Головна » Фанфіки » Книги » AU

Пути крові
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 25.09.2017 в 15:41
Фанф прочитано: 1564 рази
Категорія: AU
До фанфіка залишено: 1 відгук



25.09.2017, 15:41
1. Про Сіріуса постскриптум

Гаррі зупинився перед старими облупленими дверима з перекошеною цифрою 7. Це були найстаріші двері на поверсі. Колись давно після своєї втечі з дому тут жив Сіріус. Ключ важко прокрутився в замку, Захисні чари миролюбно клацнули, і двері жалісно заскрипіли. Перед тим як зайти, Герміона машинально вирівняла перекошену цифру – звикла-бо наводити лад.
Повітря у квартирі було застояним. Двостулкові двері з заскленими вікнами вели у велику кімнату, де панувала червоняста напівтемрява. Ремус різким рухом розсунув важкі портьєри, розворушивши маленькі порошинки. Вони роєм зметнулися вгору, повні рішучості негайно розібратися з повітряним баламутом, але майже одразу безсило закрутилися у пориві вітру й шуму, що ввірвався крізь навстіж розчахнуті вікна.
- Сіріус любив міський шум, - сумно всміхнувся Люпин.
Герміона схвильовано зиркнула на Гаррі, але говорити нічого не стала – її друг вперто звинувачував в усьому себе і зараз його варто було ненадовго залишити наодинці зі собою. Гаррі зітхнув.
- Я так мало знав про нього. А тепер… уже, - він похилив голову.
Рон підбадьорливо поплескав його по плечу, на що Гаррі постарався видушити посмішку. Герміона, не в змозі дивитися на нього, відвернулася і стала оглядати вітальню. Кімната була умебльована доволі аскетично: великий червоний диван, крісло з торшером у кутку, книжковий стелаж, що розділяв кімнату на два відділи, в одному з яких пилюжився мотоцикл з відсутнім переднім колесом. Інструменти були розкидані поряд на прозорій цераті, заляпаній мастилом, на дивані лежала гітара з підписами – здавалося, господар вийшов на декілька хвилин до кухні заварити чаю.
Герміона підійшла до напівпорожнього стелажа, де валялося біля двох десятків гучних бестселерів тих років, включаючи маґлівські. Вона не без подиву розгорнула «Ловець у житі» Селінджера і прочитала напис «Моєму любому ґрифіндорцеві». Підпису не було. Очевидно, її подарувала одна з багатьох подружок – Герміоні завжди здавалося, що Сіріус був скажено популярним у школі.
Вона повернулася до стіни, що ледь чи не до стелі була обклеєна фотографіями. Мародери на них були ще зовсім молодими, на деяких – узагалі школярами. Герміона витріщилася на фото Люпина, зроблене у гоґвортській бібліотеці: вовкулака сидів над розгорнутою книгою, підперши голову долонею, і сором’язливо посміхався у камеру; на грудях блищав значок старости. Люпин був дуже симпатичним хлопчиком.
Герміона криво всміхнулася, побачивши фото Сіріуса в одній майці та старанно потертих джинсах – цілком зійде за фронтмена рок-гурту. Трохи вище висіла фотографія Сіріуса, що обіймався з невимовно красивою дівчиною. Вони стояли загорнені в один шарф, з ротів обох йшла пара, а на віях виблискували сніжинки. Вони повернулися одне до одного й коротко поцілувалися. Герміону вразила врода незнайомки і вона мимоволі стала шукати її на інших фотографіях, яких виявилася незліченна кількість: ось вони з Сіріусом скніють над книгами в бібліотеці, фехтують, одягнені у костюми піратів, корчать войовничі пики на чемпіонаті з квідичу, кружляють у танці й посміхаються на весіллі у Поттерів. Ця красуня була дівчиною Сіріуса либонь чи не до самого його ув’язнення!
Тонкс плюхнулася на диван, ледве не скинувши гітару:
- Ой!
