Головна » Фанфіки » Аніме і манга » Джен

Побіч свята
Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 23.09.2016 в 18:30
Фанф прочитано: 316 раз
Категорія: Джен
До фанфіка залишено: 0 відгуків



23.09.2016, 18:30
У нічному повітрі літали малочисельні дрібні сніжинки, відбиваючи на своїх крижаних лицях вогні вітрин таких же нечисленних крамничок, що ще працювали. До Нового року лишалось щось із годину, денний купівельний ажіотаж давно спав, і зараз вулиці торгівельного кварталу стояли майже порожні. Сніжинки безперешкодно лягали тонким білим простирадлом на дахи будівель, підвіконня, навіси, збезлюднілу бруківку, засипану блискучими змійками дощику, розмоклим конфетті, серпантином з хлопавок, паперовими стаканчиками від кави та глінтвейну, обгортками від цукерок та іншим сміттям, що повипадало з переповнених урн. Їхній тихий холодний танок мав би навівати новорічний настрій, але...
Ізуру зболено поглядав на одного з останніх відвідувачів торгівельного кварталу – високого худорлявого хлопця в лисячій масці. Його статура, його світле мов у альбіноса волосся, хитро примружена міна лисячої маски дуже нагадували лейтенанту 3-го підрозділу самі-знаєте-кого.
„І тут дістав”, - з гіркотою подумав лейтенант.
Хоч самі-знаєте-хто вже кілька місяців як спочиває на кладовищі в Руконгаї (ховати в Серейтеї капітана-зрадника не дозволили), Ізуруна у спокої він не залишив. Від самого дня своєї загибелі він постійно хлопцю десь ввижається. Найменше нагадування: жест, усмішка, риса обличчя і т. д. – здрастуйте, я прийшов! І постійно уже мертвий – крейдяно блідий, з запеченою кров’ю біля рота. Нічого не робить: просто стоїть і дивиться з-під лоба, лукаво усміхаючись. І доводить до сказу: середину скручує тупим болем, на голові рветься волосся, голова б’ється об стіну у відчайдушному в своїй безнадійності пошуку відповіді на питання „чого тобі від мене треба?”. А він стоїть собі та й усміхається, не відповідаючи. (Чи справді привид, чи просто дах їде? Та й як може бути привид привида? Дурня якась.) Оскільки найменші нагадування Кірі теж постійно скрізь ввижались, покійний капітан з’являвся йому цілодобово.
Психолог з 4-го підрозділу наговорила купу розумних психологічних термінів, сплавила все на ігри підсвідомості, поставила розмитий діагноз „важка психологічна травма” і призначила якісь ліки, що допомагали як мертвому припарка. Дах все одно їхав потихеньку. Привид (чи глюк) як і раніше за найменшої нагоди з’являвся, казив Ізуруна і зникав (певно, з відчуттям виконаного обов’язку:)).
Кіра плюнув на традиційну медицину і звернувся до народної. Першою від цього постраждала, звісно ж, печінка. Найпростіший загальновідомий метод лікування душі – до безтями набратись у найближчій наливайці – Ізуру добре знав і часто використовував й до цього часу, а зараз це набуло просто катастрофічних обертів. (У наливайках Ічімару ніколи не з’являвся.) А ще пиятика стала доповнюватись невластивими раніше Кірі агресивними дебошами. („Шо ти на мене вилупився, козлино?! Шо, пику давно товкли?! На!”). І тепер печінка не тільки надінтенсивно спиртувалась – її ще й били (іноді навіть ногами). Результат: ранком лейтенант приходив до тями в лазареті, де, крім похмільного синдрому, йому знімали ще й численні побої, попутно розповідаючи, що він напередодні „вишивав”.

 


