Головна » Фанфіки » Відомі люди » Повсякденність

Лялька. Частина друга
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2018 в 17:53
Фанф прочитано: 234 рази
Категорія: Повсякденність
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ Викачати з сервера (550.0 Kb) ] 09.07.2018, 17:53
* * *Навчальний рік тягнувся повільно і страшенновимучував. Уроки, хатні роботи, мама, що постійно скаржилась на долю – лише The Hardkiss не давали Лізі збожеволіти. З ними завжди було цікаво й весело. Інтерв’ю і недуже часті, тому майже святкові, влоги Юлі; віртуальні друзі з інших міст, з якими обговорювались десятки відеозаписів і фоток – щоправда, всі друзі тимчасові, але ж від того не менш весело. Та й просто різні смішні коментарі в спільноті, що піднімали настрій…З ляльками була тиша, якщо не вважати заміткиякогось молодіжного журналу про те, що в Україні завдяки ляльковій Юлії Саніній діти вже забули, хто така Барбі; про це писали з гордістю, навіть була мрія, що Саніна-лялька з таким же успіхом помандрує і за кордон. Ліза не сперечалась – це було б чудово! Але модну колекцію на ляльок так ніхто й ненадіслав. В спільноті навіть запитували, чи цей конкурс ще триває. Триває, запевнив Єгор, аякже! Женя в школі після того зауважила:- Щось навіть наша Марків не квапиться. П’ятнадцятого березня в Лізи був день народження. Вона дуже хотіла йоговідсвяткувати. Мама, вислухавши побажання, зітхнула: - Хіба що зовсім скромний стіл. І гості – лишесвої. Ліза погодилась, умови її не збентежили. Навітьскромний стіл буде смачним, оскільки мама обов’язково приготує щось таке, чого вони не їдятьщодня. З гостями було трохи складніше. Свої – це родичі,і звичайно, тато! Якщо чесно, Ліза дуже хотіла його побачити. Він приходив на кожен день народження сам, без нагадувань, але в інші дні бачився з донькою рідко, та й то здебільшого випадково, десь на районі. Однокласниці пролітали. Але не запросити Віку Лізаніяк не могла. Заявила про це мамі – та ще раз зітхнула. - Добре, хай приходить. Якщо не нудьгуватиме середлюдей, яких не знає.- Вона знає мене і тебе. Не нудьгуватиме.Віка ніколи не святкувала своїх днів народження,бо кожне свято – зайвий привід для татка напитись. За її словами, татусь вже й не пам’ятав, коли в донечкидень народження. А Ліза знала, що восьмого вересня. Вона ж у третьому класі і подала ідею однокласницям накупити солодощів і відсвяткувати днюху просто в школі після уроків. П’ятийклас так і розпочали – пішли в їдальню, розклали все куплене на столі і непогано посиділи… Щоправда, мало – якась ще незнайома їм вчителька нагримала за ті посиденьки і геть чисто зіпсувала настрій. Усім, окрім Віки, яка була щаслива від того, що в неї – її особисте свято! Ще й без п’яних, про що потім по секрету сказала Лізі– саме це їй сподобалось найбільше.Тому Ліза і запросила Віку – хай хоч у гостяхрозважиться, якщо вдома ніяк.На днюху мама зварила картоплі та зробила олів’є, щоправда, без дорогого горошку йморкви, а Ліза приготувала бутерброди з вареною ковбасою та шпротами. Із солодкого – тортик, трохи печива і «Живчик». За продуктами Ліза ходила сама після уроків. А вже наступного дня, як повернулась зі школи –свято в домі! Стіл майже накритий.«Скоро гості прийдуть», - серце в Лізи стислосьвід передчуття…Ні, ніяких див вона не чекала. Хіба що мама зтатом помиряться… Тато нарешті не стане напоказ обіймати і цілувати Лізу, щоб усі бачили, який він люблячий; а мама перестане хмуритись і принципово мовчати в його присутності; і це буде перший крок до остаточного примирення, а потім вони знову якось зійдуться…Ех, мрії! Ліза достеменно знала, що мріяти про це марно, бов тата вже інша жінка. Може й діти є, але того їй і не хотілось знати. Та й тато, якби справді так любив Лізу, намагався б побачити її частіше. Так що годі мріяти, Лізко, побачиш його знову – і буде з тебе.