Головна » Фанфіки » Відомі люди » Повсякденність

Лялька. Частина п'ята
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2018 в 20:14
Фанф прочитано: 422 рази
Категорія: Повсякденність
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ Викачати з сервера (550.0 Kb) ] 09.07.2018, 20:14
* * *Ще десь тиждень Ліза жила спогадами про концерт.Але реальне життя поступово витісняло з серця відчуття свята. Якось наприкінці липня мама сказала: - Лізо, маю до тебе дві розмови. - Які? – Ліза налаштувалась на щось погане. Інедарма. - По-перше. Як ти дивишся на те, щоб побутисерпень без інтернету? Лізі відібрало мову. Вона настільки не моглауявити собі, як це, що звісно, не могла й сказати, як вона на це дивиться. Мама пояснила: - Розумієш, з грошима в нас, як завжди, не дуже.Не хочеться влазити в нові борги, я щойно розрахувалась із попередніми. А тебе
треба зібрати до школи. Сама знаєш, скільки всього треба купувати. - Не заплатити за інтернет – дуже врятує?.. - Ну, якщо чесно, то не дуже. Але я не уявляю, начому ще можна ефективно зекономити. Я думаю, краще вже обійтись місяць без
інтернету, ніж жертвувати нормальним харчуванням. Не знаходиш? Ліза мовчала, бо ще й досі не уявляла, як це буде.- Ти ж на серпень домовлялась із ОксаноюМиколаївною, що ходитимеш до неї на заняття. Ходитимеш? - Звісно! В уяві раптом виникло обличчя Юлі Саніної, алелише на мить. Так, наче кумир усміхнулась такому твердому рішенню прихильниці. - Отже, не так уже й сумуватимеш. І тут мипідійшли до того, що «по-друге». В нас на роботі одна жіночка щойно вийшла з
декрету. З фінансами в неї теж не дуже, а одягу на дитину, яка росте, треба
багато. Так-от, може, з допомогою Оксани Миколаївни ти б шила їм той одяг?
Таким чином ми трохи заробимо. Отут Ліза уявила це собі дуже легко. І погодиласьодразу: - Добре, мамо! Ой, це було б навіть чудово! - Що ж, з другим вирішили. То як щодо першого?Потерпиш місяць без інтернету? Ліза зітхнула: - Де ж я подінусь… Точно тільки на серпень? - Обіцяю, що в вересні інтернет буде! Того ж вечора Ліза попередила усіх, із кимспілкувалась у Вконтакті, що в серпні не виходитиме в мережу.  Серпень виходив не таким страшним і поганим, якздавалось. Вдень Ліза або ходила на заняття, або робила ті ж хатні справи, що й
в липні. Гірше було вечорами, коли вона не знала, чим зайняти себе без комп’ютера. За порадами мами та вчительки Ліза привчила себепроводити вечори за шиттям. Шити речі на замовлення – Ліза з мамою якось їздили
додому до клієнтки, знімати мірки з її синочка. Коли ж замовлення виконані –
шити щось своє. Цього серпня Ліза вперше спробувала із залишків тканин створити
щось для ляльок. Були то несерйозні спроби, бо тканини – всі з дитячими
малюнками. Але Лізу більше засмучувало, що на ляльок чомусь не виходить. На
дитині її речі сидять ідеально, а на ляльках – то звисають, то навпаки, не
налазять. Якось спитала в Оксани Миколаївни, чому так. - Мабуть, тому що ляльки не живі, а ти звиклавраховувати безліч деталей, важливих для живих людей. Спробуй простіше.І вона взялась пояснювати, чим фігура будь-якоїляльки відрізняється від фігури будь-якої людини: вона пласка. Чому фотомоделі
всі такі худі й стрункі? Зовсім не тому, що це красиво; просто в моделі беруть
дівчат із максимально пласкою фігурою, бо пошити одяг на неї найпростіше… Оксана Миколаївна давала Лізі читати багато книгна тему шиття і взагалі рукоділля, і Ліза читала, коли шити було зовсім нічого.А лягаючи спати, щоразу на календарі рахувала днідо вересня. Теж уже звична справа – до чогось рахувати дні. В кінці серпня приїхала Віка. Напередодні дзвонилаЛізі, сказала, що трохи змінила свій імідж. Приїде, покаже. Ліза місця не
знаходила від цікавості. Коли ж нарешті зустрілись… Ліза могла уявити щозавгодно, але ніяк не те, що Віка пофарбується в білий колір, а головне, що їй
так личитиме! - Класно! Ну ти даєш! - Що я даю? - Тобі так класно! Чому ти вибрала білий? Таквгадала! Віка спохмурніла: - Та мені казали, що я занадто нервова…- Хто казав? - Та дехто в селі. І порадили пофарбуватись убілий колір, щоб хоч зовні виглядати спокійнішою. Ну, я подумала, що білим має