Кірі було начхати. Він мав якось вихлюпувати те лайно, що розпирало його зсередини. Дебоші допомагали. Залиті випивкою тупі старти й мордобої, фізичний біль тимчасово глушили внутрішній безлад.
...Проте не подобались начальству. Дуже не подобались. Так не подобались, що Ізурун скоро потрапив до чорного списку найбільш неблагополучних офіцерів укупі зі славетними бійцями доблесного 11-го підрозділу. Відтак мало не щодня лейтенанту „промивали” мізки (можна вважати їх другим найбільш постраждалим органом після печінки:)) з приводу його поведінки, такої негідної готейського офіцера. Тому коли Кіра, щоб зібратися з думками й провітрити голову, попросив відпустку, командування без заморочок й з ледь прихованою радістю її надало. (Діти куди-небудь цілий 11 підрозділ воно не могло, тому тішилось, позбувшись бодай одного дебошира.) Правда, з однією вимогою: під час відпустки нічого високоградусного не вживати.
Отримані канікули хлопець вирішив провести у світі живих. Так він сподівався відпочити від свого покійного командувача, вичитувань начальства і косих поглядів однополчан. До того ж у світі живих саме починались новорічні свята. А що може краще за них налаштувати на оптимістичний лад, підняти настрій. Так думав Ізуру, вирушаючи на ґрунт...
Де там! Свято нагадувало хлопцю бенкет під час чуми, загальна веселість і піднесеність діяли на нього гнітюче. Сидячи серед аборигенів від Різдва, Кіра так і не відчув святкового духу.
Свято йшло побіч Кіри.
Наче вигнанець, ходив він у метушливому натовпі торгівельного кварталу, не розуміючи, чому вони всі радіють, до чого такого неймовірного готуються. Довкола хлопця гула какофонія збуджених голосів, лунала новорічна музика, ходили й швидко пересувались десятки аборигенів, завантажених кульками й пакунками різного святкового краму, ставали на перепочинок біля кавових автоматів або яток з глінтвейном, вели нагальні й пустопорожні розмови, курили, місили ногами розталий від солі й піску сніг, видихали клубки пари у морозне повітря, гудили ціни, погоду й одне одного. Діти дерлися на святково прикрашені вітрини кондитерських крамничок, принаджені виставленими там кремовими й шоколадними ласощами у формі персонажів з новорічного фольклору, за що неодноразово були вилаяні стомленими матерями. Дехто з малечі протестував, і тоді округа наповнювалась вереском дитячої істерики. Вуличні Діди Морози, чи то пак Санта-Клауси, намагались створити новорічний настрій, посильно розважали метушливий народ, фотографувались з ним за визначену суму грошей, і нишком „зігрівались” глінтвейном, а то й чим міцнішим. В їхніх очах чітко читалась нуда, втома й легкий ступінь алкогольного сп’яніння. (Дивлячись на них, схильний до запоїв Кіра ледве не зірвався.) Поміж Дідів Морозів, чи то пак Санта-Клаусів, вешталась чорна латексна потвора, що гордо називалась „символ прийдешнього року”, і своїм виглядом лякала малих дітей і нетверезих перехожих. (Новорічного в ній було рівно стільки ж, як естетичного в свинарнику.) А над усім цим висіло низьке зимове небо в світлосірих хмарах, злегка підфарбованих жовтим від схованого за ними сонця, і трусило додолу дрібні сніжинки.
...За безглуздим тинянням минув день. Потім вечір. Незрозуміле свято стояло вже зовсім поруч. Квартал майже збезлюднів. Більша частина крамниць позачинялась. Затихла музика. Порідшали голоси. Діди Морози, чи то пак Санта-Клауси, порозходились додому чи проводити десь корпоративи. Латексна потвора теж зникла. Вимкнули музичну гірлянду на головній ялинці кварталу – високій живій красуні, що росла на центральній площі. Тепер вона мовчки світилась жовтими, червоними й синіми вогниками, світло яких відбивалось мерехтливими блискітками на інших її прикрасах. (До того вона світилась, видаючи звуки восьмибітної ігрової приставки.) Здалеку ялинка нагадувала різнокольоровий трикутний світильник і робила з перехожими те ж саме, що і вогонь з нічними метеликами – манила до себе. Так Ізуру під кінець своєї невеселої прогулянки опинився на центральній площі, принаджений її світом.

 