Першою в гості прибігла Віка. Привітала подругу,подарувала листівку й браслет з бісеру – дешеву, суто символічну дрібничку. Зрозумівши, що ще не всі гості прийшли, спершу допомагала Лізі й мамі накривати на стіл, а потім сіла в крісло в кімнаті, де власне й мало відбуватись святкування, і гаяла час в телефоні. Потім прибув мамин брат – дядько Владислав. Лізадобре пам’ятала його, бо вінтеж приходив щороку. Але він завжди приходив сам, а цього разу з сином – двоюрідним Лізиним братом. Це був уже дорослий хлопець – закінчував одинадцятий клас, але виглядав значно старшим своїх сімнадцяти років. Ліза насилу згадала, що його звуть Максимом; навіть почервоніла від сорому, що не пам’ятає, хоча ніхто цього не помітив. Дядько приніс іменинниці букетик білих гвоздик, акузен – шоколадку. Велика. І до того ж – дуже якісний чорний шоколад. Ліза проковтнула слину і тут же себе засмутила: «Її тепер треба буде розділити на всіх…»А слідом за маминими родичами прийшов нарешті тато.Почувши дзвінок, Ліза побігла відчиняти, і щойнопобачила найбажанішого гостя, як покинула двері відчиненими і вискочила просто в коридор. - Татку! – викрикнула якомога тихіше і кинуласьйого обіймати. Він теж обійняв її, але якось прохолодно. Може, заважала велика сумка на плечі, а може – тому що поруч не було свідків. Такийпоспіх, щоб аж вискочити в коридор, був не лише з любові; Ліза боялась, щоб не побачила мама, і обійнявши тата, озирнулась на розкриту квартиру – чи мама бува не з’явилась на порозі? Але мама була на кухні. Ліза провела тата вкімнату, і поки він з усіма вітався, щаслива побігла до кухні і повідомила: - Всі гості прийшли! - Чудово! – мама ледь усміхнулась. – Тоді можнапочинати.Вона теж вийшла до гостей і стримано з усіма привіталась.Найтепліше – як здалося Лізі – з Максимом. Ще б пак – не бачила племінника вже кілька років!.. Потім запросила всіх за стіл, вказала, де чиє місце. Присутні заметушились, створивши невеликий, але урочистий гамір. Ліза сіла на чільне місце. По кутках з одного бокуВіка, з другого – мама. За Вікою – Максим, за мамою – дядько, а за дядьком – тато. Втім, мама, визначивши собі місце, сідала останньою. - А чия це сумка тут? – раптом спитала вона. –Може, винести в коридор? Заважатиме… - Моя, - спохопився тато. – В ній подарунок дляЛізоньки. «Ніжності починаються», - подумала іменинниця. –«Лізонька!» - подумки передражнила. – Ха!» Це було трохи прикро, а трохи весело. Зважаючи на свято, Ліза вирішила не давати волі прикрощам, а надати перевагу веселому і веселитися. Тато підійшов і забрав сумку, протягнувши від маминогокутка столу до свого. Дівчатка  стежили за ним з неприхованою цікавістю, навіть спробували крадькома зазирнути всередину, але сумка була защібнута на блискавку. Лише в своєму кутку тато розщебнув її, але замістьвитягнути подарунок, заговорив – з підкресленою урочистістю, як завжди:- Отже, всі ми тут зібрались, щоб відсвяткуватидень народження нашої милої Лізи. Я приніс їй цього разу непростий подарунок. Зовсім не простий, бо я знаю, що Ліза давно про це мріяла. Але перш ніж я вручу його, давайте наповнимо келихи і вип’ємо за здоров’я цієїнайкращої на світі дівчинки! Ліза побачила, як від цього побажання скривиласьВіка – дарма, що на столі були не келихи, а склянки, і наливали в них усього лише «Живчик». Ліза вгледіла навіть, як скептично всміхнувся Максим – втім, склянку під пляшку простягнув чи не найперший після іменинниці. - Може, хтось хоче виголосити тост? – поцікавивсятато, уже сидячи за столом. - За здоров’я Лізи і здійснення її мрій! – брякнувМаксим, поки дорослі ніяково перезирались між собою. Всі засміялись і «осушили келихи» - наскільки цеможливо, коли п’єш газованийнапій. А потому кілька пар рук простягнулись до картоплі, салату і бутербродів.Під стукіт ложок і виделок тато Лізи зновупідвівся. Всі притихли, передчуваючи щось грандіозне. - Отже, мій подарунок…Він на мить нахилився до сумки, і там зашарудівцелофан. Вийнявши чималеньку річ, пішов до доньки.Власне, кілька кроків – це лише кілька секунд, алецього було достатньо, щоб Ліза кинула погляд на річ і їй перехопило подих. Це лялька! Лялька стрункої дівчини… Не може бути! - Я знаю, моя люба Лізочко, що ти давно мрієш процю панну. З днем народження тебе! – і тато нахилився через голову Віки поцілувати доньку в щічку. Віка з розлюченим виглядом прихилилась до столу. А лялька нарешті опинилась в Лізиних руках. Юля Саніна! Справжня, реальна, така бажана!