тетяна
Андріївна суворо зауважила, що не бачить приводів для такого нахабства.- Я поспішаю, - огризнулась Ліза. - І куди, якщо не секрет? – спитав хтось ізоднокласників. - Секрет. Але якщо я про це не кажу, це неозначає, що в мене немає причин. - То може, треба вибачитись? – поцікавиласькерівничка. - Ага, - погодилась Ліза, але не перед ким невибачалась. Зрештою, половина однокласників не бачилапроблеми, а суперечка з вчителькою навіть повеселила присутніх. Здавши книги, Ліза заквапилась. - То ти так і не попросиш вибачення воднокласників? – спитала Тетяна Андріївна. - Ой, вибачте, вибачте, будь ласка! – Ліза вжебула весела. – Мені так шкода! Однокласники теж посміялись – тим усе йзакінчилось. Ліза чекала подружок на ганку. - Ну що? – сказала вона, коли всі були в зборі –навіть Соля. Цікаво, хто їй повідомив про цей захід?.. – Плани такі. Зараз усі
додому, кому треба. Я підготую ляльок, ви там поснідаєте чи ще щось… А
зустрінемось уже біля пошти. Віко, тебе я викличу, щоб допомогла їх донести. Віка кивнула головою. З тим і розійшлися. Мама була на роботі. Вона досі щодня працюваладопізна. Про те, що затіває Ліза, дізнавалась поступово ще відтоді, як на Юлі з’явилась біла сукня, ще без квітів. Недавнобув невеличкий скандал через гроші. Брехати про них Ліза не наважилась. Мама
спершу розсердилась, але Ліза переконала її, що «наші ж будуть ціліші, якщо я
витрачу татові». А загалом Ліза відчувала себе значно вільніше відколи мама
стала менше цікавитись її особистими справами. От і зараз Ліза з Вікою удвох думали, як донестиляльок до пошти. З Валом все ясно – в пакет. Але як бути з Юлею? Хоч квіти і
мають позлітати з сукні, але Ліза воліла б, щоб вони осипались хоча б у
посилці. Через це вона не погодилась нести ляльку просто в руках – один порив
вітру, і що від її витвору зостанеться? Зрештою Юля теж опинилась у пакеті,
тільки значно просторішому.Біля пошти вже чекали Женя й Соля; Аняспізнювалась. - Я їй подзвоню, - сказала Женя, - де її носить?Вона відійшла з мобілкою убік. А Соля тим часомпопросила:- Покажи Юлю! - Давай краще всередині. Тут може бути вітер, щеквіти позриває… - Соля насупилась, і Ліза спробувала виправитись: - Але як
хочеш, то можеш зазирнути в пакет. Якщо так вдасться роздивитись.Соля довго дивилась, але не сказала нічого. - Аня буде за п’ять хвилин, - повідомила Женя. – Я сказала, що всівже тут, так вона: «Ой, зараз лечу, почекайте мене!»Дівчата трохи почекали. Аня прибігла захекана,немов справді намагалась летіти: - Вибачте… Я й не думала, що ви так швидковпораєтесь. Покажи шедевр, Лізко! - Ходімо всередину – там усе побачите. В приміщенні ляльок вийняли з пакетів. Дівчатабули в захваті; але Соля, оглянувши Юлю-наречену, чомусь розплакалась. Чорна туш
розмазалась по обличчю, довелось діставати дзеркальце й серветку. Ліза чомусь
була впевнена: це подруга не зворушена, а просто згадала втрачений автограф
Юлі.Потім ляльок віддали поштовій працівниці, і вонапочала їх пакувати. Ліза, спостерігаючи, як Юлю з Валом загортають в целофан, і
собі схлипнула. Тої ж миті хтось обійняв її за плечі. Вона подумала, що Віка,
але то була Аня: - Не сумуй за ними, - вона кивнула на ляльок. –Значить, свою роль в твоєму житті вони зіграли. Їм час їхати своєю дорогою, а
тобі йти своєю. Ліза кивнула, здивована промовою. Де це Аня такогопонабиралась?.. Нарешті жінка вклала до коробки лист, який Лізароздрукувала в найближчому копіцентрі, закрила, зважила посилку і назвала ціну.
Ліза кивнула – грошей вистачало, і були вони при ній. - Пишіть адресу. Ось тут, - жінка поставила переддівчатами коробку і показала пальцем. Ліза витягнула з кишені шортів папірець з
адресою і попросила ручку. Після всього заплатила й забрала чек. От і все.Сумно було, наче справді розлучилась із рідними людьми.Щоб не плакати, знову й знову переконувала себе, що то просто ляльки.
Категорія: Повсякденність | Додав: Darkness | Теги: частина сьома, Лялька, The Hardkiss
Переглядів: 499 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Повсякденність
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close