Головна » Фанфіки » Мультфільми » Екшн (Action)

Білий вовк 5-6 глави Зоотрополіс
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 23.01.2017 в 00:34
Фанф прочитано: 335 раз
Категорія: Екшн (Action)
До фанфіка залишено: 0 відгуків



[ · Скачати дистанційно (З мого дозволу) ] 23.01.2017, 00:34
Глава 5: Дім, милий дім.

 


Нестерпно швидко минали дні за днями, примушуючи сонце щоразу, заново проходити зі сходу на захід по небосхилу. Пан Велет був правий, Арчібальд Штейн справді був лікарем від Бога, адже уже за два тижні призначеного ним лікування Рейчел уже могла ворушити пальцями ніг. Після інциденту у Тундра-тауні, капітан Гримало, нагородив наших офіцерів новими званнями, Теодора підняли до детектива, а Рейчел підвищили до сержанта, а також заочно вручили орден «Золотий дубовий лист», за жертовність під час несення служби. Також Тед отримав право вільного відвідування роботи, до повного одужання сержанта Китиці.
Весну змінювало літо, що також проминуло непомітно, дозволяючи прийти до влади осені. Рись споглядала через вікно автівки, як крапельки дощу, розбиваючись при падінні, змочували розпечений асфальт . В цю мить здавалось ніби плаче літо, адже завтра було перше вересня, що символізувало неминучий прихід осені. У душі Рейчел царювала радість, тому що лікар нарешті дав дозвіл покинути терена лікарні та повернутись до дому, але при одній умові, Увайт був зобов’язаний привозити її двічі в тиждень для проходження процедур реабілітації. Авто зупинилось, Теодор вийшов на вулицю, обійшовши машину, він відчинив двері із сторони пасажира. Широко посміхнувшись, вовк ніжно підхопив на лапи, свою кохану та поніс до дому. «Знову ліфт не працює. Трясця. Нічого, старої школи ще ніхто не відміняв, так навіть романтичніше буде» Подумав білий побачивши краєм ока табличку (Ремонт!) на зачиненому ліфті. Підкорення п’ятого поверху далось йому дуже важко, але він не міг собі дозволити показати це Китиці, та все ж серце надмірним стуком спішило видати втому. Ось вони уже стоять біля дверей власної квартири.
— Постав мене на ноги. Я хочу сама переступити поріг нашого дому. — Вимогливо нахмурила свої прекрасні брови Рейчел. Тед поспішно відчинив двері, і підтримуючи обережно і ніжно однією лапою за талію, повів у квартиру своє кохання . Кожен крок їй давався невимовно тяжко, та присутність того кому належало її серце пробуджувало нові сили, заставляла подовжувати, старатись, та перемагати слабкість, котрій вона так довго піддавалась. Подолавши, здавалось такий довгий шлях, від прихожої до вітальні, рись знесилено всілась на диван. Увайту краялось серце, споглядати моменти слабкості, світла його душі, та все ж він знав, що вона не припиняє боротись за власне здоров’я, і з кожним днем їй ставатиме все краще, бо це ж його… Його Рейчел. Блекхард попрямував на кухню щоб заварити її улюблену каву, та дістати з духовки свій маленький подарунок, шоколадні мафіни. Тим часом Рейч насолоджувалася ароматом свободи, не було ні шуму ні запаху лікарні, була лише вона коханий та їх дім, милий дім.
Минуло десять хвилин, і в дверях кухні появився вовк з тацею у лапах, на таці була чашка свіжо-завареної кави, та тарілка з трьома ароматними мафінами. Підійшовши ближче він побачив, що його кохана задрімала забувши вимкнути телевізор. Увайт хотів уже вимкнути, як на екрані почався випуск новин. «Пряме включення з поліцейського департаменту Зоотрополіса. Офіцер Джуді Хопс розкрила діло про зниклих тварин…»
— Вибач Тед я заснула. — Потягуючи спинку перевела погляд з білого на екран телевізора. — Та це ж наш відділок, що там відбувається?
— Це та прес-конференція про яку говорив Бенджамін. — Пояснив Тед.
«До мікрофону підійшла перший кролик Офіцер, на яку зразу ж кинули шквал запитань. Спочатку вона трималась добре , та все ж одна її відповідь, вдарила як грім серед ясного неба.
— Отже скаженіють виключно хижаки?
— Так ви маєте рацію.
— Але яка причина?