Щаслива усмішка застигла на обличчі дівчинки; вона не пам’ятала навіть, чи подякувала. Зате довго обмацуваладарунок, насолоджуючись шелестом целофану в пальцях, і водночас не наважаючись його розірвати – так, ніби боялась, що під упаковкою виявиться фальшивка. Спохопилась Ліза не відразу. Спершу поглянула наВіку – та наминала олів’є,однак дивилась на іграшку, і в її очах не було заздрості, лише захоплення. Та й чого їй заздрити – вона ж не прихильниця Хардів. Дякувати було запізно. Ліза подивилась була набатька, але той вже розмовляв з дядьком Владиславом – не втрутишся. Потім – погляд на маму… Ліза знала, що побачить. Мама сиділа мовчки, із зусиллям стискаючи губи, ліниво колупаючи свою порцію виделкою. Більше за все Ліза боялась, що мама стиха плакатиме, але придивившись, переконалась, що очі в неї сухі-сухісінькі. Дівчинку таке мамине невдоволення завждизасмучувало, та тільки не цього разу! На тлі великої радості від подарунку танула сама тінь будь-якого смутку. Останнім на кого Ліза глянула, був Максим. Хлопецьдивився на неї і немов чекав, коли їхні очі зустрінуться. Побачивши, що вона дивиться на нього, сказав: - А в мене теж є один такий музикант… Та ти їжщо-небудь, бо нічого тобі не залишиться! Щодо «одного такого музиканта» Ліза не булавпевнена, що Максим сказав саме так; вона ж його не так почула – хіба за теревенями двох чоловіків щось почуєш? – як прочитала по губах. Все-таки він далеченько від неї сидів… А от про їжу зрозуміла правильно, зауваживши, що вона єдина за столом, в кого досі порожня тарілка. Взагалі, їй було вже байдуже до смачної смакоти; але щоб не виглядати білою вороною на власному святі, вона взяла бутерброд з ковбасою. Жуючи, знову вп’ялась очима в подарунок.Варіантів цієї ляльки було в продажі декілька.Лізі Юля Саніна дісталась у короткій чорній перуці і стильному чорно-синьому костюмі. Це просто неймовірно! Це диво, справжнє диво! Часом дива таки трапляються.- Розпакуй, - не втерпіла Віка. – Подивимось.- Ну… не за столом же.Але вже за хвилину відклала бутерброд і почаларозривати целофан на місці, де він був запаяний, намагаючись робити це якомога тихіше. - До неї ж іще має додаватись набір шмоток? –спитала Віка. - Так. І перук, - Ліза раптом зрозуміла, що гетьзабула про це. А справді, де інші речі з комплекту? Спитає в тата якось пізніше… «Навіть якщо ця лялька без набору, - подумалавона, - все одно це занадто добре!»- Дай потримати! – попросила Віка. – Ти ж іщенатримаєшся! Ліза не заперечувала; подавши ляльку подрузі, вонанарешті отримала змогу більш-менш пристойно поїсти, хоча очі були прикуті до іграшки. Коли доїли картоплю, олів’є та бутерброди, в святкуванні видалась перерва.Мама зібрала зі столу спорожнілі тарілки і пішла з ними до кухні. Брудний посуд віднести, взяти чистий для солодкого, порізати тортик, висипати печиво у вазочку… А чоловіки пішли надвір покурити. Ліза встигласмикнути батька за рукав:- Тату, а коробка з-під ляльки є? - В сумці. Там і коробка, і все інше.В кімнаті лишились Ліза, Віка і Максим. Дівчататут же накинулись на бідолашну сумку і випатрали її в пошуках своїх дівчачих скарбів. Максим без особливої цікавості спостерігав за тим дійством. Знайшлись і шмотки для Юлі, і перуки. Віка тут жеперетворила співачку із короткостриженої брюнетки на довговолосу білявку. - Їй так краще, не знаходиш? - Не знаю, - замислилась Ліза. – Здається, добілого волосся не пасує цей костюм. - Та я не про ляльку кажу! Я взагалі про Юлю… вжитті. - На сцені, - виправила Ліза. – Дивись, тут єтемно-фіолетова перука. Теж довге волосся, а з цим костюмом, мабуть, виглядатиме краще. Дай-но я спробую…Лялька під перукою виявилась не зовсім лисою –волосся було намальоване і виглядало «прилизаним», однак все одно це було значно краще, ніж зовсім без нього. Лізі це дуже сподобалось. Безволоса Юля Саніна запросто могла нанести їй психологічну травму.Фіолетова перука справді надавала ляльці шикарноговигляду. - Класно! – Віка не могла стримати захоплення. –Отак і залиш! - Мабуть. Ну, потім я спробую всі варіанти їїіміджу. А поки що побуде так… Цікаво, - раптом мовила Ліза, - що в лялькового Крічі під маскою? Як гадаєш, там справжнє обличчя? - Не думаю. Це ж палево! Може, там у кожногоекземпляра різне обличчя…- Ха! – зненацька подав голос Максим. – Щоб визнали, там взагалі обличчя немає!.. Точніше, є, але намальоване і… якесь нелюдське. З такими ж смугами, як на масці. Я думаю, вони його хотіли зобразити марсіанином. І їм це вдалося. - А звідки ти знаєш? – Ліза згадала, що Максим казавза столом. – В тебе є Крічі? - Ні. Я коли ходив вибирати, кого з них купити, тов магазині тихцем зняв з Крічі маску і подивився. Але купив я не його, а Вала. Він був дешевший… І що смішного? – спитав Максим у Віки, яка чомусь захихотіла. - Я ще ніколи не бачила, щоб хлопці ляльоккупували. - Ну, - Максим не образився, - взагалі-то так.