Вона з винуватим виглядом взяла в руки інструмент і запитала в Люпина:
- Сіріус грав?
- Так, - посміхнувся Люпин. - І непогано співав.
Тонкс знову поглянула на гітару і прочитала вголос:
- Гультяєві від Золоторога: «Будь хорошим песиком і не гризи капці».
Ремус коротко засміявся.
- Після придбання цієї гітари ми всі написали йому побажання. Вийшло…по-мародерськи.
Тонкс посміхнулася і продовжила читати:
- «Сподіваюся дожити до того моменту, коли ти навчишся грамотно писати». Муні. «Не слухай їх і залишайся самим собою. Ти – сонце.» Лілі. «Будь серйознішим, хлопче. Досить поводитись як ідіот». Муді. «Поводься уже як ідіот, бо інакше це будеш не ти». З любов’ю, Талі.
Тонкс підвела голову.
- Хто така Талі?
Ремус помітно спохмурнів. Він звичним рухом запустив пальці у волосся і відкинув сивувате пасмо з лоба.
- Ну…колишня дівчина, - неохоче видавив він.
- Це вона? - Гаррі зняв зі стіни одну з фотографій Сіріуса з вродливою дівчиною.
- Так, - повів плечима Люпин. - Талія Стівенсон.
- Жартуєш? - захоплено вигукнула Тонкс. - Законодавиця британської моди? Власниця ательє Стівенсон на алеї Діаґон?!
- Виходить, що так, - скромно кивнув Ремус.
- І як… довго вони були разом? - дерев’яним голосом запитав Гаррі. - Тут уся стіна у їхніх фотках.
- Трохи довше трьох років, - напружено проказав Люпин. Здається, згадувати про другову дівчину йому не сильно хотілося. - Розлучилися приблизно за півроку до твого народження.
Гаррі помовчав.
- Так довго зустрічалися, - нарешті протягнув він. - І Сіріус мені нічого не розповідав про неї.
Люпин опустив очі.
- Вони негарно розійшлися.
Гаррі схрестив руки на грудях, очікуючи продовження. Ремус стенув плечима:
- Я не знаю подробиць. Вони постійно сварилися через дрібниці, усі ці три роки… А потім якась дрібниця раптом здалася Талії більшою за всі інші й вона поїхала у Францію. А може, тут доклали зусиль її батьки – вони Сіріуса терпіти не могли… Далі ще вся ця історія з Азкабаном почалася.
Гаррі скуйовдив неслухняне волосся.
- Виходить, вона повірила в його вину?
Ремус знову стенув плечима і тихо сказав:
- Знаючи її…скоріше ні, ніж так. Було в її ставленні до Сіріуса щось таке…на кшталт особливої віри у нього. Чи, може, відданості. Але й це не допомогло їм залишитися разом. Мені насправді важко судити – я її погано знав і ми мало спілкувалися. Вона не була в захваті від ґрифіндорців.
- Це як? - не зрозумів Гаррі.
Ремус широко всміхнувся:
- А так, що Сіріус усе життя крутив носом від факультету своїх предків, а на шостому курсі по вуха закохався у слизеринку.
- У слизеринку?! - охнув Рон.
Ремус ствердно кивнув.
- У найвродливішу серед усіх принцес, включно навіть із Нарцисою Блек. Хоча саму Талію власна краса чи то втомлювала, чи то дратувала.
- Чому? - здивувалася Герміона, щосили заздрячи.
- Очевидно, принцесами не хочуть бути лише принцеси, - весело брякнула Тонкс. - Гаразд, друзяки, пора відчалювати звідси.
Гаррі покинув квартиру свого хрещеного неохоче. Герміона, дивлячись на нього, уже вагалася, чи варто було приводити його сюди.
- Тепер у тебе є варіант житла до дня повноліття, - ляпнув Рон.
Герміона закотила очі. Який же Візлі безтактний бовдур!
