Головна » Фанфіки » Оріджинали » Історичні епохи

(Chapter 2): і сюди дісталися, сволота...
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 05.05.2018 в 19:51
Фанф прочитано: 381 раз
Категорія: Історичні епохи
До фанфіка залишено: 0 відгуків

Схожі фанфіки:


[ · Скачати дистанційно (За згоди автора) ] 05.05.2018, 19:51
Дівчина, уже більш впевнено посміхнувшись, взяла в руки коричневий паперовий пакетик з тістечками, пожякувала й   слідом за ковалем подалась до виходу. Ніколас шанобливо -- не так, як слуги в палаці, але й не так зневажливо, як власник таверни, -- подав їй руку, щоб допомогти зістрибнути з високої сходинки. Так, як зробив би у будь-якому іншому випадку.Виявилось, що їм по дорозі. Ніколас здивувався, що така пані зацікавилася їхньою церквою. Не те, щоб місцева обитель Господня була зовсім страшною, старою чи ще якоюсь там -- такою, якої варто було б соромитись, -- але щоб отак, одразу туди... хоча, хто її зна. Може, вона якась фанатичка? Із тих, які день і ніч проводять у церкві.
А от запитання про будинок дійсно здивувало коваля.
"Мені не почулося?" -- попри його бажання запитував погляд чоловіка.
"Ні, вам не почулося", -- говорила ніякова і скромна усмішка дівчини.
-- Навіть не знаю, -- все ще безрезультатно намагаючись приховати здивування, протягнув Ніколас, але все-таки виколупав із закапелків пам'яті спогад про будинок купця. Його дружину декілька місяців тому стратила інквізиція за звинуваченням у відьомстві. Церемонія аутодафе відбулася у столиці, в присутності самого імператора. Після того купець з'їхав з глузду і зник. Казали, що він покінчив життя самогубством, але його тіло так і не знайшли... незважаючи на те, що плітки так і не знайшли підтвердження, зниклого відлучили від церкви. Власницею будинку стала донька купця, але одразу вирішила його продати -- вона вчилася у Римі, тож батьківський будинок аж у Луці був їй ні до чого.
Саме про цей будинок і розповів коваль Елен, звісно, пропустивши історію про загадкове зникнення купця і зовсім не загадкову смерть його дружини.
Дівчині пропозиція купця сподобалася, тож він показав їй шлях (дах будинку було видно, адже це була найвища і, без сумнівів, найкраща будівля у місті. До того ж, будинок знаходився в центрі) і ввічливо попрощався, пославшись на роботу і дружину, яка вдома чекала а нього.
Власне, ні те, ні інше не було брехнею -- у Ніколаса й справді було багато роботи і на нього справді чекала **.

Дівчина, весело пританцьовуючи, йшла вулицею. Вона мугикала собі під ніс одній лиш їй знайому мелодію і танцювала. Вона кружляла, інколи перебігала з одного краю вулички в інший дрібними кроками, потім закручувала в уявному вальсі уявного партнера, аж раптом зупинилася, задивившись на небо, на якому веселими табунцями бігли пухнасті вівці-хмаринки, а потім продовжила танцювати. Жителі міста з добродушними усмішками розступалися, звільняючи місце для маневрів танцівниці -- вони звикли до її вибриківі і зовсім не дивувались.
Але раптом на шляху Валі виникла перепона. Щось м'яке й тепле.
Дівчина підняла вгору руку, щоб визначити, що ж це все-таки таке і намацала чиєсь обличчя. Чоловік, який проходив повз, гиготнув.
-- Йойй, лишенько-о! Вибачте-вибачте-вибачте ради Бога, я, сенісіньке слово, не бачила! -- скоромовкою випалила Валя так, що Елен ні словечка з того монологу не розчула, але по інтонації зрозуміла, що перед нею вибачаються.
-- Та не варто, -- промурмотіла вона скоріше своєму носу аніж Валі, здивовано поглядаючи то на свою мантію, по якій такою гарною плямою розмазались лимонні тістечка, то на незнайомку, яка стала причиною цієї маленької "аварії".
-- Ой, я зараз все приберу! Або випру. Знаєш, моя бабуся навчила мене прекрасному рецепту порошку для прання! -- продовжувала торохтіти Валя, намагаючись обтрусити мантію від того, що колись було лимонними тістечками. Безрезультатно.
-- Ох. А давайте ви її знімне і мені віддасте? Я її вам виперу, чеснісіньке слово! -- все ще виправдовувалась дівчина, очікуючи хоч якоїсь реакції від незнайомки, яка в таку теплу погоду вирядилась в мантію.
І дочекалася. Наперекір всім очікуванням Валі -- злості, крику, погроз, -- вона видала широку усмішку. Щиру, теплу. Валя мимоволі здивувалася тому, які гарні були у незнайомки зуби. Незнайомка, -- а це була Елен, -- не обмежилася однією усмішкою, а почала сміятися. Валю чомусь так здивував цей сміх, що вона не витримала й підтримала дівчину.
Їхній сміх -- щирий та заразний Елен і дещо ніяковий, але такий само щирий, і не менш заразний для оточуючих Валі, -- розсипався вулицею. Люди поглядали на сміхотуль здивовано, але також не приховували посмішки. Це було добре місто і люди в ньому були добрими та щирими. Хорошими.