вийти непогано. - Класно вийшло! – вкотре захоплювалась Ліза. –Але де ти фарбувалась у селі? Невже сама? Я б не зуміла. Перший раз – у мене
вийшло б, як у клоуна.- А оце найцікавіше! В серпні в село приїхала однародичка… Моя двоюрідна сестра. Вона перукар. Уже доросла, але знаєш, це єдина
людина в селі, з якою можна було нормально спілкуватись. Вона мене й
пофарбувала.- Дуже гарно! За кілька днів дівчатка пішли до школи. Привіт,сьомий клас! Зміна іміджу Віки стала справжньою сенсацією.Однокласники роти пороззявляли від подиву… і здавалось, наче проковтнули язики
від захоплення, бо коли треба було звернутись до Віки, то тільки мимрили щось
незрозуміле. Дівчата розділились на два табори: одні так само захоплювались,
інші ледь не сичали від заздрості. Але враження Віка точно справила на усіх. Та що там однокласники! Ліза помічала, що навітьвчителі милуються. Вчителька англійської, запускаючи учнів у клас, навіть
сказала комплімент: - Шатько, я тебе й не впізнала – така красунястала!  В середині вересня в спільноті The Hardkiss з’явився новий влог. Про те, як в гості до групи приїжджала за своїм призомпереможниця конкурсу Анастасія Корольова. Ліза помітила, що вже не так заздрить
їй, як тоді, після її перемоги. Може, це тому, що за той час Ліза побувала на
концерті? Мовби теж стала трішки ближчою до групи. З нетерпінням запустила ролик. «Привет! Я Юлия Санина!» Голос звучав так, наче Юля намагалась зобразитидуже круте дівчисько. Але Ліза звернула увагу на приміщення. Схоже на студію,
де пісні пишуть, або щось таке. «Сегодня в жизни группы… необычный день. Унас сегодня гостья. Вот она, рядом со мной…»Юля перевела телефон убік. Поруч стояладівчина, Ліза відразу впізнала її за фотками. Тільки здивувалась, що Анастасія
стоїть якось скромно… «Здравствуйте», - сказала вона, побачивши, що вжев кадрі. «Мы обещали ей показать, как мы репетируем.Но сначала, Настя, расскажи о себе». Дівчина повторила все те, що казала про неї Юля впопередньому влозі. Анастасія Корольова, Харків, двадцять два роки, студентка.
Вчиться не на модельєра, а на педагога. «Почему?» «Не поступила на лингвиста. Пошла учиться напреподавателя иностранного языка». Гостя наче і засмутилась, і засоромилась водночас.Юля змінила тему: «Расскажи, какты собрала коллекцию кукол. Долго собирала?» «Я купиласразу всю коллекцию в кредит. Кредит выплатила за три месяца». Коротка пауза. Потім Юля показала своє шокованеобличчя: «Вот это целеустремленность! Я завидую!» Дівчина засміялась. Юля знову перевела камеру нанеї і продовжила інтерв’ю: «А как ты придумалаэту коллекцию?» «Ну, я вообщелюблю всякую мистику… Как-то я смотрела какое-то видео… Одно из ваших
выступлений, ну, кто-то на концерте снимал. И я подумала: как же они адски
работают! Так у меня возник образ ада… А коллекция… Ну я даже не помню. (Тут почувся звук гітар, який на кількасекунд відволік обох співбесідниць). Просто ад – это как правило плохо,и я подумала, что такой хорошей группе не стоит оставаться в аду. Так и
родилась идея беглецов из ада». «А вот на тебе сейчас, если не ошибаюсь, такое жеплатье, как на кукле?»В нижньому куті екрану з’явилось фото ляльки з надісланої колекції.«Да. Я хотелапоказать, что эту модель вполне можно носить в реальной жизни». «Нашим парнямуже не терпится начать репетицию. (Музикатим часом лунала хоч і час від часу, але все сильніше і якось наполегливіше.
Юля зробила паузу, щоб перечекати чергову партію) Но я все-таки задамеще один вопрос, который – я открываю зрителям секрет – задавали сами парни. Настя, их вопрос звучал дословно так: «А почему мы по уши в пепле, а Юля – нет?» Настя розреготалась: «Потому что Юлия Санина – это живой огонь!А парни… ну не так…» «Я думаю,ответ их устроит. Пойдем к ним».Вони пройшли в інше приміщення. Музика відразу змовкла, а музиканти – наче
злякались. Втім, Клим і Віталій дивились на гостю; перший – з цікавістю, другий
– з абсолютно байдужим виразом обличчя. А Вал і Рома, відповідаючи на Настине
привітання, відвертали погляди від камери. Власне, промайнули ці кадри майже блискавично;Ліза і не встигла б визначити, чи вірне в неї склалось враження про музикантів.
