Головна » Фанфіки » Аніме і манга » Екшн (Action)

Протилежні інстинкти
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 09.07.2019 в 20:29
Фанф прочитано: 112 раз
Категорія: Екшн (Action)
До фанфіка залишено: 0 відгуків

Схожі фанфіки:

09.07.2019, 20:29
Здавалося, що кожнісінька частина тіла не просто боліла, а прямо горіла від болю. Хлопець розумів, що просто стояв через силу. Кожного разу, коли битва доводила його до знесилення, він не переставав дивуватися, як іще стоїть, звідки в нього беруться ті зусилля, якими хлопець вчіплюється у свій меч і тримає яку-не-яку стійку. Але, може, так і треба, коли борешся із серйозним супротивником: пощади не те що не чекай – жодної поблажки; оступишся – і остаточний гаплик. Скільки разів він уже міг настати для хлопця, але щоразу щось – ні, скажемо прямо, – дехто рятував його.
   І ось жар у грудях став настільки нестерпним, що перед очима все розпливлося. Суперник – який із двох, що напали на хлопця? – з усієї сили вперіщив по спині так, що в голові загуло. Ні, в усьому тілі. Хлопець повалився на коліна, меч випав із його рук. Хлопець хотів зіпертися на долоні, але вони аж горіли, й тому це не вдалося. Він упав на лікті й відчув, як біль пронизав спину. Від цього хлопець завалився на бік. Останнє, що він устиг побачити, були крива посмішка недруга, що із землі здавався вдвічі більшим, ніж був насправді; й занесений для остаточного удару меч, який мав прошити хлопця наскрізь. Коли це...
   –…Хе-хе…
   Він розплющив очі й побачив знайоме блакитне небо та хмари, що вертикально пливли собі по цій блакиті. Тільки-но хлопець хотів видихнути з полегшенням, що його в скрутну хвилину черговий раз затягнуло у власний внутрішній світ, як відчув сильний удар під спину й з усього розгону покотився по поверхні хмарочоса.
   – Йо, Ічіґо, – проскреготів знайомий голос Дзанґецу. – Чого розлігся, йолопе? Ти ось-ось помреш – нема часу лежати.     Хлопець врешті-решт зупинився. Ічіґо хотів дати собі хоч хвильку на перепочинок, але хіба ж із ним це вийде? Хлопець почув, як зашурхотів одяг і ледь чутно поряд з ним опустилися ноги: отже, Дзанґецу знову був поряд.         Несподівано прямо поряд з долонею Ічіґо у вікно хмарочоса встромився меч, розбиваючи скло на скалки, які посипалися всередину будівлі.
   – Наступною стане твоя рука! – хвалькувато й зухвало крикнув Дзанґецу, витягуючи меч із розбитого вікна. – Вставай, бовдуре, а не то я вб’ю тебе першим, ніж твій супротивник у тому світі.
   Ічіґо здивувався, як це він примудрився розбити вікно. Що тільки в його внутрішньому світі не відбувалося, як би затято вони не билися один з одним, вікна завжди залишалися цілі-цілісінькі.
   «Щось новеньке», – подумав хлопець і різко піднявся.
   Ічіґо хотів вихопити меч з-заспини, але виявилося, що там його не було. Не встиг хлопець здивуватися цьому, як відчув, що холодне й гостре лезо торкається його горла збоку. Ічіґо з острахом в очах побачив, що це був його власний чорний меч. Хлопець перевів погляд на Дзанґецу й побачив, що білий меч того ховається за його спиною, виглядає лише руків’я, недбало обмотане білою тканиною.
   – Коли ще на початку битви загубив свій меч, то ти програв, королю, – останнє слово було сказане такою недбалою
інтонацією, неначе Дзанґецу витер ноги об нього.
   Ічіґо швидко обхопив долонею руків’я свого меча – на щастя, воно було поруч з його обличчям – і рішуче відвів від себе. Коли меч був уже на безпечній відстані, хлопець рвонув його з руки Дзанґецу вбік від себе. Меч випав з рук обох і глухо задзвенів, вдаряючись об поверхню хмарочоса.
   – А ось і ні, – твердо відповів Ічіґо. – І нечесно боротися з чужим мечем у руках. У тебе он свій є. Такий же причому.       Дзанґецу зайшовся своїм фірмовим сміхом.
   – Нечесно, кажеш! – вигукнув він.– А твої вороги – і мої відповідно – думають про чесність, коли сходяться з тобою у двобою? Авжеж ні! Вони мають на меті лише одне…
   Ічіґо навіть не потрібно було дослуховувати його «вбити тебе», бо це і так ясно читалося у погляді Дзанґецу. Хлопець уже давно зрозумів, що приречений зі своїм світоглядом перемагати у битві, а не знищувати, вбивати недруга. Практично всі його вороги мали другий, а тому завжди були небезпечними. Мало в кого з них проминала думка про чесний двобій, який завжди мав собі на меті Ічіґо. Хоча, може, не варто всіх своїх супротивників ставити в один ряд із капітаном Дзаракі.