- Міг би й змовчати! - прошипіла вона йому на вухо.
- А що я такого сказав? - поцікавився Рон, не потурбувавшись навіть стишити голос.
- Нічого розумного! - огризнулася Герміона і задріботіла вниз сходами.
У холі їй довелося зупинитися і зачекати на решту. Консьєржка підозріливо блимнула на неї очима і знову втупилася в телевізор – на п’ятому каналі передавали новини.
- Банда дебоширів здійснила напад на будинок посеред ночі, - тараторила новинарка.
«Банда дебоширів? - подумала Герміона. - Не здивуюся, якщо насправді це були смертежери». Останнім часом посіпаки Волдеморта нерідко нападали на маґлів, а маґлівські репортери, яким Комітет з вироблення доступних для маґлів версій надавав липові дані, завжди говорили про дебоширів і нещасні випадки.
На екрані телевізора раптово з’явився будинок батьків Герміони і серце стерпло десь унизу. Не може бути…
- Дебошири вдерлися в дім близько півночі. Подружжя Ґрейнджерів уже відпочивало…
В очах Герміоні потьмарилося…


2. Не може бути!

«Який кошмар». – «Бідолашна, у неї ж зовсім нікого не залишилося». – «Зовсім нікого?» – «Ну так. Адже Джейн і Том обоє були сиротами. Ні бабусь, ні дідусів». – «Жа-ах». – «А Ви їм ким були? Я Вас раніше не бачила».
- Шкільний учитель, - відповідає Люпин.
Тонкс вносить на кухню стіс брудних тарілок, лише дивом не спіткнувшись на порозі. Їй дуже не личить чорний колір - ніби прекрасну лісову німфу вирядили в балахон смертежера. Ненависть закипає десь усередині. Здається, це єдине, що залишилося. Як же хочеться, щоб усі ці покидьки повиздихали!
Герміона стискає кулаки і заплющує очі. Якого біса всі ці люди зібралися тут?! Приперлися попліткувати, подивитися на чуже горе. Нехай вони всі негайно вшиються!
Фотографія батьків стоїть перед нею на столі. Шкода, що вона так і не сфотографувала їх на чарівний фотоапарат, щоб зображення рухалося. Герміона нахиляється, міцно притискаючись губами до світлини. Сльози самі ллються з очей.
Коли вона розплющує очі - вже вечір. Хтось несе її на руках. Запах свіжоскошеної трави. Напевно, це Люпин. Сильні руки кладуть її на ліжко, накривають ковдрою. М'яка долоня ковзає по волоссю. На мить Герміоні здається, що це тато… З таким болем неможливо жити.

***
Виявляється, світ складається з нічим не пов'язаних один з одним фрагментів. Ось лице Джині схиляється над нею, сонце красиво грає на рудому волоссі... Потім Герміона взуває туфлю за допомогою ложечки. Немає сили відвести погляд від лакованої поверхні туфельок. Так хочеться, аби світ зіщулився до розміру цих туфель і шматочка паркету, який охоплює її зір. І більше щоб нічого не існувало. Особливо самої Герміони…
…За вікном миготять дерева. Вони що, їдуть кудись? Герміона озирається. Машина її батьків. Джині стискає її долоню, зорячи перед собою. На передньому сидінні сидить Гаррі - це його розпатлана потилиця, Люпин веде машину. Тонкс…напевно, для охорони…
…Герміона підписує папери, не звертаючи уваги на зміст. Немає сили для читання. Вона дуже погано розуміє, де знаходиться. Затуманена свідомість підказує, що у нотаріуса. Ну звичайно, формальності. Поруч зі своїх тільки Дамблдор. Коли він з'явився? Де всі? Містер Клаус кладе перед нею запечатаний лист і папку документів у великому жовтому конверті. Немов із туману долинають його слова, і Герміона вловлює лише уривки фраз: «У разі смерті… повинні прочитати цей лист… таємні документи…» Дамблдор витягує з рукава чарівну паличку подібно до майстерного фокусника: «А тепер поговоримо про опікунство…»
***
Коли вони повернулися додому - директор скористався явленням, Герміона відразу ж впала на кушетку. Почувала вона себе паскудно, і, здається, річ була не тільки у смерті батьків.