...Як і хлопака в лисячій масці. Незважаючи на дивного персонажа, що поглядав то на нього, то на ялинку, абориген весело кидався сніжками з хлопченям років тринадцяти-чотирнадцяти у масці відомого шмаркатого шінобі. На очах Кіри розгорталась „велика битва” нінзюка з „демонічним” лисом за володіння великою купою снігу, нагаченою біля тротуару. „Демон” явно переважав. Закиданий снігом „нінзюк” вже подавав ознаки виснаження: нетвердо стояв на ногах, важко відсапував, швидкість і влучність його значно погіршились. Проте здаватись він не збирався.
- Ах ти ж!.. – Ляп! чимала сніжка врізалась в плече юного „шінобі”.
- Та я тебе!.. – Ляп! ще одна сніжка шваркнула просто йому в мордяку.
Від несподіванки „нінзюк” втратив рівновагу, нахилився назад, зачепився за невеликі дитячі санчата, що стояли поруч нього і впав на присипаний снігом тротуар. „Демон” зловтішно захихотів.
- Все! Тобі капут! Здавайся!
- Не діждешся! – „шінобі” схопився на ноги і почав енергійно ліпити здоровезну сніжку. – Я тобі покажу, як межи очі кидати, кретине!
- Ну, ну. Я вже тремчу! – саркастично відповів „демон” і пульнув у „нінзюка” черговий кавалок снігу.
Влучив просто в голову. „Нінзюк” скипів. Схопивши свою супер-пупер-мега сніжку, що більше нагадувала кулю для сніговика, він з криком „партизани не здаються!” кинувся на „демона”... Але...
Вмішалось „вище провидіння”. У вигляді підтоптаної тітки, завантаженої пакунками. Поєдинок відразу ж закінчився. „Бійці” покидали зброю й заходились складати покупки на санчата. А тітка стояла над ними й розказувала щось про вік і недостатню кількість клепок і про наслідки дитячих травм голови. Її монолог був коротким і змістовним і закінчився фразою:
- Та познімайте ви ті кляті маски!
Ізуру внутрішньо напружився, коли старший з „бійців” звільнявся від пластикової мордяки лиса. Матеріалізації метафізичної потвори зі своєї підсвідомості він бажав найменш за все.
...А під маскою виявилось звичайне молоде лице з карими очима, рівним носом і повнуватими губами. Жодного натяку на ічімарівську зміїну хитринку. А якщо вже говорити про порівняння, то хлопака більше був схожим на Айзена в молодості, на якого начепили скальп Ічімару. Молодший хлопчина, такий же світловолосий як і старший, достоту нагадував Новорічка з дитячої театральної вистави. Обоє були подібні одне до одного настільки, наскільки можуть бути схожі двоюрідні брати.
- Ходімо вже, бо спізнимось! – скомандувала тітка і невеличка компанія рушила у напрямку одного з численних провулків, що вів в один з численних мікрорайонів, які оточували торгівельний квартал.
Хлопець-„лис” ковзнув по Кірі поглядом і на прощання грайливо посміхнувся. (Так, на Ічімару не схожий, ще й з „таківських”. Вважай, джек-пот.) На вулиці стало тихо. Лейтенант сумно зітхнув. Несподіване „алаверди” з Серейтею зовсім згнітило його. Тішило тільки те, що після нагадування Ічімару не з’явився. Вперше за останній час. Явний прогрес. Зміна обстановки таки пішла на користь.
Кіра бездумно витріщався на різнокольорові вогні ялинки. Лейтенант почував себе зовсім спустошеним. І стомленим. Настільки, що навіть в чергове промайнула тінь покійного капітана не збурила в ньому бажання забутись в алкогольному чаду, як це бувало зазвичай. Від тотального психозу не лишилося нічого, крім ступору. Амбівалентного – гнітючого й блаженного одночасно – ступору. Нікого й нічого йому не треба – більше нема ніяких відчуттів. Одна велика безкрайня порожнеча всередині. І дах не зовсім на місці.

 


І він нічого не хоче з цим робити.
...Позаду Кіри пройшов якийсь дядько, чимось пошарудів і ялинка погасла. Потім Ізуру почув хряпання дверей, брязкіт ключів, скрип надвірних жалюзі, якими вікна й двері в крамницях зашпортують, приглушені голоси й порипування снігу під нешвидкими кроками – останній магазинчик зачинився. Лейтенант залишився сам на напівтемній вулиці, яку безшумно засипав сніг. Вгорі щось шелеснуло. Лейтенант підняв голову. То легенько тріпалась повішена між будинками перетяжка „З новим ...адцятим роком!”. Єдиний звук у заціпенілому просторі.
Свято й досі йшло побіч нього.
Час іти. Кіра накинув на голову заволохачений по краю штучним хутром каптур куртки, засунув руки в кишені й попрямував геть. Німого заціпеніння всередині йому вистачало з головою, щоб дивитись на те ж саме ззовні.
На вулицях поза торгівельним кварталом було теж не велелюдно, проте в будинках світилось багато вікон, доносився гамір святкових приготувань, всі метушились і кудись поспішали. А Ізуру нікуди не поспішав. Він ішов, слухаючи тихе рипання снігу в себе під ногами та поглядаючи на сніжинки, що крутились у світлі ліхтарів. Вулиці неквапно змінювали одна одну. Все на них було однакове, наче скальковане: і будинки з засвіченими вікнами, і притрушена снігом бруківка, і одноокі ліхтарі, і сяючі кольорові смужки гірлянд та інша святкова атрибутика. Навіть зліплені різними дітьми кривенькі сніговики і ті здавались однаковими. І метушня. Скрізь. Літає в повітрі просто.
Свято наближається.
Врешті Кіра дістався свого помешкання – стандартної п’ятиповерхівки на одній з безликих вулиць. Горішній поверх, останні двері. Клац! Під тиском ключа замок розчепив свої лещата і пустив лейтенанта всередину. Не вмикаючи світла, Ізуру навпомацки роззувся, почепив на вішак куртку і пішов до кімнатної частини помешкання. За стіною чувся гамір новорічної гулянки, що лишень набирала обертів. У вузькому вікні висотою від підлоги до стелі, що одночасно було ще й дверима на балкон – вузенький заґратований п’ятачок, - світилась ялинка з будинку навпроти. Свято оточувало Кіру з усіх боків і все обминало його. Та лейтенант на те не зважав. Він узяв з незастеленого футона картатий плед, загорнувся в нього й сів на підлогу біля вікна милуватись ялинкою з будинку навпроти. Це був мабуть єдиний атрибут Нового року, що дійсно подобався лейтенанту. Її тихе мерехтіння гіпнотизувало хлопця, наче удав кролика. Мізки розслаблялись і відключались (зважаючи на теперішній плачевний стан його голови, це було ще й як корисно), погляд розфокусовувався – Кіра впадав у легкий транс. Йому здавалось, що він крихітного розміру й сидить між блискучих ялинових гілок, його огортає з усіх боків барвисте мерехтіння та запах хвої, і ніщо ззовні не може витягти його звідти. Хоча зараз відстань між Кірою та ялинкою не дозволяла йому роздивитись деталі декору й відчути хвойний аромат, хлопець із медитативною зосередженістю спостерігав її сяйво.