А Юля бадьоро вела влог далі: «Ребята, этоНастя. Настя, это ребята… Ага! Настя смотрит не на кого-нибудь, а на Кричи!» Вона навела телефон на Крічі, який сидів за своїмибарабанами осторонь і не потрапив у перший кадр. Руки були зайняті, то він,
побачивши, що його знімають, смішно помахав паличкою – теж привітався. Звичайно, він був при повному параді – в костюмі імасці. «Я когда ехала, очень хотела с ним сфоткаться», -пояснила Настя. «Это без проблем.Давайте, я вас и сфоткаю. Кричи, иди сюда!» Ліза відмітила, що Юля своїми хлопцями командує,як королева. А коли Крічі підійшов, Настя раптом зробила доситьнесподівану – принаймні для Лізи – річ. Зняла з плечей попіл. Виявилось, що то
був дуже тонкий прозорий целофан, посипаний чимось сірим. Навіть сама Юля
здивувалась:«О-о!Оказывается, от адского пепла очень легко избавиться! Кстати, а сам пепел из
чего сделан?»«Мелкие клочкишерсти». (Цю фразу Ліза не розчулаяк слід і вирішила, що передивиться влог ще раз). «Сейчас я временно прерву эфир… переключувидео на фото… Но, зрители, мы с вами еще не прощаемся!» А в наступному кадрі Юля виникла вже зовсім віншому приміщенні. «Мы продолжаемнаш влог… После репетиции решили немного сменить обстановку на менее
официальную и переместились в кафе. Тут я, Вал (вона показала чоловіка, а той привітав глядачів «козою») и Клим(теж показала – хлопець щось пив із чашки і не встиг її поставити). Ну иконечно – наша гостья! (Настя вкадрі виглядала дуже втомленою). Настя, поскольку большинства ребят тут уже нет исмущаться некого… А я должна сказать, что парни поначалу смущались не меньше
Насти… Так вот, в более неформальной обстановке – поделись впечатлениями от
знакомства с группой».В кадрі знову Настя, цього разу – великим планом.Почувши запитання, вона просяяла усмішкою:«О, это было так круто!.. Я даже неподозревала!.. Я посмотрела, какие они вживую… Они редко дают интервью, обычно
только Юля. Я узнала сегодня, что мы, поклонники, их совсем не знаем. И я была
очень приятно удивлена… Они – как все обычные люди… Ну… Я даже не знаю, что еще
тут можно сказать. (Вона трохинервово засміялась) Конечно, у меня впечатлений – на месяцы вперед!»Глядачі знову побачили Юлю: «Ну, я хочусказать, что конечно, во влог попадет только небольшая часть нашего общения, а
много интересного останется за кадром. Настя, а что бы ты могла посоветовать
или хотела бы пожелать другим поклонникам The Hardkiss?»«Другимпоклонникам я могу пожелать только одно, самое главное – найти свою цель в
жизни и обязательно ее добиться». «Ну, на этом,пожалуй, на сегодня мы закончим съемку… Вал, Клим, попрощайтесь со зрителями…» «Прощайте», - почувся голос за кадром; здається, цесказав Вал. Уся їхня компанія засміялась. Юля дуже коротко показала хлопців, а
потім в кадрі опинилась знову, тепер – разом із Настею. «Ну и я, ЮляСанина, прощаюсь с вами и говорю вам, как всегда – kiss from The Hardkiss!» Повітряний поцілунок послали обидві – і Юля, іНастя. Певно, домовились так ще перед зйомкою. Ліза передивилась влог ще раз. Потім згадала, щовесь безінтернетний серпень хотіла подивитись, як в Анастасії Корольової була
пошита сукня на Юлю. Знайшла старий влог, запустила і натискала на паузу
щоразу, як лялька опинялась на екрані під різним кутом; уважно роздивлялась
складки, шви та інші корисні моменти. Тепер вона розуміла дещо в цій моделі,
могла уявити, як саме йшла робота над сукнею. І дивно – тепер Ліза зовсім не
відчувала ні заздрості, ні несправедливості, як минулого разу. Навчання цього року пішло важко. Можливо, тому щоЛіза ще й працювала – продовжувала шити дитячі речі на замовлення. Маленький
клієнт її вже знав і, здається, навіть любив. Щоразу як приходить до нього, то
«Лізо, а що ми сьогодні будемо мігяти?» А тут ще й Оксана Миколаївна їй якось сказала, щобЛіза готувалась до шкільної олімпіади з трудового навчання. Сказала тільки їй,
на перерві після праці, коли інші дівчата вже пішли з кабінету.Ліза сумнівалась, що потягне. Вона ж майже весьвільний час зайнята роботою! Але коли висловила сумнів, Оксана Миколаївна не на
жарт здивувалась: - Та що ти, Лізочко! Практика – найкращапідготовка! Віддана учениця більше й не сперечалась. А на наступному уроці Оксана Миколаївна оголосилавсім: - Дівчата, в другій чверті між сьомими класамибуде олімпіада з трудового навчання! Хто братиме участь з вашого класу? - Семенюк, - сказав хтось. - А ще? Мовчок. Дівчата сиділи, ховаючи очі, втупившись упарту, зошит або свою тканину, з якої шили цього року спідниці. - Дівча-ата! Я до вас звертаюсь! Ну прийдіть хочхтось для масовки! Я вам за участь поставлю хороші оцінки! Обіцяю!До кінця уроку назбиралось ще триучасниці-невільниці. Оксана Миколаївна давала Лізі читати ще більшекниг. Але при цьому казала:- Всі ти, звісно, не прочитаєш. Вибирай те, що длятебе актуально, що саме зараз вважаєш за найкорисніше для роботи. І ще: зверни
більше уваги на інші види рукоділля. Бо займаєшся ти тільки шиттям, а запитання
й завдання повинні бути і з вишивання, і з плетіння… Буде прикро, якщо ти їх провалиш.