Хлопці і не повинні їх купувати, бо ляльки – забавка суто дівоча. Але саме ці ляльки – зовсім не дівочі. Це – рок-група. Я хотів зібрати собі колекцію, придбати їх усіх. Але купив тільки Вала, а потім якось передумав збирати… Хочеш, можу тобі віддати, - сказав до Лізи, яка від самого початку розмови вже думала, якими хитрощами можна випросити в Максима ляльку. - Справді? – очі в неї загорілись. - Справді. Я ж не знав, що ти про них мрієш. Якщовірити твоєму татові… Якби знав, приніс би сьогодні замість шоколадки. А тепер – доведеться тобі йти до мене самій. Просто я навряд чи матиму час везти її сюди. - І коли до тебе можна?- В будь-яку неділю. - Бреше, - раптом скептично сказала Віка. - Заздриш, - не лишився в боргу Максим. – Ні,чесно не брешу…Мама, що увійшла до кімнати з тарілками, перервалацю розмову: - Лізуньо, а позабирай ті речі з підлоги – ще хтоспіткнеться… Зараз вже накриваємо солодкий стіл! - Ще ж не всі повернулись, - Ліза хотіла сказати:«Ще тато не прийшов», але вчасно здогадалась висловитись інакше. - Та вони вже докурили, я в вікно бачила, - і мамазнову вийшла.Поки тато з дядьком повернулись, Ліза підняла зпідлоги картонну коробку, шмат пенопласту та клоччя целофану. Все це вона відразу винесла в відро для сміття. Ляльку Ліза поставила поки що на полицю всерванті. Треба ж принаймні шоколадку розділити, руки будуть в шоколаді – так не замацувати ж новенький одяг Юлі Саніної. Так, Ліза сама розгорнула солодкий подарунок і поламала шоколадку на клітини, які поклала у вазочку до печива.Тортик мама порізала на рівні шматочки, так щобкожному дісталось по два. Ліза з превеликим задоволенням злопала свої відразу і ще один отримала від тата. Мама свій другий також не поспішала їсти, хоча й не поспішала віддавати. Та й Максим чомусь скромно обійшовся одним шматком. Щось у цьому було підозріло – ніби мама та їїродичі змагаються с Лізиним татком в любові. Що ж, не вперше. Іншим разом Ліза дуже засмутилася б; але зараз щастя переповнювало її, так що вона ні на кого не могла ні ображатися, ні злитись. «Це найкращий день народження в моєму житті!» -думала вона весь вечір, проводжаючи гостей, миючи посуд, а потім – лягаючи спати. Щоправда, їй ще не вірилось, що мама вночі потай не сховає ляльку – вона ж бо від тата! Тому Ліза вирішила поставити коло ліжка стільчик, а на нього – подарунок. Мама тихцем сміялась, але не заперечувала. За ніч іграшка ніде не поділась, і Ліза,прокинувшись, уже спокійніше переставила її в сервант. Потім, вмившись і перевдягнувшись, пішла снідати. Мама там саме готувала чай на двох. - Візьми до чаю тортик, - сказала вона. – Там ще єшматок.- Але ж то твій. - Дарма. Візьмеш зараз… І після школи масло теж небери. Там ще трохи лишилось, і трохи картоплі. Зробимо ще раз пюре.Тепер стало ясно, чому мама лишила тортик наранок. Масло в їхньому домі бувало нечасто; зазвичай Лізапила чай просто з хлібом або з булочками, купленими в школі і принесенеми додому. Зробити бутерброд можливим було хіба що відразу після маминої зарплатні. Цього разу масло купили до дня народження, щоброзім’яти картоплю. В пачціще лишалось, Ліза сама бачила. Виявляється, мама не хотіла, щоб той залишок з’їли просто так, а хоче ще раз використатив картоплю. Економить. Ліза зітхнула. Що ж, свято закінчилось –розпочались будні. До речі, мама пила чай з хлібом. Дорогою до школи Ліза з Вікою не розмовляли проляльок. Віка заговорила про залік з історії, який мав бути на першому уроці. Ліза геть забула про нього! Встигнути б хоч щось прочитати перед уроком! Саме цим Ліза і займалась весь час до дзвоника;навіть в клас заходила з розгорнутим підручником. - Сідайте, - сказала Тетяна Андріївна,привітавшись із учнями. – А тепер – підручники ховаємо, дістаємо листочки… До рюкзаків, я сказала, ховаємо – бо знаю я вас! Савчук! це передусім тебе стосується! І вона особисто простежила за Петром Савчуком,який минулого разу намагався сховати книжку між колінами. Ліза вибрала рівень завдань на дев’ять балів. На шість – то було б вже зовсімсоромно. Але на половину питань відповідь дала навмання і, здаючи роботу, думала: «Хоч би на шість витягнути». Про всяк випадок уже налаштувалась перездавати, щоб отримати кращу оцінку. А на першій же перерві до неї підлетіли Аня іЖеня: - Лізко, це правда?! - Що? – не зрозуміла Ліза; в голові у неї ще булидревляни з полянами.