Головна » Фанфіки » Оріджинали » Романтика

Біла ворона
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 23.09.2016 в 18:33
Фанф прочитано: 297 раз
Категорія: Романтика
До фанфіка залишено: 0 відгуків

Схожі фанфіки:


23.09.2016, 18:33

Сьогодні ви знову одягли біле..Знаєте, я вам ніколи не казала, та вам так до лиця сніжна барва! І ваш ласкавий голос, ваші руки... Тільки чому ви постійно повторюєте, що згодом все буде добре? Чудні! Мені і так добре! Не просто добре, я щаслива! От тільки б ви були біля мене подовше.
Вчора за вікном я бачила білу ворону. Вона летіла, така нереальна і водночас така правильна, невід'ємна від цього світу, як саме сонце. Знаєте, вона мені прошепотіла, що шукає сніг. Білий-білий, як і її пір'я. Вона полетить у саму бурю, коли сніжинки танцюють танець смерті, а невидимий музикант акомпанує їм на своїх дивних, тільки йому підвладних інструментах. Шаленство, що триває мить довжиною у вічність. А потім - ласкава смерть у крижаних заметах. Ворона повІдала, що й сама стане снігом, зіллється з тим в тому божевільному хороводі, щоб згодом разом впасти на землю. А весною розтанути благодатним струмком і породити тисячі, а може й мільйони нових життів. І через сотню років знов стати білою вороною.
Сьогодні на підвіконня впали перші пір'їнки. Значить таки птаха знайшла свою заметіль. Мабуть вона смертельно прекрасна - ота остання у житті метелИця* .
Я люблю зиму. Слухайте, я нікому раніше цього не оповідала, але мій син став снігом. Він не кружляв в первородному шалі танцю, не впивався свободою тої мови без слів. Він не був птахом. Він був звичайнісінькою людиною. А людині, щоб стати снігом достатньо просто заснути.
Знаєте, коли людина перетворюється на сніг, її волосся біліє, наче молоко. Ні, це не той мертвенно бляклий колір сивини. Цей колір - живий. Та вам не зрозуміти. І нікому не зрозуміти, якщо тільки не бачив на власні очі.
Мій син... Він пише мені листи... Бачите, там на склі?.. Ви, певно також не годні прочитати. Я показувала тій жінці, яка щоранку приходить, а вона нічого не сказала й розплакалася. Це мабуть так сумно - не вміти читати листи. Я хотіла її навчити, але вона втекла. Дивачка... Мені було так гірко! Та то нічого, адже ви не втечете. І не страшно, якщо не можете прочитати, я вам перекажу. Ви тільки приходіть частіше, добре?
Ой, погляньте, погляньте туди! Бачите, ворона танцює? О-он там, над деревами. Така щаслива, певно...
Слухайте, я вам секрет відкрию. Ви знали, що в мене теж є крила? Що я не людина зовсім, а птиця?.. Біла ворона... Чи не зовсім біла...
Я б так хотіла полетіти туди, до небес і просто кружляти, кружляти, кружляти... Я би писала вам листи... Та ви не розумієте мови снігу...
А знаєте - дощові краплі й сніжинки, то поцілунки тих, хто вже станцював. Бачте, стукають у вікно, просять відчинити, та їх не пускає ніхто. Ото й залишається їм тільки послання писати... А так хочеться... доторку...ніжності якоїсь... Навіть снігові іноді необхідне тепло... А птиці - політ. Тут же так тісно!
Слухайте, а полетіли разом? Я вас із собою візьму, я справлюсь, чесно-чесно! І ми будемо танцювати, вільні від всього так довго, як тільки зможем. Тільки не метелИцю. Вальс. А може танго. Це вже яку музикА мелодію нам зіграє. А вона в кожного своя. Полетіли?
Бо ж ці стіни так калічать крила...

