Головна » Фанфіки » Книги » Поезія/лірика

Дартс
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.12.2018 в 14:24
Фанф прочитано: 374 рази
Категорія: Поезія/лірика
До фанфіка залишено: 0 відгуків

Схожі фанфіки:

09.12.2018, 14:24
Глава 1: Ванда Де Аікі
Чорний колір, знаменитої будівлі – Замок Річарда Левиного Серця або інакше відомим, як бар "Сумереного піхотинця", стояв посеред занедбаного, покритого мороку містом. Скільки років пройшло з того часу, коли в останній раз згадував його справжню назву; ніхто не пригадає. Одне, що можна було згадати - це переважно першу літеру, але людська пам’ять має ваду зраджувати – "К". Зараз він відомий під назвою Фунго. Його золота жила життя померла ще декілька років тому, коли усе зіпсувалося одним моментом. Його чарівні історії, будівлі і природа, загинула. Все зникло. Щастя, сум, любов, ненависть, моралі – зникло! На диво, людське життя, якимось чином утрималося в реальності, але частина змінилася на потвор, монстрів і на щось, чого розповісти чи зрозуміти не дуже просто. Як би ви змогли уявити все те, що сталося... Ви би неодмінно почали молитися Богам за ваше життя, яке ви не ціните чи взагалі відрікаєтесь від нього. Нажаль зараз нічого вишуканого не залишилося, лише покинуті міста, села і будинки. Саме місто чорне, покрите сірим, густим, брудним туманом, що не розходився вже з останньої щасливої години мешканців міста. З нього ледь-ледь помітно старі потріскані, золоті купала церков, шпиці старовинних замків і високі розгромлені будинки. Сам замок зміг вистояти та став притулком для тих хто хотів жити далі, а для когось став розважальним шоу в якому головним героям був сам покупець. Але цей замок не прославився б так гучно на весь світ, як би ним не заправляла така істота яка попереджала всіх на один крок.
«Чудова сьогодні погодка!». У темний те ауарський вечір, з рідка, повивав теплий літній вітерець із тонким ароматом духмяних квітів, хоча інколи виникав неприємний сморід, який простягався з східного боку міста. Саме там, колись, було тихе мирне життя між природою та людиною, а тепер купка сміття і відходів, які з’являються там не щодня.
По тихим вуличках, по високому пагорбі були чуті тихі кроки: тик, тик, тик… «Шкода, що такий красовитий вечір закінчується». Істота, що більше скидалася статурою на людину у темному плащі, повернулася спиною до пагорба аби роздивитися безкраї міста у ніжно багряному кольорі; її вуста поворухнулися, але голосу не було чутно. Вона читала молитву Богові. Потвора не рухалася деякий час, постійно то переводила погляд на небо то на свої чисті чоботи. Її плечі шатнулися і ноги продовжили свій шлях нагору. Каштанові очі стрибали з будинку на будинок, з істоти на істоту, поки вони не знайшли те, чого так пильно шукали - Замок Річарда Левиного Серця. «І, кого він тут може знайти? Чи знову старий знайомий чи якась недоумна п’яниця!». Вона обережно піднялася сходами, що вели до простеньких дерев’яних дверей. Тільки вона наблизилася до них, як дерев’яні плити відчинилися самі, а на сходинці опинився хлопець у довгому темно-синьому капелюхі. Він обережно закрив своє обличчя, вибачився, після чого швидко вирушив впевненим кроком униз по пагорбу. Людиноподібне створіння подивилася у слід хлопця. «В наші часи молодь була більш ввічливою». Творіння ступила на сходинку, де пару хвилин тому був молодик і легким дотиком відкрив дверцята.
Перше, що впало на очі це світла атмосфера будинку: золота люстра з елементами кришталю, ало-червоними стінами в стилі готики, біла графітова підлога з червоними килимами. В кімнаті також було безліч таких речей, яких не знайдеш у цьому місті: заморські рослини, моделі архітектурних пам’яток, дорогі картини і безліч того чого не побачиш у простих мешканцях у дома, іноді здавалося, що сей дім не просто ресторан чи бар, а цілий музей. Усе це прекрасно комбінувалося з столами для покеру і більярду, міні барами та бенкетними столами. Істота не могла надивитися на всю цю красу, кожна деталь була розкішною і її жага до крадіжки почала прокидатися, але зненацька її увагу привернула темна, розсіяна хмарка перед нею. З неї, буцімто, виник силует високої, темношкірої дами в ніжно-золотистому доземному платі, що ярко описувало її фігуру. Жіночий ніжний голос запропонував зняти верхній одяг і пройти за нею повз покерні столи до свого столика. Попри суржикову мову дами, істота зрозуміла її і віддала без зайвого слова свій одяг.
Поправивши свій піджак, гість звернув увагу на музику, яка тихо грала у просторі будинку. Були чутні скрипки, флейти, саксофони та подекуди барабани. Її очі бігали по всьому головному залі в пошуках чогось прекрасного, але все чарівне прикривали спини людей. Ніхто з присутніх не знав ким була ця істота, і взагалі ніхто навіть не мав уяви на те, що вона була саме нею. З поміж них істота впізнала пана Амітуса фон Бекка. Він був одягнений в білий одяг з яскравою пов'язкою на його правій руці з охайно перечесаним волоссям. Попри його старий вигляд він мав чудову форму і молодіжний гумор.