   Хлопець чимдуж підхопив свій меч із землі. Дзанґецу тільки хотів рубонути йому по плечу, як Ічіґо підставив зброю на захист. Клинки дзенькнули, й хлопець відчув, як його супротивник напирає силою. Ічіґо вивернувся й замахнувся Дзанґецу по ногах, аби збити, але той, мовби читаючи його рухи наперед, відскочив і націлив свій меч на живіт хлопця.    Ось так і відбувалася їхня чергова сутичка: Дзанґецу нападав із своїм кровожерливим наміром знищити Ічіґо якщо не
фізично, то хоча б трохи морально (а після морального виснаження перемога буде вже в його руках); Ічіґо вправно відбивав усі атаки, та, як би не намагався уразити свого супротивника, йому це не вдавалося.
   Хлопець уже давно сприймав їхні із Дзанґецу двобої в цьому світі як тренування й знав, що його суперник в курсі, що Ічіґо ніколи не поступиться ні витримкою, ні духом. Хлопцеві може забракнути фізичної сили та вправності (авжеж мечем краще володів Дзанґецу, бо сам ним і був, просто в людській подобі). Та скільки б Дзанґецу не пробував зламати волю Ічіґо, скільки б огидного та глузливого, а часто болючого й жорстокого не казав хлопцеві, він морально залишався непробивним, мов камінь. Дзанґецу якось промовився, що вважає, що чим більше уражати Ічіґо, тим рішучішим той стає. Тому моральне виснаження хлопця явно не світило Дзанґецу, й він ще більше сил вкладав у свої удари, щоб добити Ічіґо фізично так, аби продовжувати поєдинок той уже не зміг. А потім і познущатися можна буде: треба ж коню колись і
погарцювати.
   Меч Дзанґецу негострим боком щосили вдарив по грудині хлопця. Ічіґо полетів, по дорозі випускаючи свою зброю, і впав на спину за кілька метрів від Дзанґецу. Побачивши, що він не те що не встає, навіть не може нормально поворухнутися, Дзанґецу миттю опинився біля хлопця й наставив гостре лезо вертикально вниз до грудної клітки Ічіґо.     – Що, королю, настав час…
   – Ще чого, – відповів хлопець. – Давай, без твоїх звичних грубощів. Хочеш добити – зроби це мовчки.
   – Як скажеш, твоя величність, – скреготнув зубами Дзанґецу і встромив меч у свого лежачого суперника.
   Ічіґо знав на що йшов: йому просто треба було потішити самолюбство Дзанґецу, давши тому перемогти. Хлопець знав,
що Дзанґецу нізащо не вб’є його, бо його істинним бажанням є захищати Ічіґо (і попри це вони постійно майже на смерть билися, а, крім того, хлопець ніколи не дозволяв силі Дзанґецу проявитися в реальному світі). Та все одно біль від удару був таким, що Ічіґо зібрав докупи свої останні сили, щоб не закричати. Це тоді хлопцеві пощастило, коли він учився Фінальній Ґецузі, що удар Дзанґецу не завдав йому болю. Усі наступні рази боліло ще й як, але хлопець щоразу
стримувався.
   Одяг Ічіґо просочувався кров’ю, й він відчув, як вона несильно обпікала на грудині, з боків і під спиною. Дзанґецу рвучко витягнув меч із хлопця, змусивши того при цьому здригнутися, мов від удару током. Ічіґо знав, що ця рана, хоч і здавалася смертельною, насправді не могла його вбити. Хлопець давно усвідомив, що просто не може померти у своєму внутрішньому світі. Дещо, а точніше дехто, не дасть. І цей дехто зараз схилився над ним, злісно усміхаючись.
   – Чого вишкірився? – пожартував Ічіґо, переборюючи нестерпний біль, який охопив уже все тіло. – Задоволений?
   – Авжеж, – усміхнувся той, беручи хлопця попід спину та  припіднімаючи його. – Ти знову програв! Ха-ха-ха-ха!.. Але знаєш, мені здається, що ти піддаєшся. І минулого разу теж.
   – Ти забруднишся, – поволі промовив Ічіґо. – Е-е-е, не спирай мене на свої ноги.
   – Я? Забруднюся? – Дзанґецу аж затрусило від реготу. – Бовдуре, подивися на себе!
   Спершу Ічіґо відчув, як біль стих у грудях, потім поглянувши на одяг та довкола, не знайшов ні сліду крові, хоча за його мірками мала б натекти нічогенька така калюжа.
   – Дякую, – ледь чутно сказав хлопець. Він зрозумів, що це Дзанґецу знову забрав його біль та поранення, яке сам же й наніс.
   – Не треба, бездарний ти королю, – гаркнув у відповідь Дзанґецу. – Ти вкотре тут, бо в тому світі твоє життя ось-ось обірветься.
   – Так, – сказав Ічіґо. – Не очікував я… ой!
   Дзанґецу, не особливо слухаючи, відійшов від хлопця. Ноги, що підпирали спину Ічіґо, теж, тому він упав з усього розмаху на спину.