- Що тобі подарували Юлю Саніну! Ліза спершу широко розплющила очі – настількинесподіваним було запитання. А за мить опустила їх, зашарілась і тихо сказала:- Ну… так…- Так ми до тебе сьогодні прийдемо подивитись! Тиж не проти? Будеш свинкою, якщо не покажеш нам це диво!Ліза зрозуміла, що про ляльку однокласницідізнались від Віки – Аня і Женя сидять до неї найближче. Ну, тепер знатиме вся школа! Як вона могла забути попередити Віку, щоб мовчала? І на тій же перерві Ліза сердито прошепотілаподрузі: - Ти хоч нікому не кажи, що в мене скоро буде ще йВал! Віка знизала плечима: - Добре, не казатиму. І то – якщо він в тебе щебуде. Я тому хлопцю не повірила. Жодному слову! - Принаймні, я поїду перевірити. - Я поїду з тобою! Але хоч Віка і пообіцяла мовчати про Вала, про Юлютаки справді дізнався весь клас: спершу до Лізи з тим самим питанням підбігла Соля, а потім ще кілька однокласниць заговорили про те, що хай тепер Марків обломається. Додому того дня йшли вп’ятьох – так незвично! Віка заходити в гості нестала – лишилась чекати на ліфт. А Аня, Женя й Соля невдовзі з азартом переміряли на Юлю всі її аксесуари. - Мало в неї добра, - підсумувала Женя. - Ага, - погодилась Ліза. – Треба ще купувати. Абошити.- Одяг ще можна пошити, а перуки самостійно ніхтоне зробить. Все одно треба купувати.Аня тим часом намагалась виміряти ляльку: - Мені майже по лікоть. А якщо поставити напідлогу… До коліна не дотягує. А в вас? Найточніша міра виявилась в Лізи – якраз полікоть. Точнісінько! - Недарма ця лялька тобі дісталась, - засміяласьАня.Соля серед них була найнижча, тому з Юлею немірялась. Але не засмучувалась тим, бо придумала собі іншу розвагу: - А я така маленька, що якщо візьму її в обійми…Ось так… То буду їй старша сестра. І вона обійняла ляльку, притиснувши обличчям досебе, так що видно було лише коротке чорне волосся – на Юлі в той момент знову опинилась саме така перука. - А ну, сфоткайте мене хтось! – вона протягнулателефон, який винула з кишені джинсів. Вони фоткали одна одну і робили селфі з лялькою,забувши про час. Розваги перервав початок пісні Stones – саме ця мелодія стояла в Ані нателефоні. - Так? – сказала вона в трубку, зробивши знакдівчатам, щоб затихли. – Я в подружки, мамо! Ну, не знаю, ще побуду… Чому? Ну добре, добре. Зараз прийду, - завершила розмову вона незадоволеним тоном. – Мені треба йти, - сказала після того, як натиснула відбій. Тут у когось із присутніх забурчало в шлунку. - Ха-ха-ха! – відразу залилась сміхом Аня. – Немені одній час додому! Солю, це в тебе? - В мене. Справді, треба піти поїсти. Женя теж почала збиратись, «ну раз усі вже йдуть,то я теж». Лише зачинивши за подружками двері, Лізаподивилась на телефоні, котра ж година. Лишенько! Мама от-от прийде! Ліза майже підбігла до комп’ютера, де наклавіатурі лежав клаптик паперу із завдяннями. Мама завжди лишала список робіт саме там, знаючи, що донька, повернувшись зі школи, комп’ютера не омине. «Домити посуд. Почистити всю картоплю в середнюкаструлю. Масло не брати!!!» Аж три знаки оклику, ще й підкреслено. І як тепер усе встигнути? Тим більше, що вже й справдіїсти хочеться, і вона спершу поїсть, а потім все робитиме… Ну, знову буде скандал.