- Пані, пробачте! – ввічливо він звернувся до своєї провідниці. – Ви часом не знаєте скільки тут гостей?
Вона поглянула на свого пана з висоти і тільки захотіла вимовити слово, як біля них почувся чужий, інакший голос:
- О! Бачу, навіть ви тут сержант Ванда! З якогось це дива ваш пан посилає на такі важливі зустрічі сержантів?!
- Га? - він відвів погляд від пані. Перед ним стояв високий чоловіка років на 37. Він був вдягнений у чорну сорочку з темно коричневими підтяжками, а його очі виділялися поміж костюму. Вони були отруйно бурштинового кольору. - Перепрошую!
- Дуже рад вас бачити! – він низько вклонимся сержанту з сміхотливою посмішкою на все обличчя. – Ми раді вас тут бачити. Хоча думали, що прийде сам пан Кірас.
- У мого пана виникли деякі не порозуміння. Я також рад вас бачити, пане… - істота протягнула свою довгу руку чоловікові.
- Не має значення хто я. – «Знову ця посмішка!» - Чи не хочете випити і випробувати пана Амітуса у дартсі?!
- У дартсі?
- Так!
Істота не думаючи, відповіла так ніби вона повернулася у свої молодіжні роки життя:
- Гаразд, давайте зіграємо!
- Чудово! – голос чоловіка радів, - Алекса, проведи його! – його погляд кинувся до мадам, що супроводжувала сержанта. Та похитала головою і показала істоті куди пройти. Не розуміючи того на що він погодився сержант гадав лише про одне питання. «Хто він такий?».
- Почекайте, пане. Якщо ви знаєте моє ім'я то ви тоді...
- Мабуть! - він швидко відповів не давши часу закінчити речення. - Чудово вам зіграти!
Тільки істота захотіла продовжити тему цього питання, як хлопець зник вщент з очей. «Що взагалі тут відбувається?». Він набрав повітря у свої легені і видихнув, намагаючись себе заспокоїти. Його кроки вже не були такими впевненими як були до цього моменту. Але попри те він тримав свою гордість та впевненість при собі. Не зумівши повністю зосередитися до гостя підійшов відомий крамар у місті:
- Сержанте, готові? – похилий чоловік простягнув три дротика зеленого кольору. - Тож будемо грати по черзі. Правила як завжди хто більше заробить той і виграє.- він зробив довгу паузу і запропонував - Зіграємо на невелику суму грошей?
- Пане Амітус... Я... Не мою зараз грошей, аби зіграти з вами на ставки.
- Нічого! Можна і так. - він поплескав сержанта по плечу і пропонував кидати першим.
На стіні висіла не велика кругла дощечка з позначками у 10, 20, 30 та 50 очок. Навпроти неї було накреслено на підлозі дві лінії, зелена та червона. Як що кидати дротик з червоної лінії, накидається ще декілька додаткових балів до результату. Сержант Ванда встав на червону лінію і прикинув оком свою ціль. Він різко замахнувся і впустив маленький як його мізинець дротик. Усі присутні були у захваті він різких рухів істоти, а пан Амітус від захвату поперхнувся тільки перенесеним бокалом вина. Сержант зміг потрапити лише у зону тридцятьох болів, але отримав додаткові бали. Його обличчя покрилося потом. Для його тіла було занадто душно. Та ще костюм був теплим. Ванда відійшов і пропустив свого суперника на позицію. Але виявилося, що пан Амітус більше воліє кидати з ближчої зон. Сержанта дуже зацікавили рухи кидання дротиків його суперника. З іншого боку вони були простими, але влучними. Першим хто влучив у ціль виявився суперник сержанта.
- Бачу вам поки що не щастить! - сержант був у захваті, але ретельно ховав це за суворим поглядом обличчя. Він знову підійшов до червоної лінії і знову кинув, але промахнувся. «Чому я так неприродньо себе почуваюся? Що з моїм тілом?». Ванда знову став збоку аби не зіпсувати пану кидок. Його голова різко почала боліти. Амітус влучив у ціль. Здавалося, що сержант програє гру, але ні, він не програє простому крамарю.
***
- Ці двоє, ще грають?
- Так...
- Аікі де Ванда сьогодні вийти звідси ушкодженим з ніг до голови. Так сказав «він».
- А Взагалі так говорять?
- Тобі не подобається моя мова, пане хлопець у підтяжках!
- Ні-ні. Може трішки. – чоловік посміхнувся і спостерігав за грою – І що «він» задумав, знову?
- Ти гадаєш, що я знаю?
- Хто тут збирає інформацію: я чи ти?
- Пфф…Краще іди і роби свою роботу, Азе.
- Як скажете пані обережність!
Категорія: Поезія/лірика | Додав: Nikolaa3105
Переглядів: 374 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 Філософія, Міфічні істоти, Злісний автор, Детектив, Поезія/лірика, Психологія, Джен, Дарк або Даркфанфік (Dark, Darkfic), Екшн (Action)
Всього коментарів: 0
avatar

Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close