 


...Тихо рипнули вхідні двері. Але Ізуру не здивувався. Він навіть передбачав таку ситуацію, тому не замкнувся.
Хісаґі.
Він не міг не прийти. Бо тільки він один дійсно підтримує Кіру останнім часом. Це почалось після каракурської битви. Вони сусідували в лазареті. Шухей постійно розговорював вже прибитого смертю Ічімару лейтенанта 3-го підрозділу, щоб той не замикався в собі. Потім були розгони п’яних дебошів („Та припиніть уже! Йому досить! Вп’ятьох на одного!”), підтримка в час, коли „внутрішній світ” назовні вивертався („Ой-йо, та куди в тебе стільки влазить?” – „Тобі скажи, й ти захочеш... Бу-е-е-е!..” – „Кишки не виблюй”, - шерхка долоня підібрала звислого чуба, щоб не забруднився в блювотиння.), підбадьорювання після чергового „вишколу” в начальства („Забий. Поварнякають і перестануть”.), і, звичайно ж, носіння напівбездиханного тіла додому („Та покинь, я його занесу... Стоять! Куди поліз!”)...
Кіра Хісаґі подобався. Однозначно.
- З прийдешнім Новим роком, - привітався Шухей, підходячи до Ізуруна.
- Навзаєм. А хіба він уже не настав?
- За три хвилини настане, - Хісаґі поглянув на наручний годинник. – А що це ти вирішив Новий рік сам зустрічати?
- Та мені байдуже, - чесно відповів Кіра.
- Авжеж, - парирував лейтенант 9-го підрозділу, копирсаючись у принесеному з собою наплечнику, - зроблю вигляд, що повірив.
Хоча й сам Хісаґі явно не горів святковим настроєм і просто намагався виглядати не таким пригніченим як Ізурун. Свято теж обійшло його боком. З наплечника Шухей витяг невеликий термос і упаковку паперових стаканчиків.
- Обламайся зразу – це не алкоголь, - попередив він хлопця. – Я знаю, що у тебе „сухий закон”.
- Дуже треба. Я сьогодні так глінтвейну надудлився, що вже не лізе, - збрехав зачеплений Кіра, хоча насправді й граму не випив від Різдва.
- Добре, - Шухей не звернув уваги на Ізурунове буркотіння (все одно неозброєним оком видно, що бреше), відкручуючи кришку в термоса.
Кімнату наповнив затишний густий сопух гарячої кави. Кіра байдуже спостерігав, як Хісаґі розливає напій у стаканчики, один з яких згодом опинився у хлопця під носом. Так двоє приплющених готувались зустрічати Новий рік.
...За стіною голосно почали зворотній відлік:
- Десять, дев’ять, вісім, сім...
- ...шість, п’ять... – коматозним тоном підтримав Ізуру.
- ...чотири, три... – задумливо додав Шухей, дивлячись кудись у темряву.
- ...два, один... З Новим роком! – закінчили всі хором, причому коматозна монодекламація лейтенантів потонула у радісному ґвалті компанії за стіною.
- З Новим роком тебе, дурбецало, - посміхнувся Шухей.
- І тебе туди ж, Хісаґі-сан, - відповів Ізуру.
Категорія: Джен | Додав: Lady_Nightmare | Теги: Bleach
Переглядів: 316 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 Джен
Всього коментарів: 0
avatar
Доступ заборонено.
Ввійдіть або Зареєструйтесь
close