Головна » Фанфіки » Оріджинали » Романтика

Кімнатне літо. Оріджинал
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 26.12.2016 в 23:33
Фанф прочитано: 384 рази
Категорія: Романтика
До фанфіка залишено: 1 відгук

Схожі фанфіки:


26.12.2016, 23:33

Я прокидаюся зранку під ненависне дзенькотіння будильника, вислизаю із затишно-сонного тепла ковдри і,човгаючи різношерстими капцями(проте це я помічу лише згодом), йду на кухню. Сліпуче електричне світло сполоханими зайчиками розбігається зусібіч і миттю заливає кухонні нетрі неприродно яскравим сяйвом. Мружу незвиклі очі, намагаючись щось розгледіти. Так і є – він вже тут. Сидить за столом у так-сяк накинутому на плечі халаті і попиває ранковий чай. І так самісінько як і я невдоволено-сонно мружить очі – холодних зимових ранків не любить. Я усміхаюся йому і легенько киваю головою – замість ранкового: «Привіт…».І він ледь помітно піднімає кутики вуст мені у відповідь.

* * *

Струмінь холодної води б’є в обличчя, змиваючи залишки дрімоти. Швиденько натягую теплого светра... По тілу відразу розливається густе, з ароматом прального порошку й шерсті тепло. Хороше… Кривляюся власному відображенню і, розсміявшись, вибігаю геть…

* * *

Він перехоплює мене в коридорі й різким рухом подає чашку з моєю улюбленою – чорною, без цукру – кавою. Весело, трішечки несмішливо позирає на мене капосними очима: «Ну як – догодив?». І відразу ж його погляд стає набурмосеним і вдавано ображеним: «Мій чай не рухай…». Я знову заходжуся сміхом: «Але ж він не в моєму смаці – солодкий!». І дарма,що я вчора пів-чашки випила… Пів-чашки опівденно-гарячого,сонячного напою з присмаком щастя, скошеної трави і, ледь-ледь, - свіжої річкової води,в якій так приємно похлюпатися літнього дня. Замріяно підіймаю очі і… стикаюся з його небесно-блакитним,як незабудки поглядом. «Що, сумуєш?..», - «Ні, чому б це?...». А за вікном ясно-білою риссю скрадається зима, засипаючи власні сліди крижаними шерстинками сивих небес…

* * *

Сніг, сніг, сніг… Синій і блакитний, сірий і бузковий… Сніг кольору ультрамарину і голубиного пір’я, густого оксамиту ночі, моря і конюшини в садку… І зовсім сірий, брудний,наче затоптаний дорогий килимок, який десь в глибині ще зберігає залишки колишньої розкоші… Такий різний і такий…холодний… Наче прекрасна крижана казка… Прекрасна, але мертва… Чому мені сумно?.. Хіба ж не я створила і цей різнобарвний сніг, замети, наче пісочні бархани, ці фантастично-химерні узори на шибках трамваїв, які їздять лише для мене одної?.. Хіба ж не завдяки мені вальсують в повітрі під музику шаленої віхоли сніжинки, схожі на дитячі витинанки, хіба не мені дзвенять кришталевим віттям дерева, виблискуючи на крижаному сонці сліпучими самоцвітами, хіба не…
З тихим шелестом лягають на землю сніжинки… Ледь чутно насвистує вітер… І більш нічого… І нікого… Лише моя самотня постать серед безмежного красивої і безживної Вселенної… Це мій світ… моя пустеля…

* * *

Щось тепле і шерхувате діткнулося до щоки. «Ти?!. Але навіщо?.. Навіщо я тобі?.. Цей світ не для тебе – ти знаєш! Ти просто не виживеш серед морозу й хурделиць!». Не слухає. Лише сміється своїми небесними очима, мовляв: «Яка дурна!.. Не виживу?.. Я?..». І тягне мене за руку у затишок теплого дому.

* * *

Кашляє… «От дурне!.. Я ж казала – це не для тебе!.. Іди собі!.. Іди!..Знайди інше місце для життя – ти ж можеш!.. Знайди іншу людину,серце якої не замерзло в прозору крижинку!». І, роздратована, вибігаю з кімнати. Ідіот!

* * *

Сиджу і тримаю його з а гарячу, як розпечене сонце, руку. Сонце, яке ти так любиш. «Чому ти не пішов?.. Я ж проганяла тебе!.. Чому?..». Намагається видавити усмішку: «Так, ти проганяла,але… ти ж насправді не хотіла цього… Ти знаєш правила. Не зможеш спровадити мене, доки сама по-справжньому цього не захочеш.». І заливається хриплим, гавкучим кашлем.

* * *

Іду безживною вулицею і люто підкидаю ногою снігові грудки. Але ж ти правий. Я не зможу прогнати тебе, доки сама цього не захочу. А ти добровільно не підеш. Прокляття! Чому ти таке вперте?!.. Так, я знаю правила. Я знаю, що з тобою стане, якщо ти залишишся. Так, справді – вогонь топить лід. Але коли льоду забагато, вогонь помирає. Я це знаю. Але…

Не можу знайти сили, щоби прогнати тебе по-справжньому… І в мене немає більше тепла, щоб подарувати тобі сонце. Прокляття!.. Чому все так?..
Глибоке чорне небо пронизує мене кинджалами гострих зір. А місяць, немов їхній офіцер, байдуже позирає вниз. І від цього погляду стає нестерпно.