А за два тижні до самої олімпіади, вчительказізналась, що вже розраховує саме її, Семенюк Лізу, відправити на міську
олімпіаду. - А якщо я не впораюсь? – обережно поцікавиласьЛіза. - Так, а ну геть жени ці страхи! Впораєшся. Всеодно ж… Ти тільки боїшся, що не впораєшся, а інші – не впораються точно. Так що
не хочу нічого такого слухати й чути! І все-таки після цього зізнання Ліза страшеннохвилювалась. Це ж яка відповідальність, коли на тебе так розраховують! Ану ж як
підведеш?Олімпіада відбувалась в суботу – вихідний день.Зібралось десятеро дівчат із трьох паралельних класів. І можна було так не хвилюватись! Запитаннявиявились простісінькими! Ліза легко відповіла на всі, але знову засмутилась –
інші дівчата теж, певно, готувались. Понаписують не гірше, ніж Ліза. Хто тоді
поїде на міську олімпіаду? Коли всі здали роботи, Оксана Миколаївна оголосила, що результати будуть в
понеділок. Ліза нервувала залишок суботи і всю неділю. Щоб відволіктись,
спробувала знову посидіти за машинкою, але того дня шиття чомусь не вдавалось.
«А що ж з міською буде? - думалось. – Там взагалі помреш від хвилювання!»В понеділок перед уроками Ліза підійшла до дошкиоголошень – ще нічого немає. Після першого уроку – так само. І тільки після
другого нарешті вивісили результати олімпіад – вони всі відбувались в один
день. Ліза, не тямлячи себе від нетерпіння, нарешті відшукала серед сьомих
класів трудове навчання. «Перше місце – Семенюк Єлизавета». Лізарозпливлась у посмішці – щасливій, та водночас якійсь злорадній. Авжеж – хто б
сумнівався! Тут-таки до неї підійшла Оксана Миколаївна: - Вітаю тебе, Лізо! - Дякую.- Підійдеш до мого кабінету після уроків,поговоримо. Я розкажу, що і як готувати до міської олімпіади. - Добре, Оксано Миколаївно!Ну й довго ті уроки тягнулись! Та щойно весь класвідпустили після останнього дзвінка, Ліза ледь не прожогом помчала до кабінету
праці. А там – довелось стирчати ще перерву, поки десятикласники підуть з
уроку, а чергові приберуть. Оксана Миколаївна впустила її в порожній клас за
дзвінком на наступний урок. - Щось ти дуже нервуєш, - зауважила вчителька. - Чому? – Ліза не зрозуміла, чому вона таквирішила. - Це я б тебе спитала, чому. Нічого страшного тамнемає. Ти й перед цією олімпіадою трусилась. Хіба там було щось надскладне? - Ні… Як на мене, завдання були легкі. - А я ж казала! Втім, на міській олімпіаді будескладніше, але теж несмертельно. Справа в тому, що цього разу до проведення
міської олімпіади долучились спонсори. - Які? - Не знаю. Якесь ательє і наче не з Тернополя, азі Львова. Приглядаються до талантів чи щось таке. Поїдемо на місце – все
дізнаємось. - Поїдемо? – уточнила Ліза. - Так. Звичайно, я поїду з тобою. Всі учасницібудуть із вчителями… Та чого ти так бліднеш? Ліза справді ледь не втратила свідомість, почувшитаку новину. - Водички дати? – поцікавилась вчителька. - Ні, не треба, - запевнила Ліза, намагаючисьусміхатись і говорити якомога бадьоріше. - Значить так. Нерви – до консерви! О, так значнокраще! – Оксана Миколаївна сказала так, бо Ліза захихотіла, уявивши нерви в
консервній банці. – Вже відомо, що завдання буде творчим. Треба буде виконату
певну роботу. - Із шиття? - Так. Здається, шиття вибрали, бо ценайпоширеніше заняття на уроках трудового навчання в школах. Дехто ще вишиває,
дехто навіть вчиться кулінарії, але більшість дівчат на уроках праці шиють.