* * *
- Андрійку,йдеш? - розкошлана голівка раптово вигулькує над кучугурою папок і вириває з роздумів.
- М-м... Ні, Юль, у мене ще робота.
- Допомогти? - зграбні пальчики нетерпляче термосять кутик верхньої теки.
- Не варто, - сивуватий чоловік стомлено потирає скроні - тут небагато.
Вона смішно морщить носика, проте відступає. Деякий час в кабінеті чути лише сухе шурхотіння ручки по папері та перестук жіночих каблучків. Андрій відкладає останній за сьогодні аркуш, Юля поправляє пасок і хапається за дверну ручку.
- Ти ЗНОВУ** порушив правила? ЗНОВУ їздив з нею кудись?
Тиша. Тільки підморгує зловісно недогоріла лампочка.
Так і не дочекавшись відповіді вона розвертається і йде. Швидше, швидше і швидше. Нарешті зривається на біг.

* * *

- Будь ти проклята. Проклята, проклята , проклята... - шепоче і злі сльози бризкають з очей.
Молода іще жінка бреде тротуаром човгаючи ногами, наче древня бабка. Їй не хочеться. Не хочеться знову проводити вечір в компанії бутербродів і вина. Не хочеться засинати на безмежно великому і холодному ліжку. Не хочеться залишатися самій.
Холодна кришталева зірочка сідає їй на носа. Юлька гірко всміхається крізь сльози. Сьогодні вона ледь не випустила пташку з клітки. Всього лиш відкрити вікно - та сама випурхне... Стане снігом... А тоді...
"...МІЙ СИН ПИШЕ МЕНІ ЛИСТИ... ХОЧЕШ Я ТЕБЕ НАВЧУ?.. ТО НЕ ВАЖКО...".
І тут жінка зрозуміла - навіть після смерті ВОНА буде мати значно більше, аніж колись мала сама Юлька.
Юлька здерла з пальця обручку і зпересердя пожбурила її в найближчу калюжу. Тоненький льодок жалібно хруснув.
- БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА СЕСТРИЧКО.Навіть зараз забираєш у мене все.
Хурделиця мела, видуваючи останні крихти тепла.

* * *
Андрій складає папки акуратною купкою і злодійкувато озирається. Він знає, що не можна. Він знає, що це проти правил. І не лише професійних. Знає, але...
- Чорт із ним!
ВОНА ЧЕКАЄ.
Високий мужчина швидко збігає сходами, по дорозі запихаючи реки в рукава куртки. Двері чемно відчиняються з ледь чутним скрипом...
Простоволоса ще досить молода жінка сидить, звісивши ноги з постЕлі. Простора "нічнушка" вільно спадає по фігурці, ледь окреслюючи груди. От лише пасма, що падають на лоб дивно срібляться в місячному сяйві.
ЖІНКА СИВА.
Та для чоловіка, що за мить ввірветься сюди вона до біса красива.

* * *
- Вдягайся, - він спішно допомагає їй скинути недолугу нічнушку. На мить вона постає перед ним нагою, силует її чітко вимальовується в темряві. Місячне сяйво, наче дразнячись вихоплює вершинки грудей, плоский живіт, посріблює бедра... Дихання Андрія на мить збивається: "Не можна!"- і він поспішно нап'ялює їй на голову светра. Вона мурмоче щось з-під нього, наче ображена дитина. Та вона І Є ДИТИНА. На мить його чоло пертинає глибока зморшка. Але то тільки на мить.
- Ходімо, - він накидає жінці на плечі куртку. Вона мовчки киває і простягає йому долоньку, холодну шорсткувату. І чоловік міцно стискає її в своїх руках.

* * *
Щасливий, по дитячому безтурботний сміх порскає вусібіч, розлітається сонячними бризками, відлунює десь від далеких дерев лісосмуги. Жінка у смішній "вухастій" шапочці щасливо кружляє в якомусь дикому прадавньому танку разом із хурделицею.
- Ходімо. Ходімо до нас! - кричить вона чоловіку, що стоїть обабіч і знов заливається сміхом. - Ходімо, потанцюємо з моїм Стасом. Це весело!
Чоловік якусь мить вагається, а тоді приєднується до шаленого танцю. До чорта всі "нормальності". Він збожеволів вперше, коли покохав цю жінку. Він збожеволів вдруге, коли не розлюбив її після всього.