— Ми ще не знаємо. Але тут причиною може бути біологія. Це якась складова їхнього ДНК, що пробуджує у них, щось первинне, та змушує їх ставати некерованими.
Тут з трибуни її забрала заступниця мера Дуня Вівцянка.»
В домі стояла тиша. Рейчел і Тед дивились один на одного, обдумуючи слова сказані кролицею.
— Та ні не може такого бути, якби це була біологія, зважаючи на пережите, я б здичавів уже давно. — Порушив тишу Увайт. — Запам’ятай кохана, тут щось не чисто, за цими здичавіннями точно хтось стоїть. — Обурився Блекхарт.
З моменту прес-конференції минув тиждень. Цього вечора Бенджамін Шкрябогриз вирішив, попити пива та поділитися пережитим з своїм найближчим другом .
— Як це вони тебе в архів перевели? — Намагався збагнути причину Увайт.
— Я і сам не розумію, але кажуть «Негоже аби хижак на рецепції сидів» — З сарказмом в голосі промовив Бен. — Мені от що ще з голови не виходить, офіцер Хопс поклала на себе відповідальність, за те що зараз відбувається у місті, та за всі випадки дискримінації хижаків. Вона не могла більше це споглядати і пішла у відставку, адже всім своїм серцем вірить, що все що сталось, сталось через її необдумані слова. — Шкрябогриз пригубив пиво щоб перевести подих.
— Ще одумається, у дівчат таке буває. — Намагався пожартувати Тед.
— Але ж все таки вона хороший коп, раз за дві доби зуміла знайти не те що пана Видревського, але і решту зниклих звірів, Бого ледь не посивів від здивування. Бачили ви б його морду, коли він про це дізнався. — На мить на мордочці Бена з’явилась усмішка, яку зразу ж приховав сум нових думок. — Тай з лисом що їй допоміг негарно вийшло, це досить сильно вдарило по її самооцінці, здається його звали Ніколас Увайлд, від тоді Джуді ходила сама не своя.
— Стоп, я вже чув колись давно це ім’я. — Перебив Шкрябогриза Увайт. — Був у мене єдиний друг в школі, тож мого друга так само звали, от тільки я його втратив. Того дня у нього мала бути посвята у «Лісові скаути», не знаю що там сталось але після, цього вечора я більше Ніка не зустрічав. Дорослі розповідали що він з своєю мамою кудись переїхали. — Занурився у спогади Тед. — Шкода його, адже на ті часи він був моїм єдиним другом. — Дивлячись у своє відображення на відчищеній ним до блиску підлозі, сумно завершив білий. За дружньою бесідою, час тягнувся непомітно. Годинник уже непідкупно сповіщав, що настала одинадцята година.
— Ой я щось у тебе засидівся. Тай Сьюзен з маленьким Робертом, мене напевно уже зачекались. Удачі тобі Тед, і Рейчел не забудь передати щоб скоріше одужувала. — Попрощався Бен, і бігом помчався до дому. Увайт стояв біля дверей свого під’їзду, і дивлячись в слід віддаляючогося силуету Бенджаміна, все дивувався «Ну як такий товстун, може бути таким спритним?» Це питання так і не отримає відповіді.
Наступні два тижні, були дуже важкими. Спочатку, якісь хулігани розбили їм вікно цеглою, до якої була примотана записка «Забирайтесь звідси хижаки». Далі розмалювали їхні двері, потім ще й додумались їх підпалити. Добре, що гострий вовчий нюх, вчасно відчув сморід горілої деревини, і він встиг оперативно загасити полум’я. Не зважаючи на ці прояви агресії в їхню сторону, у Теду було чому порадіти. З кожним днем ноги Рейчел ставали сильнішими, а кроки впевненішими. Вона уже могла сама спокійно пересуватись по всій чотирьох-кімнатній квартирі, час-від-часу зупиняючись, щоб перевести подих. Кожен крок приносив їй невимовну радість. Тед спостерігаючи за її успіхами, усіма фібрами душі почав відчувати такий бажаний спокій, який покинув його уже давно. Тай сьогодні він заглянув не на довго.
Наша пара, дивилась свій улюблений телесеріал, зненацька, його обірвав позачерговий випуск новин. У мерії Зоотрополіса відбувалась прес-конференція зібрана новим мером Дунею Вівцянкою. «Я зібрала вас сьогодні, щоб оголосити. В наслідок збільшення випадків здичавіння хижаків, я з превеликим жалем, змушена підписати громадянську ініціативу, про створення стримуючих нашийників, які будуть подавлювати струмом, бажання зашкодити іншим…» Тед зціпивши зуби вимкнув телевізор, та зжавши лапу у кулак сильно стукнув по дерев’яному підлокітнику дивану. Повернувши голову в сторону коханої, він побачив, що Рейчел закрила лапками очі і тихо плакала. Теодор ніжно пригорнув її до себе, намагаючись заспокоїти.