   – …що їх буде двоє, – закінчив Ічіґо, й оком не змигнувши на те, що щойно було.
   – Про що я тобі тут і кажу, – гнівно мовив Дзанґецу. – Ти звик битися один на один і щоб усе було, – глузливо скривився, – чесно. А твоїх ворогів це взагалі не хвилює. Деякі тебе навіть не за серйозного супротивника сприймають, а за яскраву комашину, яку треба швидше розчавити, щоб не мерехтіла перед обличчям.
   – Це щойно був комплімент моєму волоссю? – серйозно спитав Ічіґо. – Оце твоє «яскрава комаха».
   – І не думай, королю, що тобі колись комплімент зроблю! – суворо відповів Дзанґецу. – Скільки тобі казати: випусти мене, й вороги почнуть ставитися до тебе як слід.
   – Ага, зараз-таки, – ще більше (куди ще?) насупився Ічіґо. – Я пообіцяв, що не дам тобі заволодіти своїм тілом. Я тримаю цю обіцянку.
   – Плюнь ти на неї, – розгнівавсяДзанґецу. – А все одно толку з того ніякого! Твоїх супротивників завжди мало. А я хочу знищити чим побільше. Більше ворогів, більше битви, більше ударів, поранень…
   – Я знаю, – твердо сказав хлопець. – Це все мені давно добре відомо. Твій інстинкт битви та вбивства, як у справжнього порожнього, немає меж. Але будучи людською подобою мого меча, моєї сили ти прагнеш усім своїм єством захищати мене. Як тебе не розриває від двох протилежних бажань: знищити й оберігати?
   Це питання, певно, застало Дзанґецу зненацька, бо він не відповів нічого, й на його обличчі явно читався ступор.
   – Ясно, – Ічіґо побрів за своїм мечем. – Ти й сам не можеш сказати. Може, через ці дві крайнощі, які борються
всередині, ти такий дьорганий.
   Не варто було цього казати, бо Дзанґецу сприйняв останнє як образу. Ічіґо почув свист й інстинктивно пригнувся. Клинок білого меча пролетів в нього над головою. Хлопець ухилився, коли він різко почав повертатися до свого власника: тепер Ічіґо зрозумів, що Дзанґецу замахнувся мечем, тримаючи його за тканину. Хлопець стрімголов кинувся до свого чорного меча й тільки-но випростався, піднявши його, як був міцно схоплений за комір та розвернутий.
   – Ненавиджу-у! – шипів Дзанґецу, душачи обома руками Ічіґо, дивлячись хлопцеві просто у вічі. – Ненавиджу тебе, такого слабака! Ненавиджу те, що програю тобі у володінні цим хирлявим тілом! Ненавиджу те, що захищаю тебе, того, кого так хочу втоптати ногами в землю! Чуєш, ненавиджу!
   В Ічіґо виступили сльози на очах, не вистачало повітря й у голові паморочилося від чіпких пальців навколо своєї шиї. Він ледь спромігся вимовити:
   – Пробач… Я не знав… що це зачепить тебе… за живе…
   – Ще й як!..
   Перед очима все потемніло.
   Вмить Ічіґо очуняв й зрозумів, щолежить на боці, а кремезний супротивник опускає меч прямо на нього. Хлопець відчув, як сила порожнього всередині виривається назовні й, намагаючись не дати цьому статися, подумки рішуче сказав:
   «Ні», – і підняв чомусь руку вгору.
   І сталося те, що вже не разпереживав Ічіґо: його рука зупинила меч без усілякої шкоди для її власника. Наче триматися за лезо було так само природньо, як і за руків’я.
   «Спокійно, – мовив про себе хлопець. – Я не стану порожнім. Його сила не вирветься. Він запечатаний там усередині, серед хмарочосів… Чуєш, Дзанґецу, я вдячний тобі за те, що ти хочеш допомогти, але далі я сам. Радий, що ти – мій незмінний супутник і суперник у внутрішньому світі, але тут я сам на сам у чесному двобої. А ти ж його так не любиш…»
   Ічіґо з усієї сили відштовхнув меч свого ворога. Хлопець більше не відчував ні болю в спині, ні жару. Мовби знову на світ народився. Ічіґо підхопився і спритно взяв до рук Дзанґецу, що лежав поряд.
   На обличчі супротивника читалося таке здивування, що здавалося, воно прямо виїдає його шкіру. Інший недруг спантеличено вигукнув:
   – А це як це? Я думав, що ти його прибив.
   – Я й сам думав, що зараз приб’ю, а він рукою…
   Кремезний не встиг закінчити, бо Ічіґо навалився всім тілом і збив його з ніг. Хлопець відчував такий притік сил, що, здавалося, залюбки зійшовся б у поєдинку не те що з двома, а з набагато більшою кількістю суперників.
   – Все тільки починається, – глухо мовив хлопець до свого ворога.
   «Ти, як ніколи, маєш рацію», – одізвався Дзанґецу зсередини.
Категорія: Екшн (Action) | Додав: writerHere
Переглядів: 112 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Психологія, Екшн (Action)
Всього коментарів: 0
avatar

Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close