Отже, за години, відведені для олімпіади, треба буде щось пошити. Враховуючи,
що це всього чотири години, я думаю, річ зовсім нескладна. Інша справа, що
доведеться застосовувати фантазію, бо креативність теж оціниться. Це те, що
мені відомо. Як воно там буде, побачимо.Ліза мовчала, замислившись. Але думала не проолімпіаду. Їй спершу згадалось розмаїття сценічних костюмів Юлі Саніної. Потім
раптом спав на думку Слава Чайка, і Ліза вже подумки з ним радилась. А
наостанок чомусь подумалось, що дадуть завдання пошити одежину на котрусь із
ляльок The Hardkiss. Ото весело буде!.. І прикро. Собі ніяк непошиєш, а то комусь… Втім, Ліза розуміла, що ця думка скоріш за всеповна маячня. - А що буде потім з роботами? – все ж спиталавона. – Їх можна лишити собі чи заберуть? - Хм, - тепер уже Оксані Миколаївні був привіддобряче поміркувати. – А от цього я, чесно, не знаю. Навіть не поцікавилась…
Доведеться теж дізнаватись просто на місці. - Добре, Оксано Миколаївно, я все зрозуміла! –Ліза заквапилась. Їй терміново захотілось передивитись усі, які є в інтернеті,
вбрання Юлі Саніної. Збагатити свою фантазію. - Ну добре, - вчителька зрозуміла її майжеправильно. – Ти й так затрималась – іди вже додому. Ще інструкції я тобі
пізніше дам – час ще є. Біжи.- До побачення! – Ліза швидко вийшла з класу. В коридорі вірно чекала найвідданіша подружкаВіка. Дорогою додому Ліза розповіла їй усе, що почула від Оксани Миколаївни. А
потім ще й поділилась власними думками. Від припущення, що завданням буде
створення колекції на Хардкісс, Віка реготала так, що на неї озирались
перехожі.  Ось і настав той важливий день. Міська олімпіада.Її проводили в іншій школі, треба було їхати туди зранку. - Початок о дев’ятій, - повідомила Оксана Миколаївна напередодні.– Але бути на місці треба завчасно. Зустрічаємось рівно о восьмій на зупинці і
разом їдемо. На зупинку Лізу вивела мама. Вона чомусьхвилювалась не менше за дочку. Хотіла теж поїхати, але в останній момент
передумала, бо багато справ. - Подзвониш, як усе закінчеться, - торочила вонавсю дорогу до зупинки. – Бо я тут від переживання збожеволію. Ліза пообіцяла так і зробити. Якщо не забуде. Уже в автобусі Оксана Миколаївна давала моральнінастанови: - Не боятись! Бути ввічливою і привітною до усіхдорослих, навіть якщо критикують або невдало жартують. А коли оцінюватимуть
роботу, то що б там не казали – ніяких сліз чи нервів. Усміхайся. Дякуй за
зауваження, говори, що обов’язкововрахуєш їх на майбутнє. Ліза угукала і кивала головою, погоджуючись. Вонарозуміла – це щоб не осоромити свою вчительку. Приїхали. Знайшли потрібний кабінет. Під нимзібралось багато людей, але всі дорослі. Оксана Миколаївна звернулась до
молодої жіночки в святковій червоній сукні, сказавши, що вони приїхали на
олімпіаду. - З якої школи? Як прізвище? – І почувшивідповіді, ця пані кивнула: - Все правильно. Учасницю просимо ось у цей
кабінет. Дорослі чекатимуть зовні, бо в кабінеті тісно. Кабінет праці в незнайомій школі був дуже схожийна їхній. Тільки парти були розставлені інакше – зсунуті по дві разом. На
кожній парті – швейна машинка і ще якісь речі, Ліза їх поки що не розгледіла. А
під стінами – стільці, такі, як в офісах. Ліза здогадалась: для якихось
важливих гостей. Тим паче, що дорослих в кабінеті теж було чималенько, і всі
урочисто вдягнені. Деякі учасниці сиділи за партами; ще кілька місцьбули порожні.Та сама жіночка в червоній сукні показала Лізі їїмісце.- Поки що нічого не брати! – попередила вона,маючи на увазі речі на парті. Ліза кивнула. Втім, навіть не торкаючись тихпредметів, вона побачила, що тут лежать шматок тканини, аркуш альбомного паперу
та ручка. Ще трохи почекали. Ліза за той час довідалась від дівчини,що сиділа навпроти, що отой поважний чоловік у сірому піджаку – директор цієї
школи, а жінка в червоному… Ну, хто вона, невідомо, але вона тут все
організовує. Тим часом прийшло ще кілька учасниць.- Ну що, всі на місці? – голосно спитав директор,подивившись на годинник на руці. – І не запізнився ніхто – просто дивовижно.
Можна починати. Шановні учасниці, мої колеги і наші дорогі гості!..Говорив він довго. Спершу представив спонсора:львівський модельєр Кароліна Костецька, власниця однойменного ательє у Львові.