- Вам необхідний нагляд чарівників, міс Ґрейнджер, - сказав Дамблдор. - Поранення, отримане вами у Відділі Таємниць, ще дається взнаки.
- Я наче ветеран війни, - мляво відказала Герміона, але директор її не почув.
- Потрібно придумати що-небудь з вашим опікунством, - стурбовано пробурмотів він.
- Навіщо? - здивувалася Герміона. - Мені залишився рік до повноліття, і його я проведу в Гоґвортсі.
- О, міс Ґрейнджер, у чаклунів не прийнято залишати дітей без нагляду, - посміхнувся директор. - Принаймні, без формального, - він скосив погляд на Герміону. - Гадаю вам варто пожити у моїх друзів деякий час - вони за вами доглянуть. До речі, що там, як гадаєте? - Дамблдор показав на жовтий конверт, про який Герміона вже й забула.
Вона втупилася очима у цю несподівану частину спадку.
- Не знаю, - знизала плечима вона. - Мої батьки були простими стоматологами. Думаю, нічого серйозного.
- Відкриєте? - запропонував Дамблдор. - Раптом ваші батьки порадили людину, до якої ви могли б звернутися, якщо знадобиться опікун.
- Навряд чи, - труснула неслухняною гривою Герміона, але все ж розкрила конверт.
Звідти з’явився блідо-зелений аркуш паперу. Герміона витягнула його і їй здалося, ніби срібний янгол у правому верхньому куті струснув крильцями. Вона вирячилася на нерухоме зображення. «Ні, це неможливо, - подумки перервала вона себе. - Мої батьки маґли». Мимохідь помітивши, що документ оформлений у кольорах Слизерину, Герміона прочитала витиснений напис «Лікарня Святого Павла. Літтлфейрі. Шотландія». Янгол у куточку ще раз струснув крилами, тепер Герміона точно помітила. Вона розгублено кліпнула. Магічний документ? У її батьків? Звідки?
- Літтлфейрі, - прощебетав Дамблдор. - Яка пречудова назва. Знав я якось одну родину, в якої там був чудесний котедж.
Герміона сіла на кушетці рівно - втоми як не бувало. Тут, вочевидь, якась помилка! Вона зі все більшим здивуванням прочитала далі: «Свідоцтво про народження», нижче стояло її ім'я, порожній рядок там, де повинно бути її прізвище, і примітка «illegitimi thori».
- Пане професоре, вибачте, а як перекладається «illegitimi thori»? - запитала Герміона.
- «Народжений поза шлюбом», - безтурботно відповів Дамблдор, погладжуючи бороду. - А що написано нижче?
- Тут… - Герміона запнулася, виявивши замість імені своєї мами інше ім'я. - Ґвіневера Морроу.
- Ґвіневера Морроу? - Дамблдор різко нахилився вперед. - У рядку «батько», що там написано?
- Я не розумію, чому… - Герміона знайшла поглядом потрібний рядок. - Що?! - вона труснула головою і протерла очі. – Ні-ні-ні!!! Цього не може бути!!!
Дамблдор життєрадісно посміхнувся і весело підсумував:
- Усі ознаки того, що ви побачили ім'я Северуса Снейпа.

***
Северус Снейп займався найбільш непотрібною, марною і марудною справою у своєму житті - складав конспекти уроків. Звісно, для того, щоб показати учням їхню нездарність, ніякі конспекти йому не потрібні, але тугодуми з Відділу нагляду за освітою вимагають звітів навіть від найгеніальнішого зіллєвара країни. Ніщо так не переконувало Северуса в безглуздості людського буття, як ці дурні "повторення пройденого", "закріплення навичок", "висновки" тощо.