— Тихо мила, тихо, я з тобою, поки я поруч, ніяка сила не заподіє тобі шкоди. — Заспокоював він її. Їй стало легше, адже найрідніша тварина на світі, пригортала її до себе, наче найдорожчий скарб. Увайта також сильно зачепила ця новина, хоч він і не подавав вигляду, та все ж нестерпні думки, жалили його розум наче бджолиний рій. «Стримуючі ошийники, які перетворюватимуть в нічому невинних хижаків, в рабів без права на емоції. Невже травоїдні настільки боягузливі, для того щоб побачити правду, та залишити в минулому закоренілі стереотипи. А ця, Дуня Вівцянка, стала до влади, і вже собі дозволяє такі нетактовні ходи. Щось тут з нею не так, точно не так. Від цих думок по його тілу пробіглись мурашки.
— Теде! — Вивів з роздумів ніжний голос коханої. Вона помітила, як у нього по щоці скотилась сльоза. — Що з тобою милий? — Стривожено запитала Рейч.
— Нічого, просто задумався, про речі яким ніколи не стати реальними. — З болем видихнув Теодор.
Важким валуном прокотився ще один тиждень. Блекхарт все частіше ловив на собі косі погляди від прохожих травоїдних. Натомість хижаків він майже не зустрічав. Усі сиділи по домівках чекаючи кращої долі, в ці часи. Проходячи повз шумну компанію, один баран кинув в нього порожньою банкою з під пива, він ледве стримався, щоб не заставити з’їсти цю банку негідника та все ж роки служби в поліції змогли натренувати його витримку, тому він без явно вираженої реакції пішов далі своєю дорогою.
Ранок наступного дня. Дзвінок телефону.
— Алло, привіт Бен. — Підняв трубку Увайт.
— У мене неймовірні новини. Пам’ятаєш Джуді? — Не приховуючи радості у голосі запитав Шкрябогриз.
— Так пам’ятаю, а хто ж цю Хопс забуде.
— Так от ти не повіриш, вона з своїм другом Ніком, віднайшла причину здичавіння хижаків. А саме головне, хто їх отруював. Мер Дуня Вівцянка, найняла що звався Дуглас щоб він скористався екстрактом квітки «Midnikampus holicitias, по народному Нічні сирени», заражував хижаків, тим самим виставляючи їх у поганому світлі, що мало б їй допомогти нагнати страх, на так би мовити жертв, і цим самим зібрати усю владу у своїх лапах. — Майже на одному подиху завершив Бен.
— Надіюсь її уже спіймали. — Хотів пересвідчитися Тед.
— Звичайно, ати як думав. Вона уже на допиті. О і до речі, після з’ясування обставин, Бого пообіцяв перевести мене на попереднє місце.
— Це ж прекрасно Бен. — Зрадів Увайт — А на рахунок цієї вівці, я ще від самого початку, відчував щось не добре.
— Такі події треба відсвяткувати, Тож ми зі Сью зайдемо в вечір, Ти не проти?
— Та яке там проти, приходьте і хрещеника не забудьте взяти, Рейчел настрій піднімете, а то увесь тиждень, не може нормально спати, уся тремтить і плаче поки я її не обійму.
— От почує хороші новини, і зразу хвилюватись перестане. Значить до вечора, щасливо друже. — Попрощавшись поклав трубку Бен.
«Невже на кінець усе буде добре» не міг повірити у почуте Тед «Треба скоріше розповісти Рейчел». Увайт підскочив з дивану і побіг у спальню, де ще мирно дрімала, набираючись сил його кохана. Він підійшов до ліжка, опустився на коліна і люблячи поцілував рись у чоло. Вона повільно розплющила очі, і побачила блакитне небо Теодорових очей.
— Кохана тут такі новини… — Увайт переказав їй усю телефонну розмову з Беном, і не забув додати що у вечері в гості прийде Шкрябогриз із сім’єю .
— А коли ми на кінець станемо повноправною сім’єю? — Ніжно глянула запитуючи Рейч.
— Скоро мила, Скоро. — З надією у словах, промовив Тед. Після чого, вони зійшлись у пристрасному поцілунку. Відірвавшись одне від одного, вони відправились на кухню, готувати страви для гостей.

