Головна » Фанфіки » Відомі люди » Повсякденність

Лялька. Частина перша
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2018 в 17:45
Фанф прочитано: 192 рази
Категорія: Повсякденність
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ Викачати з сервера (550.0 Kb) ] 09.07.2018, 17:45
ЛЯЛЬКА * * *- Найдавнішими історичними документами булилітописи. Про найвідоміший ви вже, мабуть, чули – «Повість минулих літ» Нестора
Літописця…Ліза сиділа, низько схилившись за партою. Зошит зісторії був відкритим, про всяк випадок, однак нічого Ліза не конспектувала.
Тримаючи руку там, де мала б писати, вона на останній сторінці зошита малювала
малюнок. Червоною пастою – контур маски. Потім синьою –смуги. А наостанок заштрихувати знову червоним… Ліза не знала, що вийде, та,
завершуючи цю творчу роботу, бачила, що вийшло непогано. Не соромно буде
викласти в офіційній спільноті The Hardkiss…Раптом над вухом прогриміло: - Семенюк!Ліза підскочила від несподіванки і інстинктивнимрухом перегорнула зошит, сховавши малюнок і відкривши нетронуті, чисті аркуші.
Підвелась.- Чим ти тут займаєшся? Тетяна Андріівна, вчителька історії, нависала наднею, як скеля. Сама висока й повна, вона завжди видавалась суворішою, ніж була
насправді. Але як застукає на гарячому – ховайся!- Е-е.. Я… - Ліза забелькотіла щось незрозуміле,аби хоч щось їй відповісти.- Можеш повторити, що я розповідала?Ліза напружила пам’ять, вишукуючи в ній уривки фраз:- Найдавнішими документами були літописи… Середних – «Повість минулих літ» Нестора Літописця…З іншого ряду почувся стриманий смішок, здається,когось із хлопців, але вчителька лише поглянула в той бік, і все змовкло.- Отже, щось ми таки чули, - зауважила ТетянаАндріївна. – А чому ти нічого не пишеш?Вона так уважно придивлялась до зошита, що Лізаміцно притисла його рукою. Малюнок вона нікому не віддасть, хай хоч ріжуть! А вголос несміливо, ризикуючи нарватись на новізауваження, промимрила:- В підручнику ж все є…- А ви його хоча б відкриваєте, той підручник? Нугаразд, на наступному уроці будь готова відповідати – побачу, як ти його
прочитаєш.- Добре, Тетяно Андріївно, - від передчуттязавершення конфлікту дівочий голос став солодким-пресолодким.- Сідай.Двічі це магічне слово повторювати не довелось. - Спіймалась? – насмішкувато спитав сусід по партіТарас Малиновський.- Краще б штовхнув, коли вона підійшла! – пошепкиогризнулась Ліза.Але перше, що вона зробила, коли сіла – зновувідкрила малюнок. Ну й що, що на наступний урок треба готуватись? Теж налякали!
Це аж післязавтра – встигне почитати. Все одно тему здаватимуть усі – то краще
вже, як точно знаєш, коли спитають.Віка Шатько, найкраща подружка, з якою Лізі ніколине дозволяли сидіти за однією партою, спостерігала за розборками з тривогою.