Поява Дамблдора в його кабінеті зовсім не сприяла підвищенню настрою. Директор спускався в підземелля лише у виняткових випадках (а за роки педагогічних страждань Северуса таких випадків не траплялося), і його поява тут не віщувала нічого доброго. Але надія помирає останньою.
- Поттера вбили? - запитав Северус.
- Я бачу, ти в доброму гуморі, Северусе, - заявив Дамблдор.
- Мене завжди вражало ваше вміння дивитися в корінь, - уїдливо відгукнувся Северус і миттєво отримав відплату:
- Хлопчику мій!
Дамблдор сяяв, як натертий казан, і Северусу відразу стало якось ніяково.
- У вас є новини? - обережно припустив зіллєвар.
- Іще й які, любий мій! - Дамблдор ледве чи не гиготів від збудження, як шістнадцятирічна учениця. - Я такий радий за тебе!
Северус поглянув на конспект уроку і запідозрив директора в наявності іронії. Тим часом Дамблдор продовжував нести нісенітницю:
- …Пам'ять мене не підвела, я все пам'ятаю про своїх учнів і тому миттю збагнув, що й до чого, як тільки вона назвала ім'я своєї матері. Северусе, це ж чудово! Звісно, я про тебе найвищої думки і відразу ж зрозумів, що ти нічого не знаєш. Щоправда, ні в зуб не втямлю, як так вийшло, але я певен, що разом ми розберемося в ситуації.
«Старий збожеволів», - якби за кожен такий висновок Северусу видавали по шкірі бумсленґа, то він міг би зварити довічний запас багатозільної настійки.
- Про що ви, пане професоре? - втомлено запитав Северус.
- Вітаю, мій хлопчику! - сплеснув у долоні Дамблдор. - Ти став батьком!
«Здається, цього разу висновок правильний».
- Перепрошую? - отетерів Северус.
Дамблдор якусь мить спозирав на нього безумними очима, а потім схаменувся:
- А, до речі, замалим не забув, - і кинув на стіл перед Северусом жовтий конверт.
Северус був цілковито здивований. Що це за бридня? Він дивився на конверт, намагаючись зрозуміти, у чому полягав жарт директора. Не міг же Дамблдор й справді з’їхати з глузду!
- Щоправда, це трапилося майже шістнадцять років тому, - перервав його роздуми директор.
Северус підніс голову.
- Що?! - неконтрольовано вирвалося в нього, і голова на мить закрутилася. Шістнадцять років тому… Мерліне, тоді таке могло статися.
Северус ледве відірвався від сяючого обличчя Дамблдора і повільно вийняв з конверта світло-зелений аркушик - саме на такому папері друкували свідоцтва про народження аристократів. Але у них із Ґвіневерою не було дітей…вона б сказала йому… Напевно…
Прочитавши ім'я дитини, Северус вражено скрикнув:
- Не може бути!


3. Майбутні опікуни

Не знаю, що змусило мене написати цього листа. Мені здається, ніби щось трапиться і ми не зможемо вибачитися перед тобою особисто. Можливо, так навіть краще. Коли ти дізнаєшся правду, а ти обов'язково дізнаєшся, я не зможу дивитися тобі в очі, мій янголе.
Я знаю, наш учинок не можна виправдати. Я відчуваю себе злочинницею. Не знаю, які слова можуть втішити тебе, напевно їх просто не існує. А ми заслуговуємо на твою ненависть. Вибач, якщо зможеш, хоча таке щастя я уявити не можу.
Це сталося в жовтні. Ми знайшли тебе на лавці в парку - задубіле немовля, що застудилося. Бідолашна моя дівчинко, я навіть не уявляю наскільки боляче читати ці рядки! Ми виходили тебе – (на це пішло майже два місяці), за цей час ти нас просто зачарувала. Ми все для себе вирішили. Друзі допомогли нам оформити папери - це виявилося не так складно, як ми очікували. До того ж, навряд чи та, що кинула тебе в парку, захотіла б повернутися. А якщо й так, право бути твоєю матір'ю вона втратила.