 

 

 

Глава 6: Справжня сім’я

 


Дзвінок у двері. Увайт поспіхом відчинив їх.
— Бен, Сью, привіт, а хто це у нас тут.
— Доброго вечора дядьку Тед.
— Роберт! Ох який ти уже виріс. — Вовк взяв на лапи маленького сина тигриці та гепарда, і обняв його. — Чого у дверях стоїте, проходьте. — Повівшись справжнім господарем, Теодор забрав у них пальта, та повішав на вішак, після чого провів їх у вітальню, де уже був накритий стіл. На ньому були суші і різні салати, а посередині стояла тарілка з пончиками на десерт.
— Хрещена привіт! — Маленький Робі зістрибнув з вовчих лап, і підбіг до Рейчел, виліз їй на коліна і міцно обійняв, адже ніхто на світі, не вміє так щиро любити, як дитина. Китиця поцілувала його у чоло, і погладила по спині, тоді акуратно нахилилась, та дістала з-під подушки іграшкову поліцейську машинку.
— Це тобі солоденький. — Люблячи усміхнулась Рейч.
— Дякую хрещена. — Він схопив іграшку, глянувши на неї очами переповненими щастям , і побіг гратись. Тед дивився на це і ледь стримував сльози, адже він мріє стати татом, від тоді, як вони з Рейчел почали жити разом, і лиш одне його бентежило, вони були занадто різних видів, тому у них могло узагалі не бути нащадків. Він не замітив, як скупа сльоза, сповнена болю переживань, стікаючи, загубилась у його білосніжній шерсті.
— Ой, пробачте задумався. Ви влаштовуйтесь а я зараз підійду. — Промовив Увайт, і чкурнув на кухню. За хвилину він повернувся несучи у лапах охолоджену пляшку марочного шампанського.
— Ну що, відсвяткуємо твоє поновлення Бен? — Запитав Тед, після чого пролунав постріл, і корок від шампанського вдарила об стелю ледь не зачепивши, дорогу, антикварну люстру. Розливши ігристий напій по бокалах, вони підняли їх, і кімната заповнилась дзвоном хрусталю.
Прокинувшись з першими променями сонця, Блекхарт перегнав у голові усі події, що відбулись вчора. Він зупинився на думці «настав час їм з Рейчел на кінець стати справжньою сім’єю». Тед акуратно вибрався з обіймів коханої, щоб часом не розбудити свого янгола. Він помчав у місто, при цьому не забувши залишити записку, щоб вона не хвилювалася. Ось Увайт спіймав таксі, і сівши у нього вирушив до Тундра-тауну. Теодор хотів заїхати до борсука Стефана Криштофскі, з яким його познайомив пан Велет. Він був ювеліром сім’ї Велетів, і водночас найвірнішим другом старої землерийки. Саме він допоміг Стефану на початках зберегти сімейну справу, яку у нього хотіли забрати звірі Золотокопита. Крамницю заснував, ще його прадід Адам Криштофскі, який творив ювелірні чудеса.
Теодор стояв перед скляними дверима над, якими висіла вивіска «Ювелірні чудеса Криштофскі». Увійшовши він привітався з лисицею, яка стояла біля вітрини поліруючи її серветкою.
— Вітаю Марі. Чи можу я поспілкуватись із Стефаном?
— О. Добридень Теодоре. Одну хвилинку зараз його попереджу. — Відповіла руда, і спокійно пішла до кабінету шефа. За мить вона повернулась. — Проходьте він з радістю вас прийме.
— Дякую Марі. — Вдячно кивнувши, він направився в сторону звідки щойно прийшла лисиця консультантка.
— Доброго ранку пане Криштофскі. — Привітався зайшовши в кабінет Увайт.
— Доброго ранку пане Блекхарт. Чим я можу завдячувати такому ранньому візиту? — Потягуючись у своєму кріслі, запитав похилого віку Борсук у галантному костюмі, та золотою печаткою з фамільним гербом, на безіменному пальці лівої лапи.
— Я на рахунок свого замовлення. — Прояснив причину свого візиту Тед. — Воно готове?