Коли ж усе минулося, тривога теж пройшла. - За що вона на тебе так? – пошепки спитала Вікапісля дзвінка, коли виходили з класу.Ліза хитро примружила очі: - Зараз покажу! Ходімо.Було в них улюблене місце в шкільному коридорі –вікно біля самісінької учительської. Якщо не писати шпаргалки до заліків, то
дуже зручно займатися особистими справами, з якими не треба ховатись від
вчителів. - Дивись! Художній шедевр! – Ліза показалаподружці малюнок. Віка чомусь захихотіла. - Що? Хіба погано? – захвилювалась Ліза. - Та ні! Якраз навпаки. Крічі – гарнюня.Цього разу захихотіли обидві. Ліза поділиласьпланами на цей малюнок:- Я викладу його в офіційній групі. Коли їмподобаються роботи прихильників, вони навіть репостять їх на свої сторінки. Це
так круто!Тут підійшло ще три однокласниці. Аня Стрижакбезцеремонно зазирнула в зошит: - Лізко, що це тут в тебе? О, Крічі! Класно!Дай-но помилуватись! З цими дівчатами Ліза теж дружила, бо вони тежбули прихильницями TheHardkiss, так що спокійно віддала Ані зошит. А Женя Куць тим часом розповідала:- Оля Марків принесла до школи ще одну ляльку.Кажуть, старшакам показувала, а нам – дулю з маком.- Одинадцятий клас, а з ляльками носиться! –презирливо кинула Віка.- Не скажи! – заперечила Ліза. – То ж не простіляльки! То ж Хардкісс! А не пупсики якісь!.. І хто там у неї сьогодні? –
спитала в Жені.- Казали, що Рома. Яка різниця? Все одно усіх їхсюди поносить, щоб всім довести, що в неї вся група. Ще хвалиться, що вона
найперша й зробить на них модну колекцію…- Ага, - втрутилась Соля Вовчак, що досі тежрозглядала намальованого Крічі. – На всю Україну фанати Хардкісс живуть тільки
в Тернополі, а на весь Тернопіль тільки в Олі Марків уся група і тільки в неї є
намір виграти приз! Ага, ага! Вона найпершою буде, точно!- Ну тебе, Солю, й розібрало, - усміхнулась Аня. - Просто не люблю, коли хтось випендрюється! Незнаю, який з неї модельєр, але створити колекцію одягу – не так уже й просто,
як видається, хай навіть це одяг на ляльок… Та ще й на таких незвичних ляльок,
як рок-музиканти. Аби ото язиком плескати!Пролунав дзвінок – час іти на математику.- Анько, жени мій зошит з історії! - Оригінально вийшло, - сказала подружка, повертаючизошит. – Здається, двома ручками – синьою і червоною – Крічі ще ніхто не
малював. Додому Ліза й Віка вертались разом. Втім, як ізавжди. Щодня вони удвох виходили зі школи, спершу поспішали, жваво розмовляючи
дорогою про шкільні чи особисті справи. Але що ближче до будинку, то
серйознішою і мовчазнішою ставала Віка. Ліза знала, в чому справа: батько Віки
часто п’є, а коли п’є, то б’є її та її маму, а ще – трощить в квартирі усепідряд. Після того, як протверезіє, усе лагодить або купує і так просить
вибачення – ледь не плаче! Отож, вертаючись зі школи, Віка щоразу думає про
одне: чи вдома батько і який він сьогодні? Власне й дружба їхня почалась завдякитатусеві-пияці. Було це в першому класі, коли дівчатка неймовірно пишались
перед однокласниками тим, що живуть в одному будинку. Якось тато Віки влаштував
особливо жорстоку бійку, і вона, маленька дівчинка, злякалась настільки, що не
вигадала нічого кращого, ніж прибігти до однокласниці Лізи в сльозах: «Тато
маму вбиває! Що робити?! Що робити?!» Ліза сама тоді перелякалась не на жарт. На щастя, Лізина мама відразу зателефонувала дополіції і пояснила ситуацію: сусідська дитина з родини алкоголіка прибігла до
подружки, плаче й таке-то розповідає. Потім дівчатка дивились у вікно, як
приїхала поліцейська машина. Поки чекали, Віка трохи заспокоїлась. Поліцейські зайшли і до Лізиної мами, узятипоказання, і до квартири Віки. Що там відбувалось, Ліза не знала й досі. Віку
забрали додому лише увечері; за нею прийшла мама, хоч і з синцями, але жива, не
вбита. Вона спершу зачинилась на кухні із мамою Лізи, і вони там про щось
говорили. А потім Віка з мамою поїхали на свій дев’ятий поверх. Лише згодом Ліза дізналась і про те,що батько її повернувся наступного дня і довгий час потому поводився тихо й
пристойно, навіть коли був п’яний. Певно, мама щось тоді пояснила Віці, бо більшеніколи вона не втікала до сусідів, що б не відбувалось у власній хаті.