Пані Кароліна планує відкрити мережу своїх ательє-салонів по всій Галичині і
для цього шукає і починає вчити для себе таланти вже зі школи. У кожної
дівчинки, що сидить тут, є свій шанс уже зараз отримати на майбутнє престижну
роботу…Ліза слухала його скептично. Підробіток вона й такмає… Уже має! То що – в майбутньомусама роботу не знайде? Нарешті директор перейшов до самої олімпіади. Нажаль, пані Кароліна не може бути присутньою на всіх олімпіадах Галичини, але
Тернополю більш-менш пощастило. Жінка в червоній сукні виявилась помічницею
самої Костецької і ще й головою журі, яке оцінюватиме роботи учасниць. Звали її
Діаною; ні прізвища, ні по-батькові вказано не було, директор називав її «пані
Діана». Крім неї в журі було ще четверо осіб: дві молоді працівниці інших
салонів з пошиття одягу та дві поважного віку вчительки трудового навчання з
тернопільських шкіл, які в цій олімпіаді участі не брали. - Ну, зі вступною частиною все, - мовив директор.– Пані Діано, передаю цей захід у ваші творчі руки. - Дякую, - сказала жінка, усміхнувшись. Але вже замить стала взірцем серйозності: - Дівчатка, тепер ваша увага. Починаємо роботу.
Візьміть із ваших парт тканини і розгорніть. Як бачите, це сукні. Дуже-дуже
прості, можна навіть сказати, заготовки до суконь. Тепер покладіть і слухайте
далі. Ваше завдання – зробити з цих заготовок справжні красиві сукні. Чимось
прикрасити, щось дошити – це вже кому як підкаже уява. Це зрозуміло? Деякі учасниці невпевнено закивали головами. - Тепер, - продовжувала пані Діана, - подивітьсяна учительський стіл. Аж тепер Ліза зауважила, що стіл той заставленийкартонними коробками різних розмірів; і ще багато коробок стоїть на підлозі. - Бачите ящики? В них багато-багато всього, чимможна прикрасити ось ці тканини. Коли я скажу, ви підійдете, роздивитесь,
швиденько – я підкреслюю, швиденько! – придумаєте, що саме ви робитимете з
сукнями і візьмете з ящиків те, що вам треба. Там, за ящиками, є ще набори
інструментів – теж візьмете, який вам треба. Далі. Перед собою ви ще бачите
ручки і папір. Візьміть їх і вгорі аркушу, ось так, - жінка взяла з однієї
парти листок і показала, де саме, - напишіть своє прізвище та ім’я. Наприклад:
Іванчук Наталя.Дівчата зашелестіли паперами. Ліза старанно, майжеурочисто вивела на аркуші: Семенюк Єлизавета. - І останній організаційний момент, - сказала паніДіана. – Коли візьмете з ящиків речі, перш, ніж приступати до шиття, ви повинні
на ось цьому листку намалювати те, що збираєтесь робити. Вимальовувати не треба
– це не змагання художників. Малюнок має бути приблизним, схематичним. Але так,
щоб журі зрозуміло вашу задумку. Це потрібно для того, щоб ви, даруйте, не
крали одна в одної ідеї; ви ж усі будете бачити, що роблять інші. Можна
подумати: а, он її ідея краща – спробую і я так… Так не піде. Тому ви й
намалюєте собі схему перед початком роботи. Все зрозуміло? - А малювати теж ручкою? – спитав хтось. - Так. Ще питання? Немає? Чудово! Тоді – прошу достолу! Та не кваптесь так! Культурніше, дівчатка! Там усього багато – на всіх
вистачить, битися не доведеться!..Останні зауваження вже потонули в гармидері, якийзчинився. Ліза теж активно творила той гармидер: не те, щоб вона збиралась із
кимось битися – їй просто кортіло якнайскоріше подивитись, що ж у коробках. І чого там тільки не було! Якісь лоскутки,стрічечки, просто нитки й шнурки; квіти з різних матеріалів, найрізноманітніших
форм та розмірів; навіть прикраси – брошки, ланцюжки й намиста. Аж очі
розбігаються! Лізі відразу припали до душі квіти, в’язані з ниток. Їй миттєво уявилось, щовона з ними зробить. Щоправда, перш ніж брати їх, Ліза помацала, пробуючи
визначити, що за нитки. Штука була в тому, що заготовка – з шерстяної тканини,
яка не дуже годиться для суконь. І треба справді підключити всю свою уяву, щоб
правильно вибрати те, що до такої тканини взагалі прикріпиться.Що за нитки, Ліза визначити не зуміла, але насамий лише дотик відчула, що до шерстяної тканини вподобані квіти підходять.