* * *

Холодним вихором вриваюся до кімнати. Жбурляю сумку на диван. «Геть!.. Чуєш іди геть!.. Я хочу цього!.. Хочу,щоб ти пішов!.. Хочу!...». Він повільно, ніби не вірячи, повертає голову. Його блакитні очі, бліда, аж сіра, як той сніг надворі, шкіра, контрастні плями гарячкового рум’янцю на щоках… Міцно примружуюсь, затуляю вуха долонями, щоб не бачити, не чути… Знаю – одного погляду, одної нотки його голосу досить, щоб я передумала… Втратила впевненість. Мені нічого… Я вже давно крижинка… Але я не хочу, щоби через мене гинули інші. Не хочу…
Привідкриваю очі,не в силах терпіти більше невідомого. Воно стоїть біля вікна,спиною то мене. Наче відчувши погляд, повертає голову. Його неприродно чорні,наче птахи в ясному небі зіниці зазирають у душу. І коли мені більше несила терпіти цей погляд, відвертається. І стає примарним крижаним узором на замерзлій шибці…

* * *

«Що це таке? Що це, Багіро?Я помираю?
Ні, Маленький Братику, це просто сльози… Сльози, які бувають у людей… Тепер я знаю, що ти – людина і що ти вже не дитинча більше. Віднині джунглі закриті для тебе… Хай течуть, Мауглі. Це лише сльози…». Букви у книзі розпливаються і мерехтять. Рукою стираю зрадливу вологу з очей. Правильно… Все правильно… Я сама прогнала себе зі свого світу… Вже тоді, як вперше впустила його за поріг власної душі. І так і не зуміла стати частинкою іншого…… Правильно. «Хай течуть,Мауглі. Це лише сльози…».

* * *

А надранок я знайшла надворі першу проталинку в багаторічному крижаному панцирі моєї землі… Таке вже було – рівнодушно думаю я… Давним-давно… Коли моє серце ще здатне було щось відчувати. Нічого, скоро її засипле снігом, вкриє льодом і все стане як раніше… Як раніше… Як… «Не хочу!». Слово виривається з уст перш ніж я встигаю зрозуміти, що саме сказала. Злякано затуляю долонями рота. Та що ж це таке? Що зі мною?.. І в цей момент я вперше зрозуміла, що ні – не буде все так, як і раніше… Ніколи вже не буде.

* * *

« Ти права.». - « Що?!». Пробую різко розвернутися на каблуках, але не втримуюсь на ковзкому льоду і падаю у глибокий сніг обабіч стежки. «Ти?!... Але ж ти… Гад!» - в цей момент мені хочеться побити і поцілувати його одночасно. «В ставай. - хмикає він, - Замерзнеш.» І простягає руку. Зриваюся на ноги,мов ошпарена: «Я сама! - Звідки? Звідки ти взявся? - Я ж просила тебе забиратися звідси!». - «Ага, - задоволено усміхаючись говорить він, - Я вже майже і пішов…Але потім…передумав.» І він демонстративно байдуже починає розглядати щось високо в небі. «Краєвиди тут хороші… Хмарки…» Що?!.. Хмарки?.. Які ще…Стоп! А до чого тут взагалі хмарки?.. Він же на мене п'ялиться, імбіцил такий! І взагалі… Він що… Він: «Передумав?! - так він весь цей час був тут?! -Ти… Я… Ти чого раніше не приходив придурок!!! Ой!..» - злякано затуляю рота руками. Щось я останнім часом говорю багато і не те. Видно лице у мене в цей момент ідіотське до неймовірності, бо він починає раптом весело сміятися… Як я скучила за цим сонячним сміхом!. «Ходімо», - просто говорить мені він, утираючи очі. І просто простягає мені руку.

* * *

«Па-па!.. Я пішла!..».
Веселі горобці скачуть по замерзлому гіллі. Мимохіть кидаю жменю пшона в годівницю: «Їжте!». Зиркаю на білі,несмілі підсніжники,що сторожко вистромили із холодної ще землі гостре зелене листя зі списом-пуп'янком – чи не розцвів? І біжу – вперед,туди,де на небокраї загорається золотаво-рожевувате сяйво холодного зимового ранкового сонця. Вперед. І хай скільки разів я не зірвуся , то нічого – я більше не буду ховатися.

* * *

А десь там, безмежно далеко і безмежно близько у глибокому м'якому кріслі сидить він з чашкою гарячого чаю в руці і з надією дослухається до прогнозу погоди – чи не пообіцяють тепло? Не бійся. Воно обов'язково буде. Просто зараз ще не час… Не час... Колись я обов'язково подарую тобі справжнє сонце. Скоро… А поки що…

* * *

Десь , безмежно далеко і безмежно близько у глибокому м'якому кріслі сидить він і п'є теплий чай. Моє кімнатне Літо… У глибині моєї душі...

Категорія: Романтика | Додав: Lady_Nightmare
Переглядів: 384 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.5/2 Романтика
Всього коментарів: 1
secret 11.05.2017 в 08:30Спам
Це чудова розповідь! Змусити переживати за персонажів і при цьому не розкрити інформацію про їх імена та біографію - це талант. dry
53
1
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close