— Так, усе зроблено, як ви описували, до найменшої деталі. — Стефан нахилився відчиняючи сейф, у тумбочці столу. Відкривши його він дістав невелику бордову коробочку і передав вовку. Взявши в лапи, він відкрив її, і в його очах, відбилась каблучка неймовірної краси, якої була гідна, тільки одна персона у цілому всесвіті, його кохана Рейчел. Воно дійсно було зроблене повністю як він описував до найдрібнішої деталі. Кільце було виготовлене з золота, на його вершині був ідеально оброблений смарагд, а навколо нього платиновий обруч інкрустований сапфірами. З внутрішньої сторони каблучки, було вигравірувана фраза «Ти завжди будеш світлом моєї душі». Тед все ж насмілився закрити коробку, і перевів свій погляд на пана Криштофскі.
— Чудова робота, гідна великої винагороди. Скільки з мене? — Запитав Увайт, дістаючи з кишені пальта, по вінця забитий грошима гаманець.
— Заховайте його. — Стефан зупинив білого. — Пан Велет наполіг щоб ви прийняли цю каблучку як подарунок, в знак його поваги і прийняття вас, в так би мовити нашу сім’ю. — Вовк вдячно кивнув, і заховав коробочку в внутрішню кишеню біля гаманця.
— Дуже вдячний вам, та пану Велету. А зараз мені час, ще потрібно заїхати в декілька місць. — Увайт піднявся і направився до виходу, він уже зловився за дверну ручку, коли його наздогнали слова пана Криштофскі.
— Надіюсь вашій нареченій сподобається наша робота. І всього вам найкращого юначе.
— Я впевнений, що сподобається, інакше і бути не може, ще раз дякую вам. — Відповів Блекхарт та покинув кабінет старого ювеліра. Вийшовши на вулицю, він побачив продавця квітів. Купивши у нього дві червоні троянди, Тед спіймав таксі і вирушив на міське кладовище.
Холодний вітерець подував з різних боків, підіймаючи листя у вихор, він розкидав їх у всі сторони, ніби намагався приховати сліди живих істот, у цьому царстві мертвих. Постать у сірому пальто до колін, ішла між надгробних плит, пильно розглядаючи кожну, ніби щось вишукувала. Раптово вона зупинилась біля плити з надписом «Кейтлін Деневер Блекхарт (1963р – 1992р) Твоє сонце погасло занадто рано». Вовк присівши згорнув листя з основи надгробку, та поклав туди дві червоні троянди.
— Привіт мамо. — Проронивши сльозу, тремтячим голосом промовив син. — Вибач що так довго не приходив… — У нього в голові крутились події того вечора, а серце сковував сум, та відчуття провини. — Я прийшов просити твого благословення. Я женюсь мамо, шкода що не можу почути твою думку. — Його мордочка все більше мокріла від солоних сліз суму. — Та все ж я впевнений, що ти б схвалила мій вибір… Зненацька по його спині пробігся прохолодний вітерець, а на чолі з’явилось відчуття материнського поцілунку. Тед витер сльози. — Дякую мамо, за все. Прийшов час помиритися з батьком, адже це найкраще що я моду зробити для твоєї душі, тому що відчуваю, що тобі там сумно через наші непорозуміння, пора покласти цьому край.
Він перехрестившись та попрощавшись з мамою, пішов через свій улюблений парк до маєтку Блекхартів.
У парку було тихо, ба навіть занадто тихо. Увайт занурювався добре відомою стежкою, все глибше між дерев. Звідкись пролунав свист. Теодор повернувся і завмер, у нього за спиною стояла однорога газель, яка тримала його на мушці пістолета.
— Пам’ятаєш мене? Бачу що пам’ятаєш. Того вечора я вбив твою напарницю, а зараз твоя черга, паскудна вовча шкуро. — З яскраво вираженою агресією викрикнув однорогий.
— «Як добре що він не знає чим тоді усе завершилось» — Подумав Тед і прийняв рішення діяти. Він ривком пірнув в ліво. Постріл – трасер від пулі, лиш прописав тонку лінію, там де секунду тому стояв білий. Піднявшись на ноги, Увайт помчався на нападника, попутно у ухиляючись від куль. Здавалось час сповільнив хід, заплутавшись у перипетії бою. Клац – пістолет дав осічку. «Треба поспішати» лунало у вовчій голові.