Декілька місяців пройшли, ніби в казці. А потім наше щастя ненадовго потурбував хтось невідомий: в поштовій скриньці ми знайшли твої документи. Нам все це здалося дурним жартом: свідоцтво про народження з неіснуючої, як ми вважали, лікарні, маячливу дворянську грамоту з рядком про двадцять поколінь чаклунів. Що ми могли тоді подумати? А потім з'ясувалося, що документи ці у вогні не горять. Вагомий доказ існування іншого світу десь зовсім поруч. Ми, з важким серцем, чесно намагалися знайти містера Снейпа - хтозна, що там за історія? Раптом він теж тебе шукає? Природно, наші спроби зазнали невдачі.
Потім, роки потому, ми зрозуміли, що ти й справді інша. Ми дізналися про твій світ, але все тягнули з правдою.
Одного разу ти обмовилася про ворожнечу чистокровних і маґлонароджених, а ми легкодухо промовчали, не розповіли тобі, хто ти є насправді. І це дуже ницо з нашого боку. Господи, ти з таким презирством говорила про чистокровних, а я дивилася на тебе, і мені було страшно вимовити бодай слово. Але ж ти мала право знати цю найголовнішу правду. Пробач нас.
Джін Ґрейнджер

Герміона майже вивчила цей лист напам'ять, маючи болісну надію з його допомогою підняти щільну завісу невідомого зі свого минулого, зі свого народження. Хто залишив її в парку тоді? Невже рідна мати? І чому, на думку Дамблдора, Снейп не знає про дитину? Чому та жінка не сказала йому? Які стосунки в них були? І хто така, врешті-решт, Ґвіневера Морроу? Де вона зараз? На жодне з цих запитань лист не давав відповідей, а Дамблдора й слід запав - надіслав лише повідомлення, що Герміону на якийсь час забере один його давній друг на ім’я Теодор.
Незабаром Теодор і справді з'явився в будинку Ґрейнджерів. Це був суворий на вигляд сивочолий пан з офіцерською виправкою, одягнений в дорогий костюм.
- Міс Герміоно Ґрейнджер? - діловито запитав він.
Герміона кивнула, а тоді подумала, що вона, виходить, зовсім не Ґрейнджер.
- Я - друг професора Дамблдора...
- Я знаю, - знову кивнула Герміона.
- ... лорд Теодор Стівенсон, - закінчив гість.
Герміона кліпнула.
- Стівенсон? - здивовано перепитала вона.
Чоловік кивнув і строго продовжив:
- У нас немає часу на розмови. Ви зібрали речі?
Герміона знову кивнула, гадаючи, чи не є цей джентльмен батьком Талії Стівенсон.
- Чудово, - в свою чергу кивнув він і простягнув Герміоні руку. - Зараз ми скористаємося летиключем. Не заперечуєте?
Герміона не встигла відповісти - нутрощі смикнуло вгору, і через одну нескінченну мить вона опинилася у величезній, залитій яскравим сонячним світлом вітальні.
У фотелі спиною до них сиділа чорнява жінка, сонце красиво грало на її волоссі. Вона озирнулася на звук кроків і пильно поглянула на Герміону вугільно-чорними очима. У Герміони голова пішла обертом. Не може бути…
- Северусе, - строго сказала чорноока дама, і тільки тепер Герміона помітила Снейпа, що стояв осторонь.
Їй стало жахливо ніяково - ніби вона нав'язується цій людині в дочки. Почервонівши по самі вуха, Герміона насилу вичавила вітання.
- Що ви мимрите, як Лонґботом? - скривився декан Слизерину.
- Северусе! - обурилася жінка.