Ліза швиденько поскладала Юлині речі, саму Юлюповернула на її особисту полицю в серванті. Щоправда, лялька вже з іншим іміджем, не тим, що зранку, але може, мама не пам’ятає, в якому вигляді вона була? «Скажу, що затрималась у школі, - вирішила Ліза, колизамела сліди ігор. – Я ж навіть комп не вмикала». Мама колись їй казала, що на деяких робочих комп’ютерах є інтернет, і батьки стежать затим, скільки діти сидять в соцмережах; а деякі навіть пишуть їм завдання просто Вконтакті чи Однокласниках. Лізина мама теж може подивитись, чи не зависає донька за компом, замість робити хатні справи…Ліза не знала, наскільки це правда, але зараз булоб навіть непогано. Нашвидкуруч догрівши собі залишки картоплі зковбаскою – половина порції так і лишилась холодною – Ліза, жуючи на ходу, взялась до роботи. На щастя, поки возилась із їжею, придумала, як схитрувати і зекономити час. Приготувавши каструлю для картоплі, вона зібралавсі брудні тарілки, які від учора поприсихали, так що довелось би шкрябати. Цілу їх стопку Ліза поставила в один кут мийки і відкрила на них струмінь води. А в другий кут виклала картоплю – обережно, не розтрушуючи з неї пісок. Поки чиститиме, тарілки відкисатимуть.Працювати так було трохи незручно. Доводилосьчасто повертати кран то в один бік, то в інший, стежити за готовністю тарілки до миття і водночас – щоб на посуд не потрапляв пісок. За таке мама точно насварить. Вже через кілька картоплин Ліза змила бруд з рук ікількома мазками ганчіркою домила верхню тарілку. Поставила на стіл чистісіньку! Тепер вода текла в наступну посудину, а тим часом знову чистилась картопля.Коли мама повернулась, лишалось десь півдесяткакартоплин і було помито три тарілки. Ліза прискорила чищення. - Як справи? – втомлено поцікавилась мама. –Картоплю з холодильника доїла? - Так. Для вірності мама все ж відчинила холодильник:- Масло не брала – добре. Ти вже закінчуєш? –зазирнула і в каструлю, і в мийку. – Чудово! Відразу й поставимо її на вогонь. – Вона запалила газ: - Як дочистиш, то став на плиту. Я піду перевдягнуся. І коли мама знову прийшла до кухні, картопля вжестояла на вогні, а Ліза домивала тарілки. «Треба якось їй сказати, що поїду до Максима, -подумала Ліза. – Хоча… Не зараз. Хай за вечерею».Домивши посуд, пішла нарешті до комп’ютера. Пристрасті навколо Хардкісс поглинули з головою. Вспільноті хтось знову добивався дізнатись справжнє ім’я Крічі; над тим новачком приколювались. Рома виклав нові класні фотки, якими неодмінно треба було намилуватись і полайкати. А фотки, до речі, не тільки в Роми – он Соля виклалату, де вона обіймалась із Лізиною лялькою. Ту саму фотку, де не було видно обличчя Юлі. Соля ще й підписала: «Це моя маленька сестричка». Хтось із її знайомих, яких не знала Ліза, сміялись. А однокласник, Лізин сусід по парті, Тарас Малиновський щиро здивувався: «А в тебе хіба є сестра?» Та це був тільки початок коментарів! Дужепоступово Соля, нагнітаючи інтригу, відкривала правду: що на фото, звичайно, лялька; потім – що це не якась лялька, а Юлія Саніна. Показати обличчя ляльки – чи справді Саніна? Ні, це неможливо! А тому що неможливо! Ну добре, добре, скажу всю правду! Це правда Саніна, тільки не моя…Передчуваючи зливу запитань «чия?», Ліза швиденьконаписала Солі: «Не кажи, що лялька моя». «Ага». В коментарях тут же з’явився запис: «А хазяйка ляльки не хоче, щоб я їїназивала. Вибачайте». Було трохи обурень і звинувачень, мовляв, морочишголову. Але придивившись, Ліза побачила, що обурюються не однокласники. Ну звісно, однокласники ж уже все знають. Одним словом, було весело… Однак прислухатись дозапаху картоплі із кухні Ліза не забувала. А запах тим часом все сильнішав, збуджуючи апетит,дарма, що Ліза їла не так давно. А мама так і зовсім не знає, коли Ліза їла, так що не спитає: «Хіба ти голодна? Ти ж щойно з-за столу». Врешті Ліза не витерпіла і прийшла до кухні: - Мамо, а скоро картопля? - Майже готова. Розімну тільки… Хвилин за десять. …За вечерею Ліза таки наважилась: - Мамо, я в неділю поїду до Максима…- До якого? – чомусь не зрозуміла мама.- Ну, що вчора приходив. - І навіщо, коли не секрет? Ліза знітилась. Це була найважча мить розмови: - Розумієш… Він учора сказав, що в нього є ще однатака лялька… І він може мені її подарувати…Мама спохмурніла: - Щось підозріло. Ні, що в нього є така лялька, яповірю. Але з чого б це він таку дорогу річ просто так віддавав? Доїмо, я подзвоню йому і уточню, що це він наговорив…Так вона і зробила. Ліза стояла поруч, і домашнійтелефон їй чомусь видавався ворогом.- Алло? Владе, це ти? Привіт. А твій Максим там є?