* * *
Густий хвойний ліс стоїть назламною стіною.Вузька просіка вказує на те, що донедавна тут була дорога, проте зараз її повністю замело. Жовтий седан засипаний снігом. Вікна машини вкриває товстий шар інею. Рої сніжинок сріблястими зірочками злітають з неба.
А обіч, на широкій галявині танцює жінка. Босоніж, в розхристаній блузці. Розпущене волосся вогняним шлейфом злітає при кожному порусі. Танцює давно, бо сніг геть притоптаний її ногами. Танцює без сну й відпочинку. Танцює...
Кружляє і кружляє хуртовина. Кружляє жінка в своєму чудному предковічному танці... І здається - от-от закружляє весь світ захоплений їхнім шалом...

* * *
- Спи, - він акуратно вкутує її, все ще розчервонілу після танку, теплою ковдрою.
- Жінка смішно пихтить, вмощуючись позручніше, а тоді просить:
- Посидите зі мною?
- Угу, - легенько киває.
Худенька ручка виринає з-під ковдри і починає шукати долоню Андрія. Знаходить, переплітає свої пальці з його. Затихає...

Чоловік чекає, доки тоненькі пальці не перестануть стискати руку, а тоді акуратно визволяється і вже хоче йти...
- Розкажіть казку. - він не бачить її лиця, проте знає, що очі, оті сірі дитячі очі благально дивляться на нього. - Будь ласка.
Чоловік секунду вагається - він не казкар. А тоді починає розповідь.
* * *
В одній країні жили собі дві князівни. Сестрички-двійнята. Обидві писані красуні. Вони були дуже схожі, але старша,
Златослава, мала довге руде волосся і трішечки ластовиння на кирпатому носику, а молодша, Медуниця - русу косу.
Коли князівни виросли, вони пішли до знахарів навчатись лікарської справи. Таланту і наполегливості жодній не бракувало. А ще там вчився один юнак, Данко. Він не був ні князем ні боярином, ні навіть купцем. Він був сином пастуха. Батько його пів-життя важко працював, щоб зібрати синові на навчання. Побачив юнак одного разу старшу сестру та й закохався з першого погляду.
Довго не наважувався Данко підійти до Златослави. Але ось нарешті одного разу зважився. Назбирав в полі квітів - і ромашок, і волошок, і маків, нарвав житніх та пшеничних колосків і сплів вінок. Та такий вінок - будь-хто ахнув би від захоплення. Вловив він момент, коли Златослава була одна, підійшов до неї та й каже:
- Ти найпрекрасніша з дівчат, яких я коли-небуть бачив. Стань моєю королівною. - опустився на одне коліно, та й простягнув вінок.
Але гордівниця лише презирливо засміялася. І сказала, що вона, князівна, не піде за якогось там простолюдина, тим паче сина пастуха. А тоді викинула вінок на гноївку.
Довго горював юнак. Часто після занять у знахарів брав він свою сопілку, яку ще дитиною вирізав і йшов у найближчий гайок грати. Та такі жалібні мелодії у нього виходили, що всі дерева і птахи плакали.
Одного разу проходила повз той гай молодша сестра, Медуниця. Враз чує вона сумний-пресумний голос сопілки, що мимоволі аж сльози на очі навернулися. Стало їй цікаво, хто ж це так грає. Пішла вона на звук та й вийшла до поваленого дерева, де сидів Данко. Сподобався їй хлопець, статний, чорнявий. Розговорилися вони і побачила Медуниця, що хлопець не лише красивий, але й розумний.
Почала молодша до юнака клинці підбивати, та тільки марно все - той на неї не дивиться навіть, все на Златославу позирає. І не знати, чим би все закінчилося, як раптом запропонували сестрам в заморське царство поїхати. Там здавна знахарство на високому рівні було, а оскільки князівни - найкращі учениці, ще й мову заморську знали, то й вирішили їх туди вдправити, щоб знання свої поглибили. А взамін знахарі тої країни хотіли, щоб після навчання Златослава й Медуниця п'ять років у них пропрацювали.
Дуже зраділи сестри, та перед самим відїздом захворіла тяжко молодша, і змушена була залишилася. А старша поїхала.
Йшли дні. З часом призабув Златославу Данко. Побачив, який світ прекрасний. Озирнувся довкола і збагнув, що поряд повно статних дівчат, не згірш князівни-гордівниці. А найбільш Медуниця йому в очі запала - на сестричку дуже схожа, а проте добра та ласкава. Та й самій їй хлопець теж подобався. Невдовзі і весілля зіграли.
Непомітно пролетів час. В Медуниці вже й діти народилися. Двійнятка. А коли старший сказав своє перше слово, прибув до них гонець заморський та й повідомив, що Златослава повертається. В назначений час вийшли всі стрічати князівну. Прийшли і Данко з Медуницею.
Підїхала карета, пишна, як і годиться, кіньми вороними запряжена. Відчинилася дверця і Данко аж ахнув - такою Златослава красунею стала. Дивиться, а за нею з карети хлопчик золоточубий виходить, літ трьох.
- Це, - каже Златослава, - мій син.
І нічого більше розповідала, скільки б її не питали.
І з того часу життя в замку помінялося. Прокинулися в серці Данка старі спогади, ожили призабуті почуття. І став він все частіше про Медуницю забувати та знову тінню за старшою ходити. А та то до нього підморгне, то до купецького сина, то до молодого боярина з сусіднього міста...