- Мимрю? - спалахнула Герміона. - Та все ж не кожного дня я дізнаюся, що є донькою найжахливішого нашого викладача! - вона запнулася.
- Повірте, - прошипів Снейп, - для мене ця несподіванка є ще неприємнішою.
Герміона роздратовано підібгала губи, уникаючи дивитися на нього.
- А я з вами обома абсолютно не згодна! - раптом бадьоро заявила чорноока леді. - У мене ще ніколи не було онуки, якщо ви пробачите таке по-дитячому невигадливе висловлювання!
Герміона розгублено мовчала.
- Так, мамо, - гмикнув Снейп. - Давай мислити позитивно.
- Ми, власне, прийшли залагодити деякі делікатні питання, - леді проігнорувала синів випад і піднялася назустріч Герміоні. - Я - леді Ейлін Снейп-Принц. Можете називати мене Ейлін. По-перше, ми дуже мало знайомі, не хочу фамільярності, а по-друге, звання «бабуся» не надто й почесне. Страшно нагадує про мої роки, а я старанно намагаюся про них забути.
Вона приобійняла Герміону за плечі і посадовила на кушетку.
- Чи дозволите називати вас Герміоною? - привітно усміхнулася леді.
Герміона кивнула, а Снейп тим часом промимрив:
- Хтось тут не хотів фамільярності.
Леді Снейп строго подивилася на нього.
- Не мимри, Северусе, нічого ж незрозуміло.
Герміона мало не пирснула зі сміху. Ніколи вона ще не бачила, аби хтось обіграв Снейпа в словесному поєдинку.
Полум'я в комині спалахнуло, і звідти вийшов Дамблдор.
- О, всі вже зібралися, - променисто посміхнувся він. - Чудово. Я все владнав, до кінця літа ви поживете у Стівенсонів, міс... - він кашлянув, не знаючи як бути, і різко змінив тему: - Сподіваюся, ви розумієте, пані та панове, що до першого листопада громадськість не повинна дізнатися правди. Адже ніхто з нас не хоче, щоб Герміона поповнила ряди юних смертежерів, чи не так?
Герміона мимоволі глянула на Снейпа.
- Очевидно, - незворушно відчеканив той. - Бракувало ще їй плутатися в мене під ногами.
Герміона міцно зціпила зуби, проковтнувши образливе зауваження. Напевно, не дуже він кохав Ґвіневеру Морроу, коли так не радий дитині. Хоча річ, напевно, у маґлах, які виховали Герміону. Вона раптом зрозуміла, що ім'я їй дала ця Ґвіневера, бо саме воно зазначено у свідоцтві.
- А потім опіку над вами хотіли б узяти ми, - леді Снейп обережно торкнулася зап'ястя Герміони.
Герміоні стало ще ніяковіше. Знову з'явилося відчуття, ніби вона нав'язується. Снейп щось зі шкури не пнеться щоб мати з нею щось спільне. «Можна подумати! - розлючено подумала Герміона. - Я ж теж не мріяла про такого батька. І взагалі, тато у мене був найкращий, якого тільки можна було бажати».
- Може, це все ж зайве? - несміливо припустила Герміона. - Я проведу майже весь рік у Гоґвортсі і…
- Це нам зовсім не складно, - м'яко відказала леді Снейп, а її син знову нетерпляче пирхнув і жовчно процідив:
- Оце велике горе! Опинитися спадкоємицею величного й могутнього роду, що може бути гірше, чи не так?
Герміона спідлоба зирнула на нього.
- Я в аристократки не пнуся, - похмуро буркнула вона.
- Звичайно, - криво всміхнувся Снейп. - Вам це без усіляких зусиль дісталося.
- Як і вам, - відбила Герміона.
Дамблдор випередив Снейпа з відповіддю.