Через п'ятнадцять хвилин обидві дівчини сиділи в найбільшій і найсвітлішій кімнаті будинку, який тепер належав Елен -- тому самому будинку купця, який його донька одразу і без жоднісіньких питань продала, погодившись навіть на передачу оплати не з рук в руки, а через гінця. Це, звісно, здивувало Елен, навіть дещо насторожило, але не настільки, щоб відмовитись від такої гарної мождивості швидко отримати житло у цілком незнайомому місці. Будинок був великим, у ньому було багато кімнат, він був омбельований. У кімнаті Елен було таке велике ліжко з балдахіном, що, дивлячись на нього, вона злякалася, що вранці просто не зможе себе в ньому знайти. А ще їй сподобалась гігантська шафа. Із червоного дерева, з купою полиць і шафок, навіть із дзеркалом.

Дівчата пили чай і все нагадувало звичайнісінькі посиденьки подруг, не дивлячись на високе становище, скромність і не схильність до спілкування Елен. Якби раптом не прозвучало те саме питання. Те питання, яке певний час уже висіло в повітрі, і якого так боялася Елен, бо не знала, що на нього відповість.
-- А чим ти займаєшся? -- спитала Валя одразу після того, як сама розповіла про те, що працює в таверні -- розповідає людям різні цікаві історії, співає і навіть виконує дещо на інструментах, адже має абсолютний музичний слух. Вона розповідала про це цікаво і з таким натхненним виразом обличчя, із яким можна розповідати лише про речі, які любиш всією душею.
Але так само розповісти про свою роботу Елен не могла. Не могла, бо зовсім її не любила і ні краплі не хотіла цим займатися. Це було огидно для неї.
Дівчина піднесла фарфорову чашечку із позолотою до губ і ковтнула чай з таким виразом обличчя, ніби ось-ось заплаче.
Вона зосереджено поглянула на свої руки, потім знову взялася за чашку.
-- Якщо я щось не те... -- почала Валя, розуміючи, що питання виявилося не дуже вдалим. -- Якщо не хочеш, можеш не говорити, -- закінчила бард речення.
Раптом у двері постукали і увійшов лакей в чорному костюмі.
-- Пані, до вас прийшли, -- рівна спина, ідеально чистий одяг, без єдиної складки чи ще чогось. Чисте, спокійне обличчя. Видно, що слуг в цьому будинку тримають в порядку.
-- Хто? -- різко й дещо заголосно відгукнулася Елен.
-- Він не представився, але каже, що це терміново, -- таким само рівним тоном, навіть не здригнувшись від колючого погляду яскраво-блакитних очей доповів лакей. -- Накажете впустити його, чи прогнати?
-- Нехай зайде, -- через кілька секунд роздумів відповіла Елен. Поставила чашку на місце й застебнула верхній ґудзик плаття, коли лакей, поклонившись, вийшов.
Потім увійшов хлопець,  років двадцяти на вигляд. Високий, ставний, в чорному одязі. До пояса прикріплений меч з інкрустованим різнокольоровими камінцями ефесом.
-- Пані Елен, -- він ступив два кроки й зупинився. Не поклонився. Жодного прояву поваги, але й неповаги у його рухах не було. Переводив погляд з однієї дівчини на іншу, ніби вагаючись. Врешті, вирішив, що Елен -- це дівчина у чорному одязі і відвісив їй поклон. Потім поклонився і Валі, але не так низько.
-- Я з Ватикану, -- скосив очі на Валю, яка весь цей час лиш шокована мовчала. Елен кивнула і хлопець витягнув із шкіряної сумки паперовий звиток, стягнений червоною шовковою стрічкою і з червоною печаткою. Елен взяла. Легким рухом зламала печать, розгорнула лист, швидко пробіглась по ньому очима і  кинула швидкий погляд на хлопця, одразу ж повернувшись до вивчення листа.
-- Ну так знайдіть її, -- лист вона згорнула і піднесла до свічника, який стояв на столі.

Пів години потому, в трактирі Луки

-- Навіщо вона вам? -- здивовано підняв заплилі жиром очі трактирщик. Його лоб виблискував од поту, червоні губи обмащені жиром, а товста шия аж колихалася од кожного руху.
-- Зараз питання задаю я, -- не поворухнувшись, твердо відповів хлопець, ховаючи до кишені печать, яку щойно показував трактирщику.
Трактирщик був кремезним, високим чоловіком, подібним до шафи. Здавалося, що він легким порухом двох пальців скрутить Дааріо  (саме так звали хлопця) шию. Вони навіть дещо нагадувала Давида і Голіафа.
В підсобці стояло ще двоє подібних до трактирщика хлопців -- його синів. Вони були не такими кремезними, але також могли легко відірвати кому-небудь голову.
Трактирщик думав. Побити й вигнати цього візитера? Але зайві проблеми йому не треба. Проте й втратить Валю, завдяки якій до його трактиру приїжджали навіть із сусідніх містечок не хотілося.
Категорія: Історичні епохи | Додав: Babulichka | Теги: Історичні епохи
Переглядів: 381 | Завантажень: 25 | Рейтинг: 0.0/0 Історичні епохи, Джен
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close