— Я Джошуа Газінський, ти вбив моїх друзів, за це ти поплатишся своїм життям, чого б це мені не коштувало. — Він нагнувся виставивши жало свого гострого рога вперед. Не встигнувши відреагувати Увайт настромився на ріг. Джош різко піднявся перекидаючи вовка через себе. По парку крик і хруст. Тед засліплений болем, падаючи полоснув кігтями по спині Газінського. До болю від втрати другого рогу додався від глибоких подряпин. Запанікувавши, в агонії Джош втратив самоконтроль, та побіг у невідомому. Блекхарт же лежав на заасфальтованій доріжці. Крізь густий туман у очах, він побачив бордову коробочку, що лежала в метрі від нього. «Напевно випала при падінні, потрібно швидше забрати її» прорвалась, крізь пульсуючий біль думка. Дотягнувшись до неї, він зжав її у кулаку, та спробував піднятись, це йому вдалось з важкістю. Увайт глянувши на себе, зрозумів що справи паршиві. У його грудній клітині стирчав ріг газелі. Він боявся його витягнути, адже знав чим це може завершитись.
— Так погано все складається для тебе. — Тед підсумував сам собі. Дихати ставало все важче, «напевно він легеню пробив» з болем прийшла думка. Білий брів стежкою ледве переставляючи ноги, ось сили покинули його і він упав у ледь пожовтівшу осінню траву. При піднявши голову Увайт побачив Sanctum Sanctorum (святая святих) свого дитинства, старий дуб де він ховався від суворого світу. Використавши все що залишилось від своєї сили, Тед підповз до могутніх коренів, де і поринув у передсмертне марення.
І так ми тут, де усе почалось. Ми знаємо його історію, ми побачили його шлях, але він пройшов тільки половину…
— «Я Теодор Сем’юель Увайт Блекхарт, невже це кінець, невже я ніколи не одягну обручку на палець своїй Рейчел, ніколи не поняньчу своїх дітей, ніколи не помирюся з батьком…
— Ніколи не кажи ніколи. — Його думки перебив ніжний глос мами. — Синку, я завжди була і буду поруч з тобою у твоїй душі. Я бачила усі твої вчинки, я відчувала твій біль і переживання. Сину, нема в світі вовка гіднішого за тебе. Не твій ще синку час, тож живи і кохай. Знай я благословляю тебе Теодоре…»
— Теодоре! — Його блакитні очі відкрились, а в носа вдарив знайомий аромат сигар. — Теодоре! — Туман в очах трохи розсіявся, і він побачив морду свого батька, стривожену і сповнену любові. — Синку тримайся не засинай. — Тремтячим голосом промовляв Сем’юель. — Я уже викликав швидку, та поліцію. — Гудіння сирени заповнило парк, гримнули двері, і до них підбігла кролиця в поліцейській формі, з аптечкою у лапках.
— Я офіцер Джуді Хопс, дозвольте допомогти. — Вона схилилась над вовком, та почала надавати першу медичну допомогу. З мить примчала і карета швидкої, з якої вийшло чотири єнота. Вони вкололи йому морфій, адже його стан був дуже важкий, і він зразу поринув у світ сновидінь.
Пі… Пі… Пі…Пі… «Як важко розплющити очі. Де я? Цей запах такий знайомий. Це запах ліків. Я в лікарні?» прокинулась свідомість Увайта. «Потрібно відкрити очі». Крізь тьму почало пробиватись м’яке світло. Воно поволі витісняло темряву, і відкривало огляд на палату. У його голові ще паморочилось, після наркозу. Він повернув голову в ліво. З його лапи вела тонка трубка капельниці, та це його не хвилювало, адже в кутку кімнати сидів старий виснажений вовк. Він опустивши голову, тихо дрімав.
— Батьку. — Крізь біль у грудях прохрипів Тед. Вовчі вуха ворухнулись, прокинувшись він підбіг до сина мало не перечепившись за килимок.