Гірко чоловікові, але нічого з собою вдіяти не може, тягне його до рудоволосої княгині. Дружина Данка і плакала, і злилася, та нічого зробити не змогла. Стали в замку подейкувати, що Златослава - відьма і князенка причарувала.
А одного разу, коли поряд нікого не було, підкликала Златослава Данка тай питає:
- Любиш мене? - і засміялась.
- Та що з того, що люблю, - сумно відповів чоловік, - у мене дружина і діти є. А для тебе я, як забавка. Думаєш я не бачу, як ти зі всіма заграєш?
Жінка знову розсміялася, чи то заперечно, чи то ствердно:
- Як любиш, приходи сьогодні у мої покої.
Тої ночі Данко не ночував з дружиною. Як і наступної.
З часом став він все рідше і рідше бачитися з Медуницею. А коли Златослава переїхала до свого замку і зовсім дома з'являтися перестав.Так тривало десь пів-року.
А одного разу вийшла Медуниця на подвір'я, зирк, її чоловік стоїть, голови підвести не сміє. Хотіла вона його вигнати, та рука не піднялася, таким нещасним той виглядав. Зітхнула жінка, махнула до Данка, захоть, мовляв. Чоловік пом'явся трохи, а тоді покірно побрів за Медуницею, немов щеня, що зробило шкоду.
- Пробач, - шепче, - Пробач... Не можу я більше так жити... З нею... Пробач...
І Медуниця пробачила.
Стало життя налагоджуватися. Подекуди до подружжя доходили слухи про те, що Златослава то з одним гуляє, то з іншим. Медуниця на таке не звертала уваги, Данко хмурився, та мовчав.
Пройшло трохи часу, сестри помирилися, хоча сам Данко і намагався зі старшою не перетинатися. А от діти їхні, здружилися і часто їздили одне до одного вгості.
Та ось однієї сніжної та холодної зими сталося нещастя. Тяжко захворіла бабуся княгинь, що жила в сусідній державі. Гінець на змиленому коні приніс термінове повідомлення - та хоче бачити своїх дітей і онуків. Найближче до застави жила Златослава, донечки Медуниці й Данка якраз гостювали в її домі. Тож і виїхали вони першими. А коли до замку хворої під'їхали інші, то дізналася, що екіпажу старшої сестри ще не було. Кинулися на пошуки, але хуртовина, що саме здійнялася замела всі шляхи. А коли, врешті-решт, сніг та вітер трохи стихли і люди змогли відшукати серед заметів карету, було вже пізно. Діти замерзли насмерть. Кучер, що пішов до найближчого хутора шукати підмогу пропав. Згодом його знайшли - нещасний оступився і впав з кручі у прірву просто на гостре каміння.
Одна Златослава не загинула. Зжалився над нею дух лісу та й перетворив на білу птицю. Так і кружляла вона в небі над каретою, оплакуючи дітей, аж доки мисливці разом із княжими слугами та боярами її не відшукали. А самим першим біг Данко Побачила князівна його - і назад з птиці на людину перетворилася. Глянув на жінку чоловік та й зойкнув - вогняне волосся Златослави стало геть біле, мов пташине пір'я.
Привезли княгиню в замок. Перевдягнули, відігріли. І наче все з нею добре. Та тільки Златослава їсти не їсть, спати не спить - все небо їй сниться, в політ хочеться. Довелося всі вікна закрити, щоби та не випурхнула.
Не відходять від княгині слуги, старий князь всі справи державні відклав, щоб з донькою бути, княгиня різними історіями її розважає. Всі віднадити її від польотів намагаються. Та найбільша сидить біля жінки Данко. Сидить, а своєї Медуниці навіть і не помічає. А та дивилась, дивилась і одного разу, коли біля сестри нікого, крім неї не було - шух! - і відчила вікно. А Златославі тільки того і треба було - стрепенулася вона, пір'ячком покрилась. Раз! - і маленька біла пташка випурхнула надвір.
І в цей момент зайшов Данко. Побачив він свою дружину, пусте крісло та відкрите вікно - і все зрозумів. Кинувся він до вікна, став гукати - марно. Прочесали зі слугами й собаками всі довколишні ліси - не знайшли.
І став Данко з дня на день марніти. Ходив цілими днями по замку і свою кохану клиикав. На дружину і друзів увагу звертати перестав. Блідий, худий, мов сновида. А одного дня вистрибнув з вікна. З того самого, з якого випурхнула його Златослава.