Я хочу з ним поговорити, - пауза; потому мама озвалась знову: - Максиме, доброго вечора. Я хочу спитати. Тут моя Ліза каже, ніби ти пообіцяв їй ляльку. Було таке? Довге мовчання. Хлопчачий голос щось розповідав услухавку, але не можна було розібрати ані слова. Ліза ладна була згоріти від нетерплячки й тривоги. Але трохи втішало те, що мама, слухаючи, помітно заспокоювалась. - Добре, дякую. Я скажу Лізі. На добраніч. – І поклавшитрубку, промовила вже до доньки: - Добре, з’їздиш. Тільки він сказав не з самого ранку, а десьудень…Ліза аж застрибала з радості, не соромлячись цьогоразу мами. А вона, дивлячись на ті веселощі, скептично додала:- А ти не забула, що в неділю треба прибирати? Оті зробимо прибирання зранку, а потім поїдеш… Бо як буде в тебе ще одна лялька, то точно вже нічого не прибереш. - Добре, мамо! – Ліза була згодна на все. Хай так. Але до кінця тижня була ще історія, і Ліза чомусьподумала, що як принесе за залік низьку оцінку, то мама ще чого доброго не відпустить її в неділю. Кілька днів та ще кілька годин до самого уроку Ліза хвилювалась так, що ні про що інше не могла думати. Тетяна Андріївна з оцінок і розпочала. Оголошувалаїх наче байдуже: «Савчук – шість. Семенюк – вісім. Стрижак…» Ліза вже не чула, скільки там в Ані. У неї – вісім! Як добре, яка полегкість!..- То вона тебе пожаліла, - насмішкувато прошепотівТарас. – Я точно знаю! Навіть знаю, чому.- І чому ж? - Ти тоді заходила в клас і читала на ходу. Їйсподобалось, що ти вчиш. Тому й пожаліла. Тарас сміявся, і хоча то були не злі жарти, Лізарозсердилась і відповіла: - Забагато лізеш не в свої справи! Вже навітьдоВовчачки на стіну Вконтакті поліз! - І що? – Тарас розгубився. – Ми ж однокласники!Нам спілкуватись заборонено, чи що?- Малиновський, Семенюк! – прогриміла ТетянаАндріївна. – Обговорите свої успіхи на перерві! - Я ж поїду з тобою! – нагадала Віка в школі, колиЛіза, заспокоївшись після історії, розповіла їй про мамину розмову з Максимом. - Ну, поїдеш… А чому тобі так кортить? - Хочу переконатись, чи він не збрехав. А якщозбрехав, то відразу й по пиці отримає! - Яка ти войовнича! І вони обидві засміялись. Взагалі-то Ліза вже й сама сумнівалась, що в ційзадумці усе так просто. Мама щось недоговорила учора, бо Максима слухала довгенько, а сказала потім лише про час, коли слід до нього приїхати. Не міг же він хвилин п’ять казати однуріч: «Хай Ліза приїде після обіду». Певно, розповідав багато чого, а мама змовчала. Отож, треба готуватись до того, що щось, як в інтернеті кажуть, піде не так. А от якщо справді щось піде не так, то Віка їїпідтримає! Вона це щойно довела, заявивши про намір дати Максиму по пиці у випадку обману. Віку обов’язковотреба взяти з собою, в цьому Ліза вже не сумнівалась!    Недільне прибирання стало мукою. Ліза настількиквапилась, що робота зовсім не йшла. Нарешті мама її відпустила. Ліза відразу набрала Віку по мобільному, і та вжеза кілька хвилин подзвонила в двері. Певно, сиділа напоготові й тільки чекала дзвінка. Вони разом вийшли на тролейбусну зупинку; довгосиділи в очікуванні. А доїхали швидко, і Ліза потім похмуро жартувала, що пішки б швидше прийшли. - Мені здається, ти нервуєш, - зауважила Віка. - І нервую. Що тут такого? Двері під’їзду були відчинені, дзвонити в домофон не довелось – відразу в квартиру.Максим відчинив: - А, це ти? Це ти з подружкою? Заходьте, - а сампобіг, як зрозуміла Ліза, до кухні. Причину такого поспіху вона вгадала без проблем –щойно переступила поріг квартири, як у ніздрі вдарив запах чогось смачненького. - Аж слинка тече, - прошепотіла Ліза. Але Віка скривилась: - Від яєшні з салом? Ну дуже смачно! - А хіба ні? Так пахне…- А я не люблю смаженого сала. - Йдіть сюди! – гукнув Максим із кухні. – Чого витам застрягли? Дівчатка послухались. Віка точно вгадала, що самеготує хлопець. А він заходився пояснювати: - Я щойно з роботи прийшов. Голодний, як цуцик! - З роботи? В неділю? – Віка наче шукала до чогоприскіпатись. - Ага. Продукти в маркети щодня завозять – от я йдопомагав розвантажувати. За гроші, звісно, - тут він зітхнув. – На вищу освіту так, звичайно, не заробиш. Але на якісь дрібниці – цілком можна. А на дрібницях зекономити, щоб батьківський гаманець був цілішим. Максим зняв сковорідку і поставив на стіл напідставку. Готувався до трапези.