Набрала їх цілий оберемок, віднесла на парту і всілась за малювання. Вона надумала нашити квіти на краї подолу, наталію, на манжети рукавів і комір. Але  як
це – малювати приблизно й схематично, Ліза не знала. Вона так захопилась
промальовуванням листочків та пелюсток, що спам’яталась лише коли побачила, що
всі вже працюють. Тому заквапилась, і квіти на талії і рукавах намалювала вже абияк,
на великій відстані одна від одної. Потім виявила, що взявши з коробок квіти, воназабула взяти голку і нитки. Втім, це не дуже збентежило, бо були й до неї такі
роззяви. Так що Ліза спокійно пішла ще раз до столу за інструментами. На поділ треба найбільші квіти, на талію – трохименші, а на комір та рукави – зовсім маленькі. Ліза розподілила їх за розміром
– повинно було вистачити. І взялась до праці. Найбільше часу пішло на поділ. Потім Ліза вирішилазробити те, що видавалось важчим – комір та рукави. А коли закінчила там,
побачила, що лишається мало відведеного часу, і запанікувала. Щоб встигнути
вчасно, вона вирішила і справді нашити квіти на талію на відстані одна від
одної. Вийде точно, як на малюнку. Може, повірять, що так було задумано? Тим
паче, що члени журі час від часу виходили з кабінету – чого їм тут нудитись
чотири з гаком години? Ліза встигла. Що далі відбувається з роботами,вона вже бачила. Їх відносили в підсобку, де, як виявилось, надягали на
манекени, а під кожним манекеном лишали свій листок з прізвищем та малюнком.
Після цього учасницям дозволяли вийти з кабінету, але не відлучатись зі школи;
а ще за годину бути під кабінетом трудового навчання, куди винесуть список
зайнятих учасницями місць і повісять його на стенді. Ліза відразу й подивилась,
де це. В коридорі Оксана Миколаївна вже чекала на неї.Побачивши ученицю, засипала її запитаннями. Ліза все докладно розповідала. - Поганенько, що в тебе так вийшло з малюнком іголкою…- спохмурніла вчителька. – Що, як вони знизять бали за незібраність? Ну
та подивимось, як буде, - тут же швиденько виправилась вона, побачивши, як
засмутилась Ліза. - Що мені робити цілу годину? – спитала дівчинка.- Можна сходити в їдальню. Більшість батьків івчителів ходили у своїх справах, а ми з кількома знайомими колегами непогано
посидили в їдальні. Тільки вчасно повернись! Вже не за годину, а хвилин за
сорок. Ліза пішла до їдальні і побачила там ще кількохдівчат-учасниць. Вони обговорювали свої та чужі роботи і власні перспективи;
Ліза з азартом до них приєдналась. Навіть поділилась досвідом з пошиття одягу
на замовлення. Повернулась під кабінет вона якраз вчасно. Тамуздовж стіни уже стояли щільним рядом парти, і на них виносили манекени з
конкурсними роботами. Усі присутні принишкли в очікуванні. Потому пані Діана винесла великий аркуш паперу,який повісила на стенді, як і було обіцяно. Але ж через парти до нього не
підійти! - Увага! – оголосила вона. – Дівчатка! Всіпідійшли ближче і слухаємо мене! Сподіваюсь, тут усі учасниці?.. Зараз ми будемо
по черзі викликати вас сюди, до ваших робіт, і будемо їх оцінювати. А потім,
після всіх коментарів, подивитесь результати, - вона показала на стенд. Усі скупчились навпроти журі. Пані Діана по черзівикликала учасниць… По черзі – це за алфавітом, звичайно, і Ліза, зрозумівши,
що чекатиме довго, знудилась. Слухати критику інших учасниць було нецікаво, і
їй здавалось, що цей етап триває кілька годин і що за вікном уже пізній вечір…Аж нарешті оголосили: «Семенюк Єлизавета!» Лізастала перед пані Діаною, так що їх відділяла тільки парта, на якій стояв
манекен із сукнею в квіточках. Лізу похвалили за правильний вибір ниток і розміруприкрас; за гарне поєднання кольорів. Але отримала вона і кілька прикрих
зауважень. Місцями квіти були пришиті слабко; журі вирішило, що учасниця просто
поспішала. Ну, власне ж, так і було… А ось у цих квіток довгі листки, і ось ця
квіточка пришита так, що довгий листок волочитиметься по підлозі, чіплятиметься
за двері, стіни та інші предмети… Це все мінуси роботи. Ліза слухала і червоніла: спершу від задоволення,що хвалять, а потім від сорому за те, що допустила такі неприємні дрібниці. Та
все-таки вона, як Оксана Миколаївна радила, намагалась усміхатись і дякувала за
зауваження. Після всіх оцінок пані Діана попросила когосьпокликати чоловіків – забрати парти. І щойно стало можливим підійти до стенда,
дівчата так і сипнули туди. Лізі не пощастило – вона опинилась позаду інших інічого не бачила. Якась дівчина перед нею раптом заверещала: «У мене перше
місце! У мене перемога!» - і кинулась обіймати всіх, хто поруч стояв. Ліза саме
намагалась пробратись ближче до списку – їй теж трохи радощів перепало. - Вітаю, - розгублено сказала вона і тут жевтратила щасливицю з поля зору. Коли нарешті змогла проглянути список, то не відразузнайшла себе. Тоді взялась читати по порядку. Перше місце – Скрипниченко
Сніжана. Це та, що всіх обіймала… Ліза згадала її роботу – вона просто вишила
сукню червоними та чорними нитками; вийшла справді дуже гарна вишиванка. Друге
– Тимощук Софія. Третє, четверте… П’яте! Семенюк Єлизавета – п’яте місце! Звичайно, не призове, так що нема чому особливорадіти. Але Ліза раділа вже через те, що не опинилась десь на останніх місцях.