— Синку нарешті ти прийшов до тями. Хвала Богу, що ти вижив, після того як утратив стільки крові. — Сем’юель усміхнувся сину та продовжив. — Ніколи тобі не говорив, але у тебе її очі, кольору блакитного ранкового неба… — По його щоці прокотилась батьківська сльоза сповнена любові, яку він так довго тримав у собі. — Пробач синку, пробач за все, я не повинен був винити тебе у всьому, до біса сімейне повір’я. Ти зміниш рід Блекхартів в кращу сторону, тим самим покладеш край нашим закоренілим законам, по яких жили, твій прадід, дід і нажаль я. Теодоре, ти зміг посіяти зерна добра у моєму серці, хоч вони і проростали занадто довго. Ти не дав життю зламати себе. Я пишаюсь тобою, і вважаю що Кейтлін, також тобою пишається. — Завершив Сем.
— Тоді у парку я йшов до тебе щоб попросити вибачення, та благословення на шлюб. — Схопивши тата за лапу, слабким голосом промовив син.
— Я благословляю тебе Теодоре, і вірю що ти обрав собі гідну пару.
— Батьку у мене в лапах була… — Не давши договорити Теду, Сем’юель простягнув таку дорогу серцю сина бордову коробочку.
— Вона випала у швидкій. Я помітив її, і вирішив зберегти для тебе.
— Дякую тату. — Долаючи біль у грудях, він при-піднявся, і обняв батька.
— Все Теодоре, заспокойся, тобі потрібен відпочинок , і більше так поки що не роби, а то шви ще розійдуться. Я поки сходжу покличу медсестру, а ти відпочивай. — Старий вовк поклав заповітну коробочку під подушку і вийшов з палати у пошуках медсестри. Слабке тіло брало гору і Увайт почав поволі провалюватись у царство снів.
Осіннє поки ще тепле сонце, пробивалось крізь лікарняні жалюзі, стараючись своїми промінчиками, погладити білосніжне хутро вовка. Один промінчик неакуратно стрибнув на заплющені очі Увайта, чим і пробудив його від сну. В цей момент у палату увійшло четверо звірів. Спереду поволі опираючись на плече Бенджаміна йшла Рейчел. А з заду них увійшли кролиця в поліцейській формі, та лис у зеленій гавайській сорочці. Бен підтягнув крісло і поставив біля ліжка, опісля туди зразу сіла Китиця. Нахилившись і взявши Теда за лапу, вона тремтінням промовила.
— Коханий як ти? — Її волога від сліз переживання мордочка, уже була готова заново покритись солоною вологою.
— Коли ти поруч зі мною, мені стає краще тож кохана не хвилюйся усе буде добре. — Витираючи її сльози прошепотів Тед. — А хто це з тобою прийшов. — Вовк перевів погляд на стоячих біля дверей кролицю та лиса.
— Я офіцер Джуді Хопс, я надавала вам до медичну допомогу там у парку. — Взяла ініціативу кролиця.
— Стривай, а цю хитру руду морду, я впізнаю за милю. Невже це старина Ніколас Піберій Увайлд, скільки літ скільки зим. — Прокашлявшись Тед зрадів побачивши друга дитинства.
— Привіт Білосніжко! Мені Джуді розповіла про тебе, і я вирішив що прийшов час згадати стару дружбу. — Відповів у своїй хитрій манері лис.
— Білосніжко? — Перепитав зриваючись на сміх Бен.
— Його так брати називали. — Коротко пояснив Нік. Шкрябогриз обперся на тумбочку на якій стояло радіо. Воно увімкнулось, від чого Бен аж підскочив. Усі дружньо засміялись. За мить сміх затих, а палату наповнила музика з минулого, вона чіпляла вовка і рись за душу, адже її виконував Гарет Фрост. Це була та сама їхня перша пісня. Тед вирішив використати момент, і дістав з-під подушки коробочку. Відкривши її він промовив.
— Рейчел Леорі Китиця, я кохаю тебе і прошу стати моєю дружиною. — На її мордочці була щира посмішка, а у смарагдових очах блистіли сльози щастя.
— Так я згідна. — Тремтячим голосом відповіла Рейч. Він одягнув їй каблучку на палець, після чого вони зійшлись у поцілунку, сповненому ніжності та пристрасті. З боку це виглядало настільки мило, що Хопс під впливом щирих емоцій не помітила, як обійняла Увайлда. Нік же не пручався і лиш пригорнув її міцніше до себе.

 

 

 

Категорія: Екшн (Action) | Додав: Bard_Winterwolf | Теги: Зоотрополіс
Переглядів: 335 | Завантажень: 80 | Рейтинг: 5.0/1 Екшн (Action), Зоотрополіс, Романтика, Ангст
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close