- Герміоно, це повністю у ваших інтересах, - проказав директор. - Відділом боротьби з надуживанням чарів зараз завідує досить неприємна особа, що пошановує традиції понад усі розумні межі. Я насилу виграв у неї бій за перенесення вашої справи про опікунство. Прошу вас, поставтеся з повагою до моїх старань.
Герміона сердилася на Дамблдора за вміння розставити акценти у вигідному йому світлі. Тепер вона ніби зобов'язана погодитися.
- Якщо це вас бентежить, - вкрадливо промуркотів Снейп, - ви спокійно можете відмовитися від спадку. Ви ж не пнетеся в аристократки, як я пам'ятаю?
Герміона зціпила зуби. Та за кого він її тримає?
- Я на ваш спадок не претендую і батька собі не вибирала! - злісно випалила вона.
- Однак факт залишається фактом, - втрутився лорд Стівенсон. - Ви - дочка лорда Снейпа і він має повне право взяти над вами опіку навіть без вашої згоди. Ми поставили вас до відома, тож, на мою думку, питання вичерпане.
Герміона сторопіла, але обурюватися вголос не посміла - лорд Стівенсон викликав у неї відчуття крайньої нерішучості своїм суворим виглядом.
- Я теж так вважаю, - зловтішно кинув Снейп. - Побачимося першого вересня, міс.
І вони разом із Дамблдором відбули у комин. Герміона відчувала себе прямо-таки обдуреною. Виходить, її думка нічого не важила від початку! Вона повернулася до леді Снейп, яка продовжувала сидіти поруч.
- Я все ж не вважаю це гарною ідеєю! - повідомила Герміона. - Мене виховали маґли і я вчуся у Ґрифіндорі! За світоглядом та поведінкою я справжнісінька бруднокровка! Не думаю, що у нас із вами знайдеться багато спільного!
- Все це можна виправити, - вимовила леді Снейп після паузи.
- То й що?! - вскочила Герміона. - Я от не хочу змінюватися! Я собі подобаюся такою, якою я є! - і вона відвернулася, вперто схрестивши руки на грудях.
Деякий час панувала болісна для Герміони мовчанка. Їй хотілося, щоб леді Снейп нарешті пішла, до того ж вона відчувала легкий докір сумління через те, що зігнала свій гнів на неї. Здається, леді Снейп єдина цього не заслуговувала.
Жінка піднялася з кушетки і спокійним тоном промовила:
- Як на ґрифіндорку, ви жахливо несправедлива особа. Адже ми теж не знали про ваше існування, і для нас це стало не меншим потрясінням, ніж для вас, яке ви з Северусом висловили дуже схоже, між іншим.
Герміона обурено підвела голову. Леді продовжувала:
- Слід зауважити, що в цьому є і частка провини ваших маґлівських батьків. Я б від вас не відмовилася за жодних обставин і неважливо, хто вас виховав і на якому факультеті ви навчаєтеся. Ви - моя єдина онука й інших у мене, вірогідно, вже не передбачається. Дуже нечесно заздалегідь позбавляти мене вашої прихильності.
Герміона сполум’яніла до коренів волосся і присоромлено опустила голову. Леді Снейп несподівано нахилилася і, швидко торкнувшись вустами її тім’я, стрімко покинула вітальню.
Тепер Герміона остаточно розлютилася на себе. І що на неї найшло? Це скоріше Ронів стиль.
- Ви можете перепросити її листом, - раптово проказав лорд Стівенсон, який весь цей час мовчки спостерігав за нею.
Це було останньою краплею. Герміона сховала обличчя в долонях і заплакала від сорому.
Категорія: AU | Додав: Ivahnenko | Теги: ОЧП, ОЖП, ООС, максі, Джоан Ролінґ «Гаррі Поттер»
Переглядів: 1564 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.6/9 Гумор, Романтика, Фентезі, AU, Екшн (Action)
Всього коментарів: 1
Даша Мокляк 19.10.2017 в 22:43Спам
angry Як круто, дякую вам за вашу роботу biggrin tongue
76
2
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close