Кажуть, коли його хоронили звідкись раптом прилетіла маленька біла пташка. Довго-довго вона біля його грудей билась.А коли перша грудка землі впала Данкові на груди раптом здійнялась високо-високо вгору і заспівала. Кажуть, спів той був схожий на жалібні трелі сопілки. Потім кудись полетіла. І вже ніхто і ніколи її не бачив.
А Медуниця збожеволіла від горя.

* * *

В темному приміщенні на кілька секунд запанувала тиша. Врешті її перервав Андрій:
- Марто, я ніколи не зможу стати птахом. - він помовчав. - І снігом не зможу. Тому, будь ласка - не лети, добре? Не лети...
- Угу, - Марта схлипнула, - я нікуди не полечу, чесно-чесно. І більше ніколи не захочу кудись летіти. Тільки не розказуй більше таких сумних казок.

* * *

Андрій підняв зі столу газетну вирізку, судячи по даті в кутку півторарічної давнини. На ній красувалося фото жовтого седана, майже повністю заметеного снігом. "Жахлива трагедія в М. лісі." повідомляв заголовок. І трохи нижче аннотація: "Двадцять третього січня на лісовій дорозі загинули троє людей - хлопчик семи та двійнята-дівчатка дев'яти років, чоловік К. (імена з етичних міркувань не називаємо) сорока п'яти років пропав безвісти. Як повідомили в нашого міста, люди їхали вгості до родички. В машині перебувало двоє дорослих - двадцяти дев'ятирічна пані М. та її друг, якому, власне, і належала машина, і троє дітей - син та племінниці жінки. Компанія вирішила зрізати шлях старою лісовою дорогою, нікого не попередивши. На півдорозі машина раптово заглухла. Справится на місті з поломкою не вдалося. Чоловік пішки пішов до найближчого селища по допомогу, проте не повернувся(його пошуки наразі тривають). Буря, що пронеслася вночі регіоном замела шлях, відрізаючи жінку з дітьми від зовнішнього світу. Снігопад тривав п'ять днів. Коли їх знайшли, діти вже замерзли насмерть. Жінка, що чудом вижила, зараз перебуває у лікарні. Лікарі всерйоз побоюються зі її психічне здоров'я".
Андрій якусь мить вагався, тримаючи вирізку на витягнутій руці, а тоді зім'яв її і пожбурив у сміттєвий кошик. ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Все просто забов'язане бути добре.
Тоді розвернувся і неспішно пішов додому.Глипнув через плече, востаннє за сьогодні окидаючи оком психіатричну лікарню №7, знайшов п'яте зліва вікно на четвертому поверсі і всміхнувся. Спохопився - мусить бігти додому. Треба пояснити Юльці, що він подає на розлучення. Так буде краще.


Метели́ця* —масовий танець жвавого характеру і темпу, що виконується в парі з переплетінням рук і швидким кружлянням, і цим нагадує снігову заметіль (метелицю)

Категорія: Романтика | Додав: Lady_Nightmare
Переглядів: 297 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.0/2 Романтика
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close