Головна » Фанфіки » Книги » POV

Історія одного сновидіння
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 21.01.2019 в 10:56
Фанф прочитано: 955 раз
Категорія: POV
До фанфіка залишено: 0 відгуків

Схожі фанфіки:

21.01.2019, 10:56
…Я Любомира Тернівська. Мені було 5 років коли спалахнула епідемія. Й хоча я була маленька, але вже тоді я розуміла, що так не має бути, що стались зміни, які ні до чого доброго не приведуть. 
Мене оточувала смерть! Багато тіл гнили від хвороби. Над ними кружляли мухи і черв'яки вилазили з очей. Стояв запах гнилі, який на диво не був мені огидним. Навіть навпаки, це був найкращий запах, що колись охоплював мій ніс.. Хотілось їсти! Мій голод був сильним. А чарівний запах гниючого тіла, манив мене все більше. Стримуватись було важко. 
Я плакала... Кликала маму, але вона не приходила. Мені було страшно... Я блукала по полю вкритому тілами. Шукала маму. Дуже не хотіла знайти її серед мертвих людей… Це останнє, що я пам'ятаю. Потім провал в пам'яті. Напевно я втратила свідомість. 
Прокинувшись, я була в авто і мене тримав на руках чоловік. Він пахнув інакше. Не так смачно, як мертве тіло. Навпаки запах був такий рідний, а обійми такі теплі немов мамині. Мені навіть не було страшно, оскільки люди були живими. Його звали Андалус! Звичайно це був його псевдонім і фактично його нове ім’я. Оскільки чоловік – Андрій Дігтяр припинив називатись людиною, після спалаху епідемії в світі. Він був інфікований як і я! Андалус запевняв, що я тепер в безпеці і це моя нова сім'я. Саме з цими "людьми" я прожила все своє життя. 
.... Зараз мені 15! Я проживаю загалом нормальне життя, як на цей час. Я інфікована! Так само як інші "люди" з якими я проживаю. Ми їмо лише м'ясо. Іншу їжу наш організм не сприймає. Якщо раніше ми м'ясо готували, то тепер його доводиться вживати лише в сирому вигляді. Ми не стали схожими на тварин ми все ті ж люди, але через пущений вірус наші смаки і потреби різко змінилися. Ми не зомбі, людей ми не їли. Хоча й залишилось багато не інфікованих персон. Пощастило їм... 
Та згодом сталось найстрашніше. Те чого ми так боялись. Вірус вразив не тільки людей, він вразив ще й тварин. Ті, яким вдалося вижити, стали нашою їжею. Та вже за 10 років тварин не стало. Інфіковані "люди" їх з'їли. Навіть домашніх тварин. Це було початком голоду. 
Від голоду інфіковані почали дичавіти. Одним із таких був наш командир, батько Андалус. Він завжди добував нам їжу і віддавав все до останнього шматочка, залишаючись голодним і безсилим. Через голод він став схожий на дикого зомбі із фільмів. Це було жахливо. Ми почали голодувати! 
Після смерті Андалуса, головуванням зайнялась я, оскільки більше було нікому. Ніхто не хотів брати на себе таку відповідальність. Я перейняла від нього майже все: силу волі, мужність, терпіння. Я була йому донечкою, яку він завжди хотів мати. Проте через епідемію він втратив таку можливість. Його дружина не витримала смерті дитини, що померла в її утробі і згодом покінчила життя самогубством. Це було дуже сумно! 
З початком голоду нам було дуже скрутно! Спочатку нас рятували могили. Саме там ми шукали їжу. Мені було так соромно, оскільки це була моя ідея. Проте це було креще ніж їхати глуздом від голоду. Ми почали їсти людей, мертвих звичайно, але все ж вони колись були живі. Ходили по землі та насолоджувались життям. Я б теж хотіла зараз просто гнити в землі, оскільки це набагато краще ніж бути зараз тут і переживати ці скрутні голодні часи. Їсти людину, осмислюючи, що колись ти ходив з нею на одну роботу чи ще гірше, був з нею у відносинах. А як гірко було дивитись на жінку, яка їла свого метвого чоловіка й плакала. ...Як сильно вона плакала! Й хоча вони були вже мертві, але іншого варіанту ми не мали. На смак вони майже нічим не відрізнялись від тварин, хіба що лише жирністю. Деякі тварини жирніші. 
Й хоча я була мала але на свій вік я була розумніша за всіх. Я знала всі нюанси інфікованих людей. Знала їхні слабкі місця та все інше. Командир в минулому був лікарем. І він був одним із перших хто дізнався про випущений вірус. Також став одним із перших інфікованих, кому вдалося вижити. Як він мені казав, що через гарний імунітет, який він мав, йому вдалося вижити. А люди хто мав поганий імунітет, від цього вірусу помирали. Батько хотів зробити антивірусний препарат, щоб ми могли далі жити спокійним життям. Але через голод йому це не вдалося, оскільки він був сильнішим за будь-яке бажання знайти протиотруту. 
Андалус під час досліджень виявив, що інфіковані не можуть розмножуватись ні статевим шляхом, ні за допомогою укусу. Тому якщо всіх інфікованих винищити то не буде таких проблем. Але хоч ми й інфіковані але ми люди. Ми так само ходимо, говоримо, виглядаємо як звичайні люди. В нас немає ніяких вад на тілі, не звисають очі з очниць і руки з ногами на місці. Просто в нас інші вподобання в їжі. 
...Їжі на всіх не вистачало. Тому масово інфіковані почали дичавіти. В нас не було вибору, тому доводилося їх вбивати. Дивним було те, що вони не стали нас атакувати, вони не кидалися і були досить спокійними. Проте коли ми підносили до них м’ясо то вони ставали агресивними.
Смертей було багато з нашого боку. Проте з боку звичайних людей ні. Тому ми знову голодували. 
Я запропонувала нам йти в лікарню. Там є морг, тому й трупи людей повинні бути. Нас залишилось дуже мало, тому пробратися в лікарню було просто. Ми дуже спішили, оскільки одному з нас було дуже погано. Сум нас охопив тоді коли в морзі було пусто. І саме тоді чоловік одичавів. Його очі налилися кров'ю, шкіра отримала зелений відтінок, а з роту полилась слина, оскільки він був не в змозі її ковтати. Він не чіпав нас, оскільки ми теж були інфіковані. Він вибіг з моргу і побіг палатами лікарні. Ми встигли його зупинити, але не змогли врятувати жінку, яка першою попала під його гнилий рот. Нам вдалося його вбити і тому він помер, а згодом померла й жінка. Ми думали, що на цьому все закінчиться, але це був лише початок. 
Жінка, яку покусав чоловік не померла, а стала однією з нас, а точніше з них. Покусана жінка була дикою та неврівноваженою. Саме вона посіяла паніку в лікарні. Вона почала кидатися на інших людей і їх заражати. Лікарня була повна зомбі. Яких сюди привела я. Мене дуже спантеличив цей момент, оскільки інфіковані не могли заразити людей, проте Андалус робив цей експеримент з інфікованими, а дикі інфіковані були схожими на зомбі. Саме тоді мені стало зрозуміло, що наш інфікований організм лише спав в очікуванні пробудження. І цей чоловк зміг перевати всі дослідження Андалуса щодо інфікованих. Стало ясно, що таке зараження чекає на всіх.
Це був жах! Мені Здавалось що це початок зомбіапокаліпсису...
Категорія: POV | Додав: Ru_RUSHA
Переглядів: 955 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Містика, Міфічні істоти, POV, Ангст, Дарк або Даркфанфік (Dark, Darkfic)
Всього коментарів: 0
avatar

Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close