Натомість у школі Віка ставала все агресивнішою до хлопців, які намагались її
чимось зачепити. Лупцювала їх так майстерно, що згодом усіх привчила ставитись
до неї з повагою. Дорослі дивувались, а Ліза підозрювала, що Віці доводиться
битися з батьком – тому вона й на хлопців така грізна.Та як би там не було, а саме з того страшного дняпочалась дружба, яка тривала вже ось кілька років.  Отож, того дня вони знову виходили зі школи разом.І тут на шкільному ганку Ліза побачила Олю Марків! Ця знаменита старшокласниця
якраз пояснювала своїй компанії, що шити вона вже навчилась – знайшла в
інтернеті матеріал для самостійного вивчення. І от тепер «на цього гарного
хлопця вже готується класний костюмчик!» Ліза мимоволі поглянула туди, де мав бути тойгарний хлопець, і виразно побачила чималеньку ляльку в руках у дівчини. Рому
Скоробагатька вона б упізнала за кілометр! В серці щось шалено затріпотіло. Хоч
Олина компанія і стояла на іншому кінці широкого ганку, однак Ліза уперше
бачила омріяну іграшку так близько і так реально!В лялькового Роми навіть гітара є!..- Ходімо! – Віка смикнула супутницю за руку.І Ліза пішла, але не тому, що послухалась подругу,а тому, що Марків повернула голову в її бік; а Лізі не дуже хотілось почути
щось на кшталт: «Чого витріщилась, мала?»- Правду Соля казала! – презирливо зауважила Віка.– Випендрюється – аж бридко!Ліза не відповіла. Ще коли на перерві післяісторії Женя розповідала про Марків, Ліза щосили тамувала заздрість, розуміючи,
що заздрити все одно марно. Але тепер, коли побачила ляльку так близько у чужих
руках, нічого не могла з собою зробити. Вона майже на автоматі щось відповідала
Віці, яка говорила вже не про Олю; а сама одна за одною уявляла сцени, в яких
справедливість відновлюється. То в Олі хтось краде ляльку, то вона сама її якось
губить. Але найзловтішніше – це взагалі якесь нещастя… Ну скажімо, хтось із
рідних Марків потрапляє в аварію, не помирає, звичайно, але на лікування
потрібні гроші. І батьки кажуть любій донечці: «Вибач, але більше ніяких
ляльок. Зрештою, ти вже доросла». І розуміла Ліза, як це низько – таке уявляти,
але ніяк не могла себе опанувати. І так – до самого будинку. Перед під’їздом Віка зітхнула, чим повернула подругу до дійсності. Ліза знала, що цеперший раз; вдруге Віка зітхне перед ліфтом, а втретє – перед квартирою. На першому поверсі вони, як завжди, розстались.Віка, натиснувши кнопку, чекала ліфт, а Ліза пішки пішла на свій другий,
сказавши наостанок: - Ну, бувай! - Ага. Щасти тобі з малюнком!Від Віки Ліза підчепила звичку перш ніж увійти вквартиру, прислухатись, чи там усе спокійно. Ох, хоч як би Віка заздрила
подрузі, що в тої немає батька, та коли його немає і мама постійно ниє, як
складно самій ростити дитину – в тому теж приємного мало. Ні, Ліза подрузі
якраз нітрохи не заздрила; просто думала про те, що в них обох погана ситуація…А от у кого точно все гаразд, то це в Олі Марків!Тут у Лізи жодних сумнівів не було: батьки нормальні, добре працюють і добре
заробляють – вистачає на примхи дочки, і на майбутнє, певно, вже все
розраховане… Марківчиним батькам не доведеться голову ламати, де брати гроші на
навчання після школи. Зате в Лізи на озброєнні зараз малюнок є. Що-що, амалювати вона добре вміє! І тому, не гаючи часу, Ліза, увійшовши в квартиру,
спершу увімкнула комп’ютер і запустила пісні The Hardkiss, без яких не могла прожити й дня, а вжепотім скинула зі спини рюкзак і почала перевдягатись.Невдовзі вона вже сиділа перед монітором із чашкоючаю та булочкою, купленою ще в школі. Крічі, ніби назло, в онлайні був пару
годин назад. Ну все – тепер знову з’явиться, мабуть, аж завтра. Але нетерпіння викласти малюнок було занадтовеликим. Ліза кілька разів сфоткала його телефоном, а потім, завантаживши в
комп’ютер, вибрала найвдаліший кадр і запостила його в офіційній спільноті The Hardkiss, в коментаріпід найпершим записом – анонсом чергового концерту, не в Тернополі, звісно, а в
чужому місті.Потім дівчинка готувала – точніше, розігрівала –собі обід, дзвонила мамі на роботу, тому що завжди дзвонила, як приходила зі
школи, і розповідала про сьогоднішні шкільні події. Отримавши незмінні завдання
– помити посуд, полити квіти та робити уроки – навіть намагалась їх виконувати.
Але раз за разом підбігала до комп’ютера подивитись, як реагують люди на її малюнок.Два лайки за кілька годин стали неабияким щастям.А взагалі коментар з малюнком швидко «втопили», і Ліза ледве не лютилась: от
так важливо декому в мільйонний раз написати, яка крута група The Hardkiss! Наче це й так неясно, навіщо зайвий разнагадувати!Потім прийшла з роботи мама. Перевірила виконанічи недовиконані свої завдання. Для Лізи то було зовсім не страшно – вона завжди
їх виконувала, відволікаючись на інтернет лише у справді вільні хвилинки.
Хвилинки, щоправда, часом розтягувались на півгодинки – однак мама ніколи не
мала приводу дорікнути доньці, що та нічого не робить. Набагато гірше було з
уроками – домашні завдання Ліза робила неуважно, із купою помилок, так що в
домашніх роботах інколи закресленого було більше, ніж правильного. Але й
вчителі не дорікали – мовляв, видно же, що дитина щось робить.- Добре, - сказала мама, похапцем всеперевіривши, хоча як по совісті, то добре було не все. – На вечір є окреме
завдання для нас обох.- Яке? - В Сільпо з’явилась дешева картопля по акції. Казали, навітьхороша. Сходимо удвох, візьмемо, скільки дотягнемо. Більше дотягнемо – надовше
вистачить і дешевше обійдеться.- Добре.- Ну то збирайся. - Зараз?! - Ну звичайно. Акція до завтра до обіду. Сьогоднітам може бути черга. Не стояти ж в ній до закриття. - Ну добре… Тільки я швиденько відправлю там однеповідомлення! – Ліза кивнула на комп’ютер.- Ну давай, швиденько, - мама пішла до кухні.Ліза й сама не зрозуміла, чому їй раптом такнеодмінно закортіло відправити малюнок самому Крічі, в особисті повідомлення.
Мабуть, відчула, що вечір доведеться провести без інтернету – то треба ж якось
не пропустити реакцію барабанщика на власний портрет.І вона всілася за комп. І навіть відкриладіалогове вікно. А от написати – ніяк не могла. Як не напише – відразу сумніви,
чи нормально, чи зрозуміє Крічі правильно.Мама щось встигла зробити на кухні – здається, перекусити;що саме, Ліза не вловила. Потому зазирнула до дочки в кімнату: - Ну що, йдемо? - Почекай, ма! Я ще не все…- Господи, Лізо, чого так довго? Ти ж казала, однеповідомлення! - Одне! Просто я не знаю, як його краще написати!- Так тобі допомогти? Що за повідомлення? - Розумієш… Я намалювала одного музиканта зХардкісс. І хочу відправити йому малюнок, тільки не знаю, як написати…- «Привіт, Васю!» Чи як там його звуть – сама ім’я підставиш. «Хочу подарувати тобі свіймалюнок. Я малювала його з любов’ю». Пиши та ходімо! Ліза знов повернулась до монітора, приховавшивеселу посмішку: уявила на мить, що Крічі насправді звуть Васьком – це
страшенно розвеселило. Але оскільки мама стояла над душею, Ліза швидко написала
саме так, як вона радила. Файл вже був прикріплений – тільки відправити і…- Все! – Ліза скочила і натиснула кнопку комп’ютера. Той закрив програми, готуючись довимкнення. – Тепер можна йти.Дівчинка була дуже збуджена й схвильована. Чекатина відповідь від самого музиканта значно приємніше, ніж на лайки у групі від
незнайомих людей… В Сільпо справді була черга. Навіть дві черги: перша– до кошиків, які охоронці не встигали приносити, друга – в овочевий відділ.Стояти в черзі було нудно – вона так повільнорухалась! - Мамо, я відійду на хвилинку. - З магазину? - Ні, я буду тут. - Добре. Тільки ненадовго. І нічого не бери – крімкартоплі я нічого не купуватиму! - Гаразд. Втім, побачивши, як донька покрокувала внепродовольчий відділ, мама безпомилково зрозуміла, куди й чому пішла її
дитина.Ось ряд з іграшками. Якісь маленькі ляльки,машинки, коробочки з лото й пазлами. А он там, в глибині стіни, схована за
склом від можливих крадіїв частинка нездійсненної Лізиної мрії. На склі –
цінник з написом, що хвилював уяву: «Віталій Онискевич. 989 грн».Ліза прилипла до того скла, мов зачарована.Здається, ще й року не минуло з того дня, колиляльки The Hardkiss вийшли у продаж.Юля тоді в черговому влозі оголосила акцію: хто збере усю групу, зробить на неї
унікальну колекцію одягу і надішле групі, отримає суперприз – право провести з
улюбленою командою цілий день. Подивитись, як музиканти працюють, як у них
створюється музика, як проходять репетиції і все таке інше. Навіть адресу вказали
у тому ж влозі.Зрозуміло, що ляльки стали дуже популярними. Однабіда – були занадто дорогими. Ліза знала, що ціни на кожного музиканта – не
однакові. Клим – найдешевший, Юля – найдорожча. Віталій десь в середньому між
іншими, і Ліза намагалась вгадати, скільки коштує Юля, якщо Віталій – аж 989
гривень. Певно, більше тисячі. І Вал, мабуть, приблизно стільки ж…Власне, Ліза не знала, де в Тернополі можназібрати усіх музикантів. По-перше, ніде в супермаркетах вони не продавались усі
разом – скрізь одна лялька, в крайньому випадку, дві. Казали, що за всією
групою треба йти кудись в дитячі супермаркети, де найбільший вибір іграшок. А по-друге, Ліза, скільки ходила по магазинах,великих і маленьких, простих та крутих – вона ніде не бачила Юлі. Можливо, їй
просто не щастило – Марків же десь узяла всю групу. Але Ліза Семенюк не бачила
– і все тут. Вона розуміла, що якщо навіть батьки складуться і розкошеляться на
ляльку, то придбають лише одну. Дві або більше – не потягнуть. І якщо вже мати
одну ляльку – Ліза хотіла саме Юлю. Вона найкрасивіша.Ходили чутки, що ляльок мають продавати зізнижками, якщо купувати їх без атрибутів. Якби навіть на цього Віталика збавили
ціну, якщо купити його без двох синтезаторів – Ліза обов’язково спробувала б умовити маму купити. Але чуткине підтвердились – ніхто нікому ніяких знижок не робив.Чийсь грубий поштовх відволік дівчинку від думок імрій. Хтось недогледів дитину, налетів просто на неї. Ліза побачила вже тільки
спину якогось чоловіка, який до того ж іще й сварив дітей, схиблених на
Хардкісс. Ліза сумно зітхнула і тут тільки згадала, що мама чекає. Часу наче
небагато минуло, та краще вже повернутись.І зробила це якраз вчасно – мама вже набиралакартоплю.- Ось ти де? Я вже хотіла йти гукати. Тримай! Ліза слухняно взяла важкеньку сіточку з картоплею.…Додому вертались навантажені й втомлені. Але мамабула задоволена і перебувала в чудовому настрої, ніби здобула якусь маленьку
особисту перемогу. Вона рідко бувала такою щасливою, і Ліза мовчки раділа,
боячись необережним словом усе зіпсувати.А от їй самій з маленькими перемогами не щастило.Крічі так і не з’явився вонлайні, і повідомлення з малюнком досі висіло непрочитаним. «Ну що ж, не всі приємності в один день», -втішила себе дівчинка.  Зате наступного дня…- Як справи? – спитала Віка у школі.Ліза розказала про вчорашній похід за картоплею. - Та я не про те!- А про що? - Про малюнок! - А з малюнком – ніяк, - зітхнула Ліза. – Крічійого ще не бачив.Ту ж новину вона розказала ще Ані, Солі і Жені.Всі трохи засмутились і більше того дня не говорили про Хардкісс.А повернувшись додому і увійшовши в ВК, Ліза ледьне втратила свідомість від радості: Крічі їй написав! Небагато: усього лише «THANKS». Але ж відповів!Ліза навіть застрибала по кімнаті, не в змозістримати радості. Добре, що мами немає вдома – хоч ніяких зауважень. А от чого
шкода, так це того, що поруч немає Віки. Круто було б побачити це удвох! Але радість пройшла так само швидко, як і виникла.Ліза раптом усвідомила: ця подяка не означає, що малюнок сподобався Крічі; його
відповідь – лише прояв ввічливості. Напевно, він усім так пише. Однак розчарування не було надто гірким; на душівсе одно було приємно вже від того, що музикант улюбленої групи взагалі звернув
увагу!Ну що ж, подумала Ліза, коли набридло захопленодивитись на те повідомлення, а тепер – треба почитати історію. Це ж завтра
Тетяна Андріївна питатиме про ті дурні літописи… Десь за тиждень Оля Марків принесла до школиіграшкового Віталика Онискевича. Лізі знову вдалося побачити ляльку зблизька. Сталось це в кабінеті трудового навчання. Водинадцятого А закінчився урок – в п’ятого Б мав розпочатись. Знаючи, що Марків не показує ляльок молодшимкласам, усі тут же скористались можливістю уважно роздивитись те диво.
Віталика, що стояв на парті, оточили тісним колом. І що найприкріше – Аня, Женя
й Соля опинились до ляльки чи не найближче.«Шанувальниці Олі Марків! – неприязно подумалаЛіза. – От зрадниці!» Правду кажучи, вона й сама очей не могла відвестивід ляльки. Але отак аж підбігати до неї, щоб розгледіти краще від усіх – ні,
то вже занадто!- Так, малечо, давай-но сюди! – Марків,простягнувши руку над головами п’ятикласниць, схопила свого Віталика за плече. Коло шанувальниць тут жерозпалось – дівчатка розходились по своїх місцях. І в кожної в очах –
непідробне захоплення.Коли Марків пішла, котрась із Лізиних однокласницьспитала невідомо кого:- А вона напраці на них колекцію шиє? Це почула вчителька Оксана Миколаївна. Вонасуворим голосом відхилила цю версію: - Одинадцяті класи шиють те, що треба, а не те, щохочуть! Ляльками ніхто не займається! І взагалі, перерва вже майже закінчилась
– давайте готуватись до уроку. Потім будете розмовляти.Тут-таки й дзвоник пролунав. Дівчаткапорозсідалися за парти.Оксана Миколаївна дуже любила свій предмет. І томунамагалась зацікавити в ньому й учениць, починаючи з п’ятого класу. Оскільки більшість дівчат ніколи нетримали голки в руках, вона дозволяла п’ятикласницям шити те, що вони захочуть – враховуючи складність кожноговиробу, звичайно. От Ліза шила купальник. Вона вибрала саме йоголише з однієї причини: їй було ліньки шити, а роздільний купальник – така
маленька річ… Щоб Оксана Миколаївна не запідозрила лінощів, Ліза їй сказала, що
в мами немає грошей на тканину, треба брати якнайменше.Вчителька повірила, однак спитала, чи Ліза шилараніше. Почувши, що ні, рішуче сказала: - З бюстгальтером ти не впораєшся. Там дуже багатомороки. Краще шити злитий, тим більше, що в тебе ще й грудей не видно…На щастя, ця розмова відбувалась між Лізою і вчителькоюнаодинці, так що трохи засоромившись, Ліза зрештою погодилась. Тепер от і шила
свій купальник. Процес посувався повільно і неохоче. Ліза ледве тягнула на
сім-вісім.Розібравшись із домашніми завдяннями і планами насьогоднішній урок, і вчителька, і учениці помітно розслабились. Оксана
Миколаївна, не встаючи з-за столу, читала якусь книгу, а дівчатка, працюючи,
теревенили про все на світі. Ліза з Вікою обговорювали щось не надто суттєве,коли раптом Ліза краєм вуха вловила фразу: «…Цікаво все-таки, що саме вона шиє
на своїх ляльок». Це Аня з Женею говорили про Марків. - Та нічого не шиє! – буркнула Соля, хоч і сиділатрохи осторонь. – Тільки хвалиться. Вона ще тільки планує, що саме шитиме. - А ти звідки знаєш? - Здогадуюсь. Ще дивись, чи вона шити вміє! - Ну, тебе, Солю, знову бере! Чого ти на неї таказла? - А не скажу! - А чого це ми маємо бути до неї добрими? –втрутилась Ліза. – Вона нам що – подружка? Чи щось добре нам зробила? - Дівчата, ви просто заздрите, - філософськимовила Аня. – Ні, я й сама заздрю, от чесно. Але що з того, що я заздритиму так
буйно? Я тихесенько… - Воно-то так, - сказала Женя, - але ж Марків самавсе робить, щоб їй заздрили, як ти сказала, буйно. Ну невже не можна бути хоча
б трохи привітнішою? Лізі раптом стало бридко. Все Марків та Марків!..Така зірка – про неї вже більше говорять, ніж про самих Хардів. - Та нехай! – сердито сказала вона. – Все однонайкраща тільки Юля Саніна! І якимось старшачкам до неї далеко! Аня розсміялась так голосно, що інші дівчатапочали озиратись. - Чого ти регочеш? – обурилась Женя. – Хіба янеправду кажу? Он нашій Семенючці сам Крічі написав. А вона хіба так носа
задирає? Ліза почервоніла: - Та що він там написав? Просто подякував. І то ядумаю, тільки з ввічливості. Може, йому малюнок зовсім і не сподобався. - Яка різниця? Все одно ж написав! Сам факт,розумієш…- А чого б він дякував, якби не сподобалось? –спитала Соля. - Ну я ж кажу: із ввічливості. Хто завгодно йогонамалює – він так само напише, я впевнена. - А я так не думаю…- А ви перевірте, - порадила Віка, що досімовчала. – Я б і сама перевірила, якби малювати вміла.Ліза раптом просяяла:- Ідея! Давай я тобі його намалюю, а ти відправиш.І побачимо, якою буде його реакція.- Класна ідея! – Аня ледь не підстрибнула відзахвату.- Дівчатка, увага! – раптом голосно сказала ОксанаМиколаївна. – Зараз всі слухаємо мене! Я покажу вам, чого ніколи не слід робити
при шитті…Виявилось, що в однокласниці заплутались нитки, івона підійшла до вчительки за порадою; та вирішила, що слід пояснити помилку
іншим. Компанія прихильниць The Hardkiss  відволіклась від своєї захопливої розмови.До класної ідеї Ліза з Вікою повернулись лишедорогою додому. - Я намалюю тобі його за кілька днів, - обіцялаЛіза. – А ти поки що з ним подружись.- А він прийме мою заявку? Точно? - Та він усіх приймає! Не те, що Юля… Віка чомусь помітно хвилювалась. Ліза її розуміла,пам’ятаючи, з якими ваганнями відсилала свій малюнок.Того ж вечора Віка надіслала повідомлення: «ЗКрічі подружилась. Чекаю на твій шедевр». Ліза тут-таки й взялась малювати. Вона вирішила зобразити барабанщика так, ніби вінстоїть, спираючись плечем на якусь стіну, а в руках тримає схрещені палички.
Вийшло гарно і навіть легко; найважче чомусь далася стіна, так що ледве не
зіпсувала весь малюнок. Ліза не ризикнула її зафарбовувати; лишився тільки
контур, і так виглядало значно краще. Ця творча робота тривала до пізнього вечора.Лишалось тільки чіткіше промалювати смуги на масці; і тут мама наполягла, що
час спати. «Завтра закінчу», - подумала Ліза. Альбом вона, звичайно, принесла і в школу. Нафізкультурі відмовилась ганяти м’яча, сказавши вчителю, що болить живіт. Футбол у форматі «хлопці протидівчат» їй і так ніколи не подобався, а тут ще й така важлива справа!На початку уроку прошепотіла подрузі: - Вікусю, мені потрібна твоя допомога.- Яка? - У тебе ж телефон з інтернетом, так? - Ага. А що? - І ти ж його не братимеш в зал?- Ні. - Мені, щоб закінчити твій малюнок, потрібна маскаКрічі. Можеш завантажити її, щоб я тримала перед очима? Тоді я за урок закінчу
його портрет.- Без проблем!І Ліза, залишившись в роздягальні, поклала наколіна широкий підручник з літератури, на нього – розгорнутий альбом для
малювання, а телефон – поряд на лавку. З широкого дисплею на неї дивився
червоноликий Крічі. І Ліза справді завершила його портрет. Часу до дзвінка було ще вдосталь. Ліза сиділа йдумала: спершу про Крічі, як він взагалі ставиться до таких малюнків; потім про
Віку – мабуть, треба покликати її до себе, щоб відправити малюнок разом, бо так
і цікавіше, і надійніше – з її-то татусем… Взагалі комп’ютер у Віки є, але вона ним майже не користується.Той комп ризикує щомиті бути розбитим, тому Віка здогадалась вмовити батьків
купити телефон з інтернетом. Таку дрібницю можна завжди носити з собою, і
ризик, що потрапить до рук п’яного, набагато менший.Нарешті урок закінчився; за пару секунд післядзвінка дівчата всипались до роздягальні. Вмить стало гамірно. Ліза встала,
даючи місце на лавці однокласницям; підручник вона сховала до рюкзака давно, а
альбом з телефоном тримала в руках.- Давай, - Віка забрала свою власність і лише тодіспитала: - Ну як? Закінчила малюнок?- Покажи ще одного Крічі! – запрагла Аня,натягаючи колготки замість спортивних штанів. - Давайте не тут. Така тіснота, що ще порвуть. Вкоридорі…Відгуки подруг-фанаток Хардкісс повністювиправдали очікування Лізи: цей малюнок одностайно визнали кращим за
попередній. Женя навіть зауважила:- Декому ніякі ляльки не потрібні, щоб зробитиХардам творчий сюрприз.Ідучи зі школи, подруги домовились, що Віка спершупіде додому, поїсть, поробить, що там треба… ну, швиденько, звичайно, все
зробить. А тоді прийде до Лізи. Ліза ніяк не могла дочекатись тої миті, коли Вікаподзвонить у двері. Вона вже й малюнок сфоткала кілька разів, і вибрала
найліпший кадр, і навіть Вконтакті розлогінилась. Віка прийшла разом з Лізиною мамою. Тобто мамаповернулась з роботи, але в квартиру увійшла одночасно з Вікою.- Мамо, ми трохи посидимо за компом, - Лізапередчувала, що зараз почнеться допит за недовиконані хатні справи. – Ми
трошки. А потім я зроблю, що не встигла. - Добре, - мама не сперечалась; здається, вонабула дуже втомлена.Віці пощастило більше, ніж Лізі – Крічі був вонлайні. Вона прикріпила файл до діалогу, але завагалась: - Давай я напишу, що малюнок намалювала подружка,але побоялась надіслати? Це ж не я малювала. Ліза пирхнула. Це вона – побоялась надіслати? Алез іншого боку, Крічі справді може подумати, що автор той, хто прислав, а це не
чесно. - Ну, напиши… - Лізо! – гукнула мама із кухні. – Зайди нахвилинку! - Зараз, ма! Вікусь, напиши, але не відправляй безмене. Я зараз!Мама була незадоволена: - Якщо я казала помити посуд, це звісно означає,що треба помити весь. Але якщо ти вже відтягуєш цю справу, хіба не можна помити
тарілку й ложку, щоб я могла прийти з роботи і не витрачати час ще на миття?..- Зараз зроблю! – з такою блискавичною швидкістюЛіза не мила посуд вже давно. Поки на плиті грівся суп в каструльці, тарілка й
ложка для мами були чистісінькі. - Я зараз повернусь і домию все! – запевнила Лізаі побігла до компа. – Ну що, Віко, як? - Дивись, я написала: «Привіт, Крічі. Подивись,який гарний малюнок. Його намалювала моя подружка. Вона не хотіла відправляти
сама, але мені так сподобалось, що я її вмовила дозволити. Тобі подобається?» Віка прочитала це вголос, хоча набраний текст ітак був перед очима Лізи.- Непогано. Відправляй.- Аби він тільки не пішов, - зітхнула Віка,натиснувши кнопку Відправити.- Ну от, - сказала Ліза. – А тепер погуляй, я підухоч трохи посуду ще підмию, бо мама сьогодні не в настрої. Вона встигла помити кілька ложок-виделок, коли зкімнати почувся ледь не жалібний голос Віки:- Лізко-о! - Що-о?! - Йди сюди! Ні, Віка таки справді розгублена. Заінтригована,Ліза поставила під струмінь глибоку тарілку і пішла до кімнати. - Глянь, - Віка кивнула на монітор. – Вінвідповів…- Крічі відповів? – Ліза здивувалась не на жарт. Аподивившись, залилась сміхом. В діалоговому вікні було написано: «THANK YOU VERY MUCH». - А я ж казала! Казала ж! – реготала Ліза. – Язрозуміла, як він пише! Якщо йому намалювати лише маску, то він напише «Сенк
ю», а якщо його всього, то «Сенк ю вері мач». Тепер засміялась і Віка. - Може спробувати йому й на це щось відповісти? –запропонувала вона. Та було вже пізно, бо Крічі «заходив 5 хвилинтому». Так що Віка передумала продовжувати віртуальну розмову, а Ліза, все ще в
веселому настрої, пішла домивати посуд. Віка побула в гостях ще трохи, а потім почалазбиратись додому. - А знаєш, - сказала вона Лізі в передпокої,взуваючись. – Я думаю, він – хороша людина.- Хто? - Крічі. - Звичайно! Він класний! – це було дуже приємно,що подружка, яка Хардкісс не слухає, дійшла такого висновку. - І я ж про те!.. Міг же він не відповідати взагалі, навіть ізввічливості? Міг. Але ж подякував!.. Окей, бувай, Ліз, до завтра.
Категорія: Повсякденність | Додав: Darkness | Теги: The Hardkiss, Лялька, частина перша
Переглядів: 192 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Повсякденність
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close