Роззирнулась, шукаючи поглядом Оксану Миколаївну, а коли побачила її, побігла
ділитись новиною. - Непогано, - сказала вчителька, невідомо чомурадіючи. – Навіть дуже непогано. Помилки, правда, були такі, що соромно. Але
добре, що ти ні з ким не сперечалась, не виправдовулась, як дехто. А я, до
речі, дізналась – роботи учасницям не віддають. Їх, наскільки можливо,
розпорюють і отримують знову заготовки. І твої квіточки, скоріш за все,
відріжуть, так що не переймайся за працю і результат. - Так п’яте місце – це добре чи погано? – Ліза ніяк не могла з цим визначитись. - Для мене – добре. П’яте місце із чотирнадцяти в нашої школи – це дуженепогано. А як для тебе… Ну, то вже сама вирішуй. Але замість ламати голову над цією задачею Лізаподзвонила мамі і дещо холодно повідомила: олімпіада скінчилась, було цікаво, в
неї п’яте місце, і вони з Оксаною Миколаївною зараз поїдуть додому.  Взагалі було чомусь трохи сумно, але Ліза
списала то на втому. А вчителька навпаки була в захваті від п’ятого місця і в тролейбусі ще не разраділа вголос.  Другий навчальний семестр приніс багато неприємностей.Почалося з того, що Соля Вовчак все частішесварилась зі своїм Андрієм. Оскільки вчились у різних класах, то сварки
відбувались на перервах, і їх бачила і обговорювала вся школа, в тому числі й
вчителі. Через це Соля ходила зла на всіх підряд. Стосунки з подружками
зіпсувались; тепер Соля перебувала мовби осторонь колишньої дівчачої компанії. - Наче всі навколо винні, що в неї з Андрієм щосьне клеїться, - казала Віка Шатько. Ліза не любила говорити на цю тему з Вікою, боВіка свої думки завжди закінчувала одним висновком: всі хлопці – падлюки, які
існують лиш для того, щоб, побавившись трохи з дівчатами, псувати їм життя. Хай
Віка навіть має рацію – але ж набридло! А наприкінці третьої чверті захворіла їхня класнакерівничка – старенька вчителька української мови та літератури. Згодом пішли
чутки, що захворіла так тяжко, що на роботу вже не вийде. Сама по собі ця новина може й не засмутилабільшість учнів 7-го-Б. Але потім стало відомо, що з восьмого класу їхнім
керівником буде історичка Тетяна Андріївна – вона якраз цього року випустить
одинадцятий клас. Візьме восьмий замість п’ятого – не проблема… Оце вже була новинапоганенька, бо такої керівнички ніхто не хотів. А третя неприємність стосувалась особисто Лізи.Точніше, її мами. Ліза за кілька років так і не позбулась звичкизатримуватись перед дверима власної квартири і прислухатись, перш ніж увійти.
Якось, повернувшись зі школи, вона почула крізь двері мамин голос. У них в
коридорі стояв телефон, не мобільний, а звичайний, і мама, видно, саме по
телефону й розмовляла. Ліза почула фразу: «На що тепер жити будемо, я не
уявляю…» Ліза так і застигла на місці з переляку. Відразузгадались усі дорослі розмови, чуті і вдома від мами, і в школі від вчителів. В
країні триває криза, багато робітників скорочують, тобто звільняють… Тільки б
маму не звільнили, бо справді, яким тоді буде життя, важко й уявити! Але Ліза не квапилась заходити в квартиру, астояла і слухала ще. З розмови виходило, що маму не звільняють, а просто кудись
переводять, де працювати треба буде більше, а зарплатня буде та сама. Трохи
заспокоївшись, Ліза нарешті вставила ключа в замок. - Ой, давай, дочка зі школи прийшла, я щеподзвоню! – почулось за дверима. Того ж вечора Ліза випитала, що то за новини такі.Виявилось, що її маму перевели на півставки. Просто сьогодні – тому вона вдома
так рано… Але ще планується скорочення кадрів. Тобто, людей звільнятимуть. І
хоча Лізина мама в список скорочених не потрапила, але роботи їй згодом
побільшає. Дійсно, хорошого мало. Але Ліза поки що непанікувала. Скоро літо, вона зможе більше шити… Якщо будуть замовлення. Треба
буде якось подумати, де б іще підшукати постійних клієнтів. Але то вже хай
потім, ближче до літніх канікул.
Категорія: Повсякденність | Додав: Darkness | Теги: частина п'ята, The Hardkiss, Лялька
Переглядів: 422 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Повсякденність
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close