«Нічогенька собі порція! – подумала Ліза. – Повнасковорідка – на одного». Щоб позбутись цих негарних думок, вона перейшла доголовного: - То що з лялькою? - Вал живе в моїй спальні, - усміхнувся Максим. –Он там… Іди, візьми сама, бо поки я принесу, все охолоне. Тільки я його гітару десь загубив. Нічого? Ліза ледь не побігла в ту спальню, де живіграшковий Вал. Віка, трохи подумавши, пішла за нею. Лялька стояла на тумбочці; всілякого мотлоху музиканту було по коліна, і він, певно, не витримавши таких жахливих житлових умов, хотів втратити свідомість, але не впав, а тільки сперся на стінку. Принаймні так собі Ліза все це уявила. Вона обережно витягла Вала із того неподобства. - Якийсь він обшарпаний, - зауважила Віка. Ліза теж була дещо розчарована. І одяг на ляльцівже порваний, лахміття якесь, і розкішна борода порідшала, наче її хто скуб… З іншого боку, ставало зрозумілим, чому Максим віддає іграшку задарма. Дівчата повернулись до кухні. - Ну, осьвін, - вона показала ляльку Максиму.Той засміявся: - Ну, я бачу, що «ось». - То я можу його забрати?- Ну ти ж для цього й прийшла? - І безкоштовно? - Та безкоштовно! Мені він вже не потрібен, я жказав. Збирати колекцію передумав. І до того ж, - він на мить знітився, наче засоромився: - Моя дівчина каже, що мені не личить тримати ляльку в своїй кімнаті.Віка раптом просяяла, наче почула те, що вже давнохотіла почути. І єхидно сказала:- Ну звичайно! У хлопців навіть круті Хардкіссперетворяться на бомжів! – і вона демонстративно підняла клапоть тканини, що звисав на нозі Вала, тоді як на спині була дірка. - Віко! – обурилась Ліза; їй здалося нечемним інесправедливим так казати про господаря дому, який до того ж робить їм подарунок. - Ну так я ж в надійні руки його віддаю! – Максимвідповів грубіянці, кивнувши на Лізу: - В неї Валу буде добре, там вони будуть з Юлею разом… Страшна розлука не змогла їх розлучити! – і він повернув на плиту порожню сковорідку. – Гаразд, дівчатка. Ідіть, бо я хочу після роботи відпочити. І я з цим упораюсь без допомоги таких маленьких дівчат.«Хоче запросити дівчину», - вирішила Ліза, ідучидо виходу. Максим провів їх, хоча враження склалось таке,ніби стежить, щоб вони точно-точно пішли. - Дякую, - сказала Ліза уже в дверях. - Нема за що. Коли їхали сюди, Ліза сподівалась, що будещаслива; повертаючись додому, триматиме ляльку в руках, хоча мама дала їй пакет для іграшки. Тепер Ліза зрозуміла, як це було правильно! Вона поклала Вала в пакет – нести таке в руках все одно соромно. А крім того – конче треба було дещо з’ясувати в Віки: - Навіщо ти з ним так? Ліза говорила суворо й рішуче; поведінка подругиздавалась їй відвертим хамством, образи – зовсім Максимом незаслужені. Вона знала, що Віка ненавидить хлопців зі школи, але до чого тут її родич? Ліза ще не бачила Віку такою невихованою і сама була прикро вражена.- А щоб знав! - Що знав?! - Що навіть малі дівчата вміють за себе постояти! Лізі, що вже зібралась сперечатись, відібраломову. Зовсім не таку відповідь вона очікувала почути. І поки думала, як на це відреагувати, трохи заспокоїлась. Продовжила вже не так сердито: - Але ж він і не збирався нас кривдити! Зате ти…Ти сама виглядала не краще за наших хлопців-грубіянів. Ти наче сама себе принижуєш, коли таке робиш…Віка лише знизала плечима. Решту дороги вонимовчали. Попрощались, як завжди, на першому поверсі.Спокійно попрощались, Віка наче не ображалась – отже, обійшлися без сварки. Але в Лізи на душі було паскудно. Навіть радість від ще одного подарунку затьмарювалась дурною витівкою подруги. «Сама винна, - зітхнула Ліза, ставлячи ляльку всервант. – Все-таки не треба було брати Віку з собою. Вона наче навмисне напросилась… Наступного разу добряче подумаю, якщо кудись їхатиму в справах». Вал поряд зі своєю Юлею виглядали, як жебрак зцарицею. Так не годилось, і Ліза вирішила виправити становище своїми силами. Пошити щось на Вала вона ще не вміла, але взялась економити кишенькові гроші: купувала в школі булочки не щодня, а через день, відкладаючи денні суми. До кінця навчального року вона прикупила для Вала вдяганок, і він нарешті мав пристойний вигляд.
Категорія: Повсякденність | Додав: Darkness | Теги: Лялька частина друга, The Hardkiss
Переглядів: 234